… мені снилися глеки, залиті по горло життям,
перемішаним із льодяними зіницями Стіксу.
Понеділки з очами - мов ті перепілки в житах, -
чатували на вранішній Чад, а ловці лицесписі

ненагострену зброю у волах катали, мов ком,
наче кульку земну - не надуту, розжовану гірко…
Десь далеко Перун частував очерет шашликом.
Десь на змучених конях-відлюдниках духи горілки

прямували у безвість - у землі забутих безмеж,
пережитих підніжок, прощань, щедро скроплених скунсом,
де самотні ведмеді й принцеси з нахилених веж
виглядають дорогу - й бояться звідтіль повернутись.

Мені снилися вогнепоклонники й водні коти.
Мені снилися в'язні печер, каравани столітніх,
що везли на тригорбих серцях вічну ношу - іти
й визволяти з музеїв застуджені кубики світла,

що колись їх замкнули - подалі від тісних шкарлуп,
непіратських пов'язок, золочених масок на бевзях…
Мені снилися Віттові пестощі вітру - по шклу,
тихі пустощі рос на кропивних земних діатезах,

неприручені півники, що в дощову сивину
фіолетові весла долонь, як у річку, вмочили.
Кажани темних вікон. Сади, що летять на війну -
й опадають на шкірці жовтневій, немовби злочинець,
недолугий і грубий…

Знайомі зникомі міста.
Лабіринти, що греків, як раків, на вогнищі смажать.
Лікарі, запорошені, наче троянди - в листах
про життя і надію. Вулкани. Обличчя. Пейзажі…

Хоч гендлюй, бо все сняться… Любаси. Пів-сестри. Чужі,
що дорогу одну калапуцяють, наче сметану,
копитами у сумі. Сусідські свята на межі.
І кумедні пінгвіни-неділі, що втомлено тануть,
як ментол-валідол - під мовчанням…

… І з крану вода,
із прононсом моржа та іржею, - в обличчя - ні ради,
ні життя не давала. І день за вікном загортав
у фольгу поспішань ці гіркі та солодкі неправди,

але дуже повільно. Бісилися, кляті, "на біс".
Заважали себе віднайти, мов жону - Менелаю.
Реготалося люстро в руках (як прабабський сервіз, -
нетутешнє, замурзане, мовби істерики хвіст),
і казало люстерко, що вдома нікого немає…