Нариваєшся на авто
мати
Закидаєшся швидко печи
вам
Не буває відразу три
брата
Обирай між двома з імен
чи ні
Космос плаває у воді
ркою
Космос слухає різні спо
гляди
Забирайся під три чет
віркою
Можеш світ розділити ком
а ми
Можеш в небо дивитись ти
шею
Воно чує твої фант
Азії
Можеш втілити чи зали
шити
Схоронити або за раз
її
Можеш просто бути скоро́
вами
Можеш лева остері
гратися
Намотається час в коло
совами
У них є крила, а в тебе –п’ят(н)и
ця

ким була тобі та дівчинка з білявими смішними кісками
що чекала тебе на театральних та кіношних прем’єрах
а теракотова плісеровочка у барвисті метелики мрій
гойдалася під вітер і твоє cерце спантеличене
збивала зі щільного робочого графіка

ким була тобі та дівчинка що клала твою голову собі на коліна
напувала чаєм з лимонної трави для трьох ковтків усамітнення
одного бездомного вечора так беззахисно скидала із себе
накрохмалену гордість що ти мимоволі заплющував очі
тільки злегка тріпотіли метелики на її віях

ким була тобі та дівчинка що викрадала тебе між антрактами
сімейних драм заради короткої сповіді очей
заповнювала настроєм кожну клітинку твого щоденника
ким вона була де вона тепер де

спиною до твоєї спини сидить жінка з волоссям сумним
тонкі парфуми наче крильця метелика лоскочуть тобі ніздрі

І. Обличчя з газет

1
Спомини як фігурки
з жовтого воску
розкидані по лісах і полях
чи скупчені абияк
з розплющеними на минуле очима
з розставленими ногами
з темних трикутників

2
Кружляю в сліпій вулиці
на котрій перехожі
мають лише спини
хочу підійти всміхнутися
простягаю руку кричу
обертаються до мене:
мають обличчя вирізані з газет
роздерті.


ІІ. Очима котрі зайшлися кров*ю

В родинному альбомі:
мати у світлій сукні
чекає на благовіщення
під деревом знання
доброго й поганого

ну і прийшов я
на світ
первородний
з відкритими вустами
з очима котрі зайшлися кров*ю

ось мати Носить сльозу носить сльозу
і питає куди йдеш
ось я перекривлений блазень
голий як сльоза Не знаю

мати Поранені стопи
і мозок затиснутий наче п*ястук
немовляти
схиляється над відром
у якому стоять паперові квіти
або язики та нирки
телят і ягнят жертовних

ось я В чарівній скрині
пробитий стома вістрями
бачу небо
як перевернуте блюдце
з голубком і зеленою гілочкою


ІІІ. Людині яка прийшла

Я вагітна кажеш
матиму сина кажу
і тішимося ніби червоним
яблуком котре впало
в середину
сірого буденного
навколо Це неможливо
в трамваї тебе зачіпають
у черзі зляться
звичайно

почекай підводити голову
мабуть постилають у небі
зляжеш лагідна
в крихкі й золоті
солом*яні сонечка

вочевидь на землі кажуть
нічого нового під сонцем
й міліціант складає протокол
людині котра перейшла
поперек вулиці.


ІV. Він житиме у світлі

А як у нас народиться
цей хлопець
то скажу йому
що світ є добрий і красивий
навчу його слів
котрі для нас такі дивовижні
як nerineje turitelle амоніти
розповім йому про любов надію
і братерство

розповім йому про Махатму людину
котра вознеслася
мов кучеря запашного диму
про наших ткачів гірників
і дрібних урядників
які будували дім
попри темряву
котра блищить золотими іклами
попри бурю котра пожирала
стіни й фундаменти так
що починали будову
«від диму з комина»

А як у нас народиться
цей хлопець то скажу йому:
тут світло тут темрява
тут правда тут фальш
тут ліва сторона тут права

І житиме він у світлі.

«...Поніс дань
опер Омелько,
морпехить: бити люд до ран…
Ні гуртів, ні доль! Овруч!
Відвал у роти «Два Вітьохи»
ти хотів, авдитор?
У лав дів - чур володінь!
Вітру гін, народ - юлити б
тихе промокле море
понад СіноП!»

«...Ладна сіромаха,
червлена Шанель в речах
Амор і сандаЛ!»

"...Мантри псів ідолам –
Мало діві.
Спирт нам!"

«...Мартові коти - рок на даху - заказуха!
дань – корито. ківот раМ»

«...Тупак і даль. вила до пуза в кукурудзі…
здуру Кук – в азу подали. владі – капуТ!»

«...Престол оман від хама.
замах дів на молот - серП»

«...Страдник,
в кубик чотири точки букв,
кинь дартС!»

