Осінній день, осінній день,
Сміється – вже ріденьке – листя.
Немов замріяних пісень
Сяйнули блискітки вогнисті.

Озерна рінь, озерна рінь
Несе своє текуче срібло,
Вібрує чарами… Вгорі
Аж небо усміхом розквітло.

Сумна печаль, сумна печаль -
Очеретиння шепче стиха –
Од мого берега відчаль
І відчай забери і лихо.

Усе мина, усе мина,
Зникає осінь з небокраю…
Лише поезії весна -
Цвіте у серці й не минає!

10.11. 7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Осколки недонищених гаїв…
І хмарний дим над ними попелястий,
Де помисли високі всі мої
І залишки романтики і щастя.

Знаходжу втіху тут собі просту
У цих просторах, присмерку імлистім.
Заповнює сердечну пустоту
Приємне шурхотіння падолисту.

І душу закривавлену мою
Лікує аура ясна свободи.
Всі прикрощі нікчемними стають,
Дрібніють перед величчю Природи.

5. 11. 7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Конча Озерна, Стрибогів гай

А серце радістю: тень-тень!
І перестало враз боліти.
Благословився Божий день,
Неначе усміх цього світу.

І цей безлистий листопад
З його дощистою нудьгою
Засяяв, як весняний сад,
В якому рани серця гою.

І сонце радісне мені
Хлюпнуло пригорщами сили,
Хмарища темні і сумні
Посунуло із небосхилу.

4.11.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Тільки всупереч, не завдяки,
Поміж кураїв і сухостою,
Крізь намиті бонзами піски
Проросла ти справжньою красою.

Задивлюся я на віти ті,
На струнку поставу гордовиту…
Ніби вперше бачу у житті
І від щастя хочу пломеніти.

Має пишна сукня золота,
Всі вітри схилились, наче лорди.
Велич королівська, простота –
Символ незнищенності Природи.

1.11.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Доспівує день пісеньку свою –
Усміхнено-багряно-ясночоло…
Як затишно в осінньому гаю,
Аби не вітер цей, аби не холод!

Удвох аж навалилися вони
На віти і тендітні верболози.
Посилюється подих крижаний –
Вітання мов од Дідуся Мороза.

І жалить, жалить холод, як оса…
Вечірнього де взяти Прометея?!
Осіння вся зіщулилась краса
І зблідла, наче небо понад нею.

23.10.7524 р. (2016)

Конча Озерна, Стрибогів гай

Зимовий холод сковує гаї…
Біля дубів, де затишно і тепло –
Послаблює він щупальця свої,
І відступає враз холодне пекло.

Дзюркоче тут живинкою струмок,
Ховається під крилами у дуба…
Аж вітер впав у воду – хоч і змок,
Але відчув, як добре тут і любо.

І я у цю низинку упірнув –
Мов під омофор велетня старого.
Неначе скинув холоду ману,
Зігрітий диханням самого Бога.

21.10.7524 р. (Від Трипілля) (2016)
Конча Озерна, Стрибогів гай – дача.

Озвався Бог живим серцебиттям
дерев, які щовечора минаю.
Збентежена, уперше споглядаю
за пристрасно заломленим гіллям
цих стовбурів, що світяться вночі,
неначе артистичні стильні руки.
...Хто біг отут, німіючи з розпуки?
Стужавів хто, на поміч зовучи?
Я чуюсь роду спільного з одним,
хто звик мене опівночі стрічати.
Яка — Овідій міг би розказати —
фатальна зміна скоїлась із ним,
що я, глуха й незряча до пори,
спорідненість відчувши, як основу,
в годину цю магічну, вечорову,
пливу руками до його кори?

2016

Одягла берізка
Сукню золотисту,
Юний дуб шаріється багрянцем,
Сипле осінь щедро
Ніжним падолистом
І кружляє вихористим танцем.

Крилами змахнуло
Стоголосе літо,
Узяло у вирій теплі грози,
Хризантеми терпким,
Сніжно-білим цвітом,
Зустрічають завтрашні морози.

Туман гаєм бродить,
Стелиться полями,
Полонив зажурену тополю,
Сонячна берізка
Золотим листочком
Тихо зігріває мою долю.

25.10.2015.

Ну здрастуй, осене печальна…
Хоч ти удень – мов літо ще –
Спекота тисне так навально,
Увечорі лиш – холод, щем.

Стискаєш світло, множиш темінь,
І жовтий лист усе частіш
Нам уклоняється доземно,
Залишивши обридлу виш.

Та повінь слив і яблук нині –
Дозріли у саду плоди.
Розкішні кавуни і дині…
У скибці – місяць молодий.

Зоря вечірня в хмарі тоне,
Укрила сутінь береги.
Як добре – дощик монотонний
Нудьгу не сіє навкруги.

3.09.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

1.
Смолистий ворон, дивлячись у очі,
Приносить попередження пророчі
На шлейфі чорнім оксамиту крил -
Сумні новини з персональним почтом…

2.
І лебеді в січневих сизих хмарах,
Неначе хворобливості примара,
Летять на північ в зиму зимувати!?!
Омана то чи витівки туману?...

3.
Синиця прилітає на гостину,
Шукає крихти чи смачну зернину,
Напевне нащебече в долі змін.
Чи звеселить засмучену годину?….

4.
Незнана птаха горда, чепурна
Два тижні гоїла натомлені крила,
Відпочивала…Танцем попрощалась!
І полетіла в Божий світ одна….

5.
А чайка з вороном, кружляючи по колу,
Ділили голуба при Папському престолі,
Ледь вирвався із дзьобів знавіснілих…
Молився Рим за українську долю….

6.
Тут чорний крук з розкошланим крилом
Враз озирнеться - вмить скує морозом,
Наче сказав би, мови Бог не дав,
Страшні слова, що гіркнуть полином….

7.
То голуб увірветься у світлину,
Крилом змахне зі столу скатертину,
Засунеться в далекий тихий кут,
Піди знайди непрошену пташину…

8.
Птахи, як концентрація повітря,
Крилами в піднебессі ловлять вітер
І трансформують нам енергію ефіру...
Що це - прикмети?... Чи старі повір’я?...


©10.09.2016

Неначе жменьку хвильок сонних
Вітрець по озеру жене.
Мов присипляє тихий подих
Ласкаве видиво ясне.

Зоря вечірня ледь жевріє,
Здається, згасне вже от-от.
Про сон леліє плесо мрію
І позіхає на весь рот.

25.08.7524 р. (2016) (Від Трипілля)

Літечко надворі -
Радість у душі
Щирі солов"їні
У гаю пісні.
Сонечко сміється,
Мушки гомонять,
Ластівки у сінях
Пестять ластів"ят.
Листячко тріпоче -
Дощик капотить
Понад бузиною
Сяйвом миготить
Зоряний метелик -
Чарівна краса
Крильця невагомі
Сів, ніби роса
На пелюстку мальви
Він перепочить
Квіточка радіє...
Сонечко на мить
Заглянуло в шпарку -
Равлик там заснув
Вітерець легенько
Хмарами війнув.
І шепочуть трави:
Осяйна пора
Засіває душу
Зернами добра.

19.07.2015.

У веселій і юній весні
абрикоси печалились чорними,
і здавались дерева мені
каравелами з голими щоглами.

Віднесли у дорослу весну
під вітрилами біло-рожевими,
і отримав надію міцну,
і розквітла душа. Ой, невжЕ вони!

Відцвіли, щоб на хвилях тепла
пелюстками опалими жалити.
Й затопила зелена імла,
та росли у ній зоряні зародки.

Ледь помітні, такі ще малі...
Першим другом і першим учителем
довго-довго в зеленій імлі
помаранчеві зорі очікував.

Запалали у червні мені...
Поспішав до них як до святилища,
довго-довго в зеленій імлі
помаранчеві зорі світилися.

В липні згасли. Та втілення мрій
не забуду я в серпні щокатому.
Довго-довго в зеленій імлі
помаранчеві зорі шукатиму.

Довго-довго в холодній імлі
помаранчеві зорі чекатиму...

11.07. - 22.08.2016

Шматочок лісу або гаю
Я пам`ятаю, тут зустрів.
Це озеро мов зберігає
Таємну схованку вітрів.

І нагудівшись, насвистівшись,
Гілки ламаючи, мов тать,
В гущавини затишній ніші
Вони потомлені лежать.

