Зачепилось сонце за верхівку клена,
тріпотало сяйвом у тенетах віт
і тяглось промінням з-за гілля до мене,
помогти благало злинути в зеніт.

Я закляк в задумі: що мені робити?
Хоч бери сокиру і рубай той клен...
Та повіяв вітер, захитались віти,
і злетіло сонце, й подалося ген.

Я з тим кленом змалку виростав і кріпнув,
під розлогим віттям крився у жару...
Подививсь у небо, лиш очима кліпнув,
і всміхнулось сонце на мою журу.

17.02.22

Не йде із пам’яті мале оте хлоп’я –
Товстогубе, в ластовинні все,-
Воно побачило, як ти, Цереро,
Ковтаєш жадібно напій з ячменю,
І засміялося, й сказало: «Ненаситна...»
Невже за цим, як на сільську дитину,буденним словом
Почувсь тобі, богине,
Мало не виклик цілому Олімпу?
А як би ще воно могло назвати
Твою і справді невситиму спрагу?
Невже ти не помітила, Цереро,
Скільки доброти було в тих карих оченятах?
Скількома сонцями світилось ластовиння?
Зловісна все ж Олімпу прозорливість:
Ящіркою став з твоєї милості той хлопчик.
І тільки пірнувши в нірку, довідавсь:
Жартувать з богами – небезпечно...
...Не йде із пам’яті мале оте хлоп’я.
Його метаморфоза вкладається у досвід:
Надлюдина – нелюд.

Одного разу кілька раз
Я заглядав собі у вічі.
Не ради себе, на показ
Не як небудь, по-чоловічі.
Було минуле сполоснеш
Туди - сюди, де сам скитався
І зайве тихо проковтнеш —
Куди впаде — не роздивлявся…
Щось не подобалось обом
А щось шкребло… чіпляло душу.
Ні, щоб тихесенько, в пролом…
Тепер відбріхуватись мушу.
22.02.2026.

Я одинокий менестрель
край річки, поля, лісу, неба
і більшого уже й не треба,
окрім дороги до осель,
куди навідуватись мушу,
щоб оплатити вічний борг
за те, що маю тіло й душу
хоча б одну з небагатьох,
із ким життя перехрестило
на поперечній колії,
кудою човгають без мила
дволикі недруги мої.
Від них нема куди тікати,
бо ця медуза пелехата
і до Європи досягла.
Отримує своє(по блату)
ця завидюща, язиката
інтелігенція гнила.

24.02.26

Чи матюкаюсь я? Так, але нині рідше, а ось в старі часи ого-го! Згадав, дай, думаю, в кілька слів про красивий матючок...
***
Не "Йоханий Бабай" твій однокурсник...
Згадав однако, йоханий бабай,
Котрийсь із нас, я думаю, паскудник...
Щось тут не те, на так… давай! давай!..
Чи краще запросити до співпраці
За дикцію у "слові"? Ого-го…
Подумаєш, обставин голодранці…
Куди ж запропастилося, агов?
Йо-ха-ний бабай…
22.02.2026.

Уперто нас минає брудершафт.
І зустрічі – неспалені мости…
Чому тоді до Вас у своїх снах
Я з легкістю звертаюся на "Ти"?!

Чому швидки́́м у снах є перехі́д
До поцілунків від торка́нь легких?
Чому умовностей і табу гніт,
Немов на Місяці тяжіння, зник?!

Чому ці паралельні два світи
Не сходяться, усупереч канонам?
В одному – неподі́льні Я і Ти.
У іншому – свої, земні, закони...

Сканує Всесвіт серце - знайде, схоже,
Де перетнутись паралелі зможуть.

2007

                    І
Ми власної історії народ
і незалежні від сусід і сказу
на тлі невиліковної прокази
скажених іродів та воєвод,
а також від протекції заброд
і від комуністичної зарази.
Нехай під ними вигорить земля
і що би не стояло на заваді –
не будемо служити москалям
і будь-якій кацапомовній банді,
яка просякла при зеленій владі
аґентами і юдами кремля.

                    ІІ
Яка би моровиця не косила,
були і залишаємось людьми,
нащадками правителя Аттіли
як авангард об’єднаної сили
протистояння світла і пітьми.
На поприщі науки і освіти
ми й досі – Магометова гора
і нам переосмислити пора,
якими мають бути наші діти,
що нині є захисниками світу
як нездоланні воїни добра.

                    ІІІ
Не за горами наша перемога
і неодмінно настає той час,
коли земля і небеса за нас...
...................................................
попереду барлоги й перелоги,
які ми подолаємо за раз,
щоб жити, як за пазухою Бога,
де кожного веде своя дорога
і де ніхто нам більше не указ.

02.2026

Це ж так треба любить Україну,
Щоб її лише слухати спів,
У якому то крик журавлиний,
То задумливий шерхіт лугів.
Це ж так треба любить Україну,
Що б вона лиш приходила в сни
На які я чекаю щоднини,
Як узимку на з'яву весни.
Це ж так треба любить Україну,
Що за неї лиш серце болить
І на крилах пісень хутко лине
До найкращої в світі щомить.
Це ж так треба любить Україну,
Щоб ні разу не зрадити їй, -
Щоб одразу в сувору годину
Йти сміливо за неї у бій.
Попри відстані, межі, години,
Серед ночі і білого дня, -
Я люблю лиш тебе, Україно,
І любов ця моя не мина.
Це ж так треба...
23.02.26

Хлюпоче дощ і вітер дзенька.
Стою, укутаний плащем.
Безлюдна площа. Лиш одненька
танцює жінка під дощем.

