5.(Клуб для панів "Танець Свічки")


Лоскоче янгола твого пір'їна –
папірус тіла і каламні змії
описують питаннями коліна,
де на ґелґотній шкірі ерос мліє,

нелічені годинника піщини,
здоровий глузд звірино конопліє.
І не шукаються чомусь причини
та не плекаються в собі надії.

Виловлюю цей, ніби вічний, вибух,
що роздробився серця диким стуком.
В любовній формулі занадто змінних.

Вона пливе, вона німа, мов риба.
По ній линіють і линяють звуки
у цих оголених до крику стінах.


Швидкоплинне укорінення у сутінки суботнього настрою.

Ах, субота. Нарешті субота – човник у тимчасовість, де можна згубити ритм буднів, перейти линьку – скинути зі себе одноманітність подій, розійтися зі справами і подружитися з дозвіллям. Для власників-організаторів цього "розслабону" – це час збору щотижневого врожаю, а для любителів забавитись – прикинення на око – як правильно виважити міру забаганок і розмір кишені. Зазвичай перемагає те останнє. Кажу "зазвичай", бо ця формула кваситься по-різному – залежано від віку, статі і вдачі людини.

Молодняк надіється на щедрість батьків, доступну пересічність цін, невибагливість друзів і подруг – такий собі максимальний тарарам при мінімальних фінансових затратах. У жодному разі не виділятися на загальній картині, мальованій однолітками – це і стиль одягу, спонтанність рішень, манера говорити – така собі білоовечковість між іншими і вовча гострозубість по відношенню до нетаких – лузерів.

Седньовіковики-середньостатистичники, коли ще не одружені, чи не одітчені, вже розведені, чи малоцікаві у створенні умов для сімейної упряжки, стараються задовільнити себе значно різноманітніше. Для них перебування у колі зацікавлення – це не лише бажання виділитися одним словом "свій" і "струйовий", а це ще й намагання увиразнитися поміж однодумцями – засвітитися, намилити очі – понапускати диму і шарму, стати врешті центром, довкола якого протікають чутки, вибухають піарні петарди скандалів і здихають мухи під слонами. Стати рудзинкою не так легко – це вроджений талант, вміння контролювати погодою і настроєм, придатність застигати хамелеонно у залежності від змін декорацій і вихлюпу рейтингово "зашибись", чи "вішайся". А як такий талантище не любить конкуренції – жах. Попробуйте – попаприкуйте перед ним – насупить настрій, гребінець настовбурчить, очка – хитрі ласиці, дим сигаретний з носа ауді-колами – для нього ви – бігаюче бездарне курча, що на вечерю перегрилиться і протютюниться до кісток, пожива для любителів пліток і коридних видовищ а-ля-приїхали.

Ба, веретани – вдівці і вдовиці, старі кавалери і вічномолоді дами, що засиділися у повногрудих дівах – це окрема категорія, закваска і політ забаганок. І тим і іншим бракує часу на спонтанність – сенс втрачає нестабільність, хворобливість заміняє колишнє бажання триндити той самий час, не споглядаючи на годинник і на коробочку з денною порцією лік. Ці герої заслуженого відпочинку схильні швидше перекинутись між собою у партію дурня, посидіти за чашкою зеленого чаю, чи пропустити пару сотень у дзенькотливій попрошайці – місцевому казино.

Як завше, у цей нектарний час джемелиться, оситься, бджілкується чисельними кнайпами, що не змикають своє пелюстя часами до самісінького ранку. Із деяких цього ґатунку квіточкок лине жива музика, зазвичай рокова. Довгоногі кельнерки у коротеньких приталинках стегнувато описують столичкове бубоніння і розплачуються усмішакми за чайові, а закоченорукаві наливайки одягають хмільний настрій у склоопуклі форми, додаючи до міцнішого калатала кубики закам’янілої у морозилці води.

— Три камікадзе на коня, Анті! — Сальвадор змагається з гучістю музично-перкусійного трамбування вух збоку тарабанячої муз-банди, яка мавпує Бітлів. — Досипай ще чіпсиків і може по текілочці перед тим.

— Салі, я все, пас, продовжуйте з Марком. Я вже тут і так довше вас балюю. То зле, що нині в Джазовинні не твій день, але не кінець світу, та й не слони літають, а голуби, — Матео підіймається з барного стільця, постукує Сальвадора по спині і витягує ганамець. — Я, старий, нині ходячий банкомат, вчора продав одну з робіт – пішла в добрі руки і за таку ж ціну.

