Золоті ножі променів сонця
Зарізали мою подругу ніч.
Горе! Горе царям тьми!
Золоті ножі променів сонця
Стинали зело левад жайвора –
Фарбували його вохрою
Не лишаючи світу зеленого –
Ані краплі. Ані ковточка. Ні.
Ані келішка зеленого віскі червня.
Нікому. Навіть скрипалю-конику.
Срібні ножі Місяця –
Цього журливого Тутанхамона,
Пастуха снів кудлатих овечих,
Жебрака-окуліста зміїного ока
Кожного, не тільки всевидячого,
Кавалкують темряву на зернини маку,
На уривки доби безпросвітної,
Які ховаємо в кишені
Своїх дірявих свит
Та гумових макінтошів.
До світанку так довго –
Але ми не чекаємо,
Ми час не міряємо,
Ніші годинники розстріляно,
Ми просто живемо,
Дослухаючись до дзенькоту кузні,
Де отой коваль-чародій
Все виковує: золоті ножі та срібні,
Бо навіщо нам темрява. Навіщо…

Місто, що живе в сутінках,
Місто, яке завжди було сірим
(Бо так це пасує до сутінків),
Місто, яке вилазить з щілин бруківки
Коли Сонце заплющує очі:
Місто, що має звичку господарів –
Місто мишей.
Місто маленьких будиночків:
Де кожен палац кубло,
А мрія зроблена з сиру,
Де замість газет шурхіт,
А замість новин писк,
Де кожна любов волохата,
А кожна філософія тонкохвоста:
У цьому місті поселилася кішка:
Таки дідова.
Таки отого – бородатого,
Старого як Час,
Навіть за Смерть саму старішого
Чи може страшнішого.
Отой дід каже киці своїй:
«Іди погуляй, хвостата,
Іди, стрибай, пазуриста,
Іди кицюню лап-лап
У місто малих сіроманців –
Іди бавитись!»

Місто,
На дорогах якого
Лишили сліди
Нетутешні коти.
Місто,
Яке дахами-очима
Дивиться в Небо,
Що нагадує яму,
Вириту деміургом-зайдою:
Прірва,
Яка сниться кульгавому ослику,
У яку мішок кинули
З подертими лахами
Дивака-апостола: сірі.
Місто,
Яке домальовує акварелями
Крук-діра:
На снігу білому чорний
Пляма чи суть
Отої прірви,
Голоси з якої слухають
Будинки-вуха,
Що проростають із землі волохатої:
Хмародери мені нагадують
Вуха кроликів.
Крук - діра часопростору.
Місто,
В якому в шпаківнях
Замість птахів
поселилися мишолапки
З пружинами-струнами
З колодами тиші
(Глухої).
Ці мишолапки цвірінькають
Пісеньки волохатої смерті,
Ці мишолапки виплоджують
Пуцвірінків-мишолапок,
Що так само будуть
Залізними щелепами клацати
Коли виростуть
Із залізних яєць вилупившись.
Добре, що це Місто Даймон,
А не Місто Мишей.
Добре.

Зозулі крик
Примерзає до циферблату
Кожного нездари-годинника,
Залазить у кожну хижку
Кудлатовбраних пастухів-філософів,
Шматує час кульгавий
На кавалки буття
Блискучого: секунди монетами
У скарбничку безхатька:
Срібло снігу, мідь заграви, золото сонця.
Яблука дзвінкими дукатами
У темні скрині ночі театру-кабукі:
Збираю, збираю і зачиняю
Скриню тьми.
А над імлою стежок
Все той же зозулі крик,
Як postscriptum плямою
Під заповітом мельника
Водяного млина Inferno.
Розкриваю торбу як рану,
Торбу латану,
Яку носив дорогами плутаними
Дорогами Плутарха,
Що петляють-блукають
Понад хмарами.
Розкриваю торбу, яку носив як тягар
Важчий, аніж Земля,
Нестерпний, як життя майстра простору,
Розкриваю торбу –
А там тільки зозулі крик.
Він несеться кривими вулицями
Кам’яного сірого міста –
Міста мертвих.

Все пожовтіло в пітьмі, Лоренцо*,
Навіть твоя недоречна Венеція
Анахронізмом дітей лагуни
Пливе каравелою жовтою
У Харона спогади човникові.

Лоренцо! Монети-ґудзики
На камзол втікача-дожа
Приший. А сняться аґонії
У павзах стогону мандолін
Міста венетів води (Аттіла).

Лоренцо! Карнавали щурів
Тих розфарбованих галеонів,
Що везуть чорний перець
Любителям смачно поїсти,
Серед міста дзеркал та паперу:
А ти кажеш: «Республіка…»

Лоренцо! Надто часто дожі
Вінчалися з морем, кидаючи
У його ненаситну пащеку
Перстень металу Сонця.
Тому марно ловити крилатому леву
Жовту рибу початку.

Маски носаті – модні після комети,
Після Нової Зорі, що так сяяла в Небі:
Селена – подруга Пана, діва Аркадії**
Гіпаріона та Теї дитя
Все зафарбовує в жовте (як Геліос гасне):
Море, обручки, монети, каблучки,
Ґудзики, дзвони, мерців, церкву, собак,
Місто і камінь, зуби і пасма, котів і мишей
І навіть чуму…

Примітки:
* - це зовсім не про Лоренцо ді П’єро де Медічі Чудового (Lorenzo di Piero de Medici il Magnifico) (1449 – 1492), це про зовсім іншого Лоренцо, що жив у Венеції. Але не про Лоренцо Пріулі (1489 – 1559) – дожа Венеції. Хоча, може і про нього – хто зна…
** - про Аркадію кажуть, що то країна козопасів, але то неправда. Це країна темних пророчих святилищ і людей, що присягаються водою Стіксу.

У жмені своїй
Затискаю попіл,
Сію його, як сіють зерна:
Попіл прозорий.
Падає він на землю зорану
(Зоряну),
Падає він на каміння,
Падає він на коріння,
Падає він на води дзеркало,
Падає він у душі людської безодню
І проростає вогнем –
Деревом язикатим, зіллям сонячним –
Попіл прозорий.
Збирав його не рік, не два
Левадами та гленами,
Торфовищами та долинами,
Де колись стояли селища
Диваків-гелів:
Прочан свого святого острова.
Збирав я той попіл прозорий,
Що вікував тут не одне літечко,
Не одне століттячко
І не одне тисячоліттячко,
І зрештою втямив, що попіл – то зерна:
Тільки прозорі й не видимі,
Які сіяти тепер мушу:
Скільки років моїх вистачить:
Бо попелу того вдосталь:
Попелу Вітчизни нашої…

Господар дому сього
Ніколи не запалював свічки:
Серед темряви пантрував
Скарби краси нетутешньої.
Господар дому сього
Не продавав нічого й нікому,
Тільки купляв – це – нетлінне.
І зачиняв у скрині
В домі, де завжди було холодно,
Де завжди в димарях було порожньо,
Навіть для сажотруса-вітриська,
Навіть для холодних вогників-потерчат,
Навіть для них.
Господар дому сього
Читав у темряві:
Книги, що писані в повітрі,
На чорних сторінках ночі замість паперу.
Господар дому сього
Йшов, повертався,
Шукаючи непотрібне й незриме,
Ніколи не грівся біля язиків полум’я
(Бо навіщо?),
Сміявся з важкості золота,
Малював холодом,
Не зазирав у дзеркало.
Хтось може й бачив
Обличчя його бліде,
Але не оцьому домі
Вічної темряви...