Прилипла суконька до тіла,
злітають коси раз у раз,
і їй нема до того діла,
що я на площі цій зав’яз.

Вона із вітром тут вальсує,
сміється й дише в унісон,
і так їй дощ оцей пасує –
до сукні білої у тон.

Не відвести від неї зору.
Я зачарований стою,
немовби бачу Терпсіхору* –
в’юнку натхненницю свою.

*Терпсіхора – муза танців

24.10.22

Сполоханий ранок давно від’ятрів
і землю розбурхав схололу,
і хмари ковзнули в обійми вітрів
й дощем полилися додолу.

Околицю вкрила густа пелена,
тьмяніють будинків зіниці,
і грім торохтить, і небес далина
згоряє в огнях блискавиці.

Навколо тупочуть краплини лункі́
і верби скриплять пелехаті,
і пінні калюжі сочаться в струмки
і губляться десь у загаті.

Розпатлані косми білявих беріз
тріпочуть обвислим тороччям,
а вітер нахабно скубе верболіз
й жбурляє в вікно мокрим клоччям.

11.04.21

Леонід Радін (1860-1900)

Друзі, сміливо, у ногу!
Дух зміцнимо в боротьбі.
В царство свободи дорогу
ми проторуєм собі.

Вийшли ми всі із народу,
зрісши в сім’ї трудовій.
Братський союз та свобода –
ось наш девіз бойовий.

Довго окови нас гнули,
довго нас голод терзав.
Темряві дні проминули,
час визволяння настав.

Згине під нашим ударом
гніт віковий та нужда,
в небо злетить незабаром
прапор червоний труда!

(2026)ееееееее

Поставим все це ми на паузу…
Розвієм дим і «вовчі» спалахи.
Гармат попросим балалайкати
Діалектично, врівень гамузу…
Переосмислим все схоронене
На полі нашого осмислення,
А хто призвав сюди гнобителя —
Попросим, щоб було відновлене…
І не дай Боже, щоби зморщене,
І лже - брехнею ним затикане.
А хто притих і тільки зиркає,
Того, бай-бай, в смітник Бог викине.
А дим і спалахи розвіються.
Сини воскреснуть із дівчатками
Жовтоблакитними спів-барвами —
Ви зрозуміли, я надіюся…
21.02.2026.

Діти міряють калюжі
Попри те, що йде війна,
Бо малечі не байдуже
Їхня площа й глибина.
Дітворі завжди цікаво
Що і як, коли та де
Гра нова або забава
На появу їхню жде.
22.02.26

Хмурий день тамує втому,
вечір ще ген-ген,
мліє в закутку тісному
одинокий клен.
Пнеться вгору міст горбатий,
як у небо трап.
І мов тріснув звід щербатий –
зверху кап та кап.

Сонце ноги ледь волочить,
тихне гамір площ.
Чи то небо мироточить,
чи почався дощ,
чи то в хмарах гірко плаче
зболена душа...
Тане простір в каплях, наче
воду ллють з ковша.

Клен розправив плечі дужі,
грім гримить вгорі,
і пузиряться калюжі
в радість дітворі.
Он черпають руки чуйні
повні жмені – хап!
І тупочуть каплі буйні
по землі – кап, кап.

02.06.21

Люблю дитячі голоси,
Де правих і неправих не існує,
Бо в річище одне зливаються усі,
Де фінал спірок - руки на плечі,
Щирі обійми, скріплені сміхом.
А як не терпиться довести правоту кулаками,
Того приборкують силою до пам’яті.
…Пригадую своє дитинство навісне,
Де в колі пастушків був кволим недотепою,
Де діставалося нізащо і синців,
Та все кінчалося картоплею печеною.

Експерт на експерті…
Брехня на брехні.
Нескорені вперті
Зросли у вогні…
Проплачено з крові
Майбутнє картин,
Де хвилі Дніпрові,
Де Матір і Син.
І кожен відновить
Себе у собі.
Лякалки у слові…
По бороді.
21.02.2026

                І
Позаростали чагарем стежки,
барвінком устелилися дороги
і вулиці околиць, по яких
поза ярами через байраки
пішло моє дитинство босоноге
шукати щастя більше як було
у затишку ошатного подвір’я,
куди жар-птиця уронила пір’я,
покликавши у вирій за село.

                ІІ
Коли стає незатишно і тісно,
дорога кличе у велике місто,
на кращі села. Ми такий народ,
що нам подай і город, і город,
аби лише було коли присісти
у холодку на призьбі із колод.
Якби ж було дано передбачати,
що то і є твоє яйце-райце,
що кура-ряба інше не знесе
та і жар-птиця має іншу хату.
Не напоумив нас Омар Хайям,
що купина неопалима там,
де пуповину закопала мати,
куди уже приречений тікати
останній з могікан у свій вігвам.

