ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯАвторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.04.28
21:06
о так до ітаки
у напрямку линуть
одіссеї чи амфори
руни і тіні
безпілотні літаючі
пилососи усякі
бо там є ставки
є синки телемахи
у напрямку линуть
одіссеї чи амфори
руни і тіні
безпілотні літаючі
пилососи усякі
бо там є ставки
є синки телемахи
2026.04.28
19:57
Дорогий Артуре, сердечно тебе вітаю зі вступом в Національну спілку письменників України! Дуже пишаюся тобою і тим, що Ярослав Чорногуз і я дали тобі рекомендації, бо ти вартий того, щоб бути членом спільчанської родини. Твоя поезія викликає трепет в душі
2026.04.28
19:00
Далеко-далеко, де всюди вирують густі аромати сандалу,
Де сонце липким амарилісом ніжно цвіте у блакитній безодні,
Рожеві фламінго неспішно здіймаються прямо у зграю загальну,
Над горами рваними довго кружляють в повітрі легкі й невгамовні.
Далеко-
Де сонце липким амарилісом ніжно цвіте у блакитній безодні,
Рожеві фламінго неспішно здіймаються прямо у зграю загальну,
Над горами рваними довго кружляють в повітрі легкі й невгамовні.
Далеко-
2026.04.28
16:09
Незатійливо сонце пливе
Зорянистого неба дугою,
І розкішшя своє світлове
Зігріваючи перед собою.
До зенітів щоденних висот,
У сліпучому образі диска -
Це життя зоресвітній оплот
Зорянистого неба дугою,
І розкішшя своє світлове
Зігріваючи перед собою.
До зенітів щоденних висот,
У сліпучому образі диска -
Це життя зоресвітній оплот
2026.04.28
15:25
Вічний сум на образах.
Гріб дитячий на ослоні.
Мати стомлена в сльозах
над застиглим тілом доні:
«Вибач, пташечко, мені,
не зростила тебе мати...
Дні скінчилися земні,
Гріб дитячий на ослоні.
Мати стомлена в сльозах
над застиглим тілом доні:
«Вибач, пташечко, мені,
не зростила тебе мати...
Дні скінчилися земні,
2026.04.28
11:33
Човни з очерету! Волхви на човнах! -
Рятуйте світи від наруги -
В сльоті палітурні ворони летять
І дві паперові папуги!
Волхви безупинно вітають сльоту,
Хто ж їм заборонить вітаться*,
В крисанях із хутра в добу золоту,
Рятуйте світи від наруги -
В сльоті палітурні ворони летять
І дві паперові папуги!
Волхви безупинно вітають сльоту,
Хто ж їм заборонить вітаться*,
В крисанях із хутра в добу золоту,
2026.04.28
10:59
Небесна твердінь безмежна,
а хмари, мов гріб, важкі.
Цей всесвіт мені належить,
як хмарочоси міські.
Будинок пече зіниці,
фундамент — ножем в землі,
у пам'яті на правиці
а хмари, мов гріб, важкі.
Цей всесвіт мені належить,
як хмарочоси міські.
Будинок пече зіниці,
фундамент — ножем в землі,
у пам'яті на правиці
2026.04.28
10:56
Я люблю важливий час затишшя
Перед вибухом в полях сумних,
Як заходить сонце на узвишшя
В променях яскраво-золотих.
Так натхнення у часи утоми
Причаїлось птахом у лісах.
У тенетах суму і ризоми
Перед вибухом в полях сумних,
Як заходить сонце на узвишшя
В променях яскраво-золотих.
Так натхнення у часи утоми
Причаїлось птахом у лісах.
У тенетах суму і ризоми
2026.04.28
08:42
Весна. На вістрях пер пташини
понад серцями плавко лине,
не віддаляючись від них.
Гойдають крила піднебесся,
пильнуючи у гніздах дещо
дорогоцінне і крихке.
понад серцями плавко лине,
не віддаляючись від них.
Гойдають крила піднебесся,
пильнуючи у гніздах дещо
дорогоцінне і крихке.
2026.04.28
06:36
Мигочуть дні, мелькають тижні,
Потік років змілів до дна, -
Нечасто нині бачу ближніх,
Забув знайомих імена.
Все більш зітхань і менше сміху,
Хоч хліб чужий іще не їм, -
Живу неначе на потіху
Всіляким недругам своїм.
Потік років змілів до дна, -
Нечасто нині бачу ближніх,
Забув знайомих імена.
Все більш зітхань і менше сміху,
Хоч хліб чужий іще не їм, -
Живу неначе на потіху
Всіляким недругам своїм.
2026.04.28
00:31
Візьми мене, мов поїзд, на ходу,
Аби хотілось так, щоб не здавалось.