Так незвично бачити Фавна
З флейтою кумедних слів,
Фавна, що бігає вулицями Міста
Босоногих пасторів-козопасів,
Не Міста Мефістофеля й Фауста,
А Міста Голосу й Фавна.

Так кумедно – споглядати Фавна –
Пана з ногами волохатими,
Клишоногого козлорога-танцюриста,
Що співає пісню радощів
Лісового квіткового Еросу
Серед Міста Голосу –
Міста дзвінких трамваїв –
Залізноколесокрутів.

Місто, що висить голосами в повітрі –
Місто тендітної радості:
Кіфар та оголених тіл:
Беріз-німфоманок та крамниць-пегасів
(Якщо летіти, то в небо)
(Там, де звуки Галактики)
(Де панфлейта вічності)
Місто білявих скрипок –
Місто мітів та звуків Меркурія
І тракійського Аполло –
Ліхтарника нетутешнього,
Не егейського, не атоського,
Не лідійського,
Навіть не лесбійського:
Він теж соромився одягу
Наче Аркадій-жрець.
Музика. Муза. Ерато.
Дайте його перейти
По вулиці Міста Голосу
Зі своєю кіфарою
Мимо розбитих глечиків
Остракізму.

(Триптих)

Перший подих вітру

Не повторюй слова осені –
Намарно – осені сірих Пегасів.
Не повторюй цієї музики –
Музики скрипки холодного вітру:
Най пам’ятають її собаки
Кольору олова з очима-зірками.
Місяць – алхімік старий
Наливає ночей ртуть у чашу серця.
Не повторюй зміїне шипіння
Падолисту-водяника,
Володаря мокрих каменів.
Не повторюй – нині всі змії сплять –
До весни. Доки вино холодне
Крові вужа не стане вогнем.
Не повторюй нічого,
Навіть Сонати Вужа, краще мовчи
Слухай вітер пізньої осені...

Другий подих вітру

Чорні кораблі останніх днів:
Падолистові ночі – це голландці
У камзолах з блискучими ґудзиками,
Яких привів у порти Ямато,
У місто моє без сезонів
П’яний капітан-вітровій –
Одноокий шкіпер холоду.
А вітрила кошлаті...

Кульгавий щур осіннього вечора
Гризе сир рапсодій
У мишолапці музичній:
Де заблукав ти - хвостатий Моцарте,
Волохатий Йогане з чотирма лапами,
Що лишають сліди-ієрогліфи
На партитурі життя?

Третій подих вітру

А я все не вірю,
Що скоро землю крига скує,
Заморозить час-лиходій
Все сподіваюсь на щось
(Намарно).
А я все не вірю,
Що голим деревам-повіям
Набрид холодний дощ-злодюжка,
Що вони чекають білого снігу,
Як одкровення, як знак чистоти,
Як очікували гейші Едо
Проповідника в чорній рясі,
Що дихав димом і малював
Знак «Десять» в повітрі майбутнього.
Пізня осінь – це танець метелика мертвого,
Обірвані крила якого несе
Самурай-вітер,
Що складає останнє танка,
Відчуваючи лезо катани холодне
М’язами живота – ще теплими:
Ця людина не хоче
Лишатися серед осені
Живим роніном.
А на вулиці мертвих дерев і собак
Двірники замість кленових пальців
Замітають листя карми.
А я цієї осені посадив вишневий сад
На околиці Хіросіми.

Він давно не з’являвся:
Ні в своєму саду
Ні на вулицях міста,
По якому блукають сновиди-люди.
Його старі черевики подерті
Забули якого кольору бруд
Болота із-під груші старої,
Яке воно на смак –
Блідо-брунатне болото
Старого саду сакур та сосен,
Він давно не блукав
У своєму плащі білому,
Давно ніхто не бачив
Його постать сиву й сумну,
Його бороду білу,
Що завжди чіплялась
За квітучі кущі троянд
Колючі,
Заіржавіли двері
Кованої залізної хвіртки,
Засипало жовтим листям
Стежки давно не метені,
Важкі мовчазні камені
Споглядають мертві дерева,
Що стали сухими запитаннями
В книзі байдужого Неба.
З того самого дня
Господар закинув свій сад,
З того самого дня
Господар забув про людей,
З того самого дня
Сліди його стер вітер,
Лишилась тільки іржа
Пустки.

Місто старих образ – босоногих жебрачок,
Місто лункої бруківки, черевиків, чобіт і туфель,
Місто в якому кожен провулок звучить барабаном:
Місто старих образ – божевільних прочан.

Місто, яке ніколи не мало дерев і парків,
Місто, в якому замість трамваїв горожани
Каталися на барикадах – зайцями, зайцями, зайцями,
Місто старих образ – фанатичних монашок.

Місто, яке очікує. Місто, яке завмерло.
Місто, в якому коти ховаються в комірчини,
Місто, в яке злітаються круки й граки:
Місто старих образ – цитат, що стали людьми.

Місто, в якому холодний вітер не згасить
Серця, що горять полум’ям слів,
Місто, в якому листопад несе облігації листя,
Місто старих образ – проповідників сивих.

Місто, де я заблукав. Місто, де від негоди
Рятує мене чорний плащ – одяг ченця й чорнокнижника,
Місто злих і колючих дощів, місто листопада:
Місто старих образ – інсургентів, яким втрачати нічого.

Місто, в яке не приходить весна – тільки осінь,
Місто, в якому зачинені всі крамниці шовкових сорочок,
Місто, яке збудував Томас – місто тривожної музики:
Місто старих образ – важких крапель очікування.

Місто, де темний готичний собор сліпим жебраком
Співає тужливу пісню про те, що ніхто не забуде,
Місто, де майстри гострять інструменти і лагодять годинники,
Місто старих образ – двірників судного дня.

Розібрати безлад у голові
від кого тікати,
до чого йти.

Кадр за кадром засвіченою плівкою
рухатись по минулому,
ніби картою дивних пропорцій,
чудернацьких проекцій.
Із сходу на захід,
бо все починається на сході,
і закінчується ніколи.

Увляєш скільки секунд минуло,
поки сортувались фрагменти,
щоби врешті показати те,
чого не бачив першоглядач?
Проявляєш кожну мить,
котру зберігати не варто
як пульсацію в скроні,
відбитий ритм?

Чорт, стільки всього,
стільки всього відбулося
в твоїй запломбованій голові.
Скільки раз засвітити
п'янку темноту
єдиною краплею світла,
аби знайти.

