Світлана Костюк
Гублю...
Вічно гублю ключі,
гроші,людей і віру...
Софія Кримовська
Гублю ключі, і гроші, і людей...
Гублю усе...Немає тому спасу...
...Тулю пожовкле фото до грудей,
Де ми у школі, біля твого класу...
Я з бантиками й білим комірцем...
Кумедна і зніяковіла трішки...
А ти з таким усміхненим лицем
Даєш мені два лісових горішки...
Ох,ті горішки!.Я їх не взяла,
А засоромилась і опустила очі...
Якою я наївною була,
Аж згадувати інколи не хочу...
...І ось ми загубилися в житті...
Ніхто нікого не хотів шукати...
Мені горішки часто сняться ті...
Ну поясніть, чому було не взяти?..
...А гроші що? Я не рахую їх...
Як є - то є. Немає - то немає...
...Ще досі вірю...Вірити не гріх...
Безвір`я в нас надію відбирає...
...Гублю людей. Гублю ключі останні...
Гублю себе у втраченім коханні...
2013
Ярослав Анонім
Знаходжу…
… і ніколи того не знаєш,
де згубиш і що знайдеш!
Хтось сказав
Шукаю не гроші, а хоч що - будь…
Знайшов захмарне… Ох, немає ради,
й тулю химери ті о свою грудь,
і цей сюжет… також із того ряду:
я вже великий… і маленький… наче
хлопчина, що вдає усмішку…
А ти, не відкриваючи очей,
все тягнеш губ червонії пампушки…
Ох, ті пампушки! А я їх не узяв…
змовчав - в Сірка позичив очі…
Ото жорстока мить була… і яв,
аж згадувать ніколи я не хочу.
… Нових пампушок у моїм житті
не довго довелось шукати…
та пам’ятаються пампушки ті… і
не знаю, як я зміг їх не узяти?
…А гроші що? Теж не рахую їх…
Як є - то є. Не маю – хай не маю…
… І досі, як “знайду”, болить той “ гріх”,
колись згубив – тепер вже знаю,
що як би взяв (та це не оправдання),
то б потім не знайшов… своє кохання!
2014
Переклад з української жіночої… на українську чоловічу…
(спроба абсурдного тлумачення)
…навіявся щирістю авторки тексту - відвертість за відвертість:
“Ох,ті горішки!” (Світлана Костюк) –
“Ох, ті пампушки!” (Ярослав Анонім) . Ця спроба (своєрідний антипод – переклад з жіночої “мови”…) написати паралельну сповідь, здавалось би (за логікою перекладу),
спрощувалася уже заданими параметрами Світланиного тексту (зміст – ритм - рими), але й
ускладнювалась (видовжувалась) саме чоловічою логікою сценарію – все пояснити (виправдатись). Тому для повноти картини “сповіді” знадобилося ще й прозове доповнення - історія “його маленького хлопчика”. Ось:
В другому класі школи він дівчат не боявся… був закоханий одночасно в двох - найменшу ростом ученицю, відмінницю - чорняву, кучеряву Зоню, і в іншу - кучеряву золотоволосу… вчительку. О мої кучеряві Зью! – називав він їх у своїх, уже дорослих, спогадах…
Коли кохана, кучерява чорнявка, виходила відповідати урок і ставала поряд кучерявої коханої білявки, він рішуче поривався встати, підійти – обняти вчительку за талію і так, притулившись до її животика, слухати та милуватись першою... Чомусь між принад жіночого тіла він обрав саме животик… Його нестримний порив міг зупинити лиш строгий вигук коханої кучерявої білявки: а ти куди ідеш?! І вона потім ще додавала, давлячись сміхом, уже тихенько: йолопе малий! Напевне, добре пам’ятала, як одного разу на перерві він настирливо хапав її за талію… та тулився до неї. Але він був переконаний, що вона зрадіє тим обіймам і твердо постановляв собі: наступного разу не послухатись її окрику і таки…
Але… наступного разу, уже дорослим хлопцем:
“Ох ті пампушки! А я їх не узяв…” (Ярослав Анонім). Чому? В підсвідомості “його маленький хлопчик” мав інший сценарій?.. І пампушки губ – то не животик?.. (Ах! Ця залізна чоловіча логіка – відбрехатись будь якою ціною). Але четверта (насправді – перша та єдина) його жінка, хоч і не була кучерявою, але мала відповідного животика… і хоч довго відмовлялася брати
“горішки…” (Світлана Костюк) , але він уперто виконував забаганку свого “маленького хлопчика” і блаженно… таки притулився…
“знайшов своє кохання!” (Ярослав Анонім).
Параметри Свіланиної сповіді, здавалось би, визначені звичайною жіночою ментальністю -
“Ох,ті горішки!.Я їх не взяла” (Свілана Костюк) (справжня жінка з першого разу не бере-дає …), але виглядає так, наче вона й досі залишилась тією маленькою дівчинкою
“з бантиками й білим комірцем...” (Світлана Костюк) , яка ще не зустріла своєї, уже дорослої, Світлани:
“це просто історія дівчинки…” (Світлана Костюк).
Насправді ж (мені здається) – цей сюжет вартий великої прози - повісті або роману: історія великої (маленької) Світлани розказана Світланою маленькою (великою)!
15.01.2013 р. Ярослав Саландяк
Худ. Я Саландяк
" Весняні пригоди “його маленького хлопчика”…"
• Перейти на сторінку •
"Пожертва"