Не запитуй, що країна зробила для тебе, запитай, що ти зробив для країни...
(З істерики Уми Турман)


ПРОЛОГ

Останнім часом я бачу один і той самий сон.
Дивний сон. Я сиджу вдома і граю в мочіловку. В комп'ютерну гру. У цій грі один чувак валандає коридорами за купою інших чуваків і мочить їх. Дивна гра. Я навіть не знаю, яка в неї назва. Я взагалі не знаю як вони називаються. Комп'ютерні ігри.
За вікном ніч. І якби не закриті вікна, я напевно почув би краплі дощу, що зриваються на карниз після вечірньої зливи, шипіння вітру в неміцному липневому листі і вічно закинутих сусідів під кишинівським димом. Сьогодні їх ніхто не мочить. Сьогодні вікна закриті.
Я сиджу за столом і проходжу левел за левелом. Перебираю все лукавіше пальцями по клавіатурі і здається починаю тут бути своїм. СВОЇМ. Відчуваю незнайомий досі азарт і знервовано кусаю нижню губу, - як що не так.
Все це триває досить довго. І вже десь ближче до ранку, коли закінчуються майже всі левели, очі втомлено сіпаються, а відчуття задоволеності від мочіловки стількох гадів ще велике, в голову закрадається неприємна думка. Абсолютно нова і доволі неприємна....
Я ідіот?
Мені більше нічим зайнятися?
Я сиджу всю ніч і граю в комп'ютерну гру, замість того, щоб зайнятися чимось дійсно важливим. Та хіба нема чим...Так хоч виспався б!
Гм...
Я розплющую заспані очі разом будильником, цим ранковим кіллером, і мляво, за інерцією, коцаю на кухню, відбиваучи тапками безглузду чочотку. Заварюю неміцний чай і, ще під враженням сну, намагаюсь зрозуміти, що не так? Адже щось не так. Коли сниться така фігня, мабуть в житті відбувається щось неправильно.
Ви ніколи не відчували залежність того що відбувається усередині вас, від того що відбувається навколо? Я це відчуваю постійно. Ось, тільки...Залишилося знайти пояснення снам.
До того ж ще ця гидота: або все відбувається фатально, саме по собі, за аксіомами, законами, або ти сам собі пишеш сценарії, сам потім граєш у цих п’єсах, а в результаті...В результаті все одно відбувається наче саме по собі.
Якесь неприємне відчуття участі в незнайомій грі без знання її правил. Як в "Шоу Трумена": ваша яхта пливе морем, розтинаючи хвилі і вітер, і раптом...Море скінчується. Ніс натикається на декорацію моря, що поступово переходить в небо, і басейн..., тобто моря більше немає. Гм... Море скінчилося! Посеред моря...

-1-
Я знайомий з одним програмістом. Білом Хартсоном. Хоч завіхи у нього і є, але дивак він цікавий. Розробляє комп'ютерні ігри. Ну, там, де мочать усіх. Кольорові...Кров як справжня. Так, ось, крім оцього клятого сну, що приходить до мене щоночі, мене свердлить ще одна думка...
Я збираюся його вбити...
Вбити.
Біла.
Правда полягає в тому... Що я не знаю як... Як саме. Та і взагалі - як. Як це зробити! Ні, ну просто не мав до цього необхідної практики...
У батька є мисливська рушниця і коробка патронів. Велика рушниця і велика коробка патронів... Але не піду ж я з програмістом полювати на програміста.... Я і сам полював лише один раз в житті. Було це в школі на уроці довоєнної підготовки. Ми засіли в підвалі і полювали на кабанів з паралельного класу. Невдале, до речі, було полювання.
Отруїти...
Ну, цю дурню, калій чи як там, її ж ще знайти десь потрібно. І не в аптеку ж я за отрутою піду. Та і потім, йому ж її згодувати потім потрібно буде. Ні...Складно.
Найреальніше...Я думаю...
Задушити.
Сили в мені явно більше. Та й потім...Я бачитиму його очі. Я хочу побачити реальний страх. Щоб він його побачив. Може, якщо він це побачить, то почне нове життя. Займатиметься чимось дійсно важливим. Так хіба мало чого є.
Адже якщо розібратися... Нічого особистого. Як до людини, як до Біла Хартсона, я ставлюсь до нього навіть дуже нічого. Він навідується до Києва раз на місяць і ми п'ємо пиво. Я розповідаю йому про Ботічеллі у викладі Едмунда Швінглхурста або про неверенд самотність Муракамі, а він в перервах між пивом і обсмаженими в панірувальних сухарях цибульними кільцями, чеше про те, як зміняться у найближчий час відносини в комп'ютерному світі. Що визначиться чітка прірва між професіоналами-програмістами і усіма іншими. Що справжня техніка в майбутньому буде доступна небагато кому. Як за цінами, так і за знаннями. Що комп'ютерні монстри типу Microsoft будуть ще могутнішими, а всі ми більш залежними. Ну, він мав на увазі мене. І всіх інших.
На столі був відкритий його ноутбук і стрибаючи по всіляких надбудовах, він намагався пояснити мені всі ці прості, здавалося б, речі. Я дивився на нього і розумів, що десь усередині, як людину захоплену і закохану в свою роботу, я поважаю і ціную Біла. Він щирий. І приїжджає раз на місяць.
Не знаю...Душити все-таки якось жорстоко. По відношенню до нього...
Аж раптом я збагнув. Ні, я не виношував цю думку довго, аналізуючи і дозріваючи для цього. Ні. Це було схоже на спалах. На прозріння. Зірки що називається зійшлися і все стало зрозуміле.
Я думаю...Краще за все нещасний випадок...
Нещасний.
Випадок.
-2-