1
Пісок огортає тебе шерхким покривалом, і ти прагнеш пірнути, розчинитися, щезнути в ньому, вимкнувши телефон і МР3плеєр, розсипатися і пливти між водою і часом, які чи не єдині зосталися тим, чим були завжди. Пісок огортає тебе шорстким саваном, і поволі ти вимикаєш свідомість, як світло в кімнаті, намагаючися забути про себе, поникнувши в порожнечі, щоби, ніким не поміченим, прокинутися там. Темні кружальця сонця, розрізаного навпіл, мерехтять, як метелики, чорними крильцями, і здається, від шереху лопають скельця, розширюються зіниці. Пісок огортає тебе...
2
Усе ж, найважче повірити собі самому, і піймати себе на самообмані не легше, ніж самозізнатися. Та коли ні повірити, ні зізнатися собі не можеш, бачиш: поїзд за вікном ще не зрушив із місця, дарма що завважуєш його в русі, чи відчуваєш: поїзд стоїть, але ти віддаляєшся. Світло зникає: оніміння, осліплення, глухота. Хтось (без обличчя) схиляється над тобою і вимагає квитка.
3
Лампа вирізьблює профіль і руки, складені човником, дві зморшки на кутиках уст і нічого з того, що було: ти сидиш, вдивляючись у власне відображення, я – в сутінь.
4
І якби не це місто, розведене між мостами, я би повірив, що все завершується там, де починалося, і починається там, де завершилось. І якби не цей колір очей і не відблиск волосся, я би знав напевно, що останній день схожий на перший – у миттєвому погляді, спорадичному жесті, браку слів і тривалості пауз. Але все, все тут таке чуже, таке знайоме, ніби це було так давно, ніби цього не було.
5
Діставшись до напівпорожнього вагону, ти закидаєш валізу й вибираєшся на верх, не відчуваючи нічого, крім утоми, зашитої тобі під шкіру. Гул, як у порожній склянці, чи, може, у скляній кулі, куди тебе замкнуто на невизначений, незазначений час, стоїть у вухах, і від нього перехоплює подих. Тоді здається, що ти б’єшся, силкуючись розтрощити високі скляні стіни – головою, ногами, всім тілом налігши, прагнеш перевернути цю склянку чи кулю, але безвихідь надто очевидна, вона неминуча. Ти один у цьому залюдненому поїзді без місця призначення й часу прибуття, хоча за місце на верхній полиці платиш – умовними одиницями або часом, бо за все, скрізь і всім ти платиш. Куля видовжується, як ліхтар, і світло, тремке й синювате просвічує, просвердлює, дірявить тебе, а тіло стає рівно-струнке, легке і шорстке на дотик, ніби вирізане з паперу. Ти нагадуєш собі паперового чоловічка з видовженими ногами й широко розставленими очима: за яку ниточку не потягни – покірний жест і твердий потиск рук, посмішка чи ствердний кивок головою – кому яку ниточку?

Колишній ватаг флібуст’єрів
А нині шукач таємного,
Що кинув ваготу якоря
Між скель біля селища
Сіровбраних пастухів-обідранців
Чи прочан до землі небуття,
Оселившись у башті-сові
Запалює свічку
Самотню, як човен в негоду
Рибалки мертвого
І чекає, як дзигар
Покаже годину тьми найчорнішої,
Щоб кинути крило лилика
До ялівцевого трунку.
Любас мандрагори,
Чорнокнижник готичних літер
Видивляється крихітки золота
У киплячій роторті-гамарні.
І снять йому герці
Та шафіри штудерні,
Вітрила пошарпані вітром
І таляри дзвінкоголосі.
Оминають його обитель,
Його понуру башту
Оплетену прочитаном –
Твердиню барона давно загиблого,
Замок династії давно вимерлої,
Башту чарівника-лорда
Селяни у свитах подертих,
Монахи у чорних рясах,
Повії в зелених платтях.
І тільки поет один –
Філід останній
З клану законників-брегонів
Відвідав колись кам’яницю
Щоб послухати казку
Чи то понуру легенду
Про смерть.

***
Стан писання поезії схожий на вільне падіння.
Це ніби тебе викинули з літака
На висоті польоту фантазії.

Ти знаєш, що у тебе за спиною парашут,
Знаєш, що ти міг би вистрибнути і самий,
Що той інстинктивний страх був уже майже подоланий,
Що тільки підсвідомість тримала тебе прив’язаним до сумнівів…

Знаєш,
Що через кілька секунд треба смикнути за кільце,
Але де
Воно?

А неймовірна краса землі наближається на шаленій швидкості.
Потік повітря збиває дихання,
Тисне на груди,
Видушує сльози,
Паралізує.

Панічні рухи рук призводять до того,
Що твоє тіло втрачає рівновагу
І починає стихійно і безпорадно крутитися,
Захоплене у полон потоками тепла і тяжіння.

Раптом твою долоню обпікає металічне кільце,
Але ти не смикаєш за нього,
Бо раптом парашут не відкриється.

Саме у цей момент
Народжується вірш.

06.09.17 © Василь Кузан

II

Поприпікали до осі
Часник, сапфіри та багно,
Над жилами ятріє шрам,
Під ним співає у крові
Струна, вгамовує борню
Давно забуту. Цей танок
Уздовж артерій, колоо-
біг лімфи – у шляхах світил,
У колообігу осей,
Понад якими сидимо
У світлі, що мережить лист,
І чуємо гонитву, що
Як завше над сльотою йде,
І в ній ні вепр, ні гончий пес
Не вороги поміж зірок.

У застиглій точці мінливого світу; ні безплотний, ані наділений плоттю;
Спрямований ні від, ні назустріч; у застиглій точці – танок,
Але ні рух, ані нерухомість. Бо не назвімо нерухомістю те,
В чому минуле поєднане з майбутнім. Ані назустріч, ні від напрямлений;
Ані зниження, ні піднесення. Якщо б не точка, не ця застигла точка –
Не було би танцю, але в ній сущий лише танець.
Я ладен сказати: ми присутні там, але не можу сказати, де саме.
І я не знаю, як довго присутні, оскільки знати це – визначити це у часі.
Внутрішня свобода від земних бажань,
Визволеність від страждання та дії, зволення від примусу
Зсередини та ззовні, але
Опромінене смислом, біле сяйво, тривке та рухоме,
Вознесення без поруху, зосередження
Без втрати цілого – роблять життя, нове і старе,
Поясненним, зрозумілим,
Коли воно виповнене у своїй частковій несамовиті,
Коли повнокровне у своєму частковому безглузді.
Проте нерозривність минулого й майбутнього,
Вплетена у тіло, кволе і тлінне,
Боронить людську істоту від вічності й небуття,
Котрі не спроможна знести плоть.
Час минулий і час майбутній
Майже несумісні з притомністю.
Бути притомним – означає не належати часові,
Але тільки у часі мить у трояндовому садку,
Мить під альтанкою, по якій б’є дощ,
Мить у сирій каплиці, оповитій вечірньою млою,
Здатна бути спомином, переплести минуле й майбутнє.
Тільки часом час упокорений.