Нехай в чужі обійми упаду,
Аби-но лиш паскудним не дісталось.
Минуть усі, і я колись мину –
Історія нікого не жаліла.
Лишень шкода змарновану весну
Аби хотілось так, щоб не здавалось.
Нехай в чужі обійми упаду,
Аби-но лиш паскудним не дісталось.
Минуть усі, і я колись мину –
Історія нікого не жаліла.
Лишень шкода змарновану весну
2026.04.27
22:02
Чом такі трагічні лики,
Чом мудреці такі сумні,
Такі печальні всі святі?
В очах страждань живі в них бліки,
Їх сумніви такі прості,
Живі вони і без покриву,
Істини дивляться такі сумні.
На печальній оцій тризні
Чом мудреці такі сумні,
Такі печальні всі святі?
В очах страждань живі в них бліки,
Їх сумніви такі прості,
Живі вони і без покриву,
Істини дивляться такі сумні.
На печальній оцій тризні
2026.04.27
21:12
Пора вечірня тулиться до вікон,
Немов вуаллю покриває ззовні.
Утомлений весняний лікоть
Впирається, насолодившись вповні.
За день не знали руки відпочинку.
Весна барвінок з рястом розстеляла
І підбирала кольори й відтінки.
Немов вуаллю покриває ззовні.
Утомлений весняний лікоть
Впирається, насолодившись вповні.
За день не знали руки відпочинку.
Весна барвінок з рястом розстеляла
І підбирала кольори й відтінки.
2026.04.27
20:50
Як голова завертиться, на землю дивись, якщо вийде
Мої пильні очі упустили її, в тому бігові
Чутливий мій розуме, старий для сліз
Не ладний жити, умирати не згідний
Зупини свої сумніви, подвигаючи світ
Самостійно
Немає часу любити, і себе розкрити
Мої пильні очі упустили її, в тому бігові
Чутливий мій розуме, старий для сліз
Не ладний жити, умирати не згідний
Зупини свої сумніви, подвигаючи світ
Самостійно
Немає часу любити, і себе розкрити
2026.04.27
19:44
Тишина в місцині хирій.
Бойовища відгули.
Лиш ключі летять у вирій,
звідусіль: «Курли, курли!..»
Небосхил горить пурпурно,
блякне хмар линка фланель.
А над цямрою зажурно
Бойовища відгули.
Лиш ключі летять у вирій,
звідусіль: «Курли, курли!..»
Небосхил горить пурпурно,
блякне хмар линка фланель.
А над цямрою зажурно
2026.04.27
16:08
Кораблі нашого жеребу
не покидають річищ,
йдучи за лоціями
Старших Арканів,
до затоки
вікової недуги
колись молодої води.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...не покидають річищ,
йдучи за лоціями
Старших Арканів,
до затоки
вікової недуги
колись молодої води.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2026.04.23
2026.04.22
2026.04.18
2026.04.14
2026.04.02
2026.03.31
2026.03.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Маргарита Ротко (1985) /
Вірші
... зі сповіді тих, що втратили...
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
... зі сповіді тих, що втратили...
…. о, ці строї зі шкір чудернацьких небес не зносити! -
як і душ, зашкарублих від хижих обіймів пітьми…
Ми - зернята планет, пересіяних у білім ситі
недолюблених зим, у сніги чорно-сірі сповиті.
Ми - засмаглих від криги хмарин піт, на сиві степи
і ліси блідозвірові м'яко пролитий. Ми - сутінь.
Пелена, у яку загортають всезнавців-сліпців.
Ми засліпленим сонцем вечірнім подолано-скуті.
Нас на це прирекли до народження демони й судді
й відпустили у храми безлюдні плести манівці
нашим хворим шляхам - на олії та рейках іржавих,
на падіннях дзвінких, на залисинах давніх давнин…
Нам налили у горла настоянки духу і шавлій,
нагострили надії, неначе пластмасові шаблі
і сказали цвісти будяками на грудях руїн.
Ми навчилися. Майже. Під плюскотом лайки підошов.
Ми звикали. Ми гнулися. Нас відливали вітри
золотими людьми, чиї руки - то місячний дощик,
чия мова - прозора, чий усміх - як небо завдовжки,
чия віра в найкраще, мов хрест у тумані, горить
і навчає горіти. Ми звикли. Ми стали богами.
Самоліпами. Глеками. Глиною. Кругом. Вином…
Нам звучав, як веселка - об радість, кожнісінький камінь.
Нам являлися квіти в пустелях - і пахли думками
неосяжного всесвіту… Все це минуло давно.
Ми забули. Ми стерлися. Нас перемолото в ситі.