                ІІІ
Отак от, за іронією долі,
вертаюся і я на битий шлях,
де ще стоїть на курячих ногах
моя обитель у чужому полі
за чагарями на краю села,
куди лиха біда не завела...
................................................
на когось ще чекає бараболя,
гаряча піч, солома у стодолі,
вода з криниці, чашка зі стола –
усе, що треба, Богові хвала.

02.2026

Чи гостей незваних тіні,
чи примари за вікном...
Ніч зійшла із височіні
оксамитовим рядном.
В грудях серце дрібно гупа,
мить – і вискочить ось-ось.
Задрижав небесний купол,
мов його хитає хтось.

Вітер носиться горбами,
розвіває каламуть;
небо цокає зубами –
застудилося, мабу́ть:
плечі трусяться похилі,
хмари звисли на боки,
наче вишні переспілі,
осипаються зірки.

А між хмар густих висо́ко
місце світиться одно,
звідки місяць у два ока
зазирає у вікно.
То копилить смішно губу –
на образу натяка,
то гримасу корчить грубу
і безсовісно ляка.

Я безсилію від змори,
а він дражнить все одно.
Закриваю щільно штори –
він шкребеться у вікно.
Хто у цьому поєдинку
чимсь поступить хоч на мить?..
Сплять давно усі в будинку,
і моя самотність спить...

З’їв давно уже пілюлі –
п’ю наливку і коньяк
і кручу, і тичу дулі,
та не спекаюсь ніяк.
Не добудуся до ранку,
хай чекає на мій скін...
Щось зашурхало на ґанку,
відкриваю двері – він.

11.07.22

Невдовзі ранок... До світання
очей склепити не вдалось.
Погасла зіронька остання,
запіють півні вже ось-ось.

Палають у каміні дрова,
мигтить у сутінках стіна,
а за вікном передранкова,
лунка досвітня тишина.

Загусла ніч спадає млою,
стікає в роси крижані,
і ледве жевріє золою
окраєць неба вдалині.

Тремтить дороги темна стрічка,
діброва щулиться руда,
і обмілілого потічка
рябить притьмарена вода.

Стоять тополі частоколом
в оздобі сірих млистих шат,
а ранок вештає око́лом
і визирає з-поза хат...

11.12.21

Томливе безсоння зі мною зжилось,
я марно його не тривожу.
Турботливо ніч присипляє когось,
а я все заснути не можу.

До мли крижаної прикутий рядком,
нікуди від себе не зрушу,
а тиша рапавим сухим язиком
облизує знуджену душу.

Колишеться неба звабливе рядно
і тліє зорі млява свічка,
і місяць лупатий глядить у вікно,
неначе у камерне вічко.

В досвітній імлі розчиняється ніч,
зникає у далі туманній.
І Бог зазирає на аркуш з-за пліч,
де вірш розтягнувся останній.

Поважно, немовби велике цабе,
із сутіні сунеться ранок,
а вітер за обрієм сонце скубе
і сяйвом гаптує світанок.

05.06.21

Життя кінчається, життя.
Останні дні біжать у Лету.
У вир гіркого небуття,
Прощальне соло для поета -
Життя кінчається, життя.

Життя кінчається, життя,
З дитинства був слабкий, плаксивий.
Нема туди вже вороття,
І знову сльози рониш, сивий,
Життя кінчається, життя.

Життя кінчається, життя --
Згадай свої найперші старти,
Коли дивився в майбуття,
Окрилений, з шкільної парти...
Життя кінчається, життя.

Життя кінчається, життя
Цивілізоване і звичне.
Для свого все шукав буття
Ти атмосферу поетичну,
Життя кінчається, життя.

Життя кінчається, життя,
Чужий -- комфорту світ ледачий...
Тікав од нього в забуття,
Десь на природу, десь на дачу.
Життя кінчається, життя.

Життя кінчається, життя --
Ти в нім красу шукав, оазу.
І був наївним, як дитя,
І хвилі відчував екстазу.
Життя кінчається, життя.

Життя кінчається, життя
В "Софіївці"* -- світ поетичний
Він дав з природою злиття,
І щастя творчості величне!
Життя кінчається, життя.

Життя кінчається, життя,
Краси заради варто жити.
І байдуже без каяття,
Чи ти проснешся знаменитим...
Життя кінчається, життя.

Життя кінчається, життя
Боксери кращі розкошують,
Їм гроші, публіки виття,
Поети кращі -- жебракують.
Життя кінчається, життя.

Життя кінчається, життя.
Та ти у нім пізнав кохання
І оспівав це почуття,
Розкішне пристрасті буяння...
Життя кінчається, життя.

Життя кінчається, життя
Лише твоє, не всього світу,
Його справдешнє відбиття
Він знайде в опусах піїта.
Життя кінчається, життя!

* Софіївка - найкращий у світі дендропарк в Умані на Черкащині.

21.02. 7534 р. (Від Трипілля) (2026)

.уйло лишається .уйлом
Хоч осипай його зірками.
Де треба діяти умом,
Воно махає кулаками.

Розтеклась пітьма навкруг –
час плететься тихим кроком,
і ліхтар, як давній друг,
хитрувато блима оком.

Колихаються дроти
в жовтім світлі мимоволі,
і хмаринам животи
чешуть пристрасно тополі.

Третім сном вже місто спить,
мліє в ніжностях примарних...
А навпроти – мерехтить
лампа в полисках янтарних.

