...у залитому світлом човні без біди біди,
у воді із веселками з мертвої плоті барвів
вона гіркне, мов мул зірок, протисмак води,
і їй хочеться, аби хтось її грів та бавив.

Пахнуть китиці неба щастям чужинців-гідр.
Стигнуть грона вітрів бронхітом ляльок у птастві.
Наче рвана футболка, розходяться береги.
Б'ється пульс попід коміром, наче горня смугасте
просто так разбивається, а не на усміх щасть.

Вишиваючи битви вітряцькі, відьомський погляд,
вона просить у неба відчаю і хвороб,
щоб боліло по-справжньому, а не камінчик ногу
серця-привида муляв, скрививши прокислий рот.

Навкруги треться світло гієною - коло трупа.
Навкруги пахнуть музика, сонце і спориші...
Велетенські чар-рути до лип випускають трутнів.
Марсіанські ангелики німби на гаражі

надягають, мов квіти - на душі собак і мавок.
Все цвіте й шаленіє, живе, як світляк, - навік...
А із неї ростуть болотяні чортяцькі трави -
і облизують зморшки з піщинками між повік,
наче темряву з хріном.

Хитається човен. Жалить
бджілка-місяць. Кусається світ, як терновий бриль...
...розпускаючи світло - не в'язаний чорний шалик, -
вона слухає воду пітьми, як диван - піжаму,
й антимолиться: "господи.. хай уже... забери..."