13.08.2017

- Де ти був, Адаме?
Може ти був тінню
І ховався у закутках свідомості,
Куди ніколи не зазирає сонце?
Де ти був, Адаме?
Може ти став потоком нейтрино
І летів у нескінченність
Доки світ ще був молодий,
А нескінченність такою маленькою?
Може ти серед дерев ховався
Дерев’янівши суглобами,
Зеленіючи пальцями-листями,
Вростаючи в землю-твердь
Коренями, що були щойно підошвами
Ніг-милиць, що траву живу топчуть?
Де ти був, Адаме?
Може ти захотів дізнатися,
Що таке смерть темна
І ставав на мить Порожнечею?
Може ти став на мить бурлакою,
Волочився за межею буття,
Де нікого ніколи – всі тільки туди,
І ніхто не буде йти звідти?
Де ти був, Адаме?
Чи може ти забрів необачно в майбутнє,
Де нащадки твої нерозумні
Відбирають життя одне в одного,
Волю міняють на шматочки металу,
Зрозумів, що там теж нічого хорошого,
Та сама нудьга, коли не хочеться бавитись?
Де ти був, Адаме?
Може ти був теоремою,
Яку доводити поки що нікому,
Чи то непотрібно,
Чи то усвідомив себе крапкою
Нескінченно малою?
Де ти був, Адаме?
Може ти став самою Самотністю,
Одинаком простору
І навіть дерева перестали бути тобі друзями,
І не хотілось складатися з кварків,
Що ніколи не бувають самодостатніми,
Одинаками буття?
Де ти був, Адаме?
- Я був ніде.

а, знаешь, даже если случайно
вырвется наружу тепло
то все города
мигом здесь заиграют, будем танцевать
мы под этим мостом.

и ты согласись — что-то весит всё это:
стекать мне соком,
греть слёзы летом,
падать дождём на асфальт,
от жары умирать при свете.

Ты видишь!!! осень не наступила...
Помнишь ли ты? нет места теплее, как над вокзалом..
согреешь ладошки ним ты
и на ступенях сидеть устанешь
исчезнув в переплётах
надежд разбитых.

а, знаешь, даже если однажды
кто-то умолкнет из нас двоих –
второй подхватит дыхание слаще
мирно уснув на сгоревшей любви.

07.08.17.

Я буду завжди
Тобі хлібом свіжим.
Нехай нескінченний цей шлях.
Я - є твоя правда гірка,
Я - зірка нічна
І я не помру на вустах.

Я буду завжди,
Як цукор і сіль,
Ти - сонце, яке я люблю!
Я виходжу всю і зтру
Душевну ту біль
Цілунком, що рідко бринить.

Та тільки, коли
Очей я зімкну собі,
Я шепочу щось
Так тихо-тихенько було:
Хай блискавці край...
Я ж бо назавжди твоя!

23.07.17.

у щасливих дітей
зелені коліна
лікті й долоні

у дорослих
зелені лише очі

бо коли вдаряєшся
об стереотипи
то слідів не видно

усі синяки збираються
під очима

від недосипу

бо сни лишились дітям
бо мрії лишились снам

2017

змахнувши з плечей
останні ноти пісень Guns N` Roses
ти йдеш на дуель із морем
сам
сам
сам

місяць відмовився бути твоїм секундантом
промінявши тебе
на ночівлю в обіймах сновид

ти ж знаєш що фехтуючи
з рибою-мечем у руках
ти ризикуєш поранити море
в саму глибину

невже ти хочеш
щоб перестали битися його хвилі

не викликай на бій левіафана
ти сам винен у тому
що всі твої вигадані друзі померли

ти вбив планету на якій вони жили
пострілом у голову

2017

Під покровом неба –
Там, де холодний вітер і птахи
Співають про свої сни кольорові
Там люди: стоять серед порожнечі
Між минулим і прийдешнім,
Між замками і халупами,
Між лезом мечів і кулями скорострілів,
Між тьмою віковічною і світлом ранку,
Між вогнями інквізицій і холодним морем,
Між. Посередині. Тут. На острові.
А сороки тим часом мурують міст
Свої хвостами чорними
Через ріку, що ніколи не була прозорою:
А все каламутною – то від крові,
То від бруду, а то просто від темряви:
Бо ріка, бо тече, бо там брід,
А ми коло броду – хто з мечем, хто в вилами,
Бо там володіння чи то чужого графа-зайди,
Чи то чужого клану зі своїм гонором
І своїм розумінням волі, а ми такі неотесані,
А ми такі танцюристи джиги шаленої,
А нам аби воювати за землю свою загублену,
І свободу свою втрачену, а нам аби співати
Про росу туману і брудне старе місто,
А нам або стояти серед порожнечі цієї
Вічної та холодної…

Вечір гусне дощавим туманом,
Міцною кавою,
Що холоне на столі дерев’яному,
Соком горобини
Витиснутим в прозорий келишок часу:
Саме в такий вечір
Пишуться вірші, за які потім вбивають.
Вечір, коли Атман
Раптом летить у небо чужих снів,
Коли душа мандрує лісами
Давно зрубаними,
Давно перетвореними в попіл та порох,
Яким потім вбивали людей,
Хащами-пралісами, де живуть почварки:
Давно зниклі, яких навіть імена забуті,
Вечір,
Коли вірші пишуться, за які потім вбивають.
Але раптом:
Якщо хвилини ковтаєш старим вином,
І раптом розумієш, що все померло –
Все, навіть душі перехожих за вікнами,
Навіть поезія вчорашнього дня:
Розумієш: неможливо вбити те,
Що померти не може…

Місто моїх марень
Все танцює свої божевільні танці
Серед ночі середньовічних схоластів,
Юрбою сірою заповнюючи свої вулиці-вени.
Місто магічне кішок і сажотрусів,
Місто, де поселилася смерть
І серед пивниць і шинків
Танцює свої танці
Під музику страшну катеринок.
Місто смугастих котів і товстих мірошників,
Крамарів тютюном просякнутих,
Повій, що фарбують борошном
Свої потворні обличчя
І губляться в юрбі гульвіс і писак,
Як губиться очеретина в болотах Нілу
І дивляться на чергову сальву
На честь перемоги піррової.
Місто, де мертві слова
Нанизують в намисто газет
І плетуть отруйне плетиво, що висне в повітрі
Як виснуть тенета арахн волохатих
В комірчинах, де поселилась тінь.
Місто магів, волоцюг та злодіїв,
Місто, що привиділось хворому деміургу
І зависло між печерами Плутона
І небом Урана синьобрового.
Місто, з якого тікають навіть паротяги –
Туди, в степ, де гудуть бджоли.

