Спогади

Ніколи не зникне з моєї пам’яті цей високий, трохи згорблений чоловік із великою головою й чорною волохатою бородою. Донині я бачу його темно-жовте татарське обличчя з широким чолом, лагідним поглядом розумних блискучих чорних очей та іронічною посмішкою на пухких губах, яка надавала головного виразу його фізіономії.
Уперше я побачив Любена в Бухаресті 1876 р., невдовзі після переправи чети Ботева до Болгарії. Я пішов до нього разом із п. Манчевим – емігрантом, як і я. Той момент був одним із найтяжчих у житті Каравелова. Я збирався відвідати не Каравелова – вождя і керівника еміграції, кумира хешів, улюбленого і слуханого народного трибуна, оточеного чарами нестримного революціонера, а Каравелова відкинутого, знехтуваного, майже зневаженого еміграцією Бухареста і всієї Румунії. На той час він був самотній, покинутий своїми колишніми обожнювачами й ідейними прибічниками. Його ім’я було засипане різними плітками й інсинуаціями. Тяжкі звинувачення проти його народно-суспільної діяльності, що їх я не мав змоги ані перевірити, ані оцінити, спричинили таке охолодження тамтешньої болгарської спільноти до знаменитого діяча. Серед інших причин була його усунутість од загального революційного підйому, який охопив усе на той час, і зрослий авторитет Ботева, який пішов умирати за свободу Болгарії, довівши на ділі свої слова, коли Любен ніби зрікся своїх ідей, які він раніше сформулював у знаменитому двовірші:
Свобода – то не є екзарх,
Потрібен Караджа.
Ще за рік до цього Любен несподівано припинив видавати «Свободу», в якій прагнув свободи й революції, та почав випускати смиренний часопис «Знання», в якому проповідував науку і розумовий розвиток. Він покинув усіляку революційну діяльність свме тоді, коли революція, що спалахнула в Боснії та Герцеговині, мала заразити й Болгарію, котра вже була насторожі, готова на перший клич розгорнути стяг свободи. Які були потаємні причини такої еволюції Каравелова, я не знаю, але це йому дуже зашкодило. Еміграція дозволила собі швидко забути великі попередні заслуги Каравелова і суцільно звернула свій погляд на Ботева, котрий, почавши як учень Каравелова, потім суперник, потім – ворог, підкоряв серця чарами своєї особистості та молодечою революційною полум’яністю, а коли він загинув у Врачанських горах біля підніжжя Вола [1], становище Любена стало зовсім незавидним. Отого явного смутку, який найчастіше вважали байдужістю до народних ідеалів, йому не вибачили. І довкола нього утворилася пустеля.
Але я, свіжий гість у Бухаресті, якому були чужі місцеві політичні пристрасті й непорозуміння, був сповнений подиву і поваги до світлого різнобічного розуму Каравелова, до його чутливого таланту – поета, гострого і сильного критика, чиї твори я жадібно поглинав, коли був у Болгарії.
Квартира і друкарня Любена містилися у віддаленому кінці вулиці Мошилор. Ми з п. Манчевим увійшли в широку темну похмуру кімнату, де все було у великому безладі, світло погано пробивалося крізь замарані вікна, що виходили на брудну вулицю. Назустріч нам вийшов Каравелов - із розкудланим волоссям, у синій блузі й брюках, заляпаних типографською фарбою.
Хоч до того ми не бачились, але зустріли одне одного як добрі знайомі. Нас наблизила спільна літературна нива, на якій він орудував владно, як повноправний господар, а я туди ледве приступав, як непевний боязливий учень. Він прийняв мене просто і привітно. Впродовж усієї нашої бесіди добра усмішка не сходила з його обличчя. Каравелов говорив безперервно – він був балакучий, як і Ботев – своїм глухим, негучним, тихим голосом. Попри мої очікування побачити в ньому людину душевно пригнічену, він був веселий. Каравелов однаково легко й кмітливо торкався всіляких питань: політики, літератури, подій у Болгарії, урізноманітнюючи свою мову невимушеними винахідливими кпинами. Як і Ботев, він володів мистецтвом чарувати співбесідника своєю жвавою, розумною, легкою мовою. Тільки поривчастість і запал Ботева він заступав благочинним характером і природною простотою й добродушністю, які дивували в нещадному бичувальнику з «Чи знаєш ти, хто ми є?»
Ці критичні статті, друковані в кожному номері «Знання», були наповнені дошкульним гумором і в’їдливим сарказмом супроти тих нещасних авторів, які мали невдачу потрапити під критичний бар’єр Каравелова. Переважна більшість із них – нездарні й слабкі віршороби – назавжди замовкала під таким ударом, тому що авторитет Каравелова в галузі критики був нездоланний, беззаперечний. Щоправда, він часто давав волю почуттям, однаково розлючено стьобаючи і те, що було нездарне й вульгарне, і те, що потребувало заохочення. Так, він виливав гнів і на константинопольський часопис «Чіталіште» і на бреїльське «Періодіческо спісаніе», добрі й гідні підтримки видання. Але Каравелов не щадив і не схвалював у них майже нічого. Історичні дослідження Дринова, публіковані в останньому журналі, він називав «історичним дрантям»! Молоді поети з завмиранням серця від страху чекали його відгуку на свої вірші й, побачивши своє ім’я в рубриці «Чи знаєш ти, хто ми є?», мали відчуття людини, чия голова лежить під гільйотиною… Не приховую, що і я, вже друкуючи свої перші поетичні спроби у згаданих журналах, із певною тривогою відкривав кожне нове число «Знання» і заглядав у жахливе чистилище «Чи знаєш ти, хто ми є?» Але Каравелов ніяк не згадував про мене. Згодом я дізнався від п. Велико Попова (який нині мешкає в Хасково), що при появі моєї «Сосни», коли якийсь болгарин спитав Каравелова, чи не «всипле» він і мені, той коротко відповів: «Його треба берегти».
