Монолог...
- Ну, як там з тією?..
та сама біда?..
що?
мовчите й надалі?..

- у нас все незмінно…
у нас вода,
як у мильному серіалі,
у такому дешевому,
знаєш?
що знімають заради бюджету,
де через серій сто розумієш, що в ньому немає сюжету.

його крутить один канал,
а знімають якісь лосі,
там давно вже стався фінал,
а вони ще знімають досі.

- Ну, так вирішіть щось остаточно…
ви ж не малі діти.

- а можна якось заочно?..
я не знаю про що говорити…

- ну, це вже твої ідеї…
але скажи мені, брате, одверто,
ти сам чого хочеш од неї?

- жити,
а потім померти…

- тобто триматись за ручку,
обійми і поцілунки,
різні любовні штучки,
різні приємні дарунки,
проводити разом дні?

- ну так…
а чому би і ні?

- так,
це звучить чудесно,
та, брате, одна біда…
якщо говорити чесно,
це ж така сама вода?..

ти сам собі брешеш, чувак,
тобі ж це не буде цікаво,
тобі потрібно, щоб саме так:
півночі безсоння,
а зранку подвійна кава…
«самотність»,
«муки душі»,
коли криє… і криє дуже,
саме це надихає тебе на нові вірші,
тебе ж це заводить, друже…
не мені, звісно, бути суддею,
але скажи мені чесно, брате,
коли ти будеш із нею,
про що ж тоді будеш писати?....
...............................

- ...
про її надзвичайні очі,
що міняють окрас на погоду,
про те, як не сплю півночі,
описуючи її вроду,
про її привабливі губи,
такої дивної форми,
і які вона любить клуби,
і які відвідує форуми,
про її дивацтва і звички,
про постійні її запари,
і руки шовкові, як рукавички,
і такі ніжні, як хмари…

і проте, як боюся затримати погляд,
щоб їй не було ненезручно,
і про те, як приємно, коли вона поряд,
нехай навіть мовчки…
нехай беззвучно…

ти помиляєшся, брате,
якщо гадаєш, що я боюсь тиші,
я так само буду писати,
тільки вірші стануть світліші…

і не хай це теж серіал,
вода і дебільні мрії…

але це хоча б не фінал,
це тільки розвиток дії…

- так скажи мені, брат, остаточно,
ти хочеш бути із нею?

- хочу, брате, це точно…

- так не займайтесь фігнею…
© М.Філдман