Сьогодні прохолодно стало
Напевне днів отак на три…
З дощем разом попрацювали
Опришки гайові – вітри.

12.08.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Санаторій «Жовтень», біля озера.

Страшна жара природу добива,
сокира спеки ще і ще гостриться...
І вже, на жах, середньодобова
температура досягла плюс тридцять!

Сміється з нас колись ласкава вись,
вночі регоче молодик дворогий...
І раптом з неба цівки полились
безцінної, цілющої вологи.

Здавалось: кропу висохле стебло
запалиться свічою поминальною...
Та на тепло смертельне потекло
це диво із машини поливальної.

Страшна жара природу не доб`є:
її врятує і людське, і Боже...
Горобчик із калюжки воду п`є.
І п`є, і п`є: напитися не може...

08.07.2015

У любові ми були блаженні:
почуття красиві, та не сильні,
наче квіти білі і рожеві
подорожника і конюшини.

Вдалині вогні уже й не жевріли:
погасили схили нас осінні...
Світять квіти білі і рожеві
подорожника і конюшини.

Назавжди погаснемо невже ми?!
Але нам світили не в півсили
квіти-вежі білі і рожеві
подорожника і конюшини.

Не вб`ємо, що розцвіло у червні!..
І в глибини серця помістили
світлі вежі білі і рожеві
подорожника і конюшини.

І любов, я знаю, збережемо
і осилимо осінні схили:
сяють вежі білі і рожеві
подорожника і конюшини.

26.06.2016

Мряка сіяла сумно і м`яко,
плакав дощ і зі мною балакав
про Марокко, а може, Монако,
де розплескано море блакиті,
про тепло говорив і про квіти,
про незвичні, свої не помітив.

Сутінки наближались липневі,
ми з дощем підійшли до лілеї,
марокканської барви, і в неї
кожна квітка - маленьке Монако...
Дощ балакав зі мною і плакав,
мряка сіяла світло і м`яко.

07.2015

Дивлюся на доспілу я шовковицю
не тільки з апетитом - із цікавістю
і черевом, і розумом полізу я,
порівнюючи дерево й поезію:

чим гілка вище, тим принади більші,
чим задум вище, тим сильніші вірші,
і яскравіші... Ягоди поїв
і найгарніші, і най, най... Бо їм
своє життя продовжити в мені.
Але про них написані пісні,

чим далі я відходив, тим сумнішали:
що не поласував я найсмачнішими!

18.06.2016

Виринає силует осики
у оазі буйної лози.
І такий пейзаж цей український,
що і на утримати сльози.

Лепеха, занесена із Криму
певно, що у дзьобі журавля –
символ Трійці і чи не єдиний
оберіг од зайди-москаля.

Де-не-де гойдаються берези.
Вигнались у небо ясени.
Згадують акації – Одесу...
Є і верби. Журяться вони.

І одна, як сирота, соснина
забуває згарища свої:
і бори-діброви, і гаї,
і сокиру у руці людини,
що явилась у лиху годину
викорінювати рід її.

06.2016

До

Неначе сонце шлях стелило,
яким думки гіркі повзли.
І клен з долонями в щілинах,
і ми були на небо злі.

Пересихали Псел і Ворскла,
було зело ледь-ледь живим.
А клен ховав долоні в зморшках
і роздратовано шумів.

Після

Неначе добрий дощ украв шлях,
яким неспинно сумнів плив,
і зрозумів я: ти - найкраща,
і задзвенів твій срібний спів!

Неначе добрий дощ украв шлях,
яким до нас текла печаль...
А клен сушив долоні в краплях
і задоволено мовчав.

22-28.06.2015

Очерет - один у полі воїн,
а гроза накинеться за мить
на редути, де їх тільки двоє:
він і річка, що під ним тремтить.

Їм три дні протриматись, три ночі...
Хоч і кличе: "Списи, уперед!"
Злякано травичкою тріпоче
чотирьохметровий очерет.

25.05 - 15.06.2016

І червень вже у височінь злетів!
І прагнуть - плодики, іще у травні квіти.
Та скільки необхідно кислих днів,
щоб у раю серпневому доспіти?!

В "червонобоке" зразу не стрибнеш,
в "доросле" за хвилину не долізти.
І яблучко, зелене і дрібне,
сором`язливо тулиться до листя...