Сутінки дарують спалахи ліхтарів – діамантів жовтих
Місту
І світу*.
Сутінки – це такий діалог ні про що
(Чи може все таки про щось**)
(Чи може місто може говорити тільки монологи)
(Чи може одкровення буває тільки в темряві?)
Місто
І вечір.
Кожне місто має вокзал
Кожен вокзал має свою колію
На яку юрба кидає свого Верхарна***.
Кожне місто має свою площу біля самісінької ратуші
(Бургомістр),
А кожна площа має свою Жанну і своє полум’я,
Яке запалюють вдень – коли на потіху юрбі,
Коли просто - ім’я, коли просто – так вирішили,
Але сутінки прийдуть і прошепочуть:
«Кожне місто – Руан.
Хай навіть йому придумали іншу назву,
Все одно – це Руан. Місто залізних автомобілів,
Місто коробок-трамваїв і вусатих тролейбусів – Руан».
Добре, що існує вечір – тоді кольори зникають –
Кольори сірості, але запалюються діаманти,
Ліхтарники знаходять сенс невчасний (час, час)
Свого життя на бруківці****. Сутінки.
Без них двері лишись би зачиненими,
А місто таким же непривабливим,
Як мадемуазель, що ніколи не виходить на шпацер,
Бо знає, що в Руані завжди знайдеться вогнище
Хоча б для одного єретика,
Або хоча б для однієї відьми.
А колій – не полічити*****.
І тих, що ведуть у місто вечора,
І тих що не ведуть нікуди
Навіть у паранірвану…

Примітки:
* - Urbi et Orbi. І ніяк інакше.
** - про щось. Але про що – не скажу. Здогадайтесь самі.
*** - коли про це довідався Маяковський, він сказав: «Небо прогнівалось на Верхарна. Він потрапив під трамвай. Хто ж тепер буде писати вірші?! Невже Бугаєв?!»
**** - життя не має сенсу. А на бруківці тим паче…
***** - я полічив.
Ще примітка: У XIV столітті і в XV також в місті Руані не було тролейбусів. Але вони існували там метафізично – незримі. Проект першого тролейбуса створив саме в Руані барон Жан Клод де Клер у 1329 році.

У краю за рікою
У країні, в яку немає шляхів,
А лише човен:
Човен-паром через ріку
З мовчазним веслярем
(Подаруйте йому монетку
З відбитком дельфіна або кесаря!),
У краю за межею-річкою,
За якою припиняється ностальгія,
І за якою не буває веселих спогадів
У тих, хто назад повернеться
(А таких немає – може будуть – але немає,
Чи то майже немає:
Аліг’єрі – виняток,
Він блукалець у синіх шатах –
Одязі кольору неба,
Він італік – їм інколи можна
Йти туди й повертатись,
У них ностальгія пошита з шовку
Білого, як алебастр,
У них, якщо дон, то Корлеоне,
У них якщо поет, то Петрарка).
У тім краю сутінок
Важко побачити тіні,
І сльози стають білими:
Чи то снігом, чи то гіпсом,
І то не краплями – твердими кульками,
Що стукають по кам’яній землі,
Де ніколи нічого не виросте:
Навіть полин: а я думав:
Чому він білий, він же не дитя снігу,
А тільки бастард мармуру,
А тільки ерзац квітів,
Які кидають у вино-трунок
Дегустатора Цицерона
(Дві шпильки в язик мертвий).
А я ще тут:
Ще тільки весляра-перевізника очікую,
Ще тільки керманичу:
«Сім футів під кілем!»,
А вже на тому березі хату,
І то не яму-сховище,
Не хижу бамбукову відлюдника,
А соломою криту мазанку,
Таки зимівник, таки курінь
В краю алебастрових сліз-бджіл,
Що приносять кам’яний мед,
В Ойкумені мармурових вишень,
Вапнякових яблук та гранітних грушок
Збудував собі сам того не бажаючи
І відаючи, і не жадаючи,
І латиною Томи Аквінського віршую
Про каменярів вільних – будівничих,
І сни бачу нетутешні,
Таки глиняні, таки по намулу писані,
І то не нині, а коли – вже забули,
Не ми, а пастухи бородаті,
Номади неприкаяні, не при Каїні,
Шамани з чашами для вохряної треби:
Коня очі сумні
З того табуна – дикого.

Даремно, друже, ти серед цих каменів,
Що ніколи не стануть хлібами,
Що лежать на шляху оленів,
Що тиснуть на землю як гирі,
Які чіпляють до годинників вічності,
Що міряють маятником буття
Кавалки Ери Козлотура і клишоного Фавна,
Даремно, друже, серед каменів сірості,
Серед цих брил духу важкості
Ти слухаєш вітер:
Його плач по людяності,
Його стогін осінньої туги,
Його спів про мертвих,
Що пішли в позачас,
У долину, в якій ніколи не цвітуть груші
І мигдаль гіркіший полину.
Даремно.
Ніхто не тривожить струни Неба
І банджо білих хмаринок:
Там тихо:над світом людей.
Тільки тут, в ущелині,
В долині вічної ностальгії
Ти слухаєш вітер,
У краю, де ніхто не чув серенади,
А тільки реквієм – один – для епохи.
А ти слухаєш вітер
На схилі гори,
Де не було дерев. Ніколи.

Ви думали Час невблаганний
Нагадує море прозоре й бездонне
З хвилинами-хвилями, з роками-буревіями?
Ви думали Час-лиходій – це ріка,
Що тече невідомо куди і невідомо звідки?
Але виявилось (я раптом довідався,
Про це мені прошепотіла Ніч,
Про це мені розказала Віковічна Пітьма,
Це мені, як таємницю, розповіло Небуття),
Що час – це старий порожній будинок
З нескінченними і незліченними кімнатами,
Де сходи переплітаються і перетинаються,
Де не розумієш, де перший поверх,
А де останній, де вхід і де вихід,
Де дах і горище, а де підземелля.
І по цьому будинку-лабіринті
Блукають годинники-привиди,
Годинники-сомнабули-сновиди,
Годинники-каліки з ногами дерев’яними,
З холодними руками протезами.
Вони колись були піратами і зарізяками
У морі, яке чомусь життям називають,
А нині знайшли притулок у божевільні,
У старезному домі з химерами,
Який називаються Час,
У якому всі блукають намарно,
Навіть годинники – його каштеляни
З ключами-коліщатками від дверей потойбічних.
А жіночі годинники, які так люблять
Носити на руках тендітні леді
(О, навіщо їм ці мірила відчаю?)
Це покоївки спалень цього темного дому,
В якому якщо і запалюють свічку,
То ненароком. Сірниками з коробки
З синіми етикетками...

Шеймасу Шейге*. Щиро.

Мій твідовий піджак –
Колись подарований Падолистом
Має безліч кишень –
І кожна для вихору:
Він залітає і живе там щоп’ятниці:
Той самий вихор пізньої осені,
Що зриває цноту листя червленого кленів,
Що заходить до кожної крамниці-порталу:
Залітає з одним лише привітанням-верлібром,
Шурхотить сторінками конторських книг
Та папірцями з портретами королев
Чи президентів,
А на вулиці він безхатько,
Що гріє пальці біля вогню –
Такого ж незатишного і не домашнього,
Як вогні Святого Ельма
Чи святого Патріка-джентльмена**.
Куди? Куди мандрують душі
Дорогами падолиста-монаха
Сідлаючи вітри-комоні сиві як смерть
І холодніші безодень інферно***?
Куди? В який сід божевільний,
В який Авалон**** мжички?
За годину до Дня Всіх Мертвих,
За хвилину до Самайну жертвоприношень
Я знайшов сірників коробку
У кишені, де міг би сховатися Світ,
А не те, що моя Ірландія разом зі Свіфтом
(А казали, що Ірландія не поміститься до кишені,
А я – дивак – не вірив, не пророчив – бо зайве),
І тими сірниками марно
Намагаюсь розпалити вогнище
На цьому вітрі Падолисту Мертвих,
Вогнище з опалого листя кленів,
Які самі по собі є пожежею Останніх Днів,
А бруківкою – базальту сірого
Важко ступають копита коней візничого
І м’яко ступають лапи кота Часу –
Не цього, не хворого, таки того – доцільного –
М’яко. А я чекав благовіщення –
Останній учень Хоми-літописця*****,
Та дублінського паяца, що блукав від пабу до пабу
В пошуках неіснуючої скрипки вуличного музики,
Чи то просто вихору, що гасить полум’я.
Коли на це ніхто не сподівається. Ніхто.
Навіть Фіннеган – той самий,
По якому потім влаштують поминки******…

