«…осінь пахне чужим кашеміром, кошлатим чолом
кошеняти-горища, задзьобаним холодом птаства,
гастрономом, де гріє похмілля троєщинський лох,
а неділені риби в кишені хустинку смугасту,

наче щастя, термосять. Глухі парасолі дзвінків
до законних дощів випадають із потиску звички
слимаків, що на човниках бігу своїх двійників
переводять, як час, у мохерне тепло рукавички,

що і миші-гризоти, й турботи-вовки – на нитки…
Вже давно і навік. Хто ще цілий – сусіди, й погода
в попільничці на сходах.
…гарчать, наче пси, літаки.
І небесна яєчня під кришкою втоми доходить –

на грудневому смальці, на соці каштанових ід,
на подряпинах літа, загоєних, наче на камені,
збайдужілим цементом… Голодний синоптик сидить
на розплавленнім дроті й востаннє віщує зникання

летаргійних прикмет виживання в утробі мовчань,
в лабіринтах сумних батарей, на відставлених ліктях,
на вечерях, коли уникає долоня плеча,
а зачинена ванна кімната – найвправніший лікар…

У залізному замку Якщо ходить привид Якби:
ланцюги його – дооовгі, як мури застуди і меду…
І холодна субота, мов грішник, в каструлі кипить,
дослухаючись до закатованих стогонів метрів
і квадратів, і кіл…

І замурзана осінь тремтить,
як надіта на голе – сорочка, що гидиться тіла…
Пахне сіллю й дощами. Бомжує по килиму мить.
Виють пси за вікном. Листопад до верби селявіє…»


Симфонічні розмови з дощами задмухує скло
рукавички, пошарпане вітром. Дерева-флакони
(спорожнілі) життя деренчать, і чарки під столом
непомітно рахує сліпий домовик телефоном…

На жертовнику ранку холодний будильник долоні
зарізав правду снів. Кашляв светру про поспіх, про біг
марафонців метро – і втікав у юрбу водомірок…

Самота, наче жінка, стирала сльозу із губи
й говорила дощу: «Пахне осінь чужим кашеміром….»