«...Я і рот Сірку закирпанив!»
унищ вік, "табачнік"!
вороняччя норов
кінча батьківщину…
вина? приказ – укр. історіЯ!!!»

«Давить воші – переділ?
і лад?
вівтар комедії
і «демократ»
вів далі…
лідере! пішов ти в аД!»

«Ти вор!коли шкуру
на барабан – у рук
шило кровиТь!»

"Ад нала – бандур бандура!
марудна брудна баландА…»

«Он «лібе добкін" є нік,
бо дебільнО»

«Мо’ до ран залив ази ребром дуба.
будьмо! бери вила з народоМ!»

"...Іллі коваль і не вздибав.
забаві журавель несе весен лева ружі.
ваба зваби дзвеніла в окіллІ."

"...І вин гомін ладану
висушить тишу сиву
на дальнім огнивІ."

"...І розмір – гак місяця – сімка.
грім... зорІ..."

"...Сили лома. зима.щомиті діяти раби!
сибарит я? і діти мощами замолилиСь?"

"...Едіп боров - хліб ти мав од учителя.
лети чудова мить. біль хвороб підЕ."

"Не чув учень…"

"...Кинь в очі:
до вола - ріллі рало,
воді - човниК!"

«...Оксамитна бутель.
пісок. в косі плету
банти, маскО!»

«...Оду чарівника забудь
і дуба закинь.
віра – чудО!»

"... Оре зорі в яру –
васильки никли...
Савур... явір... озерО."

"...Не мрак орд на сцені!
кінець, Сандро, «КармеН»!

А дно?
і вони мудрі там!
а дурні та хитрі там?
…муз оракул: зорі.
на жаб ворони лили воду
і даленіла повня...
не той ліг на муть
(«вік вовків»!) туман -гільйотен.
Ян в опалі - не ладі.
удови лили норов бажань!
і розлука – розум…
матір тиха - тінь руда.
матір - думи нові-
однА.

«А Лука! Рояль!
Овен береже жереб!
Не воля оракула!?»

«До воза Тілець.
Ясь вагався –
це літа зов од!»

«Імена усі лунить Рак,
зараз картину лісу,
а мені?»

«Серп вини – чудо
Водолія і льодоводу
Чинив прес.

Не волай у безмежжя –
ехо від хмар не відбивається
парадигми твоїх зусиль марні
я – не острів
мій океан не боїться тайфунів
він їх породжує
стихія не знає обмежень
маєш знати:
тільки одинокість
закінчується Вічністю

ідемо в небуття
не в забуття
небо – бути – я
досвід незабутий
врахований увосьме
передоднем особистого апокаліпсису

пам’ять – протяжним звуком струни
відлунює позачассям
прислухайся
зорі шепочуть наші долі

хрещені, досягаємо хреста
раптовою точкою на перетині
межовість координується навхрест
межа – входом іншого відліку

проростаємо у прийдешньому
з пройденого не нами
наша постійна тяглість
на Землі – не завершена
абсцеси свідомості одиниці – лиш точки
на цілісному пласті Традиції
абсциси – горизонталі, паралелі
безконечна протяжність, незавершеність…
постійне прагнення до з’єднання
двох точок – втім, тільки відрізок
в одній площині –
у просторі, часі, людському перебігу
паралельні прямі не перетинаються
наші паралельні світи
часом такі близькі й подібні
лежать у паралельних площинах
буває вони накладаються
радість стукоту іншого серця в унісон –
раптовий резонанс не марності пошуку
втім кожний залишається
у своїм безмежжі самотнім

власна безмежність обмежена
іншими мірами відліку
точка перетину осей
у кожного конкретна
коли площина зійдеться в одній точці
рухатимемося вертикально –
Там інша система цінностей
ордината спрямована однаково
вниз і вгору –
кому куди…

трагедія єства втіленого –
у чуттєвій тяглості поколінь
найдорожчі плоди
вислід мрій і потуг
не візьмемо назавжди
рух що відчуваємо тілом у всіх проявах
Земних горизонталей
раптово вичерпаний
останній тлінний віддих в одну мить
конкретність скінчена –
горизонт стає точкою…

боязнь утрати –
болісність переходу навхрест
знизу угору – возз’єднаним
або безконечне падіння самотою

одинокість долається
станом любові ноуменально –
проекція можливого тінями тіл
втім тільки Душа вагітна любов’ю
досягає блаженства

200?

Король Орок!

А ти, Паганель, є богом? Дорога за городом – гобелен Агапита.

А хам он омегу тулить до «А» - од тилу туге - моно-маха!

Дім у хама – маху мідь!

Ірпінь двічі в Дніпрі?