Примітки:
* - я називаю його Шеймас Шейге. А ви називайте його як собі хочете.
** - він насправді запалював вогні на вершині гори. Ці вогні були не домашні. А якщо не домашні, то і не затишні. А те, що він був джентльменом, так про це говорить народ. А мені заперечувати думку народу якось не випадає...
*** - Данте Аліг’єрі писав, що в безоднях інферно панує жахливий холод. Наскільки він був правий – не знаю. Я аж так далеко не спускався.
**** - в Авалоні сиро, туманно, мокро і холодно. Так само як в Уельсі восени. Можете мені повірити... Мені обманювати немає сенсу...
***** - Хома – він же Фома. Скільки не читав його Євангелія, стільки переконувався, що він був правий. І його Євангеліє це теж літопис. А Хома Брут був теж і літописцем і євангелістом. Тільки про це всі чомусь сором’язливо мовчать...
****** - три кварки йому від короля Марка!

Любас мандрагори – розстріляний капітан
Кермує свою каравелу незриму
На окцидент гірко-солоного обрію.
Вітер грає пісню незнаних земель
На окарині з чорними знаками,
Що лежала в землі проклятого пагорба треби
Три тисячі літ.
Покинули місто-торжище,
Де горожани-опудала
Мурують склепи-будинки
Та в’язниці-ратуші.
Покинули площі щурів
І вулиці-крутища кам’яних ущелин,
Де храми плутають з буцегарнями,
А притулок з катівнею (теж кам’яною).
Покинули кам’яний лабіринт-безвихідь,
Де маляри вулиць фарбують
У скляних і прозорих шильдах
Циноброю нудні манекени:
Вони так людей нагадують –
Теж люблять таляри і тріолети (інколи),
Теж ховаються за паравани
Вершити свої глупства і співати пеани.
Нехай каравела більше нагадує тратву,
А керманич бокораша нетутешнього.
Анабазис нашої втечі – в далечінь замріяну:
Буревій vox exercitum співає октостих-ритурнель.
Вітрило. Сіре, пошарпане – негодою, часом.

Я літаю над світом
На двох повітряних кулях:
Над світом старих димарів
Та іржавих воріт (скрип),
Між його рівнями (світу).
Я літаю над світом
У небі води синьої
З білими острівцями мрій
(Легко).
Очі – дві повітряні кулі –
Легші самої прозорості
Несуть мене
Над черепахами цегляними
(Чи то над черепами – живуть думки
Там)
(І то сумні переважно),
Над містами-кляксами
(Вночі – багаттями –
Недопалена грань автодафе –
Штучного, електричного –
Але нам байдуже:
Кому горіти, кому дивитися,
Хто дрова, а хто запальничку
Несе:
Їм аби єретика знайти-відшукати,
Їм аби видовище:
А мені горіти).
Я літаю над книгосховищами
Чи то пустелями: мертві слова
Для мертвих: оливо старих газет –
Подій не потрібних нікому,
Забутих, як забувають калоші
Перед посухою. Отою,
Що назавжди.
Данте. Блукав лабіринтом,
Де світла замало
Для моїх куль повітряних
(Свічка. Інферно.)
А я літаю, літаю, літаю
Над струмками асфальту
(Автомобілі-риби: куди і навіщо,
Який нерест залізних почвар-лососів,
У яких минулого витоках,
У яких джерелах бензинових
Ікру мечуть русалки металу
Зі скляними очима-фарами?
Світ.)
А я літаю, літаю, літаю
На повітряних кулях очей.
Там, де синява.
Там.

Кожен вечір бородатим пророком
Зазирає в вікна моїх спогадів –
В оселю давно зруйновану
Моєї юності незачесаної.
Кожен вечір часу нашого злого –
Пророк високої істини –
На хрест засуджений –
На розп’яття на горі черепа,
На арену життя-колізею,
На мечі хвилин-гладіаторів
(Sword-clock)
(Claíomh-chloig)
(Меч-годинник).*
Кожен вечір Савонаролою
(Чорноризцем і чорнокнижником)
На вогнище електричних жарівок,
На попелище сумних новин –
Кожен вечір (таки кострубатий) –
Теж єретик у світі цьому затятому,
Нерозумному і нетямущому.

Краще б вечори мандрівцями неприкаянними
Заходили б в мою хату відлюдника
На розмову про таємниче й несказанне.
Краще б...
Краще б Час
Не вдягав би свій балахон ката,
Не гострив би свого меча-ланцета
Хірурга-соціолога,
Не крокував би по дереву ешафоту-світу
Чобітьми своїми цвяхованими
(Кожен цвях – слово вироку)
Краще б...


Примітка:
* - а ви як думали? Годинники – вони такі... Вони не забавки і не іграшки. Забороняйте дітям бавитись з годинниками – вони не відають, що роблять... І мечі так само – теж трохи годинники. Навіть не трохи...
А хто на портреті, питаєте? Та він же - Джироламо...

Серце-човен
У цій синяві вигадок,
У світі цьому розстріляному,
Де не лишається місця для дива –
Лише для смерті жебрачки (киньте їй
До капелюха шеляга, а в торбу спогади –
Єдине, що в нас лишилося-не-згубилося –
Для смерті - монашки монастиря Зневіри
Лише для неї біловбраної,
Світу-тлуму,
Де навіть надію і ту вкрадено,
Де навіть надію – страждання останнє,
Вкрадено, розділено й пошматовано,
Куди пливеш серце?
Човнику мій дірявий
(Від куль залізних три,
Від уламків зими – чотири),
Човнику.
Напинаю над ним
Вітрило майбутнього – бо що ж іще,
Бо кудлате воно – псом білим,
Псом-привидом
Над морем отої синяви – вигадки,
Одіссеєм чи то Гераклітом:
Бо все пливе – навіть вигадка.
І все вітри, тільки дому –
Нема.
Потонеш колись човнику,
Коли пітьма, і море як ніч, а не синява,
Потонеш в безодні
А дому… А дому нема.

Життя – це потріпана книга
З видертими сторінками
(Бракує найцікавіших розділів)
Життя – це драма,
Яку написав схоласт Сорбони –
Компілятор літописів
Війни Столітньої,
Трубадур шляхів розбитих,
Драма чи то мелодрама
З трагічним початком,
З фіналом незрозумілим
Чи то з його відсутністю,
З тьмою замість завіси.
Життя – це верлібр
Поета-сухотника з Парижа дощу
Чи то скрипаля сліпого,
Що не знає нотної грамоти
І грає свої мелодії –
Свої нескінченні ноктюрни
Тільки по пам’яті ночі
(Не своєї навіть)
(І то уривками – все уривками).
Життя – це роман
Без кінця і початку
З дірявою обкладинкою
(Миші прогризли),
У якому герої
Свої імена забувають
(А яке воно – імено моє?)
І вже ніколи не згадують,
А я мандрую з одного століття
До іншого – такого ж приблудного,
То в одному човні-тілі,
То в іншому.
А тіні навколо ті самі,
Що в часи Чорної Моровиці,
Що в часи перших птахів залізних,
Що в часи ковалів-анахоретів.
Тіні (чи то душі)
Змінюють свої тіла-шати,
Тіла-кораблі, тіла-кокони, тіла-лялечки,
І все лишаються тими самими.
Все забувають, все марнують
І гублять слова намистини
В морі.

