… обтрусивши з підошов стійких полинових солдатів
одинокості дому, що ти полишаєш, мов день,
ти торкнешся стіни, на якій криво сунуть мулати
ще школярских зізнань і павук їм гогенно гуде.

Ти торкнешся перил, на яких пахнуть сонцем карибів
сто відбитків часу міцно зліплених зим у вузлах
чи то пальців, чи див… І вдихнеш загратовану рибу -
це картонне повітря, цей вітер, що м'яко назад

розвертає сніжинки, немов пароплавні прикмети
про забуту печаль, про принадні ножі заборон
повертатись у час, що стоїть, наче метри - на метрах
у квадратному лісі химер, де з насуплених бров

наїжачених кущиків штор випивають, як море -
береги таємничі, - світла - всі загрози й гніви…
І минуще цвіте золотим перерізаним горлом.
І мураха, неначе апостол, іде по халві
у комашачий вирій…

Що ліс той, що дім той не бачив?
Як він мружився, бідний! Як пестив спекотньо сніги! -
на порозі, де чаша вчорашня тулилась до чащі,
і лісисті звіриська за стінками гілки сухі

розминали, аби хоч притишити (задля сусідів…)
І тумани дверей замикали яри на дими….
І невидимі духи сміялись яскраво, мов ситець
перших літніх погод - на руках прохолоди й пітьми…


Що він бачить, цей дім? - сиві сходи і зсушені мушлі,
де примари ліфтерів з ночей виколупують цвіль,
і обличчя стіни, що тримається - слабко і мужньо -
за вервечку слідів, що нечутно зникають в муці,

поки млин ще працює на божім повільнім горищі,
поки є ще земля, на якій є будинки сумні,
поки стіни тримають своїх заколисаних грішних
за зупинені сни і журливе тремтіння спини...