— А які тебе дупарелі обсіли? Сідай ще, покнайпуємо, баки позабиваємо, дзенькуваті процідимо. Зараз прошупанєнки завалять, щось скомбінуємо.

— Я обіцяв одну халтурку для казиношки намазюкати, от поки є натхнюсик – треба повимахуватись перед натягнутим полотном.

— Ха, дивись не домахайся до клямкової ручки, халтурко казиношна. Давай, іди цвірінькай зі своїми музами, а ми ще позаправляємось капіцуню з Марком. Ну то будьмо, Марко!

— Ну то гей вам і приємного завалу прошупанєнок.

— Ой, пожалієш, на всі сто пожалієш... але ми якось без тебе справимось, правда, либо? — Сальвадор бере Марка, очевидно хорошого хиляй-вдаху, за шию і туцкається з ним по-приятельськи, лоб-в-лоб.

— Я не сумніваюсь у ваших гастрольних здібностях, панове-на-все-готове, — підморгує їм Матео і витягує із гаманця декілька куп’юр, які кладе на барну стійку. У цей час звідтіля, з цього сховища заробітку, йому щось випадає і падає під ноги. У руках з’являється карточка амурного кольору. "Ти дивися," — подумки дивується собі Матео. — "Оце так, хтось мені пробує нагадати який я невдячний шалапай. Так і клуб, де свічки танцюють – два притупи і на тобі танець." Віддавши п’ять текільнувшій щойно компанії він пірнає за дверима кнайпи у тротуатний потік, що рухається хаотично, багатосторонньо і безустанно.

Вітер привітався подувом і ледь помітно перебігся тілом під легким вбранням, ніби провів ритуал очищення від галасливої кнайпи. Фари автівок слідкували за дорогою, тому особливо не звертали увагу на пішоходну частину вулиці. По дорозі до клубу для панів "Танець Свічки" головою Матео почали пропливати різноманітні і доволі дивкуваті думки, схожі на карнавал в Бразилії, але без музичного супроводу. Вони – то зупинялися, аби розгледіти ситуацію, то чимчикували, інші – перебивали, збивали сам плин і раптово зникали. А що, як це не найкраща нагода на низькоукління? А хто він такий? А кому потрібна його вдячливість? А що йому, такому симпатюлі, екзотики бракує у жіночій іпостасі? А навіщо йому ця легковажність, у якої, напевно, доступність виражається в не таких вже й низько-перелітаючих умовних одиницях? Стереотипне осмислення проявляло себе у досить оголених тонах, з присмаком припіднятого настрою. Дивна істота – мужчина – ще нічого не було, не знати чи буде, і що воно буде, і як – а тут до чогось уявні картинки і сценки мало що не з Декамерона. Така вже натура. Яка лише риба не плаває підсвідомістю, які лише забаганки не виринають з емоційного дна – усе воно до чогось і на якогось милого, ба.

Матео не встигає розігнати власну уяву до властивих маляру обертів, як опиняється перед парадним входом до славнозвісного клубу. Обобічна гра неонових зазивалок і заманилок розмальовує біглими пасмами бруківку, тіла будинків навпроти, авта, що пропихаються одне через одне. Навіть тонкі стебельця ліхтарів вичерпують зі себе відбитки крикливо-звабливого світла. Матео натикається на дебелого брамника у чорному костюмі і білій сорочці, мов iз фільму "Люди в Чорному". Той стоїть за одним зі стовпців, яких єднає тонка мотузка, яку охоронець цноти від’єднує перед тим, як пропустити бажаючих оцінити вогники тутешніх свічечок.

— Вечір добрий, шановний пане. Наш клуб ласкаво запрошує вас на вогник нестримного танцю. Приємне проведення часу гарантоване. У нас найуміліші і найвродливіші танцівниці в місті, найвишуканіші вина і страви при бажанні, — усміхливо запрошує брамник. — Не жалкуватимете.

— Добрий-добрий, пане-все-як-має-бути, — намагається розштурхати офіційний тон співбесідника Матео, але вираз обличчя здоров’яка не міняється. — Я шукаю за одною такою свічечкою, її звати Анна, можливо Аня. Ось її візитна карточка.

