Мамо, горлиця нам провіщає розлуку і пи-
тає тривожно:
– Куди ти, куди?
Я цілую натруджену лагідну руку й говорю:
– Ти жди мене, мамо, ти жди…

Роман Юзва

Курний шлях прослався до чималого мальовничого
села обсадженого кучерявими вербами та срібнолистими
осокорами. Вони були такі високі та розлогі, що здавалось,
ніби їхнє верхів’я підпирає небо.
На краю села, біля вузенької тихоплинної річки у ста-
ренькому садочку, причаїлася похилена хатина і пильно
вдивлялася на шлях, з під солом’яної стріхи, підсліпуватими
віконцями. У ній жила вдова Олександра зі своєю єдиною
донькою Марфушею. Вдова була безрідна, бо як у тридця-
тих розкуркулювали, то з’явилася в селі невідомо звідки.
Була відлюдкувата і нічого нікому не розповідала. Подруг
не мала. Сумлінно працювала на колгоспному полі, де і зу-
стріла свою долю – бідного сироту Петра. Він всією душею
полюбив мовчазну роботящу дівчину.
Олександра була гарна, незважаючи на поношений
одяг, простеньку спідницю, ситцеву кофтину, білу хустину.
Вона була середнього зросту, худорлява з великими сірими
очима, пишними усміхненими вустами та розкішною руся-
вою косою – вона чарувала Петра ще і доброю вдачею.
Петро – кремезний парубок зі світло-каштановим хви-
лястим волоссям та сіро-голубими мудрими очима. Одягне-
ний був у поношений, але охайний одяг.
Зустрічалися з Олександрою недовго, та незабаром і
побралися. Жили убого, але злагоджено у мирі та любові.
Через рік у них народилася донечка, яку Петро в честь сво-
єї матері, назвав Марфою. Але недовго тривало їхнє щастя.
Петро захворів на сухоти і коли донечці виповнився один
рік – помер.
Скресала крига на річці, бігли веселі струмочки талої
води і синіли очима перші проліски, як ховали Петра. Довго
плакала та побивалася Олександра за коханим чоловіком,
пригортаючи до грудей свою маленьку донечку.
Від зорі до зорі працювала в колгоспі на безмежному
полі. Від ранньої весни до пізньої осені заробляла важкі
трудодні, щоб одержати на них зерно на шматок хліба.
Спливали весни. Підростала Марфуша, єдина відрада
Олександри. Ось вже сім класів закінчила. Радіє вдова, що
є у неї помічниця і на городі, і в полі. А роки невпинно бі-
жать. Марфуші вже й вісімнадцять виповнилося. І розцвіла
удовина дочка, мов квіточка. І станом висока та струнка, як
тополина, і білолиця, і кароока, і брови чорні, як веселки і
темно-руса коса до пояса, і вуста, мов пелюстки троянди, ще
й дитяча добродушна посмішка сяє на її личку.
Багато хлопців задивлялося на красуню, а вона вирі-
шила завербуватися на Донбас, щоб не повторити матуси-
ну долю. Їй захотілося іншого життя. Мати гірко плакала і
умовляла доньку не залишати її одну, а потім змирилась, по-
віривши, що у Марфуші буде доля краще ніж у неї.
Наступив день від’їзду. Стоїть погожий весняний ра-
нок. Розквітлий бузок п’янить суцвіттям, тихенько посту-
кує в шибку. Небо ніжно-блакитне, ані хмаринки. Пахне мо-
лода соковита трава. У леваді, серебриться тихе плесо води
проти сонця, кує одинока зозуля. Але цієї Божої краси не
бачить за сльозами Олександра, бо виряджає свою єдину
донечку в нове, невідоме життя.
І ось Марфа вже на Донбасі. Влаштувалася працювати
на будівництво. Було дуже важко носити носилки з цеглою
та розчином. Пухирі не сходили з її, майже дитячих рук і
ноги гули від утоми. Та що то молодість!

