Жінки-Солдатки

Жінки українські, державу ви всю годували,
Дітей захищали від горя слабкими крильми.
Голодні, в хатинах, у зими сніжні виживали,
Чекали коханих, що скоро повернуть з війни.
Вони ж не вертали і їх невідомі могили,
Їм снилося поле і батьківський рідний поріг.
А дома лишились матусі та вірні дружини,
Та діти маленькі, що ждуть татусів із доріг.
А ті, що вціліли скалічені, в ранах, безсилі
Ставали до плуга, щоб сіяти в землю зерно,
Дорідну пшеницю до ночі у полі косили
Ростили дітей… Ткалось доль молодих полотно.
А дітям хотілось незнанні світи пізнавати,
І при каганцеві долати науки святі.
Їм мріялось, щоб якнайшвидше дорослими стати
Аби досягнути найвищу вершину мети.
Як стали дорослі – прощаючись, в світ вирушали,
На шахти Донбасу, заводи і на цілину.
В Сибірську тайгу у тривожні незвідані далі,
Щоб відбудувати країну й забути війну.
І знову дітей матері в дальній край проводжали,
В біленьких хустинах – прості українські жінки.
І так, ніби з фронту листів, кожен день виглядали,
А білі лелеки у вирій несли їх роки.
Жінки-героїні, ваш славиться подвиг віками,
За біди й страждання, терпіння і щемні жалі.
Ми в вічній тривозі і в вічнім боргу перед вами!
Вклонімось доземно Мадоннам святої Землі.

29.07.2012