Хам-орох, вЕчера Варава – рече в хоромах.

Мусів Орку пику бити, бити б у кипу - крові сум!

Он «Хам» Інні - Махно!

А крик ос і «ху» бос??? Обух і сокирка!!!

І рогань кару на хама - замах, а ну рак на горі…

Жалив Анну, рвав – а врунь на вила ж!

Гур !!! До нар послано і Герман – нам регіонал "сопрано-друг"!

В Орку шані? Любитиму її, умити б Юлі нашу кров!

Ми ж об монисто ікла зітрем! Смерті зал. Кіот, Сином Божим!

Ми б Юлі волю - і де ліс рук? В курсі леді Ю. "Лові" – любим!

Вина – брудна політика! Таки тіло пан дурбанив!

Рада видатна! Депутат у педанта, дива - дар!

Радикюль –да!-путат – у падлюки дар!

Побував УБОП.

Закував указ!

забуваєш про свого вєліка
про тачанку моделі машинок
все тобі американські гірки з обмеженням віку
постійні стрічки хічкока без квитків на останні ряди
все тобі заратустра і у всьому тобі кустуріца
а так часом хочеться
щоб пурпурові вітрила напнулися
і ніякого тобі достоєвського мопассана
чи мілевського в основному складі твого динамо
ніяких боварі любих друзів ніф-ніфа наф-нафа вовків-братиків
лише тома сойєра далекі галактики і ніколи-ніколи не плакати
що буратіни стають карабасами
знаєш
треба частіше вмикати в собі джекі чана чи форреста гампа
не знімати нового титаніка і ніколи нікого не приручати
а приручати – так сталіна
забуваєш про свого вєліка всі ці сказкі якогось пушкіна
я люблю тебе ізотериків травмування свідомости лунтіків
та не буде ні я (романтика) ні сореля ні карбонаріїв
просто знай
і на твоїй троєщині
колись проростуть тюльпани

2012р.

Корзины

Упал с перламутровым изяществом самолет,
громыхнув напоследок хвостами змеиными
огнища .
Упал на ветвистое дерево,которое вместо
благословения получило столп огня,
ставшего его парикмахером в судьбе без
цветений.Свидетелем этого стала высокомерная
красавица с тенями под глазами от непомерного
сопротивления тому,что лишает нас здорового
чувства вины.Наблюдала как исчезает дерево
в пламени огня и самолет как шпилька в волосах
у гейши для дерева:не стало оно зачинщиком интриг,
так стало жертвой красоты,не могущей гнуть спину,
а лишь изгибаться под порывами ветра – его дрессировщика.
Сняв с себя один туфель,девушка произнесла:"Вот теперь я лишь
одной ногой ступаю по земле".С этой минуты ее пришо в голову
плести корзины. Плести корзины,которые будут как доказательство
ее задумчивости,не заметной в строгом,глубоком взгляде на мир.
Не удивительно ли это оставлять корзины на месте трагедии,
как подарок собирателем лесных трав? Ложатся в корзину травы,
как цыпленок на расколотое яйцо:здесь вся чуждость прекрасного
в мироздании.
Та самая,что заставила самолет упасть.Он упал потому,что
летчик все молил об одном:чтобы пассажиры видели,как хороши
облачные громады.
Бывает: громады становятся причиной несчастий многих.
Лишь корзинки как память дороги:кто-то донесет в них,соломенных
и змеиных,что-то такое важное,как переливчастость крыл стрекоз,
выводящих нас из западни возраста.

Ксения КИРИНДЯСОВА,
1 марта,2012 года

маленьке курча на дворі
несамовито лементує, зриває горло від
крику
«небо зараз зірветься, от-от впаде, прямісінько на наші хворі голови!»
Коли воно тільки почало галасувати
ще не налагодили безперебійної доставки колумбійського коксу
ще не роздавали різнокольорові марки Лискучого Сяйва Дійсності на вулицях
але курча все одно казало що небо падає
і мабуть курча мало-таки свою курячу рацію,
бо ми так сильно приросли до дійсності,
що вже не здатні відчути як падають молекули кисню на наші прокурені легені
як падають краплі стратосфери на перепалену свідомість
як залишаються порожніми міста та населені пункти
так падає небо
так падає задум, що не зміг піднятись над буденністю
так падаємо ми
і в кожному з нас лементує маленьке курча
воно просто хоче щоб ми зрозуміли
ці краплі зрідженого газу з китайською пунктуальністю вганятимуться в наші голови
поки ми не збагнемо
небо падає
бо в кожного з нас, ще залишається свій персональний шматок всесвіту,
шматок, який можна сховати в омріяних квадратних метрах у нетрях мегаполісу
чи в елітному пентхаусі на березі якогось там моря
а що стане з тим шматком, якщо на нього таки впаде небо?
а що станеться з усіма тими, хто гадав що небо це безкоштовний додаток до телевізору?
що небо це така штука яка заважає сонцю спопелити траву та нашу шкіру?
маленьке курча лементує, роздираючи наші барабанні перетинки
воно хоче аби ми впали на коліна і смиренно чекали Апокаліпсису
маленьке курча у кожному з нас
ви чуєте його?
Бо я вже купив біруші…

