Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.04.29
07:10
Мов сонця промінь із туману,
З'явився спогад про кохану,
Яку з глибокої могили
Я повертати вже знесилів,
Адже, немов жіноча рима,
В моїх думках щомить незримо
Тремтить, колишеться, тріпоче
Вона й забутися не хоче...
З'явився спогад про кохану,
Яку з глибокої могили
Я повертати вже знесилів,
Адже, немов жіноча рима,
В моїх думках щомить незримо
Тремтить, колишеться, тріпоче
Вона й забутися не хоче...
2026.04.28
21:06
о так до ітаки
у напрямку линуть
одіссеї чи амфори
руни і тіні
безпілотні літаючі
пилососи усякі
бо там є ставки
є синки телемахи
у напрямку линуть
одіссеї чи амфори
руни і тіні
безпілотні літаючі
пилососи усякі
бо там є ставки
є синки телемахи
2026.04.28
19:57
Дорогий Артуре, сердечно тебе вітаю зі вступом в Національну спілку письменників України! Дуже пишаюся тобою і тим, що Ярослав Чорногуз і я дали тобі рекомендації, бо ти вартий того, щоб бути членом спільчанської родини. Твоя поезія викликає трепет в душі
2026.04.28
19:00
Далеко-далеко, де всюди вирують густі аромати сандалу,
Де сонце липким амарилісом ніжно цвіте у блакитній безодні,
Рожеві фламінго неспішно здіймаються прямо у зграю загальну,
Над горами рваними довго кружляють в повітрі легкі й невгамовні.
Далеко-
Де сонце липким амарилісом ніжно цвіте у блакитній безодні,
Рожеві фламінго неспішно здіймаються прямо у зграю загальну,
Над горами рваними довго кружляють в повітрі легкі й невгамовні.
Далеко-
2026.04.28
16:09
Незатійливо сонце пливе
Зорянистого неба дугою,
І розкішшя своє світлове
Зігріваючи перед собою.
У зеніті щоденних висот,
У сліпучому образі диска
Це життя зоресвітній оплот
Зорянистого неба дугою,
І розкішшя своє світлове
Зігріваючи перед собою.
У зеніті щоденних висот,
У сліпучому образі диска
Це життя зоресвітній оплот
2026.04.28
15:25
Вічний сум на образах.
Гріб дитячий на ослоні.
Мати стомлена в сльозах
над застиглим тілом доні:
«Вибач, пташечко, мені,
не зростила тебе мати...
Дні скінчилися земні,
Гріб дитячий на ослоні.
Мати стомлена в сльозах
над застиглим тілом доні:
«Вибач, пташечко, мені,
не зростила тебе мати...
Дні скінчилися земні,
2026.04.28
11:33
Човни з очерету! Волхви на човнах! -
Рятуйте світи від наруги -
В сльоті палітурні ворони летять
І дві паперові папуги!
Волхви безупинно вітають сльоту,
Хто ж їм заборонить вітаться*,
В крисанях із хутра в добу золоту,
Рятуйте світи від наруги -
В сльоті палітурні ворони летять
І дві паперові папуги!
Волхви безупинно вітають сльоту,
Хто ж їм заборонить вітаться*,
В крисанях із хутра в добу золоту,
2026.04.28
10:59
Небесна твердінь безмежна,
а хмари, мов гріб, важкі.
Цей всесвіт мені належить,
як хмарочоси міські.
Будинок пече зіниці,
фундамент — ножем в землі,
у пам'яті на правиці
а хмари, мов гріб, важкі.
Цей всесвіт мені належить,
як хмарочоси міські.
Будинок пече зіниці,
фундамент — ножем в землі,
у пам'яті на правиці
2026.04.28
10:56
Я люблю важливий час затишшя
Перед вибухом в полях сумних,
Як заходить сонце на узвишшя
В променях яскраво-золотих.
Так натхнення у часи утоми
Причаїлось птахом у лісах.
У тенетах суму і ризоми
Перед вибухом в полях сумних,
Як заходить сонце на узвишшя
В променях яскраво-золотих.
Так натхнення у часи утоми
Причаїлось птахом у лісах.
У тенетах суму і ризоми
2026.04.28
08:42
Весна. На вістрях пер пташини
понад серцями плавко лине,
не віддаляючись від них.
Гойдають крила піднебесся,
пильнуючи у гніздах дещо
дорогоцінне і крихке.
понад серцями плавко лине,
не віддаляючись від них.
Гойдають крила піднебесся,
пильнуючи у гніздах дещо
дорогоцінне і крихке.
2026.04.28
06:36
Мигочуть дні, мелькають тижні,
Потік років змілів до дна, -
Нечасто нині бачу ближніх,
Забув знайомих імена.
Все більш зітхань і менше сміху,
Хоч хліб чужий іще не їм, -
Живу неначе на потіху
Всіляким недругам своїм.
Потік років змілів до дна, -
Нечасто нині бачу ближніх,
Забув знайомих імена.
Все більш зітхань і менше сміху,
Хоч хліб чужий іще не їм, -
Живу неначе на потіху
Всіляким недругам своїм.
2026.04.28
00:31
Візьми мене, мов поїзд, на ходу,
Аби хотілось так, щоб не здавалось.
Нехай в чужі обійми упаду,
Аби-но лиш паскудним не дісталось.
Минуть усі, і я колись мину –
Історія нікого не жаліла.
Лишень шкода змарновану весну
Аби хотілось так, щоб не здавалось.
Нехай в чужі обійми упаду,
Аби-но лиш паскудним не дісталось.
Минуть усі, і я колись мину –
Історія нікого не жаліла.
Лишень шкода змарновану весну
2026.04.27
22:02
Чом такі трагічні лики,
Чом мудреці такі сумні,
Такі печальні всі святі?
В очах страждань живі в них бліки,
Їх сумніви такі прості,
Живі вони і без покриву,
Істини дивляться такі сумні.
На печальній оцій тризні
Чом мудреці такі сумні,
Такі печальні всі святі?
В очах страждань живі в них бліки,
Їх сумніви такі прості,
Живі вони і без покриву,
Істини дивляться такі сумні.
На печальній оцій тризні
2026.04.27
21:12
Пора вечірня тулиться до вікон,
Немов вуаллю покриває ззовні.
Утомлений весняний лікоть
Впирається, насолодившись вповні.
За день не знали руки відпочинку.
Весна барвінок з рястом розстеляла
І підбирала кольори й відтінки.
Немов вуаллю покриває ззовні.
Утомлений весняний лікоть
Впирається, насолодившись вповні.
За день не знали руки відпочинку.
Весна барвінок з рястом розстеляла
І підбирала кольори й відтінки.
2026.04.27
20:50
Як голова завертиться, на землю дивись, якщо вийде
Мої пильні очі упустили її, в тому бігові
Чутливий мій розуме, старий для сліз
Не ладний жити, умирати не згідний
Зупини свої сумніви, подвигаючи світ
Самостійно
Немає часу любити, і себе розкрити
Мої пильні очі упустили її, в тому бігові
Чутливий мій розуме, старий для сліз
Не ладний жити, умирати не згідний
Зупини свої сумніви, подвигаючи світ
Самостійно
Немає часу любити, і себе розкрити
2026.04.27
19:44
Тишина в місцині хирій.
Бойовища відгули.
Лиш ключі летять у вирій,
звідусіль: «Курли, курли!..»
Небосхил горить пурпурно,
блякне хмар линка фланель.
А над цямрою зажурно
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Бойовища відгули.
Лиш ключі летять у вирій,
звідусіль: «Курли, курли!..»
Небосхил горить пурпурно,
блякне хмар линка фланель.
А над цямрою зажурно
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.23
2026.04.22
2026.04.18
2026.04.14
2026.04.02
2026.03.31
2026.03.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Маргарита Ротко (1985) /
Вірші
Мертві коні не йдуть
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Мертві коні не йдуть
Мертві коні не йдуть. І вода ув озерах - іржава.
І сумний диригент голить серце уламками вір.
Ті, які не кохали, прокислі, як вітер і щавель,
відпускають шляхи - й ті летять, як спасенні варрави,
в божевільного неба роздуті криві рукави.
Наливають дощі в кухлі ніжність із пилом гіркавим.
Хмарочоси бажань обіймають маківки висот.
У мансарді Венер, із горнятком какавної лави
у руці зоредайній, громи і гримаси лукавий
на обличчі малює. Танцюють повільний фокстрот
чорні гори чудес нездійсненних - у тінях байдужих
зморшкочолих сердець у сирітських сорочках імен...
Помирають слова в буцегарнях осель і у мушлях,
мильних бульках мотелів, таксівках, що їздять на ружах
і вітаннях по радіо. Наче спідниці кармен,
вигоряють свята непорочних і праведних весен.
Зацвітають осиріси - замість лілей і бузку...
Ті, які не кохали, торкаються сходів небесних -
й осипаються сходи, і смерчі печалі воскреслі
роздирають цілунками очі та ротики склу,
що несуть перед себе оті, що - ні-ні і ніколи -
тільки дряпали душі заради сльозинки тепла,
аж допоки їм спроби не злізли, як фарба наколок,
аж поки мертві коні спіткнулись на зламанім колі,
аж поки їм долоні проштрикнула птаха-пила -
і сумний диригент звук порізав уламками ліній...
...прокидаються ранки, задушені рваним гніздом...
І подолана армія Він у проклятій долині
забуває: це як - поклонятись місцевим богиням,-
салютує швидкому годиннику в`ялим хвостом…
І розтерзана армія жон, що їм біле не снилось,
притискає сонливі крижинки до болю, що вже
не болить, як то треба... І слухає небо безсило:
чи кохаються гнівом наземні харибди і сцилли,
добиваючи коників мертвих під зимним дощем?
Дослухається небо... - як той, що - один із численних,
що варрави шляхів його в полі втрачають зірки,
проклинає ім'я, задихаючись вітром зелених
безнадій-божевіль її вуст... Як він марить під кленом
- хижим кленом долоні - про волю (губами руки
не торкатися)...
...небо! Чи смішно? Чи солодко - чути?
Рукавами голубити - і відпускати - в горня
гостровранішніх кав і півсхрещено-хибних маршрутів,
неймовірності втеч і повернень, щоб ножик у груди
то впадав, як навічно, то мертвим човном виринав?
…ув іржавій воді…. відображення….човники… коні…
душові… душогубки…подряпані промені… Ті,
хто холодні серця вигрівали на теплих балконах
незакоханих душ, ті, що кульку любові у скроні
не впіймали, затоптану землю від неба боронять…
Їхні коні не можуть… Але їм дозволено – йти…
І сумний диригент голить серце уламками вір.
Ті, які не кохали, прокислі, як вітер і щавель,
відпускають шляхи - й ті летять, як спасенні варрави,
в божевільного неба роздуті криві рукави.
Наливають дощі в кухлі ніжність із пилом гіркавим.
Хмарочоси бажань обіймають маківки висот.
У мансарді Венер, із горнятком какавної лави
у руці зоредайній, громи і гримаси лукавий
на обличчі малює. Танцюють повільний фокстрот
чорні гори чудес нездійсненних - у тінях байдужих
зморшкочолих сердець у сирітських сорочках імен...
Помирають слова в буцегарнях осель і у мушлях,
мильних бульках мотелів, таксівках, що їздять на ружах
і вітаннях по радіо. Наче спідниці кармен,
вигоряють свята непорочних і праведних весен.
Зацвітають осиріси - замість лілей і бузку...
Ті, які не кохали, торкаються сходів небесних -
й осипаються сходи, і смерчі печалі воскреслі
роздирають цілунками очі та ротики склу,
що несуть перед себе оті, що - ні-ні і ніколи -
тільки дряпали душі заради сльозинки тепла,
аж допоки їм спроби не злізли, як фарба наколок,
аж поки мертві коні спіткнулись на зламанім колі,
аж поки їм долоні проштрикнула птаха-пила -
і сумний диригент звук порізав уламками ліній...
...прокидаються ранки, задушені рваним гніздом...
І подолана армія Він у проклятій долині
забуває: це як - поклонятись місцевим богиням,-
салютує швидкому годиннику в`ялим хвостом…
І розтерзана армія жон, що їм біле не снилось,
притискає сонливі крижинки до болю, що вже
не болить, як то треба... І слухає небо безсило:
чи кохаються гнівом наземні харибди і сцилли,
добиваючи коників мертвих під зимним дощем?
Дослухається небо... - як той, що - один із численних,
що варрави шляхів його в полі втрачають зірки,
проклинає ім'я, задихаючись вітром зелених
безнадій-божевіль її вуст... Як він марить під кленом
- хижим кленом долоні - про волю (губами руки
не торкатися)...
...небо! Чи смішно? Чи солодко - чути?
Рукавами голубити - і відпускати - в горня
гостровранішніх кав і півсхрещено-хибних маршрутів,
неймовірності втеч і повернень, щоб ножик у груди
то впадав, як навічно, то мертвим човном виринав?
…ув іржавій воді…. відображення….човники… коні…
душові… душогубки…подряпані промені… Ті,
хто холодні серця вигрівали на теплих балконах
незакоханих душ, ті, що кульку любові у скроні
не впіймали, затоптану землю від неба боронять…
Їхні коні не можуть… Але їм дозволено – йти…
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
