Не бажай і не мрій. Невкорінені долі летять
горобцями – в небесний кулак із покривленим пальцем….
Та хапуга в тобі, той в утробі покараний тать
не подужає смерті зірок чи надірваних танців

на невидимій палі, на сміх сторожких глядачів…
Перерізані очі стежок виглядають падіння.
Білий мамонт світанку на холоді сивім спочив
(то – саванна чи саван, – цей холод?) Сова з павутиння

тіні місяця в ранок влітає – у прірві зника…
Угамовано вітер, як лапи тварини – в панчохах…
Не бажай, не проси, і примов не губи з язика –
їхні човники гинуть у суші схвильованій. Човгай

кроком карлика по закатованих ребрах доріг.
Повз людей, що – красиві та дикі, неначе наскельні
скорпіони та бджоли. Не слухай, як спить носоріг
білосніжного сонця у божій щасливій майстерні

(тільки – після погрому, що вік йому – пра- і пра-пра…)
Хай життя пробринить по тобі, мов колеса підводи,
що везе мертв’яків на схід болю, де чорна ріка
їм дарує дива неземної пекучої вроди.

Ні, не слухай колес. І води тої марно не клич.
Пам’ятай, що кожнінька сльоза – то цеглинка Синаю.
Буде ранок пастися колись, наче мамонт, і в піч
світанкових небес докладати хмизинки Немає-

Днів-а-Ночі-Були (ті кущі загули-віджили…)
Буде ґвинтики дум випускати твій внутрішній логік
у той день, коли трави злетять на вечірку джмелів,
і піски у воді подолають розчинні жалі,
і – чи дерева погляд, чи тихі кропивні пологи

золотавими квітами світла, – ці діти Мари, –
доброзичливо мачуху кинуть. І рушать у тишу –
перевчати вуста темних скель у зміїній ікрі
на пісні солов’їв, малювати свята на корі
пересохлої усмішки стежки. І очі вже інші

виглядатимуть крок переможця, що гоїть усе –
і себе, і повітря, й земні та небесні щедроти…

Не бажай. Не проси.
Б’є вода у небесний басейн –
зустрічає з пустель гамірні невеличкі народи,
між яких – горобці, горобці твоїх марень і мрій…

…а тепер – говори. Про що хочеш. Тепер – говори.