АЛЬФРЕД ВАЙДА

Переклад з польської здійснено в 1999 році

З ІСТОРІЇ РОЖНЯТОВА І ОКОЛИЦЬ
(видано в грудні 1924 року, Креховичі-Долина)

Колоністи з-під Сонча: Гурські, Новацькі, Теслі, Возняки та інші, прозвані «мазурами», з ходом часу втратили свої власні прізвища, змінивши їх на прізвиська, які і стали їхніми прізвищами (тобто, прізвище «Мазур» чи похідні від нього - прим. перекл.).
«Шляхетки», тобто ковалі та столярі, що прибули разом з шляхтою в якості ремісників та слуг і були зневажливо пойменовані «шляхетками», зазнали такої ж долі, як і мазури.
Атаманчуки, Федоренки, Діденки, Максимоньки, Христоньки, Сагайдаки також не є автохтонами, а нащадками вільних козаків.
Котурбаші – це нащадки якогось Котура-баші, в той час як Татарчуки і Турчини походять від татарів і турків з невідомими прізвищами.
Циганчуки говорять самі за себе, а Волошиновичі, очевидно, прибули з Волощини.
Бутмани, Алібранди, Бауери, Ґімплери, Обсти, Веґлери – це німецькі колоністи (після Другої світової війни ці прізвища зникли - прим. перекл.); Домічкі, Хабалі, Єжабкі, Кустжеби, Кофажі, Варлічкі – то чехи; деякі з них, наприклад, пастухи чи візники «Кутшери», змінили, подібно до інших, свої прізвища на прізвиська. Це теперішні Кучери.
Такий вигляд має Рожнятів у історичному освітленні біля джерел свого виникнення.
До 1703 року там взагалі не було костьолу, була лише каплиця – «аула» - біля замочку на Старому Селі, а в ній капелан – «аулікус». У 1703 році Ян Конецпольський, конюший Яна ІІІ Собеського, довічний володар цієї даровизни, повернувшись із віденського походу, побудував нині існуючий костьол (зруйнований за радянської влади – прим. перекл.) і прислав єзуїтів, які пробули тут до заборони (за часів Йосифа ІІ). Парафію («curam animarum») заснував архієпископ Вижицький у 1738 році. Найдавніші парафіяльні книги датовані 1767 роком.
Струтин, Сваричів, Брошнів, Креховичі – села, які завдяки своєму розташуванню між Калушем і Долиною тяжіють до Рожнятова, мали парафіяльні костьоли до 1738 року, на відстані 10-20 км один від одного. У цих селах жила шляхта, що прибула з усіх сторін Речі Посполитої і осіла на цій території, отримавши за свої заслуги право довічної або прижиттєвої власності на землю. Це дідичі або власники чи спадкоємці частини майна (heredes vel possessores in parti bonorum), як їх називають у метриках; це також «преподобне панство» (Reverend Domini), яких нерідко йменували «ясновельможними» (Illustrissimi).
Ці роди об’єднувалися між собою, вступаючи в подружні союзи, причому багатші з них, «за консервативною традицією», об’єднували свої маєтки, утворюючи таким чином більші земельні комплекси. У такий спосіб одна гілка роду Креховицьких заволоділа більшою частиною Сваричева (після Єзерських і Сулатицьких), у такий же спосіб Струтин опинився в руках Мазарацьких. На відміну від дідичів, наділи яких були щільно розміщені на некоролівських землях, ті родини, які володіли королівською даровизною і які, завдяки вдалим шлюбам, змогли взяти верх над іншими, справді мали дуже багато моргів, особливо лісових земель; орної землі, втім, мали менше, до того ж складеної з соток наділів. Це явище можна помітити, переглядаючи кадастр Креховицької ґміни 1850 року.
Шляхта, яка першою піддавалась нападам і першою змушена була оборонятися, була звільнена від військової повинності. До нашого часу (тобто, станом на 1924 рік - прим. перекл.) існують усні перекази про чинне тоді звільнення від військової служби, а тому як велику кривду сприйняли вони те, що австрійський уряд почав забирати їх до війська і то відразу на 12 років.
Переважно це була дрібна шляхта, з парою волів, на поганому ґрунті. Оскільки хрестини, похорони і весілля коштували дорого, а доїжджати до парафії було важко через віддаленість і брак доріг, шляхта справляла всі релігійні обряди в місцевих уніатських церквах, збудованих для народу (хлопства), а також для військовополонених; отже це не завжди співпадало з національністю. Польський шляхтич, особливо на королівській даровизні, був і відчував себе поляком, а нерідко такі ж відчуття мав і уніатський священик, який обіймав свою посаду заради заробітку. У [греко-католицькій] церкві був споруджений «шляхетський» вівтар, при якому час від часу він відправляв [католицьку] Святу Літургію і освячував Причастя відповідно до латинського обряду, залишаючи його у скинії (Tabernaculum). Таким чином, шляхта часто приймала Святе Причастя з рук уніатського капелана…

Одного разу мене попросили зробити переклад уривків з книги Альфреда Вайди, і це виявилося для мене відкриттям іншого Рожнятова, про існування якого я і не здогадувалася! Продовження буде...