— Гаразд, зараз глянемо, — брамник бере у руку карточку і зникає на секунду за парадними дверима. За мить він знову з’являється перед його улюбленим стовпцем, відмикає його і пропускає Матео до середини. — Ось караватка, прошу одягнути. Аня виступатиме через півгодини. Вхідна ціна символічна. З вас двадцять.

— Дуже вдячний, ось гроші, а навіщо краватка?

— У нас клуб, а не настолово-стегнокрута пританцюлька. Добре, що ваш одяг у належному для клубу стані, інакше би не впустив.

Перед очима відкрилося фойє притаманне класичним оперним театрам, багате на орнамент, позолоту, шарм часів лже-барокко. Освітлення винятково свічкове. Чоловічі обличчя, які попадаються Матео, є вже легко за п’ятдесят з гаком, а чарівна жіноча обслуга, яка плаває між фотелями, вагається між однозначною двадцяткою і сумнівними тридцять п’ять, десь так. Для нього не знайшлось вільного крісла і Матео прислоняється до стінки, що неподалік від одного з входів, за якими ймовірно переходять шоу. Звучить легка на сприйняття музика десь зі середини двадцятих-тридцятих, принаймні так виздається, що вона саме з того часу, бо і багато джентльменів виглядає, як такі, що чекають з нетерпінням на виступ Ліліан Рот, чи ще якоїсь її зіркової сучасниці.

— Вітаю у нашому свічково-запальному клубі, що будемо замовляти перед виступом? — несподівано виринає перед Матео одна з місцевих німф з підносиком під носиком, на якому видніється спусношений бокал. Вона щиро і ненаграно усміхається, ніби Монна Ліза, яку переодягнули ув напівпрозору хмарку, накрутили волосся і почепили зайчика вушка з хвостиком з-під Новорічної Ялинки.

— Привіт. Я тут, можна сказати, випадково. Як воно тут у вас все проходить? Я не втямлю – що, як і до чого?

— Прошу не хвилюватися, я бачу, що ви не звідси. Все просто – замовляєйте, як у ресторані – і тут, і коли шоу іде. А танцівниці самі до вас підійдуть, а далі знаєте... Все залежить від щедрості вашого гаманця і наскільки вам подобається танець. Будьте щедрим і двері до клубу будуть завжди відчиненими для вас. Думаю, що це якось проясняє ситуацію? – підморгує німфа.

— О так, ще й як проясняє. При такій обслузі хочеться бути щедрим до останньої ниточки, — усміхається Матео і замовляє коньяк, аби мати можливість прокручувати і зігрівати час, який залишився до початку шоу.