Він знав, що все його тіло призначене для насолод. Він знав, як вщухають пристрасті і як важко буває зоглянутись, коли настає кінець, коли приходить все чуже.
Він став невільником кактуса, що жив у ньому. Кожна голка наглядала за порухом одягу його, за вбранням, яким його наділило його відкриття, - замінований, він коловся, коли хотів вирватися з власного тіла. Обтяжений чеснотами, пригнічений і розгублений, він йшов до єдиного друга, мертвого моряка, який конав серед двору від скрушних прибоїв, і казав: “лицаре океанів, я не можу компенсувати свого життя, викради мене з цієї родини, з цієї країни і з цього безвілля…”. Байдужий баляндрасник…
Це кусливо, гай-гай!
Швидше б в загул, молився він, усі приготування, для яких існує цей вислів, та чужість – звичайний тариф.

Довгочасний перебір, окапканення, тотальне оцукрення… кожного, хто живе спогляданням власної безпорадності, це заводить в тупик, з якого не виводять жодна з відомих релігій, жодний наркотик, - пристрасть, чи хвороба? “Синку, тобі щось пороблено”, - як важко було цього не помітити, адже це непере-вершаний окультизм!..
Що воно таке, кохання, як і глузд, навряд чи знають навіть ті, хто його назавжди втратив. Навіть найсвятіші старці.

Ми познайомились в одному з тих міст, які оминули прогрес і спокуса, – ми не мали квитків і вдавали щойно одружених іноземців. Хоча, насправді, нас загнуздали нещастя і щирість. Це зробило нас покірними втіленню власних тіл і духу. Ми спокусились на все: зовнішність перелинялого краму, кращу долю і злетну смугу, гострішу за лезо, сухоцвіт. – Нехай кожен нарешті має цей неозвичаєний досвід!
Тоді вона здавалася подібною до втікачки з якогось жахливого інтернату. “Мерці перевертаються в землі, розкрилений вітер перегладжує листя, на небі боги перевішують зорі, люди перевішують людей”. “Кажуть, - вигукував я, - що це чи не найкраще місце у світі!..”. Вона казала, що кожен має своє особливе чуття. О, моїм чуттям була літня гіркотність, що проникала під шкіру і м’язи тієї першої ночі!

В аерозолях повітря чудово скомпонована хвиля протікає по волоссю моєї кобилки. Над морями ми протягнули віжки грабіжницьких здобичей, важкі самокрутки та орхідні вітрила. Повернення до циганської акмеї, піруети втікачів, сакральна співучасть! – ви мали все для алкоголізу амури, та завидна мілина!
Ця платонічна отрута обміднює обличчя моєї подруги. Зву-чать ідеальні команди: “вступити у воду!”, “забратись на ванти!”, “читати по зорям!”. Це успіх розуму та вістря усіх розрахунків. Ми були диригентами місцевих сузір’їв, ми неощадливо прагнули припасти до алебарди гітарного крішни і сотати акорди з пряжі морського прибою. На пірсі, уночі, ми були зразковим експонатом і, взапас, я висмоктував з неї весь дух.
Ми осідлали невидимий човен і поклали його на космічний меридіан. “Вона довершує всесвіт, - вигукував я, обкурений вітрами. – Гольфстрім, восьминіг, камікадзе…”, - усі ці підводні паскуди давали нам спокій моменту, ми вибухали, як еяколяції полярного візаві…
Все стало зажерливим тілом протягом еротичних поневі-рянь у крамницях краси. За будь-що, в довільній кількості вона готова відхиляти округлість планети, - за відхрещення, за велику ціну!

Ти, сучасна камелія – всі можливі глузди та лялеманії перебувають в лупленні байстручої раси, - ловлячи кайф, цілком негігієнічно для всіх! Старі, підведіться, там справді нікого немає! Де вони, корпоративні тіла – серед вдоволень, вилучених та переховуваних протягом століть гастрономією окупації? З ким вони, роздягнені до моральних сновидінь, влаштовані на черевах якісних гурій? Навіщо їм, нагодованим з кайманових кагатів, за-шморгнутим на синусоїдах найблискучіших прикрас, вихованим з очіпка палімпсестів?

Ι.

Знайомство – психічна клоака. Рано чи пізно звичайних засобів спілкування стає мало, і тоді починаєш покладатись на інстинкт. На все, чим наділила природа. Чи не зміцнення це? Чи означає це побачити в чомусь своє остаточне призначення?
Здавна прихилився за горловиною погрібних об’ємів, тож нирки опустили мене, багно болотисте! Так погідно, так непомітно, що вулиці міста виморщили плоскогруде чоло, недолюдна бравада, - який жах, ці спекотні пустелі! який жах – повірити в місце, яке впізнаєш без будь-яких ознак: “вчини мене твердинею, - каже воно, - адже важливо не абсолютне “завжди” і “всюди”, а вміння обирати так само легко, як і втрачати, без страху”. – Який жах йти на манівці у долі!
Реторта, повна рішучої дружби; щілина щоденних оро-шень, обголена сонцем; магічний безоар; погрібець, який я проміняв на піддашшя, - гадаю, це неприємний синдром!

Вот так вот, тихонечко
Льется вечер талыми струями воды.
Тянется тоненькой ниточкой серебристого шелка,
Ложится мягким небом
На твои волосы,
Стекает музыкой
В плавный узор твоего тела.
Смотришь, дрожишь, плачешь.
Я просто вытру твои слезы,
Никогда не спрошу почему,
Но сделаю все, что б это не повторилось

мрії реальні в житті
та краса і здоров'я
зовсім не одне і те
коли
під розкішною маскою видко
гніздиться гниле нутро
вдуматися варто
чого прагне душа
все залежить від намірів.
2012р.

У мене сьогодні вихідний.
Я не хочу думати, читати,
Шукати риму…

Просто нарізати кубики диму
І вкинути в келих шампанського,
А, потім,
Не випити…

Просто взяти соломинку
Пожувати її і викинути,
Не встромивши, навіть,
У коктейль «Піхва дракона».

Ти теж одна вдома…
Може подзвонити? Запросити,
Зустріти, роздягнути,
Підвести до ліжка,
Лягти і сказати:
«Зроби щось сама, люба,
Бо у мене вихідний нині».

А у тебе очі холодні,
Аж сині…

А будні приходять нахабно,
Як свині.

Штовхають тебе із ліжка,
Женуть на роботу,
Квоту
Талантам дають і силі…

Зарплата
Викликає злість і блювоту.

Не хочу думати про роботу.
Про гроші теж,
Але думаю вже.

Важко людині,
У якої вихідний
Нині.


2012

(Із циклу «Вона каже»)

Нелюбов накопичується,
Як магма в утробі вулкану.

Я мовчу, як Везувій,
Чи Стромболі,
Але напруга накопичується
Всередині.

Вчора
Не витримала Етна,
Нині
Зірвалася я.

Сицилійські селяни
Називають Етну гадюкою,
Бо вона знищує все живе
Довкола.

Ти називаєш мене гіршими словами,
Ти провокуєш стихію,
Ти руйнуєш рівновагу
І видимість спокою,
Ти нищиш усе живе
Всередині мене.

Найбільший вулкан Європи
Не зможе змагатися зі мною
У силі виверження.

Знай:
Під магмою і попелом
Із кратера мого серця
Загину не тільки я.

Але після нашої смерті
Ніхто не напише про нас
«Останній день Помпеї».

Змилуйся.
Адже я хочу
Народжувати щастя
Не для селян Сицилії.


2012

Таксі, ніч, в сумочці розміняна совість на дрібні купюри.
І пляшка сліз з болем і апельсиновим смаком в руках.
Сонний таксист заглушує свідомість звуками радіо.
Розраховуєшся макалатурою і фальшивою посмішкою.

Струсиш з плеча рукою остатній спазм совісті,
Кидаєшся на зустріч девятигодинній відчайдушності
Львівський вокзал, в руках совість з написом номера поїзду
Пом`ята і волога від хвилювання, закинеш в кишеню.

Переповнені зали очікування дешевою кавою і випічкою.
Твоя совість в кутку займається пірсінгом на твоєму тілі
щоразу проколюючи нові місця вставляє туди сережку
Терпиш зціпивши зуби з остатньою надією на його голос.

Заклеїш рот совісті скотчом і вульгарно закинеш назад в кишеню.
Остатня надія відвороту телефон який онімів від твоїх рук
Один день ковтаєш який стає камнем в горлі, задихаєшся.
Крок, поїзд, реальнісь губиться в натовпі сонних людей.

Купе, третя поличка, і смак вишневого велюру в роті.
Обнімаєш подушку яка головним болем б`є по скронях.
І один тупий спогад який дусить тонкими пальцями шию.
Добєш совість низьким його вчинком і сигаретним димом.
Попереду безсонна ніч в обіймах з мобільним телефоном.

