Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.03.14
21:40
Життя минає, та ніколи
мене ніде не омине
моє оточення земне –
гаї, луги, поля і доли.
І поки люди є навколо,
а в небі сонечко ясне,
природа слухає мене,
мене ніде не омине
моє оточення земне –
гаї, луги, поля і доли.
І поки люди є навколо,
а в небі сонечко ясне,
природа слухає мене,
2026.03.14
21:36
Минають ночі, і за днями дні,
і сонечко до літа покотило,
і мало що напам’ять залишило
до осені останньої мені.
А далі, як буває уві сні –
багряні увижаються вітрила.
Ассоль чекає! Напинаю крила
і сонечко до літа покотило,
і мало що напам’ять залишило
до осені останньої мені.
А далі, як буває уві сні –
багряні увижаються вітрила.
Ассоль чекає! Напинаю крила
2026.03.14
16:16
Це просто сон. Не менше і не більше.
Невиліковний надважкий склероз.
Тобі ганебна смерть, якщо ти інший!
Народжуються з порожнечі вірші -
Чи захист від світанку, чи наркоз.
Здаля усі - біленькі та пухнасті,
Колючому шепочуть: "Не кричи..."
Невиліковний надважкий склероз.
Тобі ганебна смерть, якщо ти інший!
Народжуються з порожнечі вірші -
Чи захист від світанку, чи наркоз.
Здаля усі - біленькі та пухнасті,
Колючому шепочуть: "Не кричи..."
2026.03.14
13:57
Співала самотність про зграйну дружбу.
Співала, аж серце злітало з словами
І в звуках тремтіло.
Здіймалося вище і вище.
Як жайворон, висло
Та й впало, мов грудка...
Нараз обірвалася пісня.
На серце людина поклала руку.
2026.03.14
13:32
Мавпочка Зіна — улюблениця і талісман підрозділу бойових медиків. Вона обожнює борщ і чай із молоком «по-англійськи».
Її господар — 50-річний колишній вчитель історії, який завів Зіну після того, як втратив на війні родину та дім. Мавпочка стала його від
Її господар — 50-річний колишній вчитель історії, який завів Зіну після того, як втратив на війні родину та дім. Мавпочка стала його від
2026.03.14
11:31
Так можна геть усе проспати:
І суд Страшний, й зорю Полин,
Доживши в камері до страти,
Яку здійснить нестримний плин.
Так можна геть усе проспати,
Проживши в сні нове життя
І продираючись крізь ґрати,
І суд Страшний, й зорю Полин,
Доживши в камері до страти,
Яку здійснить нестримний плин.
Так можна геть усе проспати,
Проживши в сні нове життя
І продираючись крізь ґрати,
2026.03.14
02:38
Не розказуй мені про любов,
Лиш кохай мене палко, без тями!
Ти повернешся ще в мій альков,
І торкнешся волосся вустами!
.
Ніжноковзанням віллєш снаги,
Біострумів сяйнуть блискавиці,
Вдарить спалах миттєвий жаги,
Лиш кохай мене палко, без тями!
Ти повернешся ще в мій альков,
І торкнешся волосся вустами!
.
Ніжноковзанням віллєш снаги,
Біострумів сяйнуть блискавиці,
Вдарить спалах миттєвий жаги,
2026.03.14
00:59
Олександр Жаров (1904—1984)
Сяйте багаттями, синії ночі!
Ми – піонери, діти робочих.
В радісну еру
мчим стрімголов,
клич піонера –
«Завжди будь готов!»
Сяйте багаттями, синії ночі!
Ми – піонери, діти робочих.
В радісну еру
мчим стрімголов,
клич піонера –
«Завжди будь готов!»
2026.03.13
22:31
Професор дрімав
під час
засідання кафедри
але всередині нього
вирувала запекла дискусія
між виноградною силою Кавказу
та галицькою стриманістю
та чача була не просто рідиною
під час
засідання кафедри
але всередині нього
вирувала запекла дискусія
між виноградною силою Кавказу
та галицькою стриманістю
та чача була не просто рідиною
2026.03.13
21:53
Гуаш весни чарує спраглі очі,
Мов перший дотик лагідних долонь.
В твоїй душі займається вогонь.
Прибравши холод, йде тепло уроче.
Блакить небес, прозора та пророча
Впадає в плеса синіх ручаїв.
Проміння, наче золотий курсив
Мов перший дотик лагідних долонь.
В твоїй душі займається вогонь.
Прибравши холод, йде тепло уроче.
Блакить небес, прозора та пророча
Впадає в плеса синіх ручаїв.
Проміння, наче золотий курсив
2026.03.13
20:00
І
Немає з ким у спокої дожити
свої три літа на своїй землі...
ну як вас уму-розуму навчити,
помітні українські москалі
і не помітні інде посполиті?
Уперся рогом за своє корито
чужий по духу рід мій у селі.
Немає з ким у спокої дожити
свої три літа на своїй землі...
ну як вас уму-розуму навчити,
помітні українські москалі
і не помітні інде посполиті?
Уперся рогом за своє корито
чужий по духу рід мій у селі.
