До зеленого сонця, що ходить у дім на землі,
до волошкововустих, зігрітих Ярилом, крижинок
відлітають сухотні міста. Розрізає вузли
на канаті цнотливого кольору зла та ожини

тиха первісна ніч. Задивляється Марсом і шклом
на скривавлені ноги колон, що стоять на канаті,
і готує спасенним – «Шалом!», щоби, наче шолом,
простягнути усім, хто впаде в залаштунковий натовп –

рятувати своїх – ув агонії після смертей,
за якими мовчать фараони в пісках-балахонах,
за якими на воду міняє вогень Прометей,
за якими вулкани закохані раптом холонуть
і не хочуть уже ні людей некиплячих, ні міст…

Хижа первісна ніч облітає колони, як мати.
І непевно втікає – у дім, де сидить Трисмегіст
і навчає – смарагдів, Єгипту, вогню, як з’єднати
досконале із Богом. А учні – жовтіші за віск…

Ніч летить, затуляючи очі смушевим туманом –
над печерами-снами, де сплять неофіти-волхви з
полинами-дарами сердець, – у сталеві тюльпани

хмарочосів самотніх. І далі – за ріки-сади,
із яких, наче темні дерева, залізні та дикі,
гомонять характерники, духи, русальні святі
до підземних джерел, до тварин, до земного владики,

до людей, що застигли на фресках, нанесених скрізь:
на печінках будинків, на вежах, на скронях меліси-
шалашів компаньйонки, на рисі дзеркальнім – зі сліз,
на сльозах ураганів, на осені, спаленій листям,

на таких же ночах-шифрувальницях магії тіл
і думок, воскресінь і смертей, і ночей ув обличчі…

Вузькозора хижачка сича, що гризе Іггдрасіль,
повертатися хутко додому стурбовано кличе.

Там – зашторені шклом, чорним-чорним, щілини душі.
Там не чути смішинок із сіна; і зцілено рани
і канатних колон, і титанів. Там ніжно лежить
на ожиновім ложі цар-морок на мертвій Морані.

І хіба що сестра – у сорочці із сонця в росі,
у темниці, якої нічим не відімкнеш до сходу,
випускає крізь ґрати солодких ручних горобців,
що осяйливим днем, наче чари-зернини, восходять

на сухотних реберцях земель піднебесних. Міста
і струмки, й піраміди, і фрески, і люди у коцах
свою темряву душ і ночами освячений страх
обертають до хмар із волошок і зелені сонця…