…і дощ – сухий. І паморозь – гаряча.
І попільниця, повна балерин, –
не сцена, а трава, що не пробачить
воякам білим смерті. Кольори –
то озеро в тумані, то – білизна
вагонна, татуйована у бруд.
Про що не мрій, то пнеться горолисо
в молочний морок мовчазних споруд
на тілі неба. Музику ламає,
як зайву кістку. Падає у сказ.
Минуще так повільно не минає,
немов у кисні – мертвий водолаз.
Минуле так мінориться навшпиньках
з-під столу – хоч сльозу йому подай,
чи бульбашку із голосом барвінку,
чи місце для реклами, чи китай
застінків цих, замурзаних у тіні,
чи падопосуд, чи безодню шаф,
де на скелетах квіти павутиння,
і привид, золотий, мов падишах,
де – поспіх ранку й вішаки, мов леви,
нетиху тишу вухами стрижуть,
де новорічний янгол, як Малевич,
квадратить німб і яблучну іржу
чужої кульки неба…
Що подати?
Як падати – під стіл, у спориші
розмов, неначе ліс, дивакуватих,
мовчань, що в них війна між «ні душі»
і «ні війни»? – Сухим дощем? Спідничним
суничним сяйвом ляльки – на ножі?
Як падати, коли ти йдеш? – як мжичка
на вічний спокій цвинтаря живих?

Там кольори – озера у тумані.
Там сміх – сновида чи лютневий джміль.
Там музиці німотній притаманно
крутити в’язи снів і божевіль.
Там балерини скрючено-тютюнні
чекають принців царства смітника,
й чекальна фіфа бачить вічні дюни –
і жодного вогню чи хідника.
І притискає звіробій і м’яту
долонь до скронь, гарячих від знання,
що цих чекань пустеля – непочата,
що їх минуща дурість – не мина,
як мертва гілка – в осені, як виклик –
на пучках ліфта, як у плоті – плоть,
як родимка, що в’їлася, мов ікла
тепла, у спокій вицвілих болот
чи то душі, чи звіра, котрий звіра
шука по крові, і без жодних «як»…

Йде дощ сухий. Тече вода у вирій –
сорокомістний змучений каяк.
І все не так. Бо – просто. І – як завше.
І не трагічно. В межах. Що тих меж…. –
букетик стін. Задивлені пейзажі.
Пігулка слів. І все – коли ти йдеш…