Вечорами танці під баян, чи гармошку і Марфа не від-
стає від нових подруг, поспішає на танцмайданчик. Їй не-
звично в гамірливому місті, де багатоповерхові будинки, на
вулицях багато транспорту, пізнім вечором скрізь сяє світ-
ло. У місті зовсім інше життя, ніж у селі.
Марфушу запримітив високий, широкоплечий пару-
бок Степан, з чорними проникливими очима, гарною чу-
приною і міцно стиснутими вустами. Йому зразу ж сподо-
балась сором’язлива, небалакуча сільська дівчина і він, не
довго думаючи, запропонував їй одружитися.
А через рік Марфа вже колихала свого первістка Ва-
силька. Потім п’ять років підряд білий лелека приносив їм
то Мишка, то Миколку і наостанок Наталочку. Марфуші
було важко справлятися з чотирма дітьми у невеличкій кім-
наті гуртожитку. Вона спочатку часто писала матусі листи
та висилала фотознімки дітей, а Олександра всім сусідам
показувала, які в неї гарні онуки.
Листи доньки ставали дедалі рідшими, бо вона була дуже
заклопотана і все якось не вистачало часу. За весь час приїжджа-
ли до Олександри в село разів зо два.
Ось вже і найменшій Наталочці виповнюється два роки.
Марфуша накрила святковий стіл і всі діти з нетерпінням чека-
ють татуся з роботи. Вони по черзі виглядають у вікно, а він чо-
мусь так довго затримується. Не прийшов він і наступного дня.
Серце Марфи віщує щось недобре. Так і сталося. На будівництві
багатоповерхового будинку, Степан упав з покрівлі і розбився.
Плаче бідна Марфа, плачуть малолітні дітки. Поховавши
чоловіка, Марфуша не знала, як житиме одна без нього з чотир-
ма дітьми. Але чорне число двадцять другого червня підказало,
що їй робити. Вона повернеться в село до матері. Але як? Навко-
ло рвуться німецькі снаряди.
Німці шастають по оселях… Марфа десь роздобула дере-
вяний візок на двох колесах, посадила в нього своїх діток, взяв-
ши щось необхідне для них в дорогу, і пішки, босоніж, в чому
стояла вирушила в путь. Під ворожими кулями у спеку і дощ,
вона більше місяця, глухими селами, степами і лісами, добира-
лася до села, до рідної матусі, яка зігріє і її, і онуків своїм теплом.
Вона везла на візку найцінніший скарб, що мала – четверо мало-
літніх дітей. Найстаршому Василькові було сім років, а наймен-
шій Наталочці – два.
Добрі люди, чим могли, допомагали молодій біженці
та її дітям. Хто хлібину дасть, хто пляшку молока чи карто-
плі в мундирах. А ночувала де прийдеться: у скирді соломи
на полі, або в лісі під кущами, а бувало, і в добрих людей
зупинялась.
І ось, нарешті, Марфуша добралася до села. Впала на
битий шлях на коліна, цілувала рідну землю і молила Бога,
що повернув її з дітками додому живими у рідний край.
А в селі вже господарював вересень. Проти сонця у по-
вітрі серебрилася тоненька срібна павутина, гупали в садках
червонобокі яблука та медові груші. На огородах дозрівали
картоплі, гріли боки на сонечку жовті гарбузи. Верби та оси-
ки стали ще вищі і все так же підпирали синь неба своїм вер-
ховіттям, а курний шлях стелився полотном до рідної хатини.
Вона поспішала, а ноги, окровавлені, у ранах та синцях,
її вже не слухались. Аж ось нарешті кінчається село і вигля-
дає з садочка її оселя. То чому ж вона не біліє стінами, а стоїть
обідрана та похмура, а стежечка заросла густим кучерявим
споришем? І чорнобривці не квітують на причілку. Зайшла
Марфа з дітками до хати. Нікого. Де ж матуся? А вона місяць
потому померла. Все виглядала онуків і не діждалась. Не ви-
тримало хворе серце Олександри, розповідала сусідка тітка
Тетяна.
Гірко-гірко заплакала Марфа і од болю, бо від тривалої
ходьби нестерпно боліли та кровоточили ноги і від гіркої не-
поправної втрати. Дуже часто ходила з дітками на цвинтар та
просила прощення в матусі.

А роки біжать. Підростають діти. Сусіди чим могли
допомагали, хто одежиною, хто харчами. Старшому Василь-
кові вже шістнадцять виповнилося. Вступив він до реміс-
ничого училища. Марфуша не натішиться, що скоро їй буде
поміч, бо синок піде на «свій хліб». А час летить… Призвали
служити до війська на Кавказ Василька, захищати кордон.
Служив чесно і віддано та й загинув при виконанні служ-
бового обов’язку – так сповістили матір. Ллє сльози бід-
на Марфа за найстаршеньким Васильком. Та, як говорять,
одна біда не ходить. Меншенький Мишко пішов працювати
трактористом. У полі стався нещасний випадок і він також
загинув.
Степовою чайкою кричить безталанна мати, втратив-
ши і другого синочка.
А третій Миколка піднявся на ноги та й подався на ці-
лину. Одружився, обзавівся сімєю. Спочатку хоч дуже рідко
писав Марфі листи, а потім розбагатів, купив «Волгу» та й
забув зовсім про матір.
Рветься материнське серце від горя та нічого не вдієш,
така доля. Одна залишилася радість – Наталочка. Їй вже ві-
сімнадцять. Розцвіла, як квіточка і чорноброва, і кароока і ста-
ном висока. Схожа на Марфушу в молодості. Хлопці хмелем
в’ються кругом неї, а вона тільки сміється. Мала вірну подругу
Варочку і частенько бігала до неї поділитися дівочими таєм-
ницями.
Одного погожого весняного вечора, коли п’янко квітува-
ли яблуні в садках, Наталочка, як завжди, побігла до Варочки.
Матуся зварила вечерю, та вона вже і захолола, а Наталочки
немає. Не прийшла вона і наступного дня. Люди переказува-
ли, що як ішла вона шляхом, зупинилася незнайома машина і
два здорових вусатих чолов’яги, хоч вона і пручалася, і крича-
ла, посадили в машину, та й повезли невідомо куди. Від такої
звістки не витримала материнська душа і вона втратила розум.

Доглядали Марфу добрі сусіди, бо вона часто шука-
ла візок, щоб везти в село своїх діток. Іноді приходила до
пам’яті і згадувала як своїх соколят везла з Донбасу на візку,
під німецькими кулями, ризикуючи своїм життям, обері-
гала їх, захищаючи своїми слабкими крильми. Згадувала і
гірко плакала. Отака вона, доля простої жінки-селянки, що
винесла на своїх плечах тягар війни, голоду, холоду, непо-
сильну працю і невтішне горе — самотність та одиноку ста-
рість, втративши своїх дітей.
Сива і згорблена з ціпочком у руках, вона стоїть біля
похилених воріт і чекає звісточки від Наталочки та Микол-
ки. А літа пливуть… І дуплясті верби та срібнолисті осики
підпирають синє шатро неба і курний шлях стелеться дале-
ко за обрій.