Жорнови вітряків бога часу зім'яли. На пси
ми зійшли. Наші рідні зуміли до нитки зносити
наші рядна вологі. І зорі, як вовчики, ситі
із холодних калюж долизали серця-голоси.
І тепер на здичавілім килимі срібла земного,
на засмоктанім кроками інії, цеглі та склі
ми єдине, що здатні, - брехати - про бога без бога,
ми єдине, що хочемо, - гризти, як сумнів, дорогу
і стріляти прокльонами в руки нічних скрипалів,
що виводять із прірв подорожніх… Ми - зламані, Збиті.
Ми - безмежні, що прагнуть нарешті дістатися меж….
І коли небеса пропонують нам груди - щоб пити, -
чорний оцет стікає по нашій забутій молитві.
Ми сахаємось неба, бо нас уже в нім не знайдеш…
Нас уже не відмити - вітрами, людьми та святими.
Нас давно не врятуєш, - відступників, злодіїв, псів…
І у спалених барах, зникомі в горжетках із диму,
в горностаях зізнань, х***ваті сліди херувимів,
нелюдимів-відлюдників, плачемо, знаючи: гримне
той, з ключами, дверима, почувши, як ми голоси
повтрачали. Забули. Не втримали. Не донесли......
як і душ, зашкарублих від хижих обіймів пітьми…
Ми - зернята планет, пересіяних у білім ситі
недолюблених зим, у сніги чорно-сірі сповиті.
Ми - засмаглих від криги хмарин піт, на сиві степи
і ліси блідозвірові м'яко пролитий. Ми - сутінь.
Пелена, у яку загортають всезнавців-сліпців.
Ми засліпленим сонцем вечірнім подолано-скуті.
Нас на це прирекли до народження демони й судді
й відпустили у храми безлюдні плести манівці
нашим хворим шляхам - на олії та рейках іржавих,
на падіннях дзвінких, на залисинах давніх давнин…
Нам налили у горла настоянки духу і шавлій,
нагострили надії, неначе пластмасові шаблі
і сказали цвісти будяками на грудях руїн.
Ми навчилися. Майже. Під плюскотом лайки підошов.
Ми звикали. Ми гнулися. Нас відливали вітри
золотими людьми, чиї руки - то місячний дощик,
чия мова - прозора, чий усміх - як небо завдовжки,
чия віра в найкраще, мов хрест у тумані, горить
і навчає горіти. Ми звикли. Ми стали богами.
Самоліпами. Глеками. Глиною. Кругом. Вином…
Нам звучав, як веселка - об радість, кожнісінький камінь.
Нам являлися квіти в пустелях - і пахли думками
неосяжного всесвіту… Все це минуло давно.
Ми забули. Ми стерлися. Нас перемолото в ситі.
Жорнови вітряків бога часу зім'яли. На пси
ми зійшли. Наші рідні зуміли до нитки зносити
наші рядна вологі. І зорі, як вовчики, ситі
із холодних калюж долизали серця-голоси.
І тепер на здичавілім килимі срібла земного,
на засмоктанім кроками інії, цеглі та склі
ми єдине, що здатні, - брехати - про бога без бога,
ми єдине, що хочемо, - гризти, як сумнів, дорогу
і стріляти прокльонами в руки нічних скрипалів,
що виводять із прірв подорожніх… Ми - зламані, Збиті.
Ми - безмежні, що прагнуть нарешті дістатися меж….
І коли небеса пропонують нам груди - щоб пити, -
чорний оцет стікає по нашій забутій молитві.
Ми сахаємось неба, бо нас уже в нім не знайдеш…
Нас уже не відмити - вітрами, людьми та святими.
Нас давно не врятуєш, - відступників, злодіїв, псів…
І у спалених барах, зникомі в горжетках із диму,
в горностаях зізнань, х***ваті сліди херувимів,
нелюдимів-відлюдників, плачемо, знаючи: гримне
той, з ключами, дверима, почувши, як ми голоси
повтрачали. Забули. Не втримали. Не донесли......
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
КАРТА САЙТУ | Щодо "Майстерень" | Щодо Поезії | Поетичні дійства. Відзначення, конкурси | Щодо СЦЕНИ" | КОНТАКТИ
© Усі права застережено. Авторські права на все опубліковане належать їх авторам. Всі права на сайт належать адміністрації "Майстерень"
Адміністрація "Майстерень" несе відповідальність за все, що діється на сайті. Автори - відповідальні за те, що діється на їх особистих сторінках!
Executed in 0.0854 seconds
© Усі права застережено. Авторські права на все опубліковане належать їх авторам. Всі права на сайт належать адміністрації "Майстерень"
Адміністрація "Майстерень" несе відповідальність за все, що діється на сайті. Автори - відповідальні за те, що діється на їх особистих сторінках!
Executed in 0.0854 seconds