«... За ниткою спогаду йду в давнину,
Ще нитка міцна, ще не рветься.
Вона протягнулась з дитячого сну
До мого бентежного серця...»
Роман Юзва.
Літа, літа! Ви пливете від нас кудись, наче вода в пісок.
Непомітно проводимо 2011 рік.
Погода не новорічна. Небо похмуре, ідуть дощі, пере-
ходячи на маленький морозець. Нинішня зима подібна до
пізньої осені. Вітер гойдає безлисте гілля чорних древ. Ку-
дись летять зграями ворони, певне добувати їжу. Дикі го-
луби пасуться на пожухлому спориші.
Цей рік був для нашої сім’ї і добрим і лихим. Добрим
– бо внучка Катруся вийшла заміж і я стала прабабусею.
Маленькому Ігорькові виповнилось три місяці.
А лихим – бо другого червня на свято Вознесіння, Бог
забрав матусю до себе на небеса. Вона тихо і спокійно за-
лишила нас і відійшла у інший світ...
А життя не зупинити і ми чекаємо приходу Нового року.
Донька Ірина, та онучок Дениско прикрашають ялинку.
Виблискують різнобарв’ям шари, з пухнастих зелених гі-
лочок звисає золотистий дощик, іскряться кольоровими
вогниками, гірлянди. Тільки жаль, що немає матусі. Вона
дуже любила, коли я прикрашала ялинку з дітьми – Оле-
гом та Іринкою, як вони ще ходили в дитсадок, та в школу. 172
Мама, сидячи в кріслі допомагала прив’язувати до цукерок
ниточки, щоб можна їх почепити на гілочки, замотувала в
золотисту фольгу горіхи і милувалася різнокольоровими
вогниками гірлянди. Діти – Олег та Іринка одягали карна-
вальні костюми, маски і співали та розповідали вірші:
«Раз я взувся в чобітки,
Одягнувся в кожушину.
Сам запрігся в саночки,
Та й поїхав по ялину...»
Це був їх улюблений вірш і вони виконували його в ро-
лях, а за свої виступи одержували подарунки.
І так велося із року в рік. Новорічне свято ми святку-
вали всією родиною, доки був живий мій чоловік Олексій,
та мама. Уже десять довгих років, як пішов за межу життя
чоловік, а недавно – матуся. Тепер якось незатишно в на-
шій оселі.
Перший Новий рік зустрічаємо без мами.
А мені, як завжди, приходять в спогади 1948 і 1949 роки
і наша, з матусею, ялинка в далекому засніженому селі на
Миргородщині...
Стояли повоєнні напівголодні, та холодні зими. Трива-
ли сильні морози до початку березня, а нас зігрівала одна
радість – Новорічне, та Різдвяне свята.
У нашій, як і в кожній сільській хатині, заквітчаній ви-
шиваними рушниками, пахло літом, бо долівка була усте-
лена або житньою золотистою соломою, або сухою лепе-
хою з річковою запашною м’ятою, а ще свіжою хвоєю.
На стінах красувалися наші з мамою вироби з житнього,
та пшеничного колосся, а на покуті – ялинка.
Душа у мальвах173
Надія Рябенко
Днів за три до Нового року, мама одягалася тепліше і
прямувала в лісок, щоб добути ялинку. Лісок ріс недалеко,
за річкою. Та до нього взимку важко було добратись, бо
річка в густих лозах, і лісок – все було засипане глибоким
сріблястим снігом. Від морозу він покрився тонкою ско-
ринкою, яка ламалися під ногами і вони глибоко пірнали
в сніг.
Лісок зустрів маму білосніжною зимовою казкою. За-
сніжені дуби, ніби руки, простягали довгі пухнасті віти.
Засипало снігом колючий терен, кущі шипшини, та глоду.
Де-не-де виглядали з-під снігу чорні очі терну і рожеве на-
мисто глоду, шипшини. Між кущами виднілися ледве по-
мітні сліди пташок.
На узліссі поскрипував від морозу старезний дуплястий
дуб, на вітах якого гойдалися порожні пташині гнізда. Спе-
речалися за здобич горобці.
Проти сірого неба зеленіли високими верхів’ями старі
сосни і ронили колючі шишки на білосніжне покривало.
Матусі було важко брести по глибокому снігу, та вона
втомлена, але радісна поверталася з ліска з зеленими пух-
настими гілочками сосни.
Вона міцно зв’язувала їх і ставила в відро з вологим пі-
ском і наша ялиночка стояла до Водохреща і не осипалась.
Я прикрашала ялинку своїми малюнками, та виробами з
паперу. Це були сніжинки, ланцюжки, ліхтарики.
Прикрашала ялинку і вата, якою я заквітчувала кожну
гілочку. Дуже пасували до нашої ялиночки червонобокі лі-
сові кислички, якими ми запасалися восени і вони лежали
у нас на горищі до зими.174
На свято мама купувала саморобні цукерки, які на на-
шім ринку продавало подружжя сліпих. Вони самі виготов-
ляли ті солодощі із цукру та крохмалю. У них був чарівний
сундучок, під склом на високих ніжках, а в ньому лежали
смачні цукерки у саморобних обгортках. Невеликі – м’ятні,
а великі – з рожевими китицями, ще й обмотані яскравим
серпантином.
Мама купувала декілька м’ятних цукерок і одну з кити-
цями. Це була для мене найвища нагорода за те, що я була
слухняна і добре вчилася в школі. Прикрасивши ялинку, я
одягалася в пошите мамою, із білосніжної марлі платтяч-
ко. Я була сніжинкою і розповідала Новорічні віршики, та
співала:
«Зимонько, снігуронько,
Наша білогрудонько,
Не верти хвостом.
А труси рівнесенько,
Гладесенько, дрібнесенько,
Білесеньким сніжком»...
Мама, та бабуся Харитина були вдячними глядачами.
Всі сусідські діти, мої однолітки, прибігали милуватися на-
шою ялинкою, бо навіть у кого були батьки, ялинки чомусь
не ставили. А я, стільки себе пам’ятаю, кожен Новий рік
зустрічала з ялинкою.
Хоча на промерзлих стінах, виблискував мороз, шибки
розмальовані казковими візерунками, а на столі тепліла
вбога вечеря – на душі було свято. Його уміла зробити моя
матуся і прикрасити наше убоге життя – ялинкою.
Крізь сувій прожитих літ в Новорічну казкову ніч мені
доноситься отой неповторний запах маминої ялинки, за-
Душа у мальвах175
Надія Рябенко
квітчаної паперовими іграшками, з червонобокими
лісовими кисличками, та білосніжною ватою на гі-
лочках, ніби припорошених снігом. Все моє життя
зігріває душу тьмяне світло каганця, що блимає на
столі.
І досі відчуваю смак саморобних цукерок і мені со-
лодко і тепло та затишно на душі, ніби я пірнула в
дитинство.
1.01.2012