Невесела зима цього року. Сьогодні Святвечір, 6 січ-
ня 2012 року, а снігу немає і на термометрі — +5°С. По-
осінньому сіре, похмуре небо, почорнілі клени і тополі наві-
вають смуток. Лиш біліють своїми сукнями стрункі берізки.
Я встала раненько, щоб зварити кутю та узвар і поста-
вити тісто на пиріжки, бо мій онучок Дениско буде носити
вечерю. Я багато печу, як і тоді, коли у нас була велика сімя,
а тепер, хоча нас троє – я, донька Ірина та онучок Дениско,
я печу і для себе і для добрих людей.
В нашій кімнаті затишно і по-святковому. На покутті
мерехтить і переливається кольоровими ліхтариками ялин-
ка, а Дениско, хоча йому вже тринадцять, заглядає під неї,
яким подарунком порадує його Дід Мороз. Все у нас, як і
раніше, тільки не вистачає твоєї поради, матусю, твого ла-
гідного голосу і теплого погляду.
Тепер ти, мамо, пильно з доброю посмішкою в очах,
дивишся на нас з портрета над твоїм ліжком і, здається, по-
сміхаються ніжні рожеві троянди та голубі незабудки на
килимі, який ти вишила хрестиком, а білосніжний рушник
квітує яскравими маками.
Ліжко застелене простирадлом тим, що ти давно ви-
шивала мені на придане. На ньому, як живі, квітують тро-
янди і синьоокий барвінок, що стелився у нас на причілку
хати. А на тумбочці духмянять букет незвичайної меліси,
насіння якої я давно привезла з села, з нашого садочку, що у
спекотний серпень голубів килимом між старими вишнями
та грушею, а духмяні пахощі, тихий вітерець розносив по
всій вулиці.
Тепер цей маленький букетик радує мене кожен рік, бо
меліса прижилась на дачі і квітує між яблунями та персика-
ми. Наша з тобою малесенька кімната(на два ліжка) нагадує
мені село і далеке дитинство.

Може це і старомодно, але мені затишно і привітно з
барвистим килимом на стіні і твоїм портретом, мамо. Це і
моя спальня і робочий кабінет, де я і пишу, і малюю.
Друзі говорили, що мені буде важко, коли твій портрет
висітиме на стіні, а мені не важко, мамо, бо ти допомагаєш
у всіх моїх справах і своїм усміхненим поглядом надихаєш
мене на творчість – малювання, поезію, пісню.
Коли я малюю – бачу наше село з його неповторними
краєвидами: вузеньку синьооку річечку, оповиту незабудка-
ми, пахучою м’ятою, густими лозами, лісок зі столітніми ду-
бами, неозоре поле із золотистим дорідним колоссям жита
та пшениці, нашу невелику ниву стиглого жита, волошки,
ромашки, покоси, копиці сіна, вузенькі стежки поміж рося-
них трав, де ти, матусю, водила мене ще маленькою за руку.
Роки не згладжують із пам’яті ті далекі спогади. Вони
пливуть перед очима і я малюю і тихенько співаю, матусю,
твою улюблену пісню, яку так давно ми співали з тобою
вдвох:
«… З-під снігу зелений барвінок проб’ється,
В садочку бузок зацвіте.
Із теплого краю соловей співучий
Нових нам пісень принесе…»
Ти з небес, мамо, посилаєш мені наснагу і терпіння.
Коли мені нездоровиться і важко підвестись з ліжка, я зга-
дую, рідна, стільки в тебе було жаги до життя, навіть тоді,
коли ти, прикована до постелі, зовсім сліпа, глуха – не втра-
чала Віри і Любові до життя. Єдине, що в тебе залишалось,
це Молитва. І ти молилася, мамо, і за нас, твоїх рідних і за
людей, і за свій край, який ти любила і згадувала до останніх
днів.
То ж я встаю з ліжка і виконую свою домашню робо-
ту, і пишу, і малюю, і співаю ті пісні, які ти любила і вміла
співати: