Вулиці залізного міста –
Це струни, на яких грає блюз
Дивак, що живе в порожнечі,
Що зазирає з-під хмари
На колотнечу мурах.
Телевежі міста граків-сажотрусів –
Це голки швачки-жебрачки Клото,
Що шиє сині плаття
З шматочків обрію,
Щоб прикрити оголене тіло
Метафізичних красунь
З металевими поглядами.
Антени скляних будинків
(Все прозоро, навіть люди прозорі)
Міста, що розійшлось колами
По воді часу марних надій
Антени, що нагадують щогли
Кораблів мідноголових етрусків
Кораблів, на яких пливуть
Сірі щурі зляканих поглядів
До Америки дідуся Клена.
Черевики жителів міста
Білої кози Пенелопи –
Це вартові , що крокують опівночі
До вежі омелюхових снів
(Жовта шпиляста ратуша).
Місто закручених речень
(Ніби число «пі» не придумали),
Місто над Нілом минулого
(Ніл Армстронг) –
Воно пам’ятає Місяць оповні
І риб, що зачудовано
Дивились на зорі
Крізь воду, крізь химеру вигадки «Я».
Обгорілі колоди хати
Дерев’яної, наче ліс містики.

От-от почнеться літо.
Буде спека, інколи аномальна.
Ми готові до цього. Як завжди.
Важке дихання міського асфальту.
Сонце від якого наїжачуються перехожі
Дивляться сердито і втомлено
Висихають та вигорають.
І цей шум, гудіння, грім.
Пилюка.
Сморід.

У гірському селі.
На околиці лісу, понад ставком.
Без сусідів та огорожі,
Губиться в зелені
Наш рай.
Будинок з терасою, на дві спальні
Під старим горіхом та молодим каштаном
У безкрайньому морі польових квітів.
Садом з плутаними стежками.
Яблуками, сливами й черешнями.
Це так гарно, що здається сном.
Та насправді, все ще краще.
Бо тут, у раю на околиці лісу, є ти.
Жінка, яка не чекає
Зими.

Цієї спекотної днини
Ти пройдеш босими ногами
Прохолодною бетонною долівкою
Затіненої тераси.
Ми зовсім одні, тому не обтяжені одягом.
Тільки твої улюблені плавки.
Помаранчеві стрінги, шкіра кольору карамелі.
І великі окуляри у білій оправі.
Я готовий споглядати це без перерви на сон.
Зупинити літо і проживати його на повторі.
У хатинці на околиці лісу, де є ти.

Кожного вікенду нас відвідують друзі.
Замучені спекою, містом, кар'єрою і побутом
Розумні люди.
У них є ми - розрада на один день і одну ніч.
На більше нас не вистачить. Їх також.
Тому ми п'ємо просекко з м'якоттю персиків
І говоримо про любов та секс.
До самого ранку.
Потім вони їдуть.
Бо насолоди не можна одразу багато.
Як і турбот.

Щоб картина була досконалою, ми маємо басейн.
Ти лежиш на його краю, позираючи у вранішнє небо.
Однією рукою пестиш траву.
Іншою погладжуєш воду.
Сонце спрагло злизує вологу між твоїх грудей
А вітер пристрасно лащить стегна.
Виглядає так, ніби це початок зародження світу.
Створено тільки літо, тебе і мене.
І здається, ти знаєш що робиш.
І що буде далі.
І чим все закінчиться.