У цьому полі, синьому, як льон,
супроти тебе — сто тебе супроти.

Василь Стус

…чи вітер нетутешній, чи вогонь,
що відкриває сто дверей в курганах
у цім степу, де пахне камінь ханом,
і висить хиже сонце, мов грифон,

простертий над тобою. Де там – ти? –
де сто Не-Ти навпроти вітру, проти
тебе, що ти – то камінь, вихор, протяг,
то знову – ти, навпроти самоти,

що відчиняє двері в землю…. Йди.
По кінчику часів скінченних майя –
за сивим запорожцем у Дунаї,
за фараоном родом з маєти

пісків і злота. За рабом, живцем
зашитим у скарбниці мертвих зужмом.
За деревом, що у пожежі мужньо
стікає кров’ю в трави. За жерцем,

що палить вітру очі й ріже ніж
небесний хлібом, жалом та євшаном.
За голосом, що гордий цар піщаний
посіяв у повітрі… Ти гориш! –

між опіком і жаром. Між пером
і м’ясом чорним сивого грифона
в імлі. Між таборами: ось – горгони,
он – скіфки. І війна… І виє ром

невидимий за конями, у грім
зануреними черепами… Годі
побачити все – і Сімаргл, і Одін,
і степу дух, і мавка у корі

мурашній, і Мара, і Тот, і мідь
кургана, і всі ті, хто Ти не знайдуть
у цім степу, що вийшов з ями саду
і вибухнув на клапті й межі… Мить

гримить-тремтить цимбалами в тобі,
коли навпроти тебе – сотні зайвих,
а у тобі – не знати – смерть чи зав’язь…
Дивись і бач! Не бач. Дивись. Терпи! –

у цім Ніщо багатоликім… Стій,
аби дійти до себе – й небо влити
у пекло. Приручити дим і вітер –
вогненний, нетутешній. Бо це ти –

той вітер – свист-і-вереск-тупіт-ключ
до ста курганів, що жиють, як мертві,
навколо серця, що дитям в наметі
у пустці спить...

«Поціль у небо! Влуч!
Поціль у небо!» – трави просять. «Спи!» –
пожарище шепоче. Пахне димом.
Сто бездоріж простерто несходимих.
Для ста тебе вони усі – сходимі.
Лише від себе справжнього, Єдиний,
спаси і відведи, і заступи…