…відпущаємши – дихання, віру, хустинки, псалми,
нездоланних купин опалимі-опалені голки,
громовиці й веселки, яким не лишили семи,
сьому п’ятницю із недописаним словом «.. о по’лку»

чи «…полку’» – ні про кого, про себе, ніщо і ніхто…
Як несила – спиратись на ніччю знеструмлений легіт!
Відлітають птахи, як серця, на залізний кордон,
де стрічаються твань і мисливський захоплений клекіт

душоловів. Де вже – нінавіщо. Не варто – ні сил,
ні поживи, ні слів, ні компресів бруньками берези…
Де спадає все те, що, неначе сорочку, зносив –
і його замітають хвостатих малих ірокези.

Де лункі горошиноньки пам’яті котяться за
видноколо, мов голови, стяті невидимим списом.
…ще тремтить, мов білизна – на гілці, – остання сльоза.
Ще ворона стискає останнє прокляття у писку.

Та вже звичка бубнявіє в тілі – до бути без тіл,
без бажань і доріг, без порушень і заклику кари…
Вже зривається перший казан із печі висоти.
Вже долоні кошлаті шкребоче малиновий карлик…

Головне – не згадати ні вигадок теплих, ні зла.
Не злякатися вкотре. Зламати солом’яне «треба» –
як до горла підступить пропахла землею смола,
коли сурми покличуть з пекельної пригоршні неба.