2026.03.13
19:57
За Росією, навіки втраченою,
Бо нова –тюрма ще гірша.
Рахманінов плаче в зарубіжжі,
На розраду слів уже нема.
Бо ж не тільки слово, а й музику
Душать в обіймах невігласи…
Бо Росія голодна й загнуздана,
І до смаку їй оди й оглушливі марші.
Бо нова –тюрма ще гірша.
Рахманінов плаче в зарубіжжі,
На розраду слів уже нема.
Бо ж не тільки слово, а й музику
Душать в обіймах невігласи…
Бо Росія голодна й загнуздана,
І до смаку їй оди й оглушливі марші.
2026.03.13
19:40
Хто ти, жінко? Яка ти, квітко?
Солод серця гірким полином...
Ой яка ж бо летка, лелітко...
Гай хіба ж то твоя провина,
що вродилась у мамки слічна,
крихту гойна? Усе полова...
Вроди - капка, та й та не вічна,
Солод серця гірким полином...
Ой яка ж бо летка, лелітко...
Гай хіба ж то твоя провина,
що вродилась у мамки слічна,
крихту гойна? Усе полова...
Вроди - капка, та й та не вічна,
2026.03.13
19:39
Поворожу на чистих сторінках
сліпучо білих - білим і на біло...
Зіллю свій жаль і все, що наболіло -
хай чистість та вбере і біль, і страх...
На білім болю пам'ять настою,
зіп'ю лиш раз і виллю, щоб забути...
Так розірву прокляття чорні пута,
сліпучо білих - білим і на біло...
Зіллю свій жаль і все, що наболіло -
хай чистість та вбере і біль, і страх...
На білім болю пам'ять настою,
зіп'ю лиш раз і виллю, щоб забути...
Так розірву прокляття чорні пута,
2026.03.13
11:42
Не віриться, що перше серпня
До нас навшпиньках підійшло,
Встромивши вістря прямо в серце,
Нахмуривши сумне чоло.
Воно прийшло, як піхотинець
Крізь огорожі та рови.
Воно пропхалось попідтинню
До нас навшпиньках підійшло,
Встромивши вістря прямо в серце,
Нахмуривши сумне чоло.
Воно прийшло, як піхотинець
Крізь огорожі та рови.
Воно пропхалось попідтинню
2026.03.13
11:36
Щоденно поїзди гудками плакали,
Коли везли вигнанців по землі,
Котра пахтіла кров'ю вурдалакові,
Що жадібно від галасу хмелів.
Хватав жінок, дітей, і люто бавився,
Незнаний звір залісенських боліт,
Гонимий і жадобою і заздрістю
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Коли везли вигнанців по землі,
Котра пахтіла кров'ю вурдалакові,
Що жадібно від галасу хмелів.
Хватав жінок, дітей, і люто бавився,
Незнаний звір залісенських боліт,
Гонимий і жадобою і заздрістю
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.03.13
2026.03.06
2026.02.26
2026.02.25
2026.02.24
2026.02.14
2026.02.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Маргарита Ротко (1985) /
Вірші
Сни почали прокидатись
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Сни почали прокидатись
***
… сорок років пустелі почнуться, коли він піде –
телефоном на ніжках, з розгубленим ротом у плямах
будяків і гвоздики – по стежці з кісток орхідей,
коридором колон, що нечутно рахують губами
сухолисте тремтіння у руслі правічності рік,
слоненят-хмарочосів стрибки через віку мотузку,
і криваві краватки, що з них поросли снігурі
на могилах бузку, де узимку – тривожно і вузько,
щоб поставити ногу, а треба – написано – йти…
Так іде каберне узбережжя в горнятко прискельне.
Так сполохані урвища морди ховають в китів,
відшліфованих якорем бога. Так тихі пустелі,
замуровані в долях, сварливо хлюпочуть на дні
символічних сумок, – мов останні краплини – у флязі..
Так південні циклони цитрини несуть до води,
щоб пошити з них пам’ятних дурнів – святих водолазів.
Так повзуть у лазнички приречені протяги. Так
прапори ароматів похмілля, ванілі та слізок
набираються вітру. Так сутіні сірий черпак
опускається в землю за м’яом, петрушкою-хмизом
перестрашених підлітків і пів-олійних старих…
Всі вселенські сліпі подорожні, всі статуї руху,
слимаки на горі та мурашки в сердечній корі,
наче сни проти п’ятниці, м’яко лягають у руку –
і вона розтискає – роздушену пташку… Й летить,
наче скверна, – в незаймані землі, де чути крізь подих
зацілованих зливами замків – як зріють плоди,
як дзвенить водограй, як трава пророста з теплоти,
як він йде коридором колон і чекань – і приходить…
***
… що їй марилось у невагомих лиманах ночей?
Що вона виглядала у вікнах-циклопах на милицях
кришталевих секунд і годин? – як безодня тече
по нічийній землі, що втіка від окрадених «мильниць» і
непотрібних обітниць дерев не рушати в моря?..