11-17.06.2015

Злітає літо, зацвітає липа
і рейтинги пахучості очолює:
така велика, як жага Філіпа
Кіркорова до Алли Пугачової!

02.06.2016

***
Малює літо диво-міражі
на цілині квітуючого поля,
і деревій, і маки на межі,
і на стезі живучі спориші,
і синьо-жовті братки – нашу долю.

***
Як незабудку у косинці
її помітить наодинці
і забуває цілий рік
неідеальний чоловік.
Але якої молодиці
зі смаком спілої суниці
не переплутає повік?

***
Ко́шу отави. А квіти жалію.
То залюбуюся, то порадію.
І дорогі над усе
дві конюшини, утяті косою,
кольору крові червоної, тої,
що й золотий еспарцет.

***
Яка нев'януча краса
оці волошки у колоссі.
А уявляється і досі,
що то у неї – і коса,
і очі, у яких роса,
і небеса, і синя осінь.

***
Чари забуті і квіти пом'януті,
та не міняю одну на букет,
що у гербарій збирає поет,
бо не зів'яне ніколи у пам'яті
їх аромат і її силует.

***
Бути чи не бути, гоїть чи не гоїть –
а пелюстки білі опаду́ть усі.
У саду лілея лілії ворожить.
І яка юначе серце успокоїть
знає лише ружа у її косі.

2016

Ці прохолодно-хмарні вечори…
І довгий день у довгих тінях тане.
О соловейку, співом говори
Про те, як любиш ти свою кохану.

У почутті – вже розчинився весь –
Гаї сумні навколо звеселяєш.
І трелі дивовижні в її честь
Летять, здається, аж до небокраю.

До серця йдуть пташині ті слова
І щастям дивовижним душу надять…
Я б теж отак для милої співав
До ранку чарівливі серенади.

Я б стишив навіть буйний вітровій,
Розлив навколо музики багато
Щоб співом вознестись, як соловій
І світ увесь любов`ю обійняти.

9.06.7524 р. (2016)

Київщина, Конча Озерна, Півострів Печалі.

Щоб написати щось ліричне,
чи іронічне, чи вогнисте
прийшли ми до своєї річки,
на наше озеро Кохнівське.
що нам красивіше за Світязь.
Всі фарби на палітру вижму...
Скоріше: хоче подивитись,
як пишемо, з вербою пижмо.

І почали природу тішить
словами, барвами легкими.
У світлій, у священній тиші
година, друга пролетіли...
Давно вже сонце не в зеніті,
давно вже з вірша вийшла пісня...
Скоріше: хоче оцінити
живопис із вербою пижмо.

Щоб кожен у талант повірив.
Один мазок і твір готовий!
Усі у захваті у щирім!
А ще рослинам до вподоби
безпосередність і порядність.
Надходять сутінки неспішно...
Скоріше: хочеться погратись
у піжмурки з вербою пижму.

28.05.2016

Буяє юністю зело
уже до осені зігріте.
І домальовує стило
на схилі дня початок літа.

Прозоро дихають ліси,
до неймовірного зелені,
і пряні запахи роси
перенасичують легені.

Окрилені п'янкі вітри
причісують цілющі трави.
І сонечко із-за гори
цілує пломені заграви.

У надвечір'ї навмання
зоря веселку заплітає,
і вечір у карафку дня
іще чорнила доливає.

Але, як мовиться, – привіт,
мої сонети і сонати,
і рути–м'яти аромати...

Заходить за куліси світ.
І як мені на схилі літ
усю журу домалювати?

06.2016

Сплативши борг сповна Ремарку,
хай іншим фабули плете,
пішли удвох: друг на рибалку,
я прогулятися. Проте,

товариш берегом блукає,
шукає місце, де клює,
я з будь-якого заглядаю
в глибоке річки декольте.

Від сорому не запалати:
в чарівній глибині, на дні
царівни озера палаци,
які належать і мені.

Чи галеони, де дукати,
і відчувати: все моє!
Це веселіше, ніж блукати,
шукати місце, де клює.

Принади - і на водній гладі,
де віддзерлкалюється вись,
хмарки тендітні та огрядні,
але всі гарні. Ще дививсь

на хвильок сонячне намисто,
чи діамантове кольє.
А приятель блукав невтішно,
шукав те місце, де клює.

14.05.2016

Ловили золотими капелюхами,
але воно слова жаги не слухало.
Хоч сонечко тепер цілує палко,
кульбабки, у сріблястих ви кубанках!

05.2016

На вітах соловій дивак
Палким дивує співом тую.
Усе прицмокуючи в такт,
Співає так, немов цілує.

Чи то наслухавшись казок
Про нерозділене кохання,
Сплакнув дощинами бузок,
Сповитий тугою востаннє.

Щемливі запахи оці
Веселі ткали нотки суму.
І чарівливий гіацинт
Схилив голівку у задумі.

Поет ходив, шукав слова…
Пелюстки слались на долівку.
А він черемху цілував,
Біляву пестячи голівку.

11.05.7524 р. (2016)

Київ, ботсад, у центрі.

Трава пробилась крізь торішнє листя,
Смарагди сіє навкруги свої.
І прохолоду вечора імлисту
Оздоблюють мажорно солов`ї.

Розгонисто на вітах «тьох» цей лине.
А знизу мов змагається із ним –
Неначе регіт – кумкання жабине,
Як черги кулеметної екстрим.

Перегуки тривоги і розчулень
Контрастно тчуть химерію свою.
І філософськи кукає зозуля,
Немов суддя третейський у гаю.

3.05.7524 р. (2016) Київщина,
Конча Озерна, півострів Печалі.

Іде весна у маєві журби
і у буянні розового безу.
Перукарем у довгої доби
рудавий ліс вичісує чуби
у дуба, і косиці – у берези.

Борги у ночі забирає день
і видає добі її аванси
за блюзи ненаписані, і станси,
і арії, і оргії пісень
пташиного балету і романсу.

У лузі чути соло солов’я,
басолі деркача і бугая,
і акафісти білої ворони.

І се усе дарується мені,
бо я умію бачити сумні
фіалки і веселі анемони.

04.2016

Яріє лютий, і погода каже, –
посіємо на ярину зело.
А сонце блисне – тільки смуга ляже
на дачу, на городи, у село.
А там таке роздолля біля хати.
Уранці – дощик, ночами – туман.
Не треба ще полоти і сапати
ані зело, ані сухий бур'ян.
Вирує неосвячена водиця,
вокабулами радує синиця
і оперою вулики гудуть.
Підсніжник он киває головою
і проліски, синіючи сльозою,
іще себе у руки не дають.

І хочеться, і можеться не дуже.
Вологою напоєні калюжі,
позиркують очима висоти.
Немає апетиту до роботи.
Робота є, але нема охоти,
коли отак м'яукають коти,
щось поливати і кудись іти,
оспівуючи одою рядочки,
або, як півень, арії для квочки.
То краще подивитися здаля,
як оду випаровує земля.

Корону крони одягла калина.
Березами освітлені гаї.
На дуба задивилася ліщина,
погойдуючи китиці свої.
На гору виповзає лісосмуга
із долу у поля поза ліси.
Рум'яно-білі котики лози
вербової заманюють до лугу
із ними у піжмурки погуляти,
сороку білобоку доганяти,
побачити, почути, що вона
вороні чорній цілий день стрекоче.
Але ворона слухати не хоче,
що рано починається весна.

02.2016

Той місяць ізбоку ішов невідступно,
ставав, коли я зупинялась,
і був він плямистий, негарний, некруглий--
поважність йому не вдавалась.

Я з ним не дружила до цього ніколи
про нього книжок не читала,
та в ніч весняної веселої змови
товариша в нім упізнала.

Самотнім він був і сміявся до мене
лицем своїм недосконалим,
і я би побачення наше таємне
не антропоморфізувала,

якби веселун не дражнився так ясно,
грайливо схилившись додолу,
якби з астрономії вчителя вчасно
РОНО нам направило в школу.

Брак знань помагає фантазії квітнуть,
природа з такими відверта,
невігласи мають безграмотну втіху,
яка недоступна експертам.

І тим, хто не відає фактів отрутних
про небо, орбіти і зорі,
всміхається місяць (планета? супутник?)
у темнім житейському морі.