Попри свій веселий вид, Каравелов мусив дуже страждати від моральної самотності, в якій він перебував. Його безмежне честолюбство було сильно вражене. Він готувався залишити Бухарест і поїхати до Белграда, куди митрополит Михаїл запросив його жити на дачі у своєму винограднику. Любен поспішав скінчити зі справами й продав п. Манчеву за жалюгідну ціну, крім комплекту «Знання», також усі свої видання: букварі, популярні книжки й педагогічні брошури, написанням яких він займався протягом останніх двох років. Кмітливий п. Манчев, задля легшого збуту цих видань та їх більшого гармоніювання з героїчною епохою, зідрав із них обкладинки й допасував нові з назвою «Сокіл» (цей птах у слов’ян є символом відваги).
Каравелов, однак, дочекався в Бухаресті оголошення сербсько-турецької війни. І цього разу він зостався обабіч загального піднесення і не взяв майже ніякої участі в гарячковій діяльності, яку розвивали два комітети – «старий» і «молодий» - по відправленню добровольців на бойові дії до Сербії. Невдовзі після цього він поїхав до Белграда і більше про нього нічого не чули.
Каравелов з’явився в Бухаресті на другий рік, 1877-го, на початку російсько-турецької війни, й там ми побачилися з ним. Він зустрів мене бадьорий і веселий, такий самий жартівник і добряк. Гадаю, він приїхав за викликом російської головної квартири, бо разом з іншими болгарами – Дриновим, Станишевим, Пашовим та ін. – навідувався до полковника Паренсова і князя Черкаського.
Ми часто зустрічалися за столиком в одній з найбільших кав’ярень на вулиці Поду Моґушой (нині Calea Victoriei), куди приходили й Стефан Стамболов, Олімпій Панов та інші члени бухарестського центрального благодійного комітету («молодих»). На цих зустрічах Каравелов, як звичайно, балакучий і приємний співбесідник, задавав тон розмові. Особливо він смішив нас улюбленою своєю темою: що робитиме у визволеній Болгарії. Тоді він розповідав нам про таке своє бажання: отримає місце сторожа на пловдивському мосту й збиратиме з кожного перехожого по п’ять парá. Він зображав цю роль так дотепно, з такою винахідливістю й смиренням, що завжди викликав гучний сміх.
Ми з ним розсталися незабаром, бо мене призначили перекладачем у тільки-но звільнений Свиштов. Я зустрів його лише 1878 року в Русе, куди мене перевели до губернатора генерала Золотарьова. Каравелов ще раніше прибув туди зі своєю друкарнею. Він зайшов до мене в канцелярію і видався мені дуже змученим та ослабленим. Він повідомив мені, що має нмір видавати газету «Основа» в Тирново, й запропонував стати її постійним співробітником, на що я сердечно погодився.
Газета, втім, так і не вийшла: невблаганна хвороба, яка здавна поїдала організм Любена і яка згодом звела його в могилу, поклала його в ліжко і він більше не встав. Я часто відвідував хворого і з сумом зауважував поступ хвороби: сили хворого слабнули, обличчя вкривалося зморшками, розширені очі блищали гарячковим вогнем. Попри сильні страждання й очевидність неминучої трагічної розв’язки, бідолаха все плекав надію вижити й говорив про «Основу»; ми разом складали програму газети, яка мала бути політико-літературною з ліберальним ухилом. І погляд Любена ставав дедалі яснішим на думку про цю нову діяльність, яку він розвине у відродженій вітчизні…
29 січня (1879 р.) Любен відійшов. Його проводжало й оплакувало до могили ціле місто. Серед інших надгробне слово мав один російський офіцер, який говорив так полум’яно й проникливо, що зворушив серця всіх присутніх.
Любена поховали біля Караджі.
З ним відійшли в землю його мрії про нове служіння визволеній вітчизні, яка так багато повинна йому за полум’яне слово в підготовці до визвольної боротьби; передчасно зійшли в могилу і великий дух, і великі моральні сили славетного сина Болгарії, так потрібні для будівничої роботи в її новому політичному житті.

1. Тоді ще було невідомо, де загинув Ботев. Один із його товаришів, які повернулися до Румунії незабаром після розгрому чети, розповів мені, що Ботева було вбито в бою під Вирслецем (Веслецем) – місцевості, котра лежить на схід від Враци (врачанські виноградники). Я оспівав цю місцевість як поле останньої битви чети і як могилу Ботева у «Тузі Болгарії» (1876). Лише 1885 р. Захарій Стоянов повідомив у своїй біографії Ботева, що той загинув на горі Вол, а біля Веслеця не було жодного бою, чета лише там переночувала. Мою мимовільну помилку підхопили інші ті, хто писав про Ботева, і вона ввійшла у літературу. Іменем Веслець навіть назвали одну софійську вулицю. (Прим. автора)



Переклав Василь Білоцерківський