Стежка вузька, наче лезо –
Крізь ліс темний, як сама смерть.
Одягніть годинники
На лапу кожному зайцю,
На кігті кожному вовкулаку,
На вуха кожному песиголовцю.
Бо чим же тоді хронотоп міряти?
Не ножами ж посмугованими
(Булату дамаського візерунок).
Веду свою плоть
Стежкою вузькою, як лезо
Бритви, якою голять череп
Мисливців за вурдалаками.
Веду свою плоть
Неслухняну, як човен рибалки,
Що ловить морських окунів –
Черлених та колючих, наче слова єретиків
Століття-потворки Розколу Великого.
Петрарка – ти теж соняшник,
Геліофіт каштелянів.
Кому за мури – ховатися,
А кому лезо: йди,
А може й тікати:
Знаю кому й навіщо:
Та не скажу – не сподівайтеся,
Не заспіваю про це навіть пісеньку,
Що на кладовищі хлопчик сліпий
Мугикав собі й катеринці потрощеній.
Хтось йому до капелюха
Монету кинув –
Таки.

час живе у зозулях
що в’ють гнізда
із хвилин та секунд
під стріхою
старих годинників

прикидаються віщунками
струшуючи на перехожих
іржаві спогади
і бавляться у піжмурки
із вічністю

допоки у їхніх
механічних серцях
ще б’ється
восьма нота

2017

Тільки срібло.
І не лишень серед ночі модерну,
Всюди: серед хвиль зимового моря,
Між звуками слів,
Між літерами мертвих фоліантів:
Срібло:
Срібні хвилини, срібні години, срібні дні
Міряють срібні годинники:
Зими: дощавої, але дощ сріблом
На прозорі вікна очей січня,
Прозорим сріблом води
На метал сокири пращурів,
Якою вони рубали ліс буття свого темного.
І що в цьому срібному
Не дзвенить, не іскриться?
Хіба моє серце: з плоті гарячої,
Черленої і живої:
Пульсує разом з ритмом Галактики
Виром навколо діри чорної
Серце: червоним мішком крові.
Кину його на олтар:
Їжте – боги абеткових істин.
А навколо срібло.
Епохи мисливців темряви
(Таки за вампірами),
Епохи чорно-білої:
Таки блискучої,
Трохи важкої
І трохи продажної:
Тридцять срібляників
Хтось у калитку кинув
Юнаку бородатому кароокому.
Срібло. Одне срібло навколо...

ходиш попідвіконню

напівсонний недосновида
напівмертвий недосамогубець

обіймаєш подушку безпеки
аби впавши
спокійно заснути
вкрившись нотами
власних розмірених кроків

та все ж
ти прив'язав до руки
місяць

як діти прив'язують кульки

щоб він не відлетів
залишивши на самоті
тебе
підвіконня
темряву

дивись
зірки вже повлягались спати

може і тобі пора

сни перед світанком пророчі

особливо четвергові
особливо добачені


дихай крізь їх призму
і коли твій подих утворить веселку
причепи її собі на обличчя

нехай всі побачать
що ти ще
дихаєш


28.12.2016

твоє нявчання чути
серед єгипетських пустель

ти кур’єр із Сиріусу
який приносить
карту снів
спиває молоко Чумацького шляху

і по ночах
стереже смерть фараонів

а уночі твої піщані очі
передають сигнали
предкам сонця

воскресаю
підслухавши розмови птахів
я фенікс що проспав своє народження

живлюсь подихом місяця
марширую в одну ногу
з дощами

у дзеркалах калюж
бачу паралельні світи

маю під ногами павутину стежок
а над головою ковші із меду

я завше була тут
в Едемі

тому сміливо із променів
сплітаю німб

2016

мене знову повертає
в ірискове минуле

де пахне топленим молоком
і дитячою казкою

я заклеїла всі виходи зефіром

бо не хочу йти звідти
де втіха моя та імбирний сміх

і іграшки залоскочені до смерті

2016

жителі міст
люблять ніч
тому спицями
із чортового колеса
в’яжуть темряву

і повечерявши супом
із супутникових тарілок
йдуть вимикати зорі

кладуть їх до кишень
мов ліхтарики
аби ніщо не заважало їм
молитися сатурну
і ще десятку планет
із верхівок своїх телевеж


між ними тисячі
світлових кроків
між ними мільйони років

навіть найгучніший крик
не досягне неба

тому говори пошепки

так щоб чув лише ти

розмова із самим собою
це майже те саме
що й розмова із богами

04.12.2016.

Чорне сонце чорного року,
Чорний хліб – тільки в мріях,
Тільки у снах,
А наяву – смерть. Тільки.
І прапор кольору крові
Над сільрадою-домовиною,
Де сидять вурдалаки-зайди,
Що прийшли забирати останнє,
Останнє зернятко,
Останнє,
Що прийшли-принесли
Смерть.
Чорну, як все (окрім прапора)
У цій державі привидів,
Що блукають, блукають, блукають
І сіють, сіють, сіють
Смерть.
І може нічого вже не лишилось
Людям нашим до землі звиклим:
У долонях, які колись
Тримали хліб і зерна для чорнозему
Нині пустка:
Дарували б хоча б чорну мітку:
Нам, у долоню кожному,
Але шкода їм навіть це:
Вони вирішили, що нам
Не можна бути,
Не можна орати,
Не можна дихати,
Не можна співати і вишивати,
Не можна жити.
Вони вирішили саме так:
Хоча знали:
Ті, хто виживуть
Не будуть про це
Співати своїх сумних пісень
А лише
Зуміють взяти до рук
Скоростріли.
У майбутньому.

Шеймасу Гіні. Щиро.