Сизе небо за вікном,
зорі з сяйва тісто місять.
І, завісившись рядном,
ніч купає в ночвах місяць.

02.02.21

Морозна ніч. На небі зорі.
І сніг рипить. І спить майдан.
І ліхтарів огні прозорі,
й сніжинок пристрасний канкан.
І тишина. І пес не лає.
Ідеш собі, лиш рип та рип...
І білим полиском палає
ошаття зледенілих лип.

І ні тривог, ні зваб, ні планів –
мороз і зорі навкруги
та вздовж зіщулених парканів
закучугурені сніги.
Збліднілий місяць зирить з неба,
від вию вітер ледь не схрип...
Нікуди квапитись не треба,
ідеш собі, лиш рип та рип...
25.01.21

О цей чванливий теплий грудень!
Тремтить небес рябе сукно,
десь потай бавиться у гру день,
а сутінь суне у вікно.

Уже виблискують зірниці,
злітають іскри золоті
і жовті місяця зіниці
мигтять, мов свічі, в темноті.

Гацають промені іскристі,
немовби хтось кресалом – черк!
І небо в зорянім намисті
стрічає тихий жданий смерк.

10.12.21

Неба сумна гримаса. День у пітьмі загас.
Видивлюсь Волопаса: де він, той Волопас?
Може, з кимсь точить ляси, сни вповіда свої?
Вигляни, Волопасе! Де там воли твої?..

Ми з ним давні́шні друзі, раду даєм без слів.
З ночі в небеснім лузі він випаса волів:
випустив із кошари, вистигли вже сліди;
може, погнав за хмари, може, іще куди...

Висох, немов лушпайка, місяця ріг сповна.
Хльоскає десь нагайка – небом іде луна.
Пастир волів батожить, виляски линуть аж...
Очі мені воложить хмурий отой пейзаж.

Ще не проснулись півні, ночі висить заслін.
Хмари сплили на північ – тут і з’явився він.
Вправно зняв капелюха – від чаклуна незгірш...
«Ось, – говорю, – послухай свіжий про тебе вірш...»

11.08.22

Коротшають ночі і довшають дні,
І сонце все більше стає гарячішим, -
І мрії з'являються нині мені
Уже не такі, як, бувало, раніше.
Щоденно уява малює русню
Втопаючу дружно в гнилому болоті,
Де я без вагання, утоми і сну
Завершую радо приємну роботу.
20.02.26

***
А воїни не одинокі в полі
утримують і змія на межі,
і тризуб волі
як забрало долі,
що захищає наші рубежі.

***
А демократій остається купка
північноатлантичної осі...
на фоні путьки
явного придурка
диктатори розумні майже всі.

***
А ми як піонери всі готові
явити свій національний дух...
вожаті іванови
і петрови
дарма готують локшину для вух.

***
А морди лиць лікують ескулапи.
Ніхто не заперечує, що це
і пика трампа,
а точніше мавпи,
що має респектабельне лице.

***
А людям невтямки, що угорі
одні й ті самі відьмаки у ступі
і не поводирі,
а упирі
єднають різні нації до купи.

***
А речі, що означені словами
як імена... ну, типу, пер*уни –
то це(між нами)
уперед ногами
реліквії сучасної війни.

Денотація
А голоси диявола во плоті –
це популярні теле-брехуни;
московією найняті вони
як рупори війни, реклама жовта...
вся ця мерзота
лізе із болота,
оскалюючи ікла сатани.

02.2026©

Уже повиривались
З оков зими струмки, -
Купається в них галич
Щоденно й залюбки.
Під сонцем сніг підтанув
І став щезати лід, -
І нявкає, мов п'яний,
Чи одурілий, кіт.
Утриматись не можуть
Бурульки крижані, -
Ідуть непереможно
Години весняні.
19.02.26

Із І.Тургенєва (1818-1883)

Сиве світання, туманом сповите,
ниви зажурливі, снігом укутані...
Раптом згадаєш колись пережите,
й лиця, що довго здавались забутими.

Враз пригадаєш гарячі зізнання,
погляди стрічні, несмілі та жадібні,
перші спіткання, останні спіткання,
милого голосу відзвуки лагідні.

Зваду згадаєш, тепер незбагненну,
й безліч усього в минулому сяйному –
під шерехтіння коліс нескінченне,
гублячись поглядом в небі безкрайньому.

(2026)уууууу

На небі – хоча б хмаринка!
Хтось ніби граблями вискріб.
Поникла моя зоринка –
боюся, не згасла в іскрі б.

Розкрилилась ніч привільно,
півсвіту уже накрила,
а місяць блукав безцільно
і втомно їй пав на крила.

Зоріє темнина решетом,
іскриться небес ошаття.
То місяць кресалом кре́ше там,
розпалюючи багаття.

Шукаю серед сузір’їв
зорю, що для мене світиться.
Не видно, неначе звір з’їв –
дай боже нам з нею стрітиться.

12.10.20

Поник в заграві горизонт,
багрянцем хмари обдало,
і, мов згори спускався зонт,
спадала сутінь на село.

Тьмяніла неба бірюза,
дзвенів кришталем ожелест ,
мечем, уткнутим в гарбуза,
здаля ввижавсь церковний хрест.

Міцнів мороз і сніг рипів,
все завмирало зусебіч,
і, ніби рясами попів,
округу вкутувала ніч.