Під запах вагонного пилу який лоскоче свідомість,
Побачиш марево з відбитком його вульгарності і низькості.
Нудотливий ранок з присмаком міцного чаю з лимоном,
І шматком мігрень з шоколадом і горішками в фіолетовій обгортці.

Прибуття, київський вокзал, метро, чужі вулиці
Втікаєш від виснаженої совісті в зимово-сніжні спогади.
З надією що життя зробить поворот на дев`яносто градусів...
наЇвна... тікАєш!... від реальності...
20.09.2011

Зірка що летить, і осліпляє своїм таким холодним і недосяжним сяйвом, ніколи нікого не зігріє.
Зірка що летить, ніколи не озирнеться і не повернеться.
Зірка, вона падає і згорає, без права на зупинку.
Зірка що летить, колись схоче зупинитись,...і щезне, не маючи навіть променя надії на повернення...
Треба добре подумати, перш ніж зайняти її таке мерехтливе місце на небосхилі...


2012р.

Вони поставили мене перед натовпом себе,
вони поставили мене перед натовпом себе,
Грізно зібралися судити мене.

Сказали мені: ти вже шостий місяць не
відвідуєш щоденний обряд покаяння,все мовчиш.
Ти щось приховуєш від нашого народу.

Народ стояв грізно, усі однакові обличчя,
Усі поголені, усі потилиці блищать у світлі
зали зоряного неба.

А я мовчав, що казати - не знав,
на смертну кару чекав,
а потім заспівав.

І так гучно заспівав, що пішли хвилі,
і кожний поголений злетів у повітря,
і розбив собою вікно,

І понесло їх від мене,
а мене від них,
і ніколи ми не зустрічались.

Ніколи, ніколи, ніколи.

Ти мені сподобався. Хіба ж це означає,
Що я тебе люблю?
Любов у сенсі першім –
Ця мука у собі вбачає
Гидотну перемогу блювотиння
Над почуттями досконалими краси.

Кохані не подобаються – ранять;
Їх брудом кров наповнена.
До смерті
Дорога вірна – це любов-гангрена.


2012


Босоногий Гоша (http://www.proza.ru/2011/02/02/1547):

Ты мне понравился. Но разве это значит,
что я люблю тебя?
Любить в исходном смысле –
мучение любить – предполагает
победу конченного безобразья
над красотой и чувством совершенства.

Любимые не нравятся, но ранят;
их грязью кровь заражена.
Нет к смерти
верней болезни, чем любви гангрена.

Двадцять хвилин до відправки поїзда.
Ми під’їжджаємо на таксі, я беру сумку,
А ти, не змовкаючи, сваришся,
Бо змушена мене проводжати, переживати,
Бо тобі важко без мене, а я постійно
Кудись їду, десь пропадаю,
Виходжу поза зону досягнення
Твоєї любові.

Сімнадцять хвилин до відправки.
Молода провідниця бере квиток,
Називає номер мого місця
І ми заходимо в купе –
Ти турботливо заносиш
Пакетик з бутербродами,
Банани і сік,
Щоб я мав чим повечеряти
І поснідати завтра.

Шістнадцять хвилин до відправки.
Ти висловлюєш стурбованість з приводу того,
Що провідниця занадто молода,
А їхати потрібно півдня і всю ніч
І я зможу з нею тут, у купе,
Бо пасажирів у вагоні майже немає,
Пити чай, спілкуватися і робити
Бог знає що.

Тринадцять хвилин…
Я намагаюся тебе заспокоїти,
Переодягаючись у спортивний костюм,
Користуючись нагодою,
Поки нема нікого,
Говорю ніжні слова
І пригортаю тебе до грудей.

Дванадцять…
Ми цілуємося і ти починаєш
Глибоко дихати.

Одинадцять…
Я замикаю двері.

Десять.
Ти стогнеш надто голосно –
Нас можуть почути,
Можуть підійти нові пасажири
У моє, чи сусідні купе
І ме-
Ні буде
Незручно
Потім
Ди-
Вити-
Ся
Їм
У очі…

Девять, вісім, сім, шість, п’ять,
Чотири, три,
Дві…
Ти вже не сваришся,
А я не переживаю.
Погляди стали м’якшими,
Рухи впевненішими,
Нервовість зникла.
– Проводжаючих просимо покинути вагон, –
Виголошує провідниця голосно.

До відправки поїзда хвилина...
Ти стоїш на пероні
І заплаканими очима
Проводжаєш свої тривоги.
– Бережи себе, будь мудрим,
Пам’ятай про мене, бо ця провідниця
Надто підозріло дивиться на тебе.