Атмосфера настільки непримушена і байдужа до потоку часу, що пропадає цікавість слідкувати за тим, що відбувається навколо. Єдине зосередження, яке вартує світла – це чарівні виноносиці, які ніби перенеслися сюди з гарему якогось султана і ненав’язливо перестилізувалися у привабливих німф з хвостиками, вушками і прозоро-білими рукавичками поза лікті.
— Генрі, привіт! — якийсь куцуватий і лисуватий чолов’яга стукає Матео по плечі і щиро, на всі вставні тридцять два підхмелено усміхається. — Ну що, кому нині свічку тримаємо?
— Вибачаюсь, — шепоче йому на вухо Матео. — Я не Генрі, Генрі вже пішов тримати свічку і казав, що ще має одну для вас...
— Га? Генрі вже пішов?
— Ага, до аптеки за рогом.
— За яким таким рогом?
— У який дутимуть.
— Хто?
— Гондурас і Гватемала.
— Хто-хто?
— Та не хто-хто, а як – голосно і на всі легені.
— Генрі! — вигукує гикаючи пан і подається на своє крісло. До нього підходять два ввічливі геракли в чорному і виводять з “почекальні”. Відчувши силу по обидва лікті завзятий шукач тримачів свічок піддається і пливе, як пір’їна за течією ріки, на вихід.
Незабаром всі двері у наступне приміщення щиро відчинилися і публіка відриває свою залежність від крісел, починає переливатися на інші крісла вже усередині залу. Відразу кидається в очі досить простора сцена, від якої перпендикулярно, на тій самій висоті проходить доріжка в дві людини ушир, обабіч столики зі стільцями. Обруси на столиках темнуваті, як і світло, зі запаленою свічкою в прозорому абажурі, що формою нагадує символічне серце. Навіть самі свічки вилиті у такій же формі. Таке собі згорання серця у серці. Навколо залу, аж до сцени випираються до стін дивани, навіть не дивани, а майже один суцільний диван буквою ‘п’, який переривається входами. У кожного присутнього окремий столик і два крісла. Є ще досить місць, то ж Матео вибирає те, яке ближче до сцени і вмощується у зручне “осідище”, ставить допитий коньяк на обрус. Непомітно на столі з’являється такий же напій і меню. Та сама дівчина підходить за хвилину і приймає замовлення – зелений салад з куркою. Куртина опущена, на ній гуляють два прожекторні кола, які міняють колір і час до часу перевтілюються у зірки. Зал гуде, але ненадовго. У білому фракові на сцену виходить конферансьє і, ніби диригент, взмахує руками перед публікою і вона чемно замовкає.
— Шановні панове, дороге товариство! Дякую за вашу присутність і час. Мені є надзвичайно приємно і за честь привітати вас у нашому ексклюзивному клубі, де свічки горять і танцюють для вас, наших дорогих гостей. У нас най-най-най-суперовіші танцівниці, у нас най-най-най-п’янкіше вино, у нас най-най-най-смачніші страви і най-най-най-приємніша публіка – тобто ви, наші безперечні джентльмени і поцінювачі прекрасного – жіночого тіла, танцю, вогню і того, що несуть нам крила еросу. Дорогі мої, ласкаво просимо у клуб "Танець Свічки", — і за миттєвою тишею зал заповнюють стримані оплески.
Стає тьмяно. Куртина іде догори і складається, як старечі зморшки при усмішці. Світло зосереджується по центру. Посередині сцени контурно висувається циліндорвої форми платформа, яка просвічується наскрізь і нагадує широку низьку свічку, що вже внутрішньо прогоріла і у якій запалили ґніт. З динаміків, що по обидва боки сцени, випливає цикадно-цвіркотлива серенада. На віддаленому на добрих кільканадцять кроків у глиб фоні вимальовується підсвічена рама, у яку заглядає серпасте тіло блідого місяця. Складається таке враження, що це стіл біля вікна, де горить собі давно запалена свічка. До серенади приєднуються перкусійні інструменти – тихі постукування по трикутнику, відголоски маримби і тарілок, пошаркування малого барабану, подекуди настукують кастаньєти. У стилізованому нічному світочі пробуджується тінь, що поступово виростає із темної кульки, із дна. Вона уподобнюється до зміїних рухів і резонансує із комашино-перкусійним ритмом. Звук збагачується проблисками перебору гітари і непевними трелями флейти. До загальної картини органочно вписується рух світла усередині платформи, як і язички вилитої за межі циліндра напівпрозорої шовкової матерії, які зворушує театральне "піддувало". До танцю вогню вступають руки, вони рухливо і плавно простягаються аж до рівня кінчиків язичків і знову спадають.

З потоком часу зростає ритм і наповненість вогнехвилого колихання, музика переходить уявні межі спокою і набуває червонавих віддтінків, як і підсвітка. Місяць пропадає за вікном. Він з’являється з чимось виразно-чорним на собі. Вони разом з абажуром синхронізовано опускаються униз. Торкувшись поверхні на місяці образно оживає нічниця. У той же час циліндр зникає і символічний вогонь у вигляді танцівниці у напівпрозоро-білому негліже продовжує свої налагоджені під музику рухи. Водночас нічниця позбуваєтся мантії і зовнішньо відзеркалює те, що робить огини перед нею. Вона починає свій політ по спіралі округи вогню. Танець полум’я з метеликом вирує і триває. З кожним колом вони, мов змії, що позбуваються сухої шкіри, скидають зі себе тоненькі імітації вбрання. Ритм нагрівається до піку, до опіку, до звукових пік і раптом, у момент дотику двох танцівниць все завмирає. Темрява ковтає сцену. І знову, ніби нічого не відбулося –перед очима прояснюється майже ідентична сцена, але з однією відмінністю – відсутністю циліндра і з двома близнятами-вогниками, що звиваються одне навколо одного і застигають у французькому поцілунку.

І тут на уявний стіл вихлюпуються чорно-біло-зодягнені пари танцівниць, які заповнюють простір сцени і ведуть розмову на мовах танцю, пластики і тілесної спраги. Цікаво, що Матео не відчув у всій цій ерос-алегорії надто викликаючого приводу на вульгарність. Навіть у подекудних ковзаннях і блуканнях язиків білих вогників по відверто-розгнузданих персах нічниць не викликали у нього почуття творчого несмаку, а навпаки – створювали підстави на осягнення побаченого пензлем.