Село звільнялося від дня:
ні брязкотні, ні слів ніде,
і лиш собача гавкотня
лунала зрідка де-не-де.

21.02.21

Лізе в очі пітьма тягуча,
біля вуха дзеленька час.
Звисла туча, немов онуча,
закриваючи Волопас.
Тільки й видно: зорить окраєць
закоптілих у тьмі небес.
Он збліднілий мигає Заєць,
ось яріє Великий Пес.

В’ється ночі наряд черничий,
ніби віття старих беріз.
І здається, Тельця Візничий
запряга у Великий Віз.
Живописець малює Діву,
в когось цілить Стрілець стрілу,
і хрипить Райський Птах від співу,
і Дракон пожирає млу...

Стільки зір в далині буремній!
І моя десь, мов долі карб.
І можливо, в тій висі темній
і набуток, і весь мій скарб:
Шлях Чумацький, зоря щербата,
Віз Великий і хмар гряда,
і на Возі сумні Близнята –
моє горе й моя біда...

22.05.22

Столочений день утомно
за обрій злетів пелюсткою,
похнюпився звід розлогий
і світоч небесний згас.
Густий опустився морок
і світ закапканив пусткою,
і мов розчинився простір,
і ніби спинився час...

На темному лоні неба
гойдається човник місяця
і зір золоті лілеї
на сизім лататті хмар.
А тиша лоскоче вуха
і мрії в мовчанні місяться,
і десь в завіконні чорнім
зелений горить ліхтар...

Тріщать у каміні дрова,
танцює жовтаве полум’я.
Думки в голові рояться
і спомини душу рвуть.
На денці сліпої ночі
хлоп’ям почуваюсь голим я –
купаюсь у тьмі бездонній...
А лілії все цвітуть.

16.05.22

Ти моє кохання - чарівлива ніжність,
Ти моє кохання - сонце золоте.
Ти моє кохання - трав духмяна свіжість,
Ти моє кохання - почуття святе.


Ти моя любове - сяєво проміння,
Ти моя любове - колихання віт,
Ти моя любове - це душі весніння,
Ти моя любове - легіт-весноцвіт.

Щастя моє любе - злагідніле небо,
Щастя моє любе - чисті небеса.
Щастя моє любе - шлях ясний до тебе,
Щастя моє любе - пестощів краса.

Хай високе світло, що іде із висі,
Опромінить землю, степ, ліси, гаї
У кохання силі світ новий зродися --
Хай від щастя плачуть сонцем солов'ї!

14 лютого 7533 р. (Від Трипілля) (2026)

Хоч на гілках сріблястий іній зрана,
Та небосхил уже теплом пропах
І все частіш склубоченим туманом
Сніги куритись стали на полях.
Іде весна і відзначати кличе
Свій кожен крок спрямований до нас,
Але своє усміхнене обличчя,
Не завжди виставляє напоказ.
Щебечуть щиглі, голуби туркочуть
Несамовито і навперебій, -
Іде весна нестримно і охоче
Блищить промінням радісних надій.
17.02.26

Ти поміж мрій застряг навічно
І відмінить ніхто не вправі
Тому, що ти увесь стоїчний.
Отож, гуляй і мрій надалі…
І не забудь про відпочинок,
Про захист власний від пройдохів…
Обзаведись для «клина» клином
Хоча би з кимсь, хоча би трохи.
І пам’ятай — є ще звороти…
І є приховані сюрпризи.
У кожнім слабкість й неба дотик...
Не загубись, існує ризик.
15.02.2026.

На зламі долі як і мій народ,
приречений цуратися гордині,
іду у ногу з течією вод
по схиленій до заходу долині.

Минаю нерозведені мости
над рукавами синього Дунаю,
та до кінця ніколи не дійти,
гадаючи, – чому я не літаю?

Білясті хмари мчать у вишині
так само як і я по цій дорозі
на засланні у сивій далині
майбутнього у болісній тривозі.

Вони раніше кануть, аніж я,
пролиються гарячою сльозою
із блискавкою, повінню, грозою,
але не прогримить моє ім’я
на цій сторінці мого житія,
лише луна полине за водою.

02.2026

Зимові дні, неначе сни,
Минають скоро, -
Прояви жданої весни
Щодня надворі.
Водою хутко взявся сніг
І вже струмочки
Бринять і лащаться до ніг,
І тішать очко.
Дзьоби і крила горобці
В калюжах мочать, -
Вітри південні навманці
Летять щоночі.
Ясніє тепла височінь,
Парує поле, -
Вже не зима, а тільки тінь
Зими навколо...
16.02.26

Котика ніжного дотики…
Небо суцільно захмарене…
Крадуть, знущаюсться покидьки.
Господи, де ж воно, праведне?
Ночі і дні наші втомлені…
Поле засніжене, зранене…
Котику - братику - ангеле,
Поруч побудь на повторені…
10.02.2026.

Із Леоніда Сергєєва

Навколо багато накритого столу в очікуванні гостей походжають Теща з Тестем.

Теща:
Що́ оце?

Тесть:
               Де?

Теща:
                      У біде!
Що́ це – ось це́?

Тесть:
                             Майонез...

Теща:
З ву́сів, дивися, впаде!
Щось ухопив, як той пес?!
Ну, начувайся тепер!

Тесть:
Що за манери, Катрусь...

Теща:
Я до твої́х ще манер
скоро таки доберусь!..
Що́ оце?

Тесть:
                Де?

Теща:
                        У біде!

Тесть:
А... Це відомий акин.
Грає, співає, гуде,
стукає – все сам-один!

Теща:
А баяніст наш де?
Мав же прийти до нас ві́н!

Тесть:
А баяніст – у біде!
П’яний з минулих хрестин.

Теща:
Ах ти, безмозкий лайдак!
Сам заспіваєш, і край!

Тесть:
Ні, цей співає – ніштяк...
Друже, ану, заспівай!

Акин¹:
А юрта двадцять три на бархані,
і весь махалля́ – уже чули,
що верблюд на імення Дехканин –
вродливіший у аулі...

Заходять гості.

Гості:
О́х ти ж! Казка ніби:
заливне із риби,
курячі котлети,
гречка, вінегрети,

заводська горілочка
і цукерки «Білочка».
Кажуть, є і бастурма...
Як це так, «уже нема»?

Як «Петрович перший встиг»?
От же пройда, далебіг!
Значить, тост «за маму й тата»
шельмаку не наливати!

Тамада:
Пані та панове!

Страшна пауза.

Акин:
А баранця́ два шматочка
у мене висів на шампурі,
а я мазав аджика в судочка,
а зун кунду́з у кунду́ре²...

Тамада:
Друзі, ви дідка кудись запхайте,
треба відновити статус-кво:
нас отут зібрало, вибачайте,
торжество, а зовсім не їство!

От сидять Ірина та Микола,
спільним курсом підуть вдаль вони!
Й першу чарку ми за них спрокво́ла...
(До гостя.) Тільки чарку, а не все довкола!
...Ні, назад не треба, проковтни.

Хор гостей:
А гірко-гірко, усім нам гірко,
тож, як буває зазвичай,
нехай цілує Колька Ірку,
а нам гаряче подавай!

Теща³:
А чого ви, любі гості,
так харчі рубаєте?
От у горлі стануть кості –
зразу лиха взнаєте!

Тамада⁴:
Чули ми з народних вуст,
та й твердить здоровий глузд,
що від першої на другу –
геть перерва недолуга!

Втретє молоді зійшлися,
Ірка й Колька – молодці!..
(До гостя.) На́ тобі по гирі лисій,
щоб не цупив голубці!
(Ляпанець.)

От і добре, і красиво!..
Ні, мені – завжди в бокал.
Друзі, зараз про важливе:
щоб – усупереч рока́м,

щоб – любов була мов камінь,
щоб – удвох топтати ряст...
(До гостя.) Що ж ти гречку тлиш руками?!
(Ляпанець.)
От і добре, і гаразд!

Акин:
Ай, гара-а-азд... життя на Сході,
на сході́ Америке́!
Ай, красивий там природа,
зун кунду́з сура́ берке́⁵...

Входить весільний генерал.

Генерал⁶:
Їхав я із Берліна
напрямки на Кавказ,
та зламалася шина
і закі́нчився шнапс.

Ми уже відкосили,
нашій службі каюк⁷.
Отже, п’єм за Росію,
за родимий zurück⁸!

Хор гостей⁹:
Гей, давай,
пляшки наготовляй
і штрафну вояці
портвейну наливай!

Жених:
А я, як десантура,
ковтаю політуру,
і кулаки у нас – по три кіла́!

Наречена:
Так, ти в нас із десанту:
стрибнув з мого серванта,
коли упився п’ятого числа¹⁰.

Свекруха:
Жити щоб душа у душу –
муж труси жону як грушу!

Теща:
А щоб муж не втратив страх –
май качалку у руках!

Тамада:
Матусі! Все нормально!.. Зачекайте,
я зараз галас трішечки заткну...
Ну, хто іще бажає, вибачайте,
вітати наших мужа і жону?

Жінка середнього віку:
Я ваша тьотя Елла із Тамбова!
Як сум і радість сходяться водно!
Тому вже 20 ро́ків... Й ось я знову...
(Ридає.)
Даруйте, просто вдарило вино.

Щоб ваше щастя квітнуло старанно
й траплялись тільки втіхи на віку,
дарую вам обом – цю ікебану
і ка́меневий сад у рюкзаку.

Теща:
Тю!.. Хоч я й сама теперечки –
не ангел аж ніяк,
та... спасибі тобі, Еллочко,
за цеглу і дряпак!

Вина́, мармузо жлобська ти,
відпила півцебра...
Обідранка тамбовська ти,
хоч ти мені й сестра!

Тамада:
Танцують всі!

Акин:
У́йя-у́йя-у́йя-у́йя,
уйя-уйя-уйя-йя́!

(Переклад: 2025)

Здетонірував неспокій…
Аж здригнувся холодильник.
Недалечко, в кілька кроків,
А над ним пра-пра світильник…
Довелось порозумітись.
Ніч неспокю вже вкотре,
Головне, щоб не гриміти
І дотриматися квоти…
Щось поїм, поп’ю… і в ліжко
Що там в небі — по цимбалам.
В хаті песик, трійця кішок
Відлягло… поїв чимало.
12.02.2026.

***
А наш великий воїн Скандербек
один за всіх воює й не тікає.
Він(ім’ярек)
сьогодні ще абрек,
та термін скороспечених минає.

***
А бевзям до душі усе супутнє
солодкій наобіцяній брехні,
бо шалапутне,
темне й каламутне
відповідає їхній маячні.

***
А наші гниди – росіянські воші,
а їхні шельми – наші пахани.
Вони хороші,
поки ділять гроші
за ширмою кривавої війни.

***
А лох у лахах бравого ковбоя –
герой на фоні збоченців «еліт».
Дивує параноя
цих ізгоїв,
яких ще тиражує вищий світ.

***
А Україна на тропі війни
не поспішає йти до перемоги,
якщо пани,
точніше, барани
готові взяти і її на роги.

***
А зелене ошаліле трясця
має озиратися, коли
ці нещастя
брехень не бояться,
а на правду очі відвели.

По суті
А факти істини лежать у скрині
Пандори: шашлики, Чонгар, Оман
і тощо... як позбутися цих ран
і жити нині
у одній країні
з трьома чвертями малоросіян?

02.2026

Не сидить незрушно в хаті
Невиправний мандрівник, -
По чужих світах блукати
З юних літ помалу звик.
Не зважаючи на пору,
Та не дивлячись на вік, -
Рюкзака збирає скоро
Невгамовний чоловік.
Через поле, поміж жита,
Путь звичайно не пряма, -
Десь буває стежка бита,
Десь - ніякої нема.
У негоду й гожу днину
Далі йти не бракне сил, -
І підошви місять глину,
І ступні здіймають пил.
Вічно в далеч невідому
Кличе сонце золоте
Лиш того, хто без утоми
Не спиняючись іде...
14.02.26

Із Леоніда Сергєєва

Починає світлий образ Тещі:
Ну, от і слава Богу, розписали.
Сідайте, гості-гостеньки, за стіл!
Ослін займе, звичайно, баба Валя,
якраз із дідом Петриком навпі́л!

Тут вмоститься наступне покоління;
Петровичу, посунь стілець у стик!
Й візьми собі Глафіру на коліна!
Ну й що́, що важить центнер? Ти ж мужик!

Наречена:
Візьміть стільців кілько́ро у сусідів;
взуття зніміть, ця зала в нас жила́!
(Убік.)
Тут стільки поназвали дармоїдів,
що тільки боком влізеш до стола!

Жених¹:
Я завтра – в нічну, за добу повернуся,
бо зайнятий – двадцять чотири на сім!

Наречена:
У тебе не вигорить, любий мій дусю,
а спробуєш знову – так я тебе з’їм!

Теща:
За стіл пробачте: в нас Перебудова².
На три талона³ зляпали борщу.
А в черзі за вином побили Вову (вказує на Вову),
всі ґудзики зірвавши на плащу!

Але нам дещо підігнав Петрович...
(Грайливо.) Петровичу, ти дріжджі де узяв?

Петрович (з-під Глафіри, напівпридушено):
Не совайсь так, у мене там не овоч...
Зніміть її, бо я брикетом став!

Теща⁴:
Ну і добре, біс із ним,
є млинці, є деруни!
Вдовольнимся і «трійним»⁵,
тільки б не було війни!
Ух! Їх! Ух! Їх!

Хор гостей:
Ми чу́ли це: всі крадуть напропале,
а мафія керує баришем...
Навіщо ж ви гостей собі зазвали?
Сиділи би, давилися борщем!

Теща (за інерцією):
Треба не сварити дім,
а приносити самим!
А кого не тішить стіл,
хай іде собі, дебіл!
Ух! Їх!

Хор гостей:
А зараз ми усіх віддухопелим!
І посуд переб’єм на весь бюджет!
Вертай нам подарунки наші – телик
і виграшної позики білет!

Жених:
Вертати? Це з якого переляку?
А телик ваш – поламаний, мабуть...
Петровичу, та скинь ти цю коняку!
Скоріш! Ти що́, не бачиш: наших б’ють!

Петрович (з-під Глафіри):
Гей, хлопці, та відсуньте вже цей трактор!
Хто-небудь, принесіть мерщій домкрат!..
От зараз скресне мій прим’ятий фактор –
й розберемо́сь, який кому тут сват!

Далі йде страшна бійка.
Раптом з-під кофти у тещі випадає пляшка зеленого скла.

Гість⁶:
Мати рідна, ну й бедлам:
теща щось родила нам!
Не дитинку, не мишівку⁷, –
просто пляшечку-літрівку!
Жаль, якщо́ це – літр води...

Хор гостей:
Ану, давай її сюди!
(П’ють.)

Гість⁸:
А де б мені узяти тещу
таку родючу на пляшки?
І хай би хто не думав дещо –
а щоб мої́ були таки!..

Теща:
Ну добре, молодим пора в постелю.
Ці зуби треба вимести кудись.
Петровичу, відсунь з дороги телик!
І врешті від Глафіри відліпись!

Хор гостей:
А гірко-гірко, усім нам гірко,
борги подружні б’ють ключем!
Вам на добраніч, Колька й Ірка,
а ми закусимо борщем!