Поїзд рушає…
Дивлячись у запітніле вікно,
Я пригадав одне старе-старе побажання:
Якщо ви їдете кудись далеко
І з вами в дорозі неодмінно щось мусить статися,
То нехай краще станеться те,
Про що думає кохана
І хай ніколи не буде того,
Про що думає ваша мати.

Жаль,
Що я не вмію
Плакати…

2011

сяє тиша сріблом в ночі
Гера молоко розлила
дві стежини два шляхи
І два серця мить вінчання
Жити заради Життя
чого бажаю Я
Твій намір Об'єднаня
Сонце Правди привітаймо після ночі
Великдень - Світло Різдва
щасливі і тільки щасливі.
2011р.

сьогодні мене поміняли на револьвер...
кинули в коробку
і сховали під ліжком дитячої,
мов якийсь вагомий секрет,
котрий відкривають пізно,
або ніколи.
мені було холодно і темно.
здавалось, хтось натиснув на off, -
і життя моєї матриці вимкнулось,
та я продовжувала битися,
як серця слабких юродивих народжених,
кинутих зі скелі
у розквіт первІсної Європи;
моя система втратила панель керування, -
і я спалахувала
все більшим боєм,
приступами нелюдської агресії
по тонких стінах своєї паперової камери;
чекала, коли врешті випустять;
боялась, що мене врешті випустять,
мов пару,
чи останнього грішника
зі самоствореного чистилища,
де кожен янгол
має кий і електрошокер, -
і я буду мститися,
як вміють любити і бити
в Кавказьких горах,
Лівії чи Ірані.

це сталося в п"ятницю...
на четвертий рік обміну
і утримання в карцері...

мене поміняли на 12 в табелі...
кинули в коробку
і заховали в кабінеті біології...

вчительку звали Марія Іванівна.
вона брала коробку на руки,
пестила,
прикладала до стінок вухо,
слухала мій бій,
казала: "більше не виберешся,
ми розітнемо тебе
привселюдно, мов зрадника,
щоб більше не..." -
і я б не вибралася,
якби не була серцем
маленького хлопчика,
котрий рано чи пізно дізнається,
що револьвер і оцінки в табелі-
то зовсім не головне.

2011р.

Павук мого серця
Тче срібну павутину
Між ребрами своєї клітки.

Він хоче упіймати у свої сіті
Золоту птицю удачі.

Але хіба може ця птаха
Потрапити в його клітку,
Якщо двері моєї душі
Зачинені?

Якщо дивитися на мене зверху,
То я теж нагадую павука,
Але більш амбітного і менш прогнозованого,
Який у свої сіті хоче зловити
Не тільки птицю удачі,
Але і:
Всі барви кохання,
Симфонію батьківства,
Поклики вітру свободи,
Чари цвітіння саду,
Запахи власного дому,
Золоті скарби предків,
Сп’яніння від творчості,
Бризки слави,
Краплі здоров’я,
Зерна мудрості,
Друзки вічності,
Крихти спокою…

Клітка моїх бажань
Відкрита.

Павук мого серця
Тче павутину
Сумнівів.


2011

БИЛИНА ПРО СТАТІ

Ми йдемо до річки,
А вона завжди від нас тікає.
А ми приходимо, здоганяємо її
І насолоджуємося в ній...
Їй боляче, бо по душі її ходимо,
Ступаючи в нюю, каламутимо
Намулом нашим земним
Її чисту душу,
А коли вона звикає,
Приймає нас, пробачає
І дарує ласку свою,
Ми, награвшись доволі,
Виходимо з неї,
Знов наступаючи ногами
На підвалини її теплá,
На дно душі чистої...
І вона знов тікає,
І не може втекти,
Бо надто милості в ній,
Бо душа в ній кінця-краю не має.
Їй залишається лише плакати.
Постійно плакати
Й мокрою бути з цего.
А ми ж так любимо цюю мокротy.
Сльози її прісними стали довіку,
Бо солі вже не вистачило в очах
На наші насолоди...
А нам так хoроше ловити те,
Що від нас тікає, ніжити того,
Кому ми небaжані,
Покидати тих,
Хто дав насолодитися собою
І прагне кохати...

Павло Гай-Нижник
22 червня 1991 р.

