Як посміхаєшся з портрета,
Стає світліше на душі.
Спливають рідні силуети
Й дитинства милі спориші.

В низенькій хаті на осонні
І досі мріють крізь роки,
На покутті старі ікони,
На білих стінах рушники.

А ти, в благенькій вишиванці
Й легкій хустині, наче птах,
Біля вогню пильнуєш вранці
З іскринкою добра в очах.

Готуєш нам трапезу вбогу,
Хліб випікаєш залюбки.
Старанно помолившись Богу,
Спішиш полоти буряки.

І знову осінь ллє дощами,
І тьмяно блима каганець.
Сидиш за прядкою ночами,
Виводиш ниточки взірець.

Щоб полотняну вишиванку
До літа вишити вночі,
Пильнуєш над шитвом до ранку.
Все спить, лиш десь кричать сичі.

А як повіє холодами,
Снігами замете село –
То удовиними ночами
Тчеш долі сіре полотно.

І каганець до ранку блима
У одинокому вікні.
Немов свята всевишня сила
У душу світиться мені.

Знов стукає весна в віконце,
Спішиш хутчій на буряки,
Прокинувшись зі сходом сонця.
А весни мчать… Летять роки.

02.06.2012