Раптовий сум, який охоплює серед незнайомців, з якими ще нічого не було забуто, свідчить на користь забуття. Двоє друзів уже кілька років спільно забувають своє знайомство, і говорять новоприбулим: «Ви нам чужі. Ми з вами ще нічого не забули. Вам ще не доводилося забувати увечері про ранкову прогулянку, а зранку – про розмови перед сном».

Єднає тільки те, про що обом найважче пригадати. Тоді воно уже стає найдорожчою мрією. Обоє кажуть: «Ми так давно разом, що майже нічого не пам’ятаємо. Приходимо без адреси. Відгукуємося без імені. Так ми довше відвідуватимемо одне одного, навіть якщо ні адрес, ні імен уже не буде в довідниках». Подумки проступатиме по той бік аркуша щось неясне. Хтось знатиме, що то я, а я – що то хтось – пишемо листа одне одному на різних його боках. Мовою, якою говорять лише незнайомці, що з ними багато років ведеш розмови крізь сон у мить перед світанком. Ці слова підпливають до поверхні пам’яті рівно настільки, щоб ледве розрізнити їхні обриси.

Мовою забутого збереглися численні пісні, що співалися серед пустелі, і молитви, прочитані зоряної ночі. Але особливо багато мовою забутого збереглося імен у старих телефонних довідниках.