Все почалося з того, що випивши якось пива, в черговий його приїзд, ми йшли нічним Києвом до його готелю і задивлялися на неонові вітрини. Приємна справа, знаєте, гуляти нічним містом, в приємну погоду і вирячити на вітрини. Ми вирячили.
У одній з вітрин він побачив людей, що сиділи в інтернет-кафе за комп'ютерами і, посміхнувшись, запропонував зайти.
Була вже четверта година ночі. Ми зайшли. Там сиділо чоловік десять захоплено хрюкаючих за моніторами любителів ігор, і п'ятеро з них були діти. Років шести-восьми. В четверту годину ночі.
Знаєте, ми мало цінуємо ту працю, яку вклали в нас батьки, виховуючи і віддаючи все найцінніше, що необхідно нам для життя. Зараз, дивлячись на цих дітей, мочущих віртуальних гадів, я подумки говорив своїм батькам дякую, чітко уявляючи у всій цій історії реального гада. Одного, але реального.
У цей момент я здається став розуміти сни.
Я не хотів бути ідіотом.
Біл підійшов до них і хвилини дві просто мовчав. Либився і мовчав. Просто...
За ці дві хвилини, я 120 разів стер з мапи міста це кафе, з його нутрощами...Без жалю.
Тоді я і вирішив вбити Біла. Ще не знаючи як. Але вирішив.
І найголовніше... Дивним мені це не здалося.

-3-

Через місяць Біл приїхав знову. Ми пили пиво і їли смажену цибулю. На нервах я об'ївся її до нудоти. Нервував я наче поганий актор, хоча Білу це не здалося дивним. Йому взагалі нічого не здавалося дивним в ту ніч.
Потім ми вийшли на вулицю, і хвилин десять я просто йшов мовчки. Йшов і малював в голові різноманітні варіанти нещасних випадків.
Біл йшов поруч і про щось, як завжди захоплено, розповідав. Я його навіть не чув. Лише іноді, як китайський болванчик хитав у відповідь головою.
-Слухай, а ти коли-небудь вантовий міст бачив?
-What?
Ми зайшли до супермаркету, купили пляшку Johnnie Walker, зловили таксі, і я повіз його на Московський міст.
- Ось такий.
Ми стояли під вантами і дивилися в зоряне липневе небо. Біл не те щоб був здивований конструкцією, але мабуть з політкоректності зробив "вау". Напевно, він його вже бачив, але що ім'я йому - "уантовий", дізнався лише сьогодні.
Бентежать мене америкоси. Не вміють вони пити. Хоча і роблять це з натхненням.
Коли я запропонував Білу Хартстону сісти на поручні моста, пити віскі, дивитися на зірки і синхронно мочитися у Дніпро, він закохано повторив "вау" і, піднявши пляшку над головою, прогарчав "FREEDOM!"
Це означало "так".
Дивно.
Він погодився.
Він...
Я б ніколи.
В той момент я був радий...Ні, скоріше задоволений, що вони не вміють пити. Ми залізли на поручні.
Якщо вам здалось, що те що я задумав, я влаштовую з усіма хто мені чимось не сподобався, то ви помиляєтеся. Тим більше, що Біл мені подобався. Навіть тоді, сидячи на поручнях. Я був більше не впевнений, ніж навпаки.
Ми ляскали язиками майже годину, заковтуючи по черзі обпалюючу змію на ім'я Johnnie, розривали повітря всіма відомими фразами з культових кінофільмів, поки це не відбулося.
Ми заговорили про любов до роботи. Навіть і не знаю, хто мене за язик тягнув. Загалом, ми заговорили, а Біл Гібсон поліз у рюкзак за ноутбуком.
Знаєте, у кожного в житті трапляється момент істини. Коли необхідно зробити вибір. Зважитися на важливий вчинок, навіть чимось при цьому жертвуючи. Тоді, сидячи над Дніпром, я був готовий до цього. Розумієте, іноді не обов'язково знати дослівно або десь прочитати. Достатньо відчути.
Я відчув.

