…у одну із неділь непомітно закінчиться час.
Відпливуть барракуди очей у коралові склепи.
Відцвіте золота алича у засмазі, й клечань
порохами оглодані руки відправлять молебень

про впокорення теплих небіжчиків пам’яті шаф,
робінзонів повітря, яким ще в далекім не-вчора
безнадійно кортіло до п’ятниці темне лоша
загадкової ночі припнути, мов тіні – до штори.

Сколопендровий ранок на бляклих смарагдах надій,
наче квочка, побита вітрами вселенської суки-
швидкоплинності, висидить іній, що плетену тінь
не-тебе у райці, вбито-битім, лишає пів-звуку –

звуку звуку, з яким б’ється тиша на друзки життів,
нерву нервів, яким поганяє знелюблене людство
сніговий фаетон – у печеру, де – віск, нашатир,
і недопалок сонця у вовчо-надщерблених блюдцях
некрасиво навіки зіщулених мертвих очей…

У одну із неділь, у тонкій вишиванці розплати
за поцуплені миті, пристане до тіла ковчег,
що з брехні у безодню іуд і лякливих пілатів

безкоштовно розвозить – до щастя плекати сади
скам’янілих троянд і нарцисів із чорної ґуми,
поки тут – невідомим солдатам кохання святих
покладають мовчання і зречення, бомби й пакунки

недостиглих плодів не-знання, як позбавитись рис –
віддзеркаленням стати пустого-порожнього виду…
На одній із неділь проросте у печаль кипарис
із плутонівським серцем, гадюками-снами обвитим.

І закінчиться час. І миттєво закінчиться час:
підфартить самогубцю, що вміє за лівим і правим
одночасно стояти. Загасне лілея-свіча
на безводній воді, у коралових іклах заграви,
над землею, яка не тримає.

… за лоном землі,
за приземленим сенсом, по горло у грудочках мерзлих,
най тобі буде час – відстояти у зливі золи
сто епох незворушності, двісті засушених злив,
триста сорок неділь, що спадають з небес гостролезо…