Наприкінці вогники зривають з нічниць чорні плаття і ті перетвотюються у полум’я теж. На сцені вигасає все. Куртина збігає униз. Оплески і свист перебивають останні подихи дзюрчання серенади. Загорається коло світла на куртині і погожом змінює себе на юрму сердечок різмоманітних кольорів і розмірів.

Минає ще якийсь час. На стіл приземлються на тарілці порізані у салаті кусочки курки і рахунок. На сцену виходять по одній у вечірніх сукнях та вишуканих платтях довгоногі красуні. В одних – вони коротенькі, в інших – розпорки майже до талії. Усі вони мають одну спільну прикмету – блискітки, що стріляють увсебіч, переливаються всім, що попадає на них. Це дефіле а-ля-ах не зупиняється. Повільно і граціозно ці кров-з-молоком манекенниці, які мають час на на дещо відкритіший показ, переходяться доріжкою, що веде зі сцени. У кожної вигляд – наповал, мало хто з мужчин встоїть перед таким шармом і відвертою кокетливістю – там ніжка у коліні загнеться легко угору, там платтячко випадково задреться і слодко промайнуть смачні сіднички, то сповзе щось невинно з плеча, то повітряний поцілунок перетвориться недомовлену казку. Дівчата доходять майже до кінця доріжки і спускаються східками – хто ліворуч, а хто праворуч. Музика допомагає їм робити рухи невимушено і на всі сто по сто – привабливо.

Червона і довга аж до кінчиків шпильок сукня і її вмістимість пливуть між столиків ніби піснею Кріс де Бурґа:

"...в червоному ти
щока до щоки
танець наш
і зал цей пустий
лиш я тут і ти
це місце повне мрій
чи сп’лю я чи ні
зі мною поруч краса
назавжди в мені
ти в цей вечірній час...
в червоному ти
в червоному ти
в червоному ти..."

Припливла. Торкається сідничками і долонями кінчика столика. Бере витончено за келих, що легко нагрівся від долонь Матео. Водить вказівним пальцем по краю. Прикладає той самий вказівний собі до уст і переносить символічний поцілунок на ледь приборкану усміхненість її потенційного клієнта до лоскотливої розмови.

— Привіт, вогнеоокий Дон Жуане... Які у нас плани на сьогоднішній вечір? Яке світло і які дороги привели вас у наш ексклюзив? Ви можете називати мене всім тим, що було би приємно почути правдивій жінці. А для швидшого спілкування – я просто Анна. Гаразд? — старається приголомшити своєю кокетливістю і шармом Аня, яка й справді виглядає, як панночка на мільйон вкупі. Вона лоскотливо пробігає пальцями по руці Матео і продовжує. — Правила етикету прості – ви стараєтесь бути моїм джентльменом, а я – вашою леді... на цей час.

— Звісно, чарівна леді в червоному, моїм старанням немає дна, хіба що це дно гаманцеве. Кхм-кхм, — навмисне прокашлюється співбесідник.

— А ви постарайтесь не заглядати там часто, — Аня переноситься з краєчка стола на одне з колін Матео, полегшує зашморг краватки, ставить лікоть однієї руки на плече, запускає пальці іншої руки у його волосся. —Домовились? До речі у брамника хороший смак – краватка вам іде…

— Гараздненько, — Матео дещо незграбно, але в міру тендітно охоплює рукою Анину талію і почуває себе, як березневий кіт, що приготувався маркувати свою територію, увесь у її перфумах і увазі. Аня вивильнюється від руки і присідає на крісло, що поруч.

— Гммм, сміливості вам не бракує, та й вправності теж, — кидає репліку Аня, ніби старається вгадати вагу свого сьогоднішнього заробітку. Їй це тонко і майстерно виходить, як на рибалці – наживку вже проковтнули, а гачок повинен би витримати. — У вас цікаві очі, Дон Жуане, не одна панночка у них залітала.

— Я зауважив, що очі у вас не на останньому місці, це ви так зазвичай починаєте бесіду?

— Ні, не зазвичай. Я зауважила, що спочатку ви завітали у мої, а вже потім подорожували по решті до шпильок... а не навпаки. А вишукана увага – це вже легенький натяк на успіх, — з грацією хвилі, що вибігла на берег і повернулась Аня легко оголює опанчошену ніжку і закидає її на іншу.