2015

Коли слоненятко лягає спати,
То сниться йому пісня мами і тата,
І лагідно-ніжне слово син,
Солодке й духм'яне, немов апельсин.
Ще сниться йому знайома папужка,
Та пальма зелена, жирафа-подружка,
І як граціозно ступає фламінго,
І як завиває засмучений дінго.
Як стадом пробігли великі бізони,
І всі африканські легенди й закони,
І як задивилося сонце у Ніл,
А сяйво його упіймав крокодил...
А потім на ранок, розплющивши очі,
Мале слоненятко благає ще ночі:
Там клітки немає...і слова, де арка,
Страшного й пекучого - Вхід зоопарку...

Зима із вкрапленнями снігу,
Який лишився по садах.
У замерзаючу відлигу
Все небо – як з туману дах.

Десь на алеї тихнуть кроки -
Чиясь замріяна хода.
І вітерець рожевощокий
Опале листя підкида.

Ще романтичний дух витає,
Хоч тьмяне вже його лице.
Гуляє осінь золотая
Під руку тихо з морозцем.

4.12.7523 р. (2015) Київ, ботанічний сад.

Сіяє сонце угорі.
У затінку сараю
гребеться курка у дворі
і ла́коме шукає.

Кугути й півні, де не є,
збігаються до тину.
Найбільший – ла́коме клює,
а то і їй підкине.

Гуляють півні босяка,
пришпорюються шпори,
коли яка така-сяка
вискакує на гору.

А там і сідало, й гніздо.
Якщо кугут не проти,
то сокорять із рана до...
колоратурні ноти.

А півень гоголем іде,
скуба́є пір’ячко руде
і... іншу доганяє.
І поки ще до ночі – день,
нема ідилії ніде,
а в курнику – буває.

2015

Коли гуляєш сонячної днини
Узліссям або степом,
Можеш ти помітити тварину,
Хоч побачити її не зовсім легко.

Двадцять сантиметрів завдовжки вона,
Кольору брунатного й зеленого.
Лежить і гріється на камені,
Бо звикла до режиму повсякденного.

А як хто її злякає -
Дуже швидко у траву тікає.
Та коли і попадеться в руки,
Щоб уникнути тяжкої муки,

То тікаючи, в руках хвоста лишає.
І зовуть її повсюди
Ящіркою прудкою люди.

Дощ потріскує і жебонить,
І печаль насувається рання,
Мов чиясь обривається нить –
Це - природи сумне умирання.

І здригання розпачливе віт,
Наче рідних – німотне ридання.
Пише осінь немов заповіт,
Свою волю диктує останню:

Залишу для красуньок-беріз
Бурштину мерехтливі сережки.
Хай одягне хиткий верболіз
Із дощин мої срібні мережки.

Хай зігріє, мов ковдра пухка,
Рідну землю це листя зів`яле.
А для дуба – накидка легка
З бахромою пожухлих опалів.

Жовтизну в голубі небеса
Поцілунком пошліть з вітровієм.
Хай верба у журбі нависа
І повіки печальні закриє.

І несуть хай ключі журавлів
Той мій настрій щемливий у леті
А надгробне це золото слів
Я прошу, залишіть для поетів.

14.11.7523 р. (2015) Конча Озерна, Ольжин став.

Рідіє чуб засмучених гаїв,
І дощ висріблює листки опалі.
І виливає прикрощі свої
На золотому килимі печалі.

В німій скорботі схилена вона,
Останню шану віддає цій вроді.
Немов заснула осінь чарівна
В величній усипальниці природи.



8.11.7523 р. (2015) Конча Озерна, Ольжин став-дача

Небесне поле всіяне зірками,
як росами на трав'яних полях,
а поміж ними височить над нами
віками битий чумаками шлях.

Його із Воза посипали сіллю.
І досі є Малий, Великий Віз
обабіч онімілого довкілля
у кронах білих, наче сіль, беріз.

Блукають хмари чорними ночами,
а у ясні – солоні роси п'ють,
политі потом тими чумаками,
що битою дорогою ідуть.

А на зорі, упоєне озоном,
іде по небу сонце навпрошки
і на ходу вилизує червоне,
де між полями їдуть козаки.