Час рахувати вальдшнепів,
Час рахувати кожен шматок торфу
Між двома світанками і
Двома спалахами вогню
У цегляній пічці з високим комином,
Доки не почалось полювання,
Доки лисиць хвости пухнасті
Червоніють, як листя кленів,
А кулі – гирьками у долонях
Вагітніють смертю банальною
(Як на шальках терезів
Важчає завтрашній день
Мірою і динаріями
У руці чорного вершника)
Серед мурів замку Мечів
Пейлу блідого:
Кожному есквайру могилу,
Кожному графу склеп,
Кожному віконту дідизни шмат
Від нього – від Олівера.
Серед мурів замку Мечів –
Вотчини давно мертвого архієпископа,
Схопленого інквізицією,
Так само незатишно копачам картоплі,
Як незатишно квакам зеленим
(Не квакерам, ні, вони не тутешні)
У шлунку білої чаплі,
Що летить над озерами
Прудкої форелі червоних плям.
Добраніч, Шеймасе!
Добра безсонна ірландська ніч,
Ти як завше, ти знову занурюєш
У чорнильницю днів і ночей
Рушницю пера.
Птахи перелітні літер
Знову рядками на полі паперу
Білому,
Як сніги сорок дев’ятого року
(Сторінки-торфовища).
Гаряче
Від слів твоїх повітряних-вітряних,
Як жарко від печі старої хатинки,
Що стоїть серед пустищ
Ірландії.
Шеймасе! Ти пишеш рядки восени:
Вічної осені ночі й дощів: таки нашої.
Серед ночі будь-який вірш
Стає невловимим на дотик
І в темряві тане.
Для тебе пітьма домівка,
Свічка – сестра. Але де там. Але годі:
Таки сунуть мішки пацюками
І покидьки Кромвеля синьобороді
Таки тут – за вікном. Бо більше їм ніде
Пантрувати за нами.
Налий мені чаю. Терпкого ірландського чаю.
Кинь туди жменю суниць:
Сухих, запашних і п’янких:
Збираних на болотах –
На тих самих де банші кричать,
На тих самих – вальдшнепових.
Шеймасе! Наша писемність
Є лише квола спроба
Не розчинитись в безодні
Ночі. У нашій ірландській глині
Надто багато нарито, накопано
І закопано, сховано
Чи то кістяків королів чи нас самих.
Шеймасе…
А там на болотах
Жінка блукає в зеленому платті.
Блукає, блукає, блукає…
Шеймасе! Ми напишем про це…

1988

Джозефу Броду. Щиро.

Пам’ятаєш, Джозефе,
Як ловили ми хвіст кентавра
В лагуні брудній Венеції масок?
Пам’ятаєш, Джозефе,
Холодний вітер Гіпербореї,
Не блаженної – злої,
З деревами, з яких вміють тесати хрести
(Тільки хрести)
Люди з чорними тінями?
І море – тему для афіш-есеїв
І місце почвар?
І книгу товсту слів пошматованих
Мови сасанех,
І мушлі, позбирані для віршів
Мішками
Не на цьому березі, а на химерному –
Тріасовому і
Ти говорив, що час - це холод,
Не знаю чому,
Без пошани
Ти мислив про Час і про вічність,
Зневажав басилевсів
І писав, що холод поцінований простором.
Тобі снилися сни про зиму й мороз,
І смак журавлини не остогид:
Тільки не нашої,
Не журавлів,
Не ірландської.
Джозефе!
Ти хотів, щоби тіло твоє – одяг цей
Поховали в прозорості.
Джозефе…

Мене переслідують
безязикі дурні перед телеекраном.
Бовдури схилились перед екраном, телебовдури
змагаються в обізнаності світу.
Вони впізнають дикторів, запхнений у
минуле й миттєве, як не зловити погляд
офіціантки у кафе?
З моменту народження
мені були заповідані мільйони легіонів
споживачів. Зграї руйнівних
духів удаваної рутини, я
керую масами чужих вух. Глядачі
заворожують, сотні тисяч здійнятих рук.
"Як завше", сповідую "бу-бу-бу",
я вмираю до завтра.

2016

Тільки пустеля.
Ось все що лишається
Вам в подарунок від долі.
У спадок. У дар.
Така дідизна одвічна:
Пустеля. Од краю до краю.
Од зубатого місяця
До сонця черствого й жорстокого.
Тільки пустеля.
Замість води в клепсидру
Насипайте пісок
(Хай тече-струменить
А не капає воском прозорим),
Замість пшениці в мішки
Насипайте піску
(Бо треба така: для арени,
Для колізеїв, для гладіаторів,
Левів, тиранів, патриціїв,
І навіть плебеїв: «Хліба й видовищ!»)
Тільки пустеля.
Нема лабіринтів. Все просто.
Бреди – від зорі до зорі навпростець,
Від води до води: якої не вистачить
Навіть на келих
Сухого колодязя,
Не те що верблюду
(Якого ти взяв для зразка
Довести, що ти – то не він,
Бо ти – бедуїн,
Майстер наметів,
І просто пустельник).
Замість квітки візьми
Гілку сухої колючки
І подаруй музі блідій мовчазній,
Що з шерсті овець і верблюдів
Плете тобі килим.
Чи саван…

Палючі сумні погляди у потилицю, тобі
дедалі важче робити легку посмішку на обличчі.
Різні люди продовжують стояти за тобою.
Вони низпадають до тебе, охочі радити будь-що,
прикриваються тобою, начебто, спілкуються,
провокують у тобі незнану музику, слідкують,
оперують тобою, препарують тебе,
підкреслюють ти про них нічого не знаєш, іноді лікують...
Ти йдеш відганяючи ці думки...
Нагле вбивство, яке ми називаємо "Вушка", триває.
А ти як це б назвав?

2014

Мертві вершники
Скачуть на білих конях
Туди – назустріч заграві,
Назустріч світанкам багряним,
Музика: стукіт копит
І елегія сонця-кобзи
У якої обірвані струни.
Ми вірили – Бог почує
Коли-небудь нашу пісню –
Пісню вершників мертвих,
Що стисли навіки шаблі
У своїх скам’янілих правицях.
Над слідами копит
Серце моє летить
Над слідами коней білих,
Які несуть вершників мертвих
У синю безодню неба.
Серце моє грішне
Забарвлене соком брусниці,
Забарвлене сонцем заграви
Вторить звукам копит,
Коней, як сніг білих,
Що несуть побратимів мертвих
У безмежну блакить вічності.
У вугільнім мороці ночі,
У рожевій імлі світанків,
У синій воді вечора
У білій прозорості дня
Я буду черленим серцем
Співати стукіт копит
Коней, як Галактика білих,
Що несуть вершників мертвих –
Воїнів синього степу,
Воїнів вільного сокола,
Воїнів вічної пісні.

Коли замовкнеш моє серце?
Коли затихнеш, згасиш стукіт
Як гасне свічка, коли гусне тьма?
Коли в обіймах світла
Перетворишся в мовчання?
Я запитав це в кедра, що поему
Складає і співає споконвік
Вже не одне століття – там,
В обіймах вітру, на скелястих брилах
Ґорґан замшілих, що луною досі
Повторюють слова повстанців,
І серед туманів, що поглинають все,
Як губка, як вогкий старечий Час.
Я запитав і марно чекаю одкровення,
Я – блукалець,
Я – короткий спалах у пітьмі
Доріг чи то шляхів, чи то стежин
Нізвідки в нікуди. Іспанця Федеріко
Цікавило одне старе питання. Одне. Лише.
А мене цікавить, крім цього віковічного,
Коли
Не буде чути тупіт окупантів –
Чобіт свинцевих тупіт по моїй землі?
Коли?
Та кедр мовчить
Чи може я не чую, як він промовив:
«Та тоді
Як ти – бо більше нікому –
Проженеш цих зайд з землі
Яку тобі даровано, яка твоя.
І вже тоді мовчи у віковічній тиші,
І вже тоді в потоці світла гасни,
Там, за межею України,
З межею степу, лісу, води і неба.
Там.