О життя ти мойого -- світання,
Чарівливе таке, осяйне.
І любов на цім світі остання --
Хай ніколи вона не мине.

Феєричне небес розгортання --
Спалах ніжності, світлості дня.
І обіймів палких огортання,
Щастя ти найрідніша рідня.

Щебетання птахів, щебетання
Про найкращу весну у житті,
Трепетання сердець, трепетання,
Миті любощів - сни золоті.

Дивовижне імення літання -
Стану танго спонтанного крок,
Як відлуння кохання ві-тання,
Тане ельфів тантричний танок.

16-17 вересня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Під сувору музику Шопена
Скаже хтось услід:
«Не повезло».
Ось і налаштовує геєна
Янголу-хранителю на зло
Печі, казани, вогненні плити,
Паливо, трійчата і багри,
Щоб мене у смолах кип’ятити,
Побажавши: «Пропадом гори».

Янгол у сльозах – йому ця втрата,
Як на охоронця, незначна.
Зграя вороння́, така завзята,
Щось до мене каркає вона.

Не на сніг, бо петрає в погоді.
Може, так вона пораду шле:
«Досить, не стенай, вмирати годі,
Не настільки вже тобі і зле».

Свиснув їм. І вся моя подяка.
Крилами махнули і знялись.
Осінь, як і літо, теж ніяка.
А бували кращими колись.

©  2009 – 2025

Перекреслений стежками
Викошений луг, -
Перечесаний вітрами
Верболіз навкруг.
Поруділі та вологі,
Стебла і листки, -
Обмочили звично ноги
І усі стежки.
Ще й туману довгі смуги
Глибшають щораз, -
І ні ворога, ні друга
В цей осінній час.
16.09.25

***
А від «охочих» дуже мало толку,
хоча і повечеряли вони...
чотири роки
буцаються во́вки
і одинадцять – виють барани.

***
А після європейського фуршету
нема чого боятися русні.
Окрім самої смерті
тільки черті
кремля і капітолію страшні.

***
А вельзевула, нібито, немає
і якось забувається, чого
у нашім краї
гадина із раю
сьогодні точна копія його.

***
А кацапня ще по усій землі
на щире слово лютим вовком виє...
рішили москалі,
що у кремлі –
засушений оригінал батия.

***
А свинтуса улещує боро́в
кривавою доріжкою... в натурі
агент Краснов
дурниці намолов,
але не визнає своєї дурі.

***
А годованці ситої Європи
по суті – п’яте колесо, гальмо
для автостопу,
заки остолопи
самі собі намилюють ярмо.

Однією тезою
А московіти все заборонили,
що у цивілізацію веде –
освіту, і культуру, і людей,
які самі історію творили,
долаючи свою нечисту силу
і очужілу маячню ідей.

09.2025

Вона приходить на світанні,
Коли іще дрімає двір, –
Коли ледь видимі останні
Вогні холодні зблідлих зір.
Вона замислено світліє
На фоні сірого вікна
І подає щораз надію,
Що стане ніжити півдня.
Щоб не томили інші справи,
Яких багато є навкіл, –
Вона зготує звично каву
І принесе її на стіл.
Вона уміє воскресити,
В короткій пам’яті моїй, –
Далеких днів безжурні миті,
Або додати трохи мрій.
Вона з’являється неждано,
Коли ще спить усе навкруг, –
І оживає невблаганно
В моїй душі натхнення дух.
15.09.25

Поки зором пещу виднокраї
Та гасаю по шляхах земних, -
Про полеглих завжди пам'ятаю
І щомить молюся за живих.
Бо, що справжнє, - те не затаїти
І несила втримати в собі, -
Тішуся, коли сміються діти
І журюсь, коли хтось у журбі.
Вмію серцем відчувати болі,
Вирізняти правду, чи обман, -
І не хочу думати ніколи,
Що байдужість душу візьме в бран.
14.09.25

Оповиває тьмою смуток
Усіх надій моїх вогні, –
У стан байдужості закута,
Хоча б сказала “так”, чи “ні”.
В моїй душі одні страждання,
В моїм єстві – лише любов, –
Яке потрібно лікування,
Щоб не скипала палко кров?
Всі почуття мої шалені
З думками нині в боротьбі,
Адже прихильності до мене
Нема ні крихітки в тобі.
Що буде складно жити в світі
І уявити я не міг, –
Говорять – гріх тебе любити,
Та не кохати – більший гріх.
Бо почуття не перебореш,
Коли життя сія й бринить, –
Коли кохання ходить поруч,
Коли в тобі воно щомить.
13.09.25

Темно і глухо навколо,
Тільки ступні аж гудуть,
Ніби нагадують болем
Ноги про зміряну путь.
Ніби усе, як учора,
Та не приймаю, мов дань,
Час, де не буде повторень
Жару і шуму світань.
Темінь укрила дорогу,
Тиша упала на шлях, –
Серце стискає тривога,
Душу охоплює страх...
12.09.25

Кому потрібен світ без тебе -
Ані мені, ані тобі.
Даремно впала зірка з неба
І загубилася в юрбі.

І знову тьмяні виднокраї
А далі - відчай і пітьма.
Холодних днів голодна зграя
З'їдає душу крадькома.

Це точно, що ви не побачили,
Від справ відволікшись на мить,
Що сад гілочками тремтячими
Уранці від стужі дрижить?
Це правда, що вам ще не чується,
Як в’є вихиляси нуда, –
Як осінь шурхоче по вулицях,
А літа – притихла хода?
Тоді вам вертатися заново,
Щоб чути і бачити як
Наповнює колір шафрановий
Той сад, що у тиші закляк.
11.09.25

Чому зі мною так зробилося,
Донині ще не зрозумів, –
То знемагаю від сонливості,
То важко мучуся без снів.
То йду незнаною стежиною,
То знову битий шлях топчу,
Себе картаючи провиною
За те, що досі досхочу
В моїм житті шляхів незвіданих
І маловивчених подій, –
Тому незнане переслідує,
Неначе ос кусючих рій.
10.09.25

Чагарі покрили схили
Круч високих над Дніпром, –
У гущавинах могили
Загубилися кругом.
Лиш виблискує зелінка
І побиті черепки,
Де в дрібненькому барвінку
Ледве видимі горбки.
Ще слідів свіженьких малість
На некошеній траві,
Бо від мертвих відцурались
Їхні правнуки живі…
09.09.25

Плакучі верби припиняють плач,
Сором’язливо віття одгортають,
Коли берізки, кинувшись у скач,
«Метелицею» кола пролітають.
...Мабуть, веселі люди садовили їх,
Мабуть, пісні позагортали в лунки,
Бо й досьогодні на Десні лунає сміх,
І жарти з чаркою розлунюються лунко.

P.S.
Воістину – на всьому,
До чого людина доклала руку й серце,
Навіки відбилась її вдача.

Свого домігся чоловік
Від любої дружини, -
Тепер йому та гладить бік
І масажує спину.
Не покладає жінка рук
По вечорах не всує,
Раз щодоби хропіння звук,
Як щиру дяку, чує...
08.09.25

Уже прощаються із листям дерева,
Стоять оголені, задумані, врочисті.
І раптом всупереч прогнозам падолисту
На дереві однім з’явилися... рожево-білі квіти.
Милуюсь і не відаю, радіть чи сумувать?
Невдовзі вітер і дощі понищать їх несамовито...
Дивлюсь на верховіття, квітом оповите,
Заглиблююсь у дивовижну квіту суть
І певен, що без Всевишнього не обійшлося тут.

Р.S.
Отак і поміж буденності природи де-не-де
Всевишній творить диво для людей.

Жінки красиві втомлюють мій зір
І білий світ затьмарюють собою, –
Коли зближався з гарною на спір,
То розчинявся в ній перед юрбою.
Мов безвісті, відразу пропадав
Не лиш для інших, а також для себе, –
Отак, буває, покидає, став
У пошуках річок бурхливих лебідь.
Повік звабливе спокушає нас, –
Тому захопленням у бран втрапляєм,
Коли вони, з’являючись нараз,
Усе, що хочуть, від невільних мають.
07.09.25

І уявити не можу
В снах, або в мріях своїх,
Щоб я на тебе схожу
Стріти колись десь зміг.
Тож не покину ніколи
І не ображу ніяк, –
В мене залюблену долю
Більше не стріну – це факт.
06.09.25

Зелен-листя поволеньки в'яне,
Опадає додолу, сумне.
Затужу за тобою, кохана,
Щем осінній огорне мене.

Наших зустрічей, Боже, як мало --
Світлих днів у моєму житті.
Наче кинутий я на поталу
Безпросвітній жахній самоті.

Забуття п'ю гіркущого трунок,
І тону в тихій сліз пелені.
Все віддав би за твій поцілунок,
За обійми гарячі хмільні.

Марю зустріччю аж до знемоги,
І жадаю почуть наяву
Твій жагучий пронизливий стогін,
Я для цього на світі живу!

Я живу, щоб була ти щаслива,
Щоб у пестощах мліла моїх.
Бо кохання - найбільше це диво,
Лік найкращий від горя і лих!

5 вересня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

1
Ця ніч,
зла ніч -
зліт Зла!

І чорнота
із-зусебіч
наповза!

Але якщо,
доля моя
в вишині -

ті, що вгорі,
зір зупиніть
на мені.

Приспів:
Але якщо
Доля моя в вишині -
ті, що Вгорі
зір зупиніть
на мені!

2
А клята ніч
усе ніяк
не мина!

Одна вгорі,
і унизу -
пелена!

Поміж димів
і марних слів
голова!

І навкруги
лише війни
трясина́.

Приспів:
То як були
потрібні б ми
вишині -
чи небеса
чорніли би
в далині?!

3
І вже нехай
ми тут усі,
які є!

Та в мряці злій
достоту сил
не стає!

То хай вгорі
займаються
ліхтарі!

Бо довга ніч!
Не дотягти
до Зорі!

Приспів:
Мій Ангеле,
лети сюди -
у вогні.
Перекажи
від Бога щось
і мені!

2025

Життю радію, мов дитина,
І щиро тішуся щодня,
Що в хату пнеться без упину
Моя турботлива рідня.
Найближчим людям небайдуже
В яких умовах я живу, –
Що тре робити швидко й дружно,
Аби лишався на плаву.
Щоб в облюбованій хатині
Я мав утіху від життя,
До мене в гості йде родина
І відступає самота…
05.09.25

Завжди чогось не вистачає
І перебір завжди чогось, -
То в небі птиць усяких зграї,
То в перельоті крук, чи дрозд.
Уже давно нема балансу
В художній творчості моїй,
Бо щодоби пишу романси,
А п'єсам - зась у їхній стрій.
Летять у світ ліричні твори
Отак, я знаю, недарма, -
Коли чогось безмежне море,
То краплі іншого нема...
04.09.25

Усамітнення вечірні
Зазвичай приносять зиск, –
Серце б’ється рівномірно
І стає стабільним тиск.
Вже без помочі цигарки,
Віршам змісту надаю, –
Букви сіються на аркуш,
Наче зерна у ріллю.
Душу тішить гарний настрій
Від написаних рядків, –
Од відчутних рухів щастя
В повній тиші вечорів.
03.09.25

Небувале, довгождане,
На краю земних доріг, -
Ти - кохання безнастанне
В смутках-радощах моїх.
За твої уста вологі
І за тіняву очей, -
Закохався до знемоги,
Як душа про це рече.
Недаремно довго вірив,
Що життя не відцвіло, -
Ти моя найкраща ліра
І натхнення джерело.
02.09.25

Із Бориса Заходера

Ледве ми виперлись з решти приматів
й рушили вдаль з усієї снаги –
з нами побігли, без жодних дебатів,
мордочка, хвіст та чотири ноги.

Часом блукаємо ми у хао́сі, –
нелад і темрява геть навкруги;
та не дають заблукати нам зовсім –
мордочка, хвіст та чотири ноги!

В хащах полюють на нас, як на здобич?
Нам не страшні будь-які вороги,
бо підбадьорюють: «Друзі, ми обіч!» –
мордочка, хвіст та чотири ноги.

Й навіть коли тобі тоскно до дрожу,
лізеш на стіну від туги й нудьги –
краще за інше завжди допоможуть
мордочка, хвіст та чотири ноги...

Трішечки м’яса та трішечки каши
(тобто – не треба влізати в борги),
пілка в куточку... І ось вони – наші,
мордочка, хвіст та чотири ноги!
ааааа
(2025)

В частоколі останніх років
Причаїлася тиша німотна, –
Ми з тобою, мов крила, близькі
І водночас, як зорі, самотні.
Не засліплює зір відбиття
Учорашніх цілунків тривалих, –
Десь поділись палкі почуття,
Що серця нам обом зігрівали.
Збайдужіння з’явилася в них
Одночасно із болями в грудях, –
Стало менше написаних книг,
Стало більше пихи й словоблуддя.
Додалося ще згадок і снів
Про години подружнього щастя,
Коли мав наяву, що хотів
І по інших очима не шастав.
Промайнули, мов коні баскі,
Наші радощі безповоротно, –
Ми з тобою, мов крила, близькі
І водночас, як зорі, самотні…
01.09.25

Пора поезії щемлива
Уже ступає на поріг.
І ллється віршів буйна злива,
І злото стелиться до ніг

Непрохано-медовим смутком,
Жалем за літечком ясним...
Що ніби квітка незабудка --
Вертає в чарівливі сни.

Де солов'ї і павутина,
Волошки в житі на полях.
Блакить липнева, мов картина,
Лелечих крил широкий змах,

І пісня жайвора у висі,
Вінки купальські на воді...
Чому од нас ви одреклися --
Літа прекрасні молоді?!

Ці ностальгії стоголосі --
Минуть, немов одна із віх.
І злотокоса зріла осінь
Раптово зачарує всіх.

Комусь кінцем життя це здасться,
Комусь - тріумфом осяйним...
По різному приходить -- щастя --
Весною, влітку, восени...

А декому, буває, взимку,
Всміхнеться доля, далебі!
Як радість увірветься стрімко --
Чи варто нидіти в журбі?!

Поету осінь -- Муза, неня.
Сестра голубонька-рідня.
Спасибі, мила, за натхнення,
Красою рими хай дзвенять!

31 серпня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Люба, уяви лише
розмах крил птаха Рух –
Це частинка лиш розмаху
мого кохання...
Не відпускати б довіку
мені твоїх рук...
Твоє ложе встелю
простирадлом – Праною.


І укрию тебе
безмірністю дотиків
Всіх флюїдів душі,
що для тебе розкрилась;
Моє серце пестливим,
пухнастим котиком,
Муркотінням
жаги випромінює силу.


Сон наповню твій, рідна,
осяйними барвами,
Потік райських блаженств
тебе всю огорне.
А на ранок дістанеш
з-під подушки – нірвани
Оберемок троянд
– привітання земне.
2012.

Жовтіє й сохне бадилиння
Чортополоху, бо в цей час
Пора осіння безупинно
Виносить твори напоказ.
Поля вбирає в позолоту,
А в дрантя – вкутує сади,
Мов демонструє так роботи
Своєї плавної ходи.
Усе спалахує й згасає,
Чи обновляє кольори,
А я собі притихнув скраю
Від кольорів осінніх гри…
31.08.25

Цей грішний світ затьмарює чимсь розум
І змушує на блуд, штовхає на обман, –
Він знає все про тонкощі гіпнозу,
Як духівник про слабкості прочан.
Він володіє сутністю і плоттю,
І легко здійснює всі наміри свої,
Раз я не можу крок зробити проти
Його бажань неправедної течії.
Цей грішний світ жорстокістю лякає,
А також добротою зваблює мене, –
Люблю шляхи вибоїсті, безкраї
За те, що є на них веселе і сумне.
30.08.25

Прогриміли вибухи і зразу
Здійнялись пожежі навкруги, –
І дими ядуче-чорномазі
Огорнули щільно береги.
Темна мла забарвлювала місто
Пройняте плачами, від яких
Струменіли тихо тужні вісті
По дорогах давніх і нових.
Темрява затьмарила світанок
Над притихлим злякано Дніпром, –
Болем супроводжувалась рани
Ті, що очі бачили кругом…
29.08.25

Із Бориса Заходера

– Скажіть, а хто пошкодив сир,
нарив у ньому стільки дір?

«Без жодних сумнівів, не я!» –
квапливо рохнула Свиня.
«Це загадка! – ґеґекнув Гусь,
я й га-гадати не берусь!»
Вівця ще й додала окремо:
«Бе-безумовно, це проблема!
Можливість рішення – туманна...
А втім, спитайте у Барана».
Дворовий Пес пробуркотів:
«Все зло у світі – від котів!
Як двічі два чотири,
від них – й дірки́ у сирі!»
Обуривсь Кіт: «А все простіше!
Хто точить ді́ри? – Звісно, миші!»
Та тут Ворону бог приніс, –
мабу́ть, щоб всім утерла ніс,
бо, як відомо з давніх пір,
у неї є талан на сир!
І ось доручено Вороні
аналіз провести сторонній...
Щоб вивчити проблему дір,
заглибилась Ворона в сир.
І ось уже дірки́ останні...
А сир – скінчився у пізнанні.
Розґвалтувався скотний двір:
«Разбій! Грабіж! Покрали сир!»
Злетіла на паркан Ворона
і заперечила резонно:
«Та що таке, шановні, з вами?
Ви ж піклувались дірочками!
Так, сир я з’їла на дозвіллі,
але ж дірки́ – лишились цілі!»
На цьому й припинився спір,
бо все одно – скінчився сир...
Так і не взнали свійські звірі,
з яких причин дірки́ у сирі!
аааа
(2025)

Вишгород високий, Вишгород горбатий,
Вишгород яристий і зелений вкрай, –
У віках не зникнув та красу не втратив,
Попри грабування під гарматний грай.
Вишгород прадавній берегом похилим
До Дніпра приникнув, а не в бран попав,
Бо з ріки святої набуває сили,
Щоб стояти далі, як повік стояв.
28.08.25

Не люби, не люби, не люби --
Темна смуга лягає між нами.
Як вселенська печаль - тінь журби,
Наче тріщина між берегами.

Розверзається прірвою лих,
Твої руки з моїх вириває,
Пекла лютого видих і вдих -
Пожирає, як горе безкрає.

Постає зі струмка - океан,
Гидь і сморід навкруг - плід війни то.
Від сердечних знеможений ран,
Я благаю так несамовито:

О Боги, киньте в прірву мене!
Чорнобогові замість десерту --
Це кохання величне, земне --
Я пізнав, а тепер хочу вмерти.

Захлинеться падлюцтвом цей світ,
Він убив найпрекраснішу мрію...
Ну а може в моїй голові
Щастя вітер думки ці розвіє?!

Нам обом той привидівся жах,
Поробили таки, поробили!
Летимо знов на Божих вітрах,
На любові нев'янучих крилах!

27-28 серпня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Коли мрійливо сню тобою,
Чи наяву наткнусь впритул,
То серце сплескує прибоєм,
А почуттів зростає гул.
Думки про тебе зразу будять
У серці ніжні почуття, -
І радість пнеться звідусюди,
І щастям повниться життя.
27.08.25

Великий гріх читати мало,
Або до рук не брати книг,
Які століттями навчали
Життю щасливому усіх.
Великий гріх втрачати віру
У слово Боже і в слова,
Які дарує ніжна Ліра
Отим, що творять з них дива.
26.08.25

Почуттів усіх навала,
В серці радості прилив, –
До грудей грудьми припала,
Як обійми їй розкрив.
Уст торкалася вустами,
Вибачаючись щомить
За кохання до нестями,
Що у ній вогнем пашить.
Пасма сивого волосся
Відкидала із чола,
Бо лиха біда задосить
Білизни в косу вплела.
Серцем вивірена вірність
Ясно сяяла в очах,
Попри сутінки вечірні
І війни подальший жах…
25.08.25

Із Бориса Заходера

Злетіла сорока висо́ко,
і зверху стрекоче сорока,
що цукор страшенно солений,
що яйця беруть зі смаженей,
що раки зимують на дубі,
що риби гуляють у шубі,
що яблука повністю сині,
що ніч виникає із тіні,
що в морі, як правило, сухо,
що лева подужає муха,
всіх краще літають корови,
всіх ліпше цвірінькають сови,
що лід надзвичайно гарячий,
що холод у пічці собачий,
і що серед птичої зграї
їй рівних у правді немає!..

Торочить сорока, стрекоче,
а слухати жодний не хоче;
бо, що б не тріщала сорока,
це слухати – марна морока!

(2025)

Освітлені місяцем хвилі
Пшениці, як шовк, шурхотіли, –
І в сяєві срібнім іскрились
Очам хлібороба на милість.
У руки його працьовиті,
Неначе просилось щомиті,
Колосся тужаве, налите
І потом старанно обмите…
24.08.25

Друже і брате,
тут все, як завжди -
бруд і вогонь,
сплати без решти,
тижні без дати,
видзвони скронь!

Боже боронь
щось загадати -
тільки й мети :
що першим ворог
подохне,
а нині виживеш ти!

Приспів:
Бо нині виживеш ти!
Далі житимеш ти!

2
Нас небагато
у цих окопах -
межи світів,
сину своєму
схожої долі
я б не хотів.
Хай чорноту
усю у безодню
і не змести,
та зупиню я
її сьогодні -
житимеш ти!

Приспів:
Бо нині виживеш ти!
Далі житимеш ти!

Хоч сохне листя й менше цвіту,
І далі більш німіє світ, –
Я ще живу в своєму літі
І звідтіля вам шлю привіт.
Я вам повідаю про свято
Без усілякої журби,
Адже продовжую зростати
І визрівати щодоби.
Про осінь думати зарано,
Коли в очах іще блакить, –
Коли душа ніяк не в’яне,
А серце – силою дзвенить.
І, певно, щастя не уявне
Навколо мене з давніх пір,
Якщо в жорстокім світі славно
Живу рокам наперекір.
23.08.25

Упав тихо лист до ніг.
Щось сказать хотів – не зміг.
Може, як улітку йшлося?
Може, що надходить осінь?
Я поклав лист на долоню:
«Е, та він же непритомний...
Зачекаю. Лист – мій гість.
Як оклига – оповість».

Небо поблідло і стало холодним
Чисте повітря відразу навкруг, –
Певно, вже сонце не буде сьогодні
Золотом крити обкошений луг.
Меркнуть покоси без блисків проміння,
Наче без лінзи оправа пенсне, –
Душу бентежить іще безгоміння,
Що звідусіль оповило мене.
Тільки похлюпують хвильки в озерці
І край води очерет шелестить, –
Тільки вже радість прощається з серцем,
Тільки думки посумнішали вмить.
22.08.25

Сюїти сумовиті і веселі,
Симфонії яскраві, мов яса.
І навіть сонцесяйні акварелі
І пензлями, і нотами писав.

Чарують досі і його балади,
І скерцо нас вражають вогняні.
І трелі віртуозні і рулади...
Але найбільш за все - його пісні.

ПРИСПІВ:
На київській горі ми стоїмо.
І відчуваєм небувалий злет.
Мелодія прекрасна від Шамо --
Цей композитор - Музики Поет.

З Луценка дивовижними словами,
Фіоритур сліпучих срібна нить.
І "Золото осіннє" поміж нами
Цвіте і щемом ніжним нас п'янить.

У фантастичні сплетені сполуки
Ці ноти, що дарують благодать.
Витають у повітрі диво-звуки
"Про щастя" пісню хочеться співать.

ПРИСПІВ:
На київській горі ми стоїмо.
І відчуваєм небувалий злет.
Мелодія прекрасна від Шамо --
Цей композитор - Музики Поет.

21.08.7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Із Бориса Заходера

Збитошник оселивсь у нас,
й подія це страшна!
Ми потерпаємо весь час
від цього пустуна.

І скарги йдуть навперебій:
і це́ от, і тамто́...
А винуватий – хтось такий,
чиє ім’я – Ніхто!

Скажіть, наприклад: хто знайшов
в буфеті мармелад,
й обгортки, ніби як на схов,
запхав кудись навгад?

Хто з коридору крикнув «гав»?
Хто розірвав пальто?
Хто на шпалерах малював? –
Ніхто, Ніхто, Ніхто!

«Ніхто – прека́посний сусід! –
сказала мати враз. –
Давно його провчити слід,
і ось йому наказ:

Ніхто не піде в двір на гру,
удома хай сидить!»

Вам смішно? А мене й сестру
це зовсім не смішить!