-4-

Біл Круз відкрив якийсь файл і сказав, що це просто бомба. Що це краща його річ з усіх існуючих в природі мочіловок. Що окрім мене її ще ніхто не бачив. Що окрім нього, на ній ще ніхто нікого не мочив.
-Хочешь? Спробуй!
-Гм...
Я поклав на коліна сірий мініатюрний Toshiba і палець застигнув над enter.
Все як в кіно...
За неповну хвилину в голові промайнули і діти в інтернет-кафе, і кров "як справжня", і щиро цинічна усмішка американця. Врешті-решт, все той самий клятий мій сон, що не давав мені спокою останній тиждень. Цілий тиждень. Останній...
Я натиснув на enter і опустив ніби випадково ліву ногу. Кивком голови попросив пляшку і свідомо відірвав від монітора обидві руки.
Це було цікаво...
Мій невпевнений погляд ковзнув його обличчям і зупинився на швидко змінній усмішці.
Все відбулося миттєво.
Мені це сдалося вічністю.
Toshiba блиснула лускою і поплила вниз по стегну.
Я вдихнув тепле повітря і подивився на шиплячу темну воду під ногами, де змінювало форму на дрібних неструнких хвилях лише коло місяця. Все так.
Я зробив останній повний ковток віскі і полегшено видихнув.
Японська комп'ютерна риба пірнула униз і Біл Костнер, малюючи на п'ять копійок очі, зробив знову це своє "вау". Наступним було високотембральне "fuck" і руки, що тягнуться за інерцією. Я навіть нічого і не робив...Не допомагав йому...Він сам.
Він ковзнув на поручнях, як окунь у маслі, за руками, що намагались намацати повітря, не припиняючи повторювати магічне "fuck" і лише голос... Голос, знаєте, змінювався наче в складній оперній партії. З кожним подальшим дублем, він був все вище і вище.
"F-U-U-U-C-K".
І лунав він вже по-іншому. Не так як вперше.
Так кричать діти, коли з'являються на світ. Щиро. По-новому.
Біл Вілліс кричав щиро. Як дитина, що з'явилася на світ.

-5-

Було ще темно. Як буває темно у зоряну липневу ніч, коли нічого не від кого не чекаєш. Ні новин, ні спокою. Коли ніхто не турбує. Навіть уві сні.
Все навколо стихло. І вода, що тільки но шипіла свої заклинання в спробах втопити місяць, немов зачаїлася і щось слухала. Когось...
Я зістрибнув з поручнів, озирнувся і не поспішаючи пішов на міські вогні: сподіваючись зловити порожнє таксі; приїхати додому і нарешті виспатися за весь цей тиждень; заглянути завтра в інтернет-кафе, наївно сподіваючись що таки існує залежність того, що відбувається навколо нас, від того що відбувається в мені.
Мені захотілося завести дітей. І не дивлячись ні на що, - думати про них... Не забувати про них. Виховати їх такими, як виховали мене батьки.
Біс би тебе узяв, Біл...
У руці ще бовталася пляшка з віскі, і пару крапель на дні болісно звали до себе. Я пригорнув їх до губ, але очікуваного полегшення не відчув. Не зміг...

Не пам'ятаю, в якому це фільмі було...Як це.. "...сьогодні хороший день, щоб померти..." Гарний фільм.
Гм...
FREEDOM, Біл.
З днем народження.


І ще...
Я знаю...
Все що я сказав...
Може бути використано проти мене.

FINE

P.S.: останнім часом я бачу один і той самий сон...