Звалили в Києві Леніна, а в мене болить серце. Ні, не за виродка, який брехливо заповідав, що "без єдиної дії пролетарів великоруських...Україна неможлива". Що послав банду Муравйова потопити в крові ще україномовний на той час Київ, позбавлений своєї армії безголовими винниченками. Мене воно болить через те, що пройшло аж 23 роки відтоді, як ми з політв'язнями ломили на друзки в моєму рідному Золочеві ідольську каменюру з його обличчям, на якому вічно спливав незабутній голуб'ячий послід. Невже потрібно було народитись і вирости цілому поколінню українців, аби накрити це срамне місце у центрі нашої України? Місце на бульварі, який носить ім'я українського пророка Шевченка. Скільки ж ще треба років, щоб звалити ідола по всій землі козацькій? Чи додасться розуму, нарешті, тим, хто обирає ревних захисників ідольських в Харкові та Одесі? Запоріжжі і Січеславі? Полтаві і знищеному зайдами Донецьку? Мене болить серце, бо ми знов і знов такі речі робимо якось вайлувато, з оглядкою, чи то страхом. Чого ми боїмося? Сичання жменьки продажних комуномаргіналів? Чому це священне для моєї багатостраждальної нації дійство пройшло без відкритого Нюрнбергу-2, як і личить народові, що скидає з себе на віки вічні гидоту комуністичної зарази? І коли скинемо з наших київських будівель сотні таблиць увіковічнення більшовицьких головорізів? І чи перестанемо нарешті як ті подлії раби, за словами Шевченка, зводити боввани катам- катеринам і сталіним, терпіти серед скверів і площ кровопивців ватутіних і жукових? Та й знов ставати на старі граблі, обираючи до влади зеків із свинячих регіонів? Ось про що мене болить серце...
9.12.2013