***


… сорок років пустелі почнуться, коли він піде –
телефоном на ніжках, з розгубленим ротом у плямах
будяків і гвоздики – по стежці з кісток орхідей,
коридором колон, що нечутно рахують губами

сухолисте тремтіння у руслі правічності рік,
слоненят-хмарочосів стрибки через віку мотузку,
і криваві краватки, що з них поросли снігурі
на могилах бузку, де узимку – тривожно і вузько,

щоб поставити ногу, а треба – написано – йти…
Так іде каберне узбережжя в горнятко прискельне.
Так сполохані урвища морди ховають в китів,
відшліфованих якорем бога. Так тихі пустелі,
замуровані в долях, сварливо хлюпочуть на дні
символічних сумок, – мов останні краплини – у флязі..
Так південні циклони цитрини несуть до води,
щоб пошити з них пам’ятних дурнів – святих водолазів.

Так повзуть у лазнички приречені протяги. Так
прапори ароматів похмілля, ванілі та слізок
набираються вітру. Так сутіні сірий черпак
опускається в землю за м’яом, петрушкою-хмизом

перестрашених підлітків і пів-олійних старих…
Всі вселенські сліпі подорожні, всі статуї руху,
слимаки на горі та мурашки в сердечній корі,
наче сни проти п’ятниці, м’яко лягають у руку –

і вона розтискає – роздушену пташку… Й летить,
наче скверна, – в незаймані землі, де чути крізь подих
зацілованих зливами замків – як зріють плоди,
як дзвенить водограй, як трава пророста з теплоти,
як він йде коридором колон і чекань – і приходить…


***


… що їй марилось у невагомих лиманах ночей?
Що вона виглядала у вікнах-циклопах на милицях
кришталевих секунд і годин? – як безодня тече
по нічийній землі, що втіка від окрадених «мильниць» і
непотрібних обітниць дерев не рушати в моря?..
Що вона ворожила на склі, як на нутрощах варвара,
що порізав на шмаття вітри і сховав ліхтаря
під прозору шкірянку на холоді сивого мармуру
двох у грудях сердець?.. Що вона промовляла? – «Прийди! –
Наче вовчик – до сну. Мов Летючий – до штилю Голландії.
Як вокзал – до дверей. Як причинна вода – до води.
Наче нитка господня – до шитої чорними латками
гамівної сорочки чекання інакших часів,
розпростертих, як жінка – на вранішнім килимі спокою»…

... і від слів під вікном реп’яхам усміхалися пси,
і погоди ставали, як вежі, стрункими й високими.

І було зрозуміло, що в сумі повітря хрипкім
стануть звички тремтіти, як ніж – на ножі, – невагомими.
Стануть снігом і духом похмурі страхи-хробаки.
І здригнеться від кашлю зіркових лисичок і гномиків
і обвалиться пустка – бо в неї повітря зайде…
Біла в’язочка кроків на поясі тишу теліпає…
Із полиці ночей нескінченних усміхнений день
розглядає, мов п’є: зацвітають січневими липами
льодовиті долоні на стінці, не сміючи так,
як хотілося довго, стиснути всі гілочки спротиву…
І тріпоче годинник, неначе бешкетник-вітряк,
й першу зірку, як пальчик, вікно притискає до ротика…

Так їй марилось. Так поливала пів-сонце в чолі
журавлиним крайнебом – як м’ясо. І смажила вогники
ліхтарів – на багатих чаях. Тільки сни почали
прокидатись щоранку їй, наче голодні шаблі, –
і щомить засинати, щоб стати вогкими й червоними…