моє серце розкреслене цеглою по асфальту
дитячими класиками
хтось кидає пляшкові уламки у моє єство
бажає утілків мрiй незагаданих
сонячній рибці
чи перехресткам шляхів
і байдуже
куди вони летять
у яку з частин розкреслень потраплять
адже усі ці класики
риби
потонулі кораблі у сивих заплетах доріг
кровоносних судинах мого невічного двигуна
моїх немічних світо-рожево-бачень
заплющених очей
удар
удар
удар
тиша
білими босоніжками
кедами
шузами
тавруєш зізнання-замінниками
тіло і душу мою
б'є - значить любить
Бог любить мене
та чому ж часом
коли йде дощ
фарбунки стікають брудними пацьорками
мене розмиває
змиває доленосні накресли мого тіла
мов мапові позначки окремих фрагментів світів
класики зникають
пляшкові уламки теж
діти ідуть
кленолистом-падолистом у хворі аорти
захлинаюсь
задихаюсь
цното-асфальт
та прийдуть і інші
землі круговерти
не мають спинятись
хтось колись цеглою знову накреслить
можливо,тебе,мій небесний проектний фанатик
на місці минулих
на просохлому за ніч мапо-доле-асфальті
адже ж
людство
то всього лише
сукупність циклічних ігор
богів у класики

2011р.

Гілочками пальців зростив в мені весну
Я ненавиджу,бо не маю права на це
Як ненавидять талий сніг у травні
Мій біль зруйнував вузлики,суглоби ламав
А я сміюсь тобі в очі
Ти не дізнаєшся що в мені дихає
Коли ти поза грою
Коли тебе немає поряд
Мені немає що сказати ,крім як Ь
І до чого тут краса почуттів немає щирості
Лише мої закохані ознаки життя
2011

сила виру кип’ячого чаю
на орбіту виводить заварку
що сідає на дно
наче зір і планет вагота

я сиджу над горням
як всевишній над створеним світом
випиваю свій роздум ковтками
гарячого із шрі -ланки

майя випили з чаш пізнання
до двох тисяч дванадцяти років
і розтовкся горщок
до фатальних мов гріх пірамід

хто череп’я збере
припасує докупи уламки
і надію віллє посолоджену вірою душ

незбагненний зорить
понад вангами глобами майя
розкладає вогонь
аби випекти глеки нові

не жахаюсь кінця
всі бо люди приходять до нього
та боюся аби мою суть
чашник божий повз посуд новий
не пролив у провалля ковзке

Чимось голосить тіло
Кудись відпливають вуста
Мені не треба тебе всього
Віддай лише долоні.
Багаттям сповивається зелене
По-червоному сняться сни
Срібляво будні течуть у листя,
А твої долоні
Будуть.
Коливання пророслої з неба трави
Підвішена летючемишшям
Над безоднею планецтва,
Твої долоні втішають
Їхні наприкінець.
Фрагментують повітря для снів,
Збиваються хмари в гори,
А твої долоні
Марять двозоррям.
Прощаються з ними
Дві оази перемеленої пустелі
Коять розгардіяж очам купинним.




березень,2011

***

“Світло в її руках”*
таке тихе і крихке
і вся її постать
тільки світлом тим виникає
вона схилилась над ним
і так виходить
що світло тче її з темряви
тож
якщо можна ткати таке світло із темряви
то власне вони одне ціле
і нема темряви без світла
і світла без темряви
вони творять одне одного
і себе одне в одному

* За картиною Івана Марчука "Світло в її руках", 91х91.

Трансформери.
Ми вміємо легко змінювати форму.
З ніжних на дратівливих.
З солодкого на солоне.
Барикадуємося герметичними сталевими переборами
зісередини себе
як не можемо зовні...
І до найважливіших, найпотребовніших
Відсіків
не відкриваємо доступу так просто
навіть самим собі...
Натомість
докуповуємо собі складові частини:
автомобілі, мікрохвилівки, телефони...
щоб надати своєму тілу додаткових функцій
аж до міту про несмертність,
мовляв, цим автом
рейсуватимуть ще мої діти,
а може й онуки...
Серця наші втомлені постійними перетвореннями
часом невитримують...
що вже казати про мізки...
По колу, з солодкого на солоне...
Трансформери.
Декого з нас видають
ланцюги, тунелі, штанги, кільця, зубці
у вухах, у бровах, в губах і деінде...
Декого - металеві нотки у мові, обертові рухи
та інші речі...
Але на загал нам доволі добре
вдається маскуватися,
і не всім відомо
Що насправді посеред нас ще живуть
СПРАВЖНІ Люди.

05.08.09

кільканадцять вагомих мисленнєвих проблисків
не створили бажаного ефекту від розмови
тебе сприймають лише у ролі
одного з героїв уласних сновидінь
тьмянієш намагаючись освітити йому шлях
натомість одержуєш в'яловідповідності
розітхнуті вщерть відповіді близькісний нанівець
з тобою у життєвому дискурсі могли б створити
не більше ніж умовну сполуку та й ту у минулому