Дід Петрик (з-під ослону):
Артилеристи, Сталін дав наказ!
Артилеристи, Вітчизна кличе нас!
З усіх наявних батарей,
за біль дружин, за плач дітей...⁹
Орлята рвуться у політ!¹⁰

(Переклад: 2025)ееееееееееееееееееееееееееее

Злісні ракетні удари
Горе раз-по-раз несуть, -
Запах дошкульного гару
Легко породжує сум.
Скрізь повибивані вікна,
Скрипи розкритих дверей, -
Нищать роками без ліку
Орки невинних людей.
Тішаться кляті рашисти
Підлістю вчинених справ, -
Темінню вкутане місто,
Холод могильний пробрав...
13.02.26

Тужать не дужі… очі нужденних…
Боже, байдужі… гори консервних
Дико прикуті, зморені горем.
Прадід забутий без обговорень.
В сходах безсмерття панство панує,
А у конвертах старість сумує…
Тужаться дужі… тож небезпека?
Боже, байдужі… небом лелеки…
Придбане згине. Слід підземелля.
Господи, винен… Винність — оселя.
11.02.2026.

Он засяяв сніг за віконечком,
Пішли іскорки у танок,
Народилося ясне сонечко –
Молодесенький Божич - Бог.

І надворі вже дні погожії,
Знову більшає білий день.
Прибуває нам сила Божая,
Ми співаємо їй пісень.

У яснесеньку цю погодоньку
Зорі з місяцем – в небесах.
Славен будь же наш, Роде-Родоньку,
Сяє зорями Божий шлях!


28-29 грудня 7516 р. (від Трипілля) (2008 р.)

Із Леоніда Сергєєва

Наречена:
Зійди мерщій з фати, підкидьку божий,
не міг взуття почистити до дна!
А я, дурна, проґавила Серьожу,
там хоч свекруха звір, зате одна.

В цієї – дві сестри, не засумуєш,
та тільки я – не голуб миру теж:
в конторі в нас, якщо ти не лютуєш,
то довго на землі не проживеш!

Жених:
Оце фужер налив мені Вован!
Я випив – й раптом нате, наречена!
Й тепер на шиї маю отакенний
у вигляді метелика аркан!

Але дарма́, я теж не пелюсток,
солідніше її кіло на вісім!
Не лізу до кишень за компромісом,
як щось не так – нокаут, і мовчок!

Хор гостей:
А гірко-гірко, усім нам гірко,
а поцілуйтеся натще́!
Цілуй солодше, Колька, Ірку,
а ми за вас наллєм іще!

Працівниця ЗАГСу:
Любі друзі, ви прийшли за реєстрацією,
чепурні такі, з обличчями схвильованими!
Супроводжені загальною овацією,
звідси підете в життя зареєстрованими!

Підійдіть сюди, будь ласочка, одружувані,
піднесіть до столу свідка, вже налиганого,
розпишіться ось отут і ось отут –
й віднесіть його мерщій, на жаль, обриганого...

Теща (на мотив частівки):
Ваш на вигляд – не того́:
черевики ношені;
на потилиці його –
кудли заяложені!

Свекруха:
Про штиблети – ми мовчим,
а волосся збилося
через те, що поряд з ним
ваша притулилася!

Хор гостей:
А гірко-гірко, усім нам гірко,
тому – цілуйтеся давай!
Один, два, три, чотири... На п’ятірку!
За це – ізнову наливай!

Свідок:
Ми з Колькою... ми змалку...
А Колька... зараз де?...
А Вовка... на рибалку.
А Колька... бозна-де...

Працівниця ЗАГСу:
А тепер, в ознаку вірності подружньої,
обміняйтеся обручками коштовними,
щоб на базисі взаємності потужної
потішатися стосунками любовними.

А якщо, наперекір усім напученням,
у взаєминах стається каламучення,
завітайте у кімнату 35, –
там приймають документи на розлучення...

Наречена:
Каблучка на палець – бичок у ярмі!

Теща:
Кіло сухофруктів, філе пристипоми...

Свекруха:
Закуску всі гості приносять самі,
а що не доп’ють – забираєм додому!

Хор гостей:
А гірко-гірко, усім нам гірко,
не перебити киселем!
Цілуй солодше, Колька, Ірку,
а ми за вас іще наллєм!

Дідусь нареченої (з-під столу):
На палубу, друзі, усі по місцях!
Останній парад наступає!
Не здасться нікому наш гордий «Варяг»,
пощади ніхто не прохає!

(Переклад: 2025)

І
А ми існуємо іще
по два боки одної долі...
ти у полоні, я на волі,
попри жалі, душевний щем
до мене линеш ти дощем,
а я до тебе вітром в полі.

ІІ
Я пам’ятаю наш курінь
і тіні вітру над водою,
і як нас білогривий кінь
поніс туди перед грозою.
Сміялась ти, що я малий,
а ти вже майже-що доросла,
та не боялася, що боса
і що під нами кінь баский,
а я, здається, не такий,
коли тримався не за коси.

ІІІ
Немає часу молодим
душею канути у Лету.
Як дар сучасному поету
ми залишаємо сліди
у білій хмарі інтернету
або завіємось кудись,
де і на конях не догнати
обох, бо маємо колись
вертатися до тої хати,
куди ми й досі летимо
на крилах вітру чи Пегаса,
та розуміємо наразі –
життя без нас тече само,
ми ж – тінями блукаємо
і розчиняємось у часі.