Хто вкрив тебе, леле? Чи вкрив був?.. Розхристана ртуть, –
отак вони діють – колодязі, прірви та глюки,
романи безлюдні (але всі герої – помруть),
молочні намордники, що гамували білугу….

Хто ласував ними, той знає, як терпне терпець,
як білі левиці в подряпинах спокою лови
ведуть на судоми настрашені (хай йому грець,
страхіттячку тому!) Як дівчина болеголова

виходить із джунглів оцих безсоромних нічних
купань у жахіттях – маною, мадонною смерті….
Тремтить у руці її мідно-зміїстий свічник.
У нім догорає одненька сльоза милосердя

Морфея скаженого… Їж їх і пий, наче спів
безсонних провулків, будинків, автівок циганських,
твоїх сивочолих невільних надій-солов’їв,
у синій пательні засмажених заживо з ласки

святого Нікого Ніколи…. Ласуй! – громовиць
у роті солом’яний присмак дитинством кривавить…
Коли ти прокинешся, день загарчить, долілиць
заснувши, як жертва-глядач – на програмній розправі

себе із собою. Коли це не сни. Вже не сни.
Орда характерників. Постріли гілок дубових.
Коти-каратисти. Розмови сокири й сосни.
Холодні чистилища, де обіймаються повінь

і ніжна пожежа – і хоч затуляй вухозір!
Бо ти – це вони. Всі вони. І вже луснеш – а більше
і більше вони у тобі на життя грозові
намотують савани слоноподібної тиші –

і ти розриваєшся. Шмаття докупи іде.
Саме йде докупи, хоч як йому крок не роз’ятрюй!
І день долілиць відмовляється бачити день,
коли він помре – і воскресне на кутику карти,
навскіс від «конати»…

.. і от би – тих бісових снів!
Хай жахів, але – хоч прокинутись – вижити – втяти
стотисячну голову гідрі пекельних світів,
що всі заблукали у рані у горлі кімнати,
що ласує снами. Як ти…

…а левиці – гарчать
із білого неба. І білі ворони по болю
малюють погоду. І ходить самотня свіча
з тобою на шиї – збирати у цукрянім полі
вітри і волошки. Солоні волошки й вітри, –
щоб ними всі Три тебе вкрили. Щоб Він тебе вкрив…