Що вона ворожила на склі, як на нутрощах варвара,
що порізав на шмаття вітри і сховав ліхтаря
під прозору шкірянку на холоді сивого мармуру
двох у грудях сердець?.. Що вона промовляла? – «Прийди! –
Наче вовчик – до сну. Мов Летючий – до штилю Голландії.
Як вокзал – до дверей. Як причинна вода – до води.
Наче нитка господня – до шитої чорними латками
гамівної сорочки чекання інакших часів,
розпростертих, як жінка – на вранішнім килимі спокою»…
... і від слів під вікном реп’яхам усміхалися пси,
і погоди ставали, як вежі, стрункими й високими.
І було зрозуміло, що в сумі повітря хрипкім
стануть звички тремтіти, як ніж – на ножі, – невагомими.
Стануть снігом і духом похмурі страхи-хробаки.
І здригнеться від кашлю зіркових лисичок і гномиків
і обвалиться пустка – бо в неї повітря зайде…
Біла в’язочка кроків на поясі тишу теліпає…
Із полиці ночей нескінченних усміхнений день
розглядає, мов п’є: зацвітають січневими липами
льодовиті долоні на стінці, не сміючи так,
як хотілося довго, стиснути всі гілочки спротиву…
І тріпоче годинник, неначе бешкетник-вітряк,
й першу зірку, як пальчик, вікно притискає до ротика…
Так їй марилось. Так поливала пів-сонце в чолі
журавлиним крайнебом – як м’ясо. І смажила вогники
ліхтарів – на багатих чаях. Тільки сни почали
прокидатись щоранку їй, наче голодні шаблі, –
і щомить засинати, щоб стати вогкими й червоними…
… сорок років пустелі почнуться, коли він піде –
телефоном на ніжках, з розгубленим ротом у плямах
будяків і гвоздики – по стежці з кісток орхідей,
коридором колон, що нечутно рахують губами
сухолисте тремтіння у руслі правічності рік,
слоненят-хмарочосів стрибки через віку мотузку,
і криваві краватки, що з них поросли снігурі
на могилах бузку, де узимку – тривожно і вузько,
щоб поставити ногу, а треба – написано – йти…
Так іде каберне узбережжя в горнятко прискельне.
Так сполохані урвища морди ховають в китів,
відшліфованих якорем бога. Так тихі пустелі,
замуровані в долях, сварливо хлюпочуть на дні
символічних сумок, – мов останні краплини – у флязі..
Так південні циклони цитрини несуть до води,
щоб пошити з них пам’ятних дурнів – святих водолазів.
Так повзуть у лазнички приречені протяги. Так
прапори ароматів похмілля, ванілі та слізок
набираються вітру. Так сутіні сірий черпак
опускається в землю за м’яом, петрушкою-хмизом
перестрашених підлітків і пів-олійних старих…
Всі вселенські сліпі подорожні, всі статуї руху,
слимаки на горі та мурашки в сердечній корі,
наче сни проти п’ятниці, м’яко лягають у руку –
і вона розтискає – роздушену пташку… Й летить,
наче скверна, – в незаймані землі, де чути крізь подих
зацілованих зливами замків – як зріють плоди,
як дзвенить водограй, як трава пророста з теплоти,
як він йде коридором колон і чекань – і приходить…
***
… що їй марилось у невагомих лиманах ночей?
Що вона виглядала у вікнах-циклопах на милицях
кришталевих секунд і годин? – як безодня тече
по нічийній землі, що втіка від окрадених «мильниць» і
непотрібних обітниць дерев не рушати в моря?..
Що вона ворожила на склі, як на нутрощах варвара,
що порізав на шмаття вітри і сховав ліхтаря
під прозору шкірянку на холоді сивого мармуру
двох у грудях сердець?.. Що вона промовляла? – «Прийди! –
Наче вовчик – до сну. Мов Летючий – до штилю Голландії.
Як вокзал – до дверей. Як причинна вода – до води.
Наче нитка господня – до шитої чорними латками
гамівної сорочки чекання інакших часів,
розпростертих, як жінка – на вранішнім килимі спокою»…
... і від слів під вікном реп’яхам усміхалися пси,
і погоди ставали, як вежі, стрункими й високими.
І було зрозуміло, що в сумі повітря хрипкім
стануть звички тремтіти, як ніж – на ножі, – невагомими.
Стануть снігом і духом похмурі страхи-хробаки.
І здригнеться від кашлю зіркових лисичок і гномиків
і обвалиться пустка – бо в неї повітря зайде…
Біла в’язочка кроків на поясі тишу теліпає…
Із полиці ночей нескінченних усміхнений день
розглядає, мов п’є: зацвітають січневими липами
льодовиті долоні на стінці, не сміючи так,
як хотілося довго, стиснути всі гілочки спротиву…
І тріпоче годинник, неначе бешкетник-вітряк,
й першу зірку, як пальчик, вікно притискає до ротика…
Так їй марилось. Так поливала пів-сонце в чолі
журавлиним крайнебом – як м’ясо. І смажила вогники
ліхтарів – на багатих чаях. Тільки сни почали
прокидатись щоранку їй, наче голодні шаблі, –
і щомить засинати, щоб стати вогкими й червоними…
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
