Під союзом, що укладали юдеї з Богом,
Першим поставив свій підпис
Нехем’я-Тіршата, син Хахаліт та Цідкіягу .
...Вдивлявсь Нехем’я в рукотворне диво -
Відбудований Єрусалим із Храмом -
І промайнули перед ним два з лишком роки.
Той день, коли почув од брата,
Що повернувся з батьківщини,
В якій ганьбі й нужді живуть юдеї там:
Мур поруйновано, а брами спалено дощенту.
Що вороги, вважай, живцем уже Юдею поховали,
Бо що ж то неогорожена столиця...
Як плакав і постився, і благав Всевишнього,
Щоб дав милість рабу Своєму та послав
Піднять з руїн Єрусалим, відбудувати Храм.
Як подав він, цареві Ахашверошу чашу з вином.
«Чом це ти такий сумний сьогодні?- спитав той.-
Нездужаєш чи зло якесь на серці маєш?»
«Як не буть мені сумним, владико, коли Єрусалим,
Де могили мойого роду, зруйновано дощенту?..»
«І що ж ти просиш?»
«Відпусти мене, володарю, в Юдею!»
«Назавше?»
«Ні, на стільки літ, щоб стачило відбудувать Єрусалим...»
Як потайки вночі оглядав він мур кріпосний...
Як людові сказав уранці,
Що Бог благословив його піднять з руїн Єрусалим,
Щоб став той знов окрасою Юдеї.
«Негайно встанемо і відбудуєм місто!»- вигукнули всі.
Як недруги, побачивши, що стіни зведено до половини,
Змовилися йти воювать з Єрусалимом.
Як юнаки одні стояли з луками й щитами на сторожі,
А інші – мури зводили з мечами на стегнах.
Як Езра – учень Баруха, того, хто був з пророком Єрміягу,
Відбудовував захаращені душі.
Надто знаті, що вже із варварами породичалась
І в рабство обертала братів по крові...
І от з учора справляли Сукот, як і велить Тора
(З часів Єгошуа бен Нуна його не святкували).
Оглянувся довкола Нехем’я й помолився Богу,
Бо сталось те, що вклав Він в уста пророка:
«Іще сидітимуть в Єрусалимі з ціпками дідусі й бабусі,
І бавитимуться на площах хлопчики й дівчатка».

 віршики
 бігали за мною
 мов ті цуценята за сукою
 яка їм поставила світ
 їх не було забагато
 ні разу
 їх було саме доста
 вони були трохи різні
 а втім
 було щось типове в них
 певний колір десь чи
 притаманний голод чи
 наламана ловкість
 їм прийшлося бо
 жити у світі який
 я був поставив
 їм прийшлося бо
 любити цей сучий світ
 хоч би сам він
 якщо десь-любив то
 не сильно
 не явно
 не просто
 

Як захочеться дізнатись,
Відкіля взялись п’яниці,
То не Лота пригадаймо,
Але праведного Ноя.
Звісно, що після потопу.
Посадив спасенний Богом
Виноградник із синами.
Сатана тут нагодився.
Взять його у спілку просить.
У боргу він не зостане,
Бо навчить, як краще
Учинити з урожаєм.
Ной погодився охоче
Мати вчителя такого.
Сатана привів спочатку
Вівцю тиху та сумирну.
Вбив її, а кров’ю
Окропив зелені ґрона.
Теж зробив потому з левом,
Потім з мавпою смішною.
А наостанок заколов свиню поросну.
Поцікавивсь Ной: «Навіщо?»
«Зрозумієш сам невдовзі».
І відтоді, як до трунку
Прикладається людина,
Попервах така люб’язна,
Далі – неймовірно сміла.
А як до перебору дійде,
То на мавпу скорше схожа.
А коли вже втратить розум,
На ногах ніяк не встоїть,
Притьмом падає в багнюку
І по-свинськи щось там рохка.

Р.S.
П’яний Ной лиш скинув одіж
І таким побачивсь Хаму .
А сьогоднішні п’янички
Так вподобали болото,
Що свині бракує місця.