От-от почнеться літо.
Буде спека, інколи аномальна.
Ми готові до цього. Як завжди.
Важке дихання міського асфальту.
Сонце від якого наїжачуються перехожі
Дивляться сердито і втомлено
Висихають та вигорають.
І цей шум, гудіння, грім.
Пилюка.
Сморід.

У гірському селі.
На околиці лісу, понад ставком.
Без сусідів та огорожі,
Губиться в зелені
Наш рай.
Будинок з терасою, на дві спальні
Під старим горіхом та молодим каштаном
У безкрайньому морі польових квітів.
Садом з плутаними стежками.
Яблуками, сливами й черешнями.
Це так гарно, що здається сном.
Та насправді, все ще краще.
Бо тут, у раю на околиці лісу, є ти.
Жінка, яка не чекає
Зими.

Цієї спекотної днини
Ти пройдеш босими ногами
Прохолодною бетонною долівкою
Затіненої тераси.
Ми зовсім одні, тому не обтяжені одягом.
Тільки твої улюблені плавки.
Помаранчеві стрінги, шкіра кольору карамелі.
І великі окуляри у білій оправі.
Я готовий споглядати це без перерви на сон.
Зупинити літо і проживати його на повторі.
У хатинці на околиці лісу, де є ти.

Кожного вікенду нас відвідують друзі.
Замучені спекою, містом, кар'єрою і побутом
Розумні люди.
У них є ми - розрада на один день і одну ніч.
На більше нас не вистачить. Їх також.
Тому ми п'ємо просекко з м'якоттю персиків
І говоримо про любов та секс.
До самого ранку.
Потім вони їдуть.
Бо насолоди не можна одразу багато.
Як і турбот.

Щоб картина була досконалою, ми маємо басейн.
Ти лежиш на його краю, позираючи у вранішнє небо.
Однією рукою пестиш траву.
Іншою погладжуєш воду.
Сонце спрагло злизує вологу між твоїх грудей
А вітер пристрасно лащить стегна.
Виглядає так, ніби це початок зародження світу.
Створено тільки літо, тебе і мене.
І здається, ти знаєш що робиш.
І що буде далі.
І чим все закінчиться.

Парк перебудовують,
здирають асфальт,
знищують старі споруди.
Скільки спогадів поховано
під уламками
старих конструкцій!
Минуле вже ніколи
не повернеться, хіба що
через десятки віків
в інших обрисах і формах.
Чиїсь поцілунки, як пелюстки,
поховані під битою цеглою.
Чиїсь зітхання назавжди
знайшли спочинок
під незворушним бетоном.
Ми також уламки
чиїхось світів,
які живуть у різних головах.
Зі старим парком
руйнується старий світ,
стара цивілізація,
старий життєвий уклад.
Споруди стають
більш сучасними
і водночас позбавленими душі.
Старий парк - як давній Вавилон,
похований під пісками часу.
Старий парк пускає паростки
у минуле, пронизуючи пам'ять.
Хтось може згадати
першу близькість у парку,
коли крізь нудоту зборів
проступає сперма радості.
Старий парк пронизують
щупальця ненависті
і паростки любові.
На старих руїнах може
народитися нове письмо,
нові літери віри та надії.
Бита цегла стане
джерелом натхнення
для нових соборів.

23 липня 2024

Так я пам’ятав:
Падолист-спудей
Мандрує в кам’яну Сорбонну
Битою стежкою чорних вагантів:
Замість богемської лютні
У нього в хатині-келії
Платанова дошка
(Приємно до неї тулитися –
Вона тепла як вересень).
Так я мислив:
Шугають над тополею сну
Сойки гіпсових піснеспівів –
Хоралів жасминових квітів:
Я теж монах – кармеліт босоногий,
Що малює димом портрети
Знахабнілих теософів,
Сині ягоди італійських двориків
Дивака Малатести*.
Так я відчував:
Цитую вульгату**
Необачно
Птахам-піжонам***,
Гракам-чорнокнижникам,
Що відобразились в дзеркалі
Торішнього злого дощу.
Трохи для Неба – жменю посмішок,
Нехай і не Будди, а так –
Якогось школярика,
З каламарем замість метелика,
Що чорнилом вимастив пальці,
Бо малював людину
На папері рожевих мрій****.

Примітки:
* - звісно, Пандольфо ІІІ, кого ж іще…
** - Я тоді з вульгати процитував таке: «Arcam tibi ex lignis cucurbitae fac, arcam tabulis facies, et bitumine linies intus et foris…» Звісно, намарно цитував, не інакше…
*** - не знаю як у вашому місті, але в моєму місті розвелось чимало птахів-піжонів – строкатих стопудозиків, бо сентиментальні бабусі годують їх білим м’якушем насущника.
**** - кольору аргентинської заграви – там, над пампасами. Тієї, яку споглядають гаучо.