               09.2015

Співчувала раз сусідка пташині колібрі:
- Як живеш ти з чоловіком при малім калібрі?
- Що малий - то правда, - каже птаха та сусідці,
Та зате він за секунду робить двісті фрикцій!

2015

А за вікном рахує місяць на дереві каштани,
Й малює в небі свій каштан зірок:
Молочний шлях і сяйва полум"яні,
Зіркові грона, мов каштановий листок.

Каштанчики, наче малі планети,
Можливо там зародиться життя,
І промайне у небі на кометі,
Той, зто наспівує мелодію буття.

Упав каштанчик:покотився в трави,
І з неба зірка полетіла вмить,
І милувався місяць як в отаві,
Поруч з каштаном зіронька блищить...

Неначе літа і немає,
а нібито і є.
Ще соловеєчко співає.
Зозуля не кує.

Пече її мабуть печайка
за розданих дітей.
Кигиче край дороги чайка
обиду на людей.

Наївна горлиця туркоче
неви́мовн жалі,
та інде одуд проти ночі
заквилить у дуплі.

Залітна іволга сумує
у келії чужій
і то́му, хто її почує
не світло на душі.

Опе́рюються пташенята,
стаю́чи на крило.
Але обіцяного свята
неначе й не було.

І тільки небо сяє синьо,
втираючи сльозу,
і тихий вітер у соснині
очікує грозу.

                              11.06.2015

Зелений гай ще одягає шати.
І ярі, і озимі у полях
пливуть за обрій. Вітер пелехатий
весну вітає. На її очах
цілують квіти ошалілі бджоли.
Малює день небесну пектораль.
І у зеніті, описавши коло,
володарює сонце ясночоле,
навіюючи радісну печаль.

Весняний день годує й напуває,
зело врожаю соком наливає.

Але яріє світла далина.
І наче у надії оживає,
і нібито зачаєно чекає...

Перемагає радісна весна.

                              04.2015

Старий , дрімучий парк місцевий
Як я люблю з тобою буть
Черпать , вдихати твою силу
Історію твою почуть

Ти величавий , і могутній
Живе в тобі таємна суть
Та мудрість вічна - загадкова
Тут змушує людей збагнуть...

Тріщать , скриплять твої підлеглі
У кронах пташка гілку гне
З під дуба - діда у затінку
Струмочок з під коріння б'є

Яка прекрасна твоя осінь
Немов пожежа золота
Проводжу тут безсонні ночі
В обіймах полум'я - листка

Я розумію твою участь
Ми пара схожа - близнюки
Я так як ти люблю самотність
Так слухати - вітрів байки.
2008р.

Цвірінчить , щебече і виводить
Свої мотиви голосна весна
Дощ пронизує , громами бродить
Теплотою вабить березня пора

Огортає промінь сонця - бруньку
Зеленіють крона говіркі
Ліс шумить , скидає білу шубу
Задзюрчали юрливі струмки

Загулявся вітер між околиць
Забарився , хоче встигнуть скрізь
Все любується , всьому усюди мовить
Що він перший хто побачив цвіт

Хором співи - грандіозність свята
Так вітає нас земля свята
Ми всі свідки цього дійства - дива
Будьмо вдячні - за дари життя.
2015

Як у диму, весняний сад
І небо ледь блідаво-синє.
Рожевий відблиск погаса –
Вже день стомився. І посивів.

Лише повітря бадьорить,
Тече, напоєне снагою.
Свинцева змучена блакить
Висить, мов туга за тобою.


21.03.7523 р. (2015)

А час летить зі швидкістю трембіти,
ломає всі мої стереотипи,
пригнічує колишній ідеальний стан
і зводить результати всі в капкан.

Залишивши мою позицію в минулом,
бере початок від душі мого відлуння
і втягує у свої нереальні плани...
Летить, летить зі швидкістю земної гамми.

Встигаєш ти чи не встигаєш - не його біда!
Він тихо йде собі, поки живе душа
Оцей незвіданий промінчик часу, який рахує небуття.
А лиш зупиниться на мить - і зникне все, чого і так в тебе нема!

26.03.2015

Повітря, ти впило природи соки,
Твій погляд став мені нестерпно гострий,
Вже не тебе на два – ділюся сам на сотні,
Тепер для тебе є я вільний простір.

2013