«Відлетіло дитинство за обрій лелекою
Де нас вчили творити добро і красу.
А твій образ, мов казку з країни далекої
Недоторканим скарбом я в серці несу».

Наталя Земна

Приємно гріє вересневе сонечко, а небо синє-синє, не-
мов навесні. Шумлять ще зелені клени, ясени, акації. Грона
горобини горять рожевим полум’ям нагадуючи, що скінчи-
лося літо.
Даленіє моє незабутнє село з біленькими хатинами та
чорними невеличкими вікнами, що пильно вдивляються на
духмяні гвоздики та чорнобривці, яскравий різнокольоро-
вий килим айстрів та високі батоги оксамитових мальв на
причілку.
Хати , в основному, під старими обвислими
солом’яними стріхами. Їх приховують чималі садки, що зо-
ріють чорноокими сливами та манять червонобокими яблу-
ками і солодкими, як мед, грушами.
Стояла осінь сорок сьомого повоєнного року. Після
голодної весни та раннього літа, ми уже, дякуючи Богу, з
хлібом і з огородиною. Є з чого спекти хліб, зварити борщ
і досхочу наїстися. Вродила картопелька і буряки, квасоля і
капуста.
Пройшло два роки, як закінчилась війна. Люди ще від
неї не оговтались – а тут голод. Більша половина чоловіків
не повернулося з війни, залишивши на призволяще ста-
реньких матерів, молодих дружин-вдів та малолітніх діток.
Але вижили наші жінки.
І ось вже перше вересня. Я йду до першого класу.
Ми з матусею з нетерпінням чекали цього святкового дня.
Мама зробила мені рахівницю з квасолі, нанизаної на сиро-
ву нитку і прикріпленої з обох сторін до зігнутої лозини.
А саме головне – матуся пошила полотняну торбину
для книжок, а збоку пришила кишеню для чорнильниці,
яка чомусь переверталась, коли розмахувати нею в повітрі,
і тоді торбинка ставала фіолетовою. Моя хрещена пошила
мені костюмчик з маминої широкої спідниці, а мама купила
голубенькі парусинові черевички.
Ще звечора матуся поклала в торбину буквар, зошит,
рахівницю, дерев’яну ручку з пером і шматочок житнього
хліба. Вона не проводжала мене до школи, бо в колгоспі
копали картоплю. І ось я така щаслива і охайна, прямую з
подружкою Дусею перший раз до школи, яка розташована
майже в центрі села, де раніше була церква.
На майданчику, поруч зі школою, лежали мармурові
плити, під якими покоїлись видатні люди села. На одній із
плит було викарбовано, що там покоїться прах Марав'йова-
Апостола.
Наш клас охайний, зі світлими вікнами, на яких кві-
тували рожеві калачики, чорними партами та столом. Ми,
діти, з нетерпінням чекаємо на свою вчительку. Нарешті
вона заходить до класу з привітною посмішкою, розумними
сіро-голубими очима, русявою з незначною сивиною, косою
навколо голови. Одягнена по-святковому у світло-сірому
костюмі та білосніжній блузі. Вчителька привітала нас і по-
сміхаючись, промовила:
– Мене звати Настя Мусіївна, і я вас поведу в країну
знань.
Ми уважно ловили кожне її слово, а вона розповідала
нам про наших батьків, які не повернулися з фронту, про
тружениць-матерів, що від зорі до зорі працювали на кол-
госпному полі, піднімаючи з колін занедбане за час війни
господарство.
Все було б добре, та у наш клас, як і в інші, прийшли
діти з дитбудинку і клас став переповненим. У класі навча
лось сорок п’ять дітей різного віку, від семи до дванадцяти
років. Нас посадили по троє за парту. Було тісно і не зручно
виводити в зошиті перші літери та цифри. А ще гірше було
те, що запах сірки псував повітря і заважав дихати.
Дитбудиновських дітей лікували сіркою від корости,
якою були вражені їх руки. Всі хлопчики і дівчатка були по-
стрижені, щоб не було вошей. Ось так і почалося моє на-
вчання в школі.
Мені все подобалось, особливо наша привітна вчи-
телька Настя Мусіївна, яка, як мама, і приголубить, і погла-
дить по голівці, і скаже втішне слово кожній дитині.
Одне було погано, що шматочок хліба, або яблучко,
яке матері давали на обід, відбирали дитбудиновські діти і
вмить все з’їдали, а ми, домашні, не могли нікому пожалі-
тись, бо вони нас били. Та я забувала за всі прикрощі і гордо
крокувала до рідної школи з полотняною торбинкою в ру-
ках, щоб пізнавати науку.
З того часу спливли довгі шістдесят п’ять років, а у
моїй пам’яті – перше вересня сорок сьомого року. Я, ніби
зараз, бачу свою молоду, вродливу і добру першу вчительку
Настю Мусіївну, яка вчила нас, повоєнних і убитих горем
дітей, любити свій рідний край, своїх матерів, берегти не-
повторну красу природи і бути гідними своїх полеглих на
фронті батьків.
І ми пронесли її прості, але мудрі слова через усе жит-
тя.

***
Сьогодні перше вересня 2012 року. Погожий сонячний
ранок. Я проводжаю свого чотирнадцятирічного онука Де-
ниска до школи. Він високий, ставний, одягнений в новень- кий одяг і модні кросівки, з букетом осінніх квітів, які
він подарує своїй вчительці, добрій і привітній Ірині Олек-
сіївні. Він швидко прямує з друзями до школи, а я згадую
дівча з полотняною торбинкою в руках і нестримні сльози
котяться градом. Я радію за свого онука, що він не знає та-
ких страшних слів «ГОЛОД» та «ВІЙНА», що він спокійно
може навчатися та пізнавати світ.
Я радію, що в нього щасливе дитинство, бо він має
все, що необхідно людині в наш час: світло, радіо, телевізор,
комп’ютер, книги і багато інших речей, про які в наш час ми
і не мріяли, бо моє напівголодне дитинство пройшло при
чадному каганцю, без світла, радіо і телебачення, та воно
було по-своєму щасливе і світле від матусиної любові і до-
броти хороших людей, що жили поруч.
А небо волошково синіє, як влітку. Гріє вересневе со-
нечко. Шумлять біля школи ще зелені клени і ясени. Горять
рожевим вогнем грона горобини, а діти поспішають до шко-
ли пізнавати науку. Хай щастить вам, нехай буде світлою, як
цей погожий ранок, ваша доля, любі діти.

3 вересня 2012р.