— Знаєте, що ще моїм очам бракує? Цигарки на мундштуку і мушки на щоці. А ще – газети зі заголовком про суд над Аль Капоне і гангстерського капелюха на столику.

— І я сумую за тими часами, коли можна було вільно випускати німбики у світ. Ця боротьба з палінням шкідлива для любителів побавитись димом.

— Хіба? А може ця боротьба – це перепустка для легенів у світ, де дихається легше? — примружується він, набирає у рот мізерний ковток коньяку і ставить келих на стіл.

— Давайте не будемо про це, мій Коза Ностра. Поговоримо краще про вашу зброю, — вона зі швидкістю гусениці дотягується до того ж келиха, бере його і знову приколінюється на Матео, обіймає за шию вільною рукою і дає зробити ще один мізерний ковток, кладе недопиту сороко-процентову збудженість на колишнє місце. Проводить повільно по чолі, її палець упевнено рухається до уст, за хвилю він уже на підборідді. Далі він мандрує у волосся. Анині уста наближаються на небезпечну відстань поцілунку і ледь помітно здригаючись застигають там. — Ммм, які у нас спраглі жерла, які відчутні калібри і набої...

— Яка ви вправна, міледі, — ледь присоромлено відповідає Матео і продовжує. — Ви мене перенесли з гангстерського авта на ковбойського коня і зарядили револьвера.

— Скажіть дякую, що ми не переїхали у печеру і я вас не посадила на мамонтову бивню, — стримано хіхікає Аня і випурхує з колін, як голубка, що побачила кота, що принишк , а потім впевнено підкрадається до вечері.

— Еге ж, посиденьки у печері не були би так романтичними, раз-два-три – за волосся і нумо до праці...

— Ото ж джентльмен з вас. Ось так до леді відноситись?

— А ви як думали? У ті часи не леді вибирали, а той, хто мав краще замахайло.

— Хі-хі, — Аня знову стримано посміхається, заставляє себе посерйознішати – привести свій образ у первинно-чаруючий стан. Їй це насилу вдається. — Чи можу я поцікавитись чим цей бум-бум-їм з кращим замахайлом заробляє на життя?

— Із замахайла залишився один пензель, от ним і вимахую. Ще вмію по клаві стукати непогано.

— І багато клав затукали, чи то повимахували?

— Досить, аби не ходити за мамонтами.

— Намалюйте тоді мені щось у вашій чековій книжці, щось в міру кругленьке і симпатичне.

— Ой, книжки зі собою немає, але маю вже намальовані репродукції мужів нашої держави, тобто печери. Маю надію, що вони вам сподобаються, — Матео виймає з гаманця декінька не зовсім грубших куп’юр і розстеляє на столі.

— Непогано, як на неходака на мамонтами, — збирає гроші, мов карти, Аня. Вона складає їх удвоє і засовує під панчішну підв’язку.

Транзакція закінчується притулянням уст до долоні і відсиланням повітряного поцілунку.

Матео хоче щось сказати, але передумує. Він віддячується таким же па. Коли їхні погляди розходяться, Матео підноситься і виходить у фойє. З його голови ніяк не виходить думка - чому ця спокусниця не запитала хоча би як його звати? Але не знайшовши у собі жодної відповіді, як і відповіді на те, чому він не сказав їй з чим прийшов. Вийшовши на вулицю, перетанцьовуючи у собі зі ситуацією, перебираючи декілька десятків кроків, Матео зупиняється і задумливо усміхається. По крові гуляє коньяк і гріє тіло, її парфуми невідомо де і потребують трохи часу аби вивітрились, краватка вже в руках, але ще не повернута. Він повертається до входу і повертає брамнику позичене.

— Ну як шоу, офігенне, правда?

— Дяки. Так, офігенніше за те, на яке сподівався, — і Матео віддаляється, насвистуючи "Кармен". — Тореадор сміливіше в бій...

Авт меншає, людей теж. Чути більше компанії напідпитку, що вивалюються з барів і чимчикують урозбрід. Але якось всі тримаються тротуарів. Дехто періодично пробує зупинити таксі, дехто бере керунок і суне, як криголам, через ноги сидячих на картонці і закутаних у дрантя бомжів, у нетрі громадського транспорту. Життя осипається, оголюючи віття вуличного сну.

Травень - Жовтень 2013