Що ми знаєм про Тараса?
Чи у серці маєм його слово незабутнє?
Як часто читаєм ті рядки, що крізь століття
До нас долітають наче спомин.

Чи впізнали б ми сьогодні нашого поета,
Якщо б раптом десь почули в мові силуети його слова.
Але не у віршах.
А у чистій правді.

У тій правді, про яку кричить він і плаче
В кожній букві, в кожнім слові.
Та чи ми побачим?
Чи побачимо ідею, волі дух могутній.
Бо у віршах не лиш сльози,
В віршах тих – майбутнє.

Там змальовано правдиву українську душу.
Гарну щиру і пісенну.
А часом байдужу.
То привітну та веселу,
А то тиху й прикру.
То усміхнену й цікаву,
Модну й колоритну.
А то часом зовсім скромну,
Яка у надії, у вічнім терпінні
Чекає все кращої долі.

Та коли вже?
Ми ж давно на волі.
То чому ж дак довго щастя народу дається?
Де усмішки і веселість, де веселі лиця?
Ще в історії не було щоб козацьку душу
Налякало слово «криза», і то навіть дуже.
Де ж надія, віра й правда у щасливій хаті.
Вони поруч.

Ми ж собі не уявляєм, які ми багаті.
В вічнім пошуку достатку і ще щось такого
Часом зовсім забуваєм звичаї і мову.
Скільки кожен заспіває тих пісень народних,
Скільки казок нашим дітям розкажемо добрих?
Хто згадає колискову – пісню неповторну,
Що для діток у всі часи силу чудотворну дарувала.

Згадаймо!
Віднайдімо, прочитаймо, разом проспіваймо.
Хай все краще та потрібне триває й існує.
Передаймо поколінням, хай правнук почує
Історію тисяч років і пісню від Бога,
Що лунала над віками українським словом.

Й час від часу, милі браття і миленькі сестри,
Гляньмо у рядки Шевченка
Й все добре воскресне! 1.03.2012. Тарас Матвійчук.