Отак живу: як мавпа серед мавп.

В. Стус

Не мавпа серед мавп у млості мап,
не птах, що не пізнає співу-змахів…
Інкогніто… Я cogito… Зима
навколо думи душить, наче мавр.
Хитаються підземні черепахи.

Хитаються небесні черепи.
Ховаються у хмарах. Стогнуть хмари.
День затуляє личко. Ніч рипить.
Підводи ржуть. Вони везуть гроби,
немов гриби – заліські куховари,

немов хати – заморські вояки,
утікачі від права просто вмерти
у спокої (в безвітрі – вітряки)…
Я теж хотіла вміння утекти
й не повертатись, наче син Лаерта,

у ці моря камінні, у шторми,
у невпізнання рідними – й не дуже,
у край, де чути, як біда шумить:
сокира-місяць падає на шви
лісів, що змерзли у собачих вушках

у зоопарках… Де в клітках – волхви.
Де у кутках – зіпрілий Дідух дохне.
Де в душу цілять кулі із халви.
Де від найближчих гірш нема лихих,
бо сонце їх – лишень трухлявий вогник.

Бо руки їхні – лущені й слизькі.
Бо душі їхні – непідвладні мітлам
анг’елів без чинів. Бо в них піски –
не кров. І краще йти собі ні з ким,
поки чорти унерухомлять світло.

Поки земля у-не-покоїть всіх:
анциболів і мавп, імперських фриків,
кавалки неприйнятної краси,
блудниць і блудних, стиглі голоси
і німизну відлюдьків евридиких…

Допоки так… – інкогніто. Навзрид.
У втраченій колекції комашок
вслухатися: чи ніч іще рипить?
Чи у підвод смертей болять гроби?
Чи смокчуть мавпи груди черепаші
землі-Землі?

Вслухатися. Живцем
уземлені так слухають, чи жито
небес торка підкоп… Але все це –
намарно. Ще не стиснуто пінцет
з метеликом, наштрикнутим на «жити»…