Мертві коні не йдуть. І вода ув озерах - іржава.
І сумний диригент голить серце уламками вір.
Ті, які не кохали, прокислі, як вітер і щавель,
відпускають шляхи - й ті летять, як спасенні варрави,
в божевільного неба роздуті криві рукави.

Наливають дощі в кухлі ніжність із пилом гіркавим.
Хмарочоси бажань обіймають маківки висот.
У мансарді Венер, із горнятком какавної лави
у руці зоредайній, громи і гримаси лукавий
на обличчі малює. Танцюють повільний фокстрот

чорні гори чудес нездійсненних - у тінях байдужих
зморшкочолих сердець у сирітських сорочках імен...
Помирають слова в буцегарнях осель і у мушлях,
мильних бульках мотелів, таксівках, що їздять на ружах
і вітаннях по радіо. Наче спідниці кармен,

вигоряють свята непорочних і праведних весен.
Зацвітають осиріси - замість лілей і бузку...
Ті, які не кохали, торкаються сходів небесних -
й осипаються сходи, і смерчі печалі воскреслі
роздирають цілунками очі та ротики склу,

що несуть перед себе оті, що - ні-ні і ніколи -
тільки дряпали душі заради сльозинки тепла,
аж допоки їм спроби не злізли, як фарба наколок,
аж поки мертві коні спіткнулись на зламанім колі,
аж поки їм долоні проштрикнула птаха-пила -
і сумний диригент звук порізав уламками ліній...

...прокидаються ранки, задушені рваним гніздом...
І подолана армія Він у проклятій долині
забуває: це як - поклонятись місцевим богиням,-
салютує швидкому годиннику в`ялим хвостом…

І розтерзана армія жон, що їм біле не снилось,
притискає сонливі крижинки до болю, що вже
не болить, як то треба... І слухає небо безсило:
чи кохаються гнівом наземні харибди і сцилли,
добиваючи коників мертвих під зимним дощем?

Дослухається небо... - як той, що - один із численних,
що варрави шляхів його в полі втрачають зірки,
проклинає ім'я, задихаючись вітром зелених
безнадій-божевіль її вуст... Як він марить під кленом
- хижим кленом долоні - про волю (губами руки
не торкатися)...

...небо! Чи смішно? Чи солодко - чути?
Рукавами голубити - і відпускати - в горня
гостровранішніх кав і півсхрещено-хибних маршрутів,
неймовірності втеч і повернень, щоб ножик у груди
то впадав, як навічно, то мертвим човном виринав?


…ув іржавій воді…. відображення….човники… коні…
душові… душогубки…подряпані промені… Ті,
хто холодні серця вигрівали на теплих балконах
незакоханих душ, ті, що кульку любові у скроні
не впіймали, затоптану землю від неба боронять…
Їхні коні не можуть… Але їм дозволено – йти…