(2025)
ааааааа

Які грузькі дороги,
Які слизькі стежки, –
Утратиш осторогу
І гепнеш навзнаки.
Та і нема охоти
Вмоститись десь на схил, –
Зробилися болотом
Усі земні шляхи.
Калюжі-заковики
Видніються навкіл, –
Розкваслі черевики
Забруднені й важкі.
Утомлюються ноги
І вихряться думки,
Коли грузькі дороги,
Якщо слизькі стежки...
21.08.25

Я вірю не кожному слову,
Бо сумніви маю, що ти
Сховаєшся в сутінках знову
І зможеш до мене прийти.
А поки збираєшся звідси
Податися в рідні краї, –
Світання блакитного відсвіт
Забарвив зіниці твої.
Обманутий вдосталь жінками,
Не маю довіри уже,
Хоч тішиш неспинно словами
Утомлене серце чуже.
Не вірю в повторення щастя,
Але сподіваюся все ж,
Що завтра в діброві тінястій
В обійми мої упадеш…
20.08.25

Не думай люба і кохана,
Я не забув про тебе, ні.
Життям придавлений і гнаний,
Я вірю, вірю в кращі дні.

Я вірю в те, що все печальне,
Облишить нас хоча б на мить.
Хоч горе тисне так навально,
Його все важче зупинить.

Навколо нелюди, мерзота
Наживи тчуть павучу сіть.
І треба дати бій сволоті,
Й не замаститися у гидь.

Дай лиш оговтатися, серце,
І прилечу, немов орел.
Від слабкостей і від інерцій.
Їм гнів мій пащі роздере.

Не сумнівайся ні на хвильку,
Ти сяй душею, як завжди.
Ще буде в нас кохання стільки,
Як в океанові води.

Люби мене і вір у мене,
Так, як у тебе вірю я.
Й натхнення нам від Гіппокрени
Прийде і сонцем засія.

І прийде щастя так неждано,
Як цвіт весни воно прийде.
Запахне враз благоуханно
Живло любові молоде!

17.08.7533 р. (Від Трипілля) (2025

Із Бориса Заходера

Пішов Сергійко в перший клас.
Школяр, як не крути!
Він рахувати вміє в нас
уже до десяти!

Такий учений, загалом,
в сім’ї лише один!
І я́кось батьку за столом
задав питання він:

«Два пиріжка тут, згоден ти?
Та є лічба нова:
я можу зараз довести,
що три їх, а не два!

Рахуємо: оце ОДИН,
це ДВА... Тепер замри:
ОДИН та ДВА, – закінчив син, –
якраз і буде ТРИ!»

Промовив тато: «Ну і ну!
І справді: рівно три!
Гаразд, я два з них проковтну,
а третій – ти бери!»

(2025)

І
Лідери думки... оті, що вгорі –
параноїчні тирани-царі
мають ходулі і мешти...
перевзуваються поводирі,
ну і тому є нові і старі
парадоксальні ефекти.

ІІ
Не рахували тузи-королі,
що прислуговують чорту,
скільки убитих, жофреїв-калік
до молодих ще, своїх, анжелік
не повертають із фронту.

Не вистачає жадобі їди,
шут у сідлі Буцефала
Семірамідині хоче сади,
ну, а великому другу орди
премії шнобеля мало.

Війнам нема і не буде кінця,
поки немає порядку
у голові головного борця,
що покоряє уми і серця
у вояжі на Аляску.

Не розуміє зелена шпана
із шапіто, що кумиру хана,
поки очима еліти
буде та сама рудава мана
і не рятує ніяка війна
шибеника з підворітні.

ІІІ
Не голіафа, а біса в норі
і ненажерливу пащу
викурять воїни наші,
та не отримали богатирі
щит і Давидову пращу...
волі немає, тому на порі,
поки тасується Боже журі,
маємо долю пропащу...
.......................................
люди, обранці яких – упирі,
комедіанти і тайні щурі,
не заслуговують кращу.

08.2025

Стрічаються повсюди
Печалі та жалі, –
Бідою вбиті люди
На долю вічно злі.
Коли в минуле кане
Земного щастя блиск, –
Роз’ятрюються рани,
Підвищується тиск.
З’являються видіння
Усміхнених облич,
А морок безгомінний
Порушує чийсь клич.
Лякає умовляння
Наблизитись на крок
До ясного сіяння
Найближчої з зірок.
Лиха судилась доля
Стражденному мені,
Якщо думки від болю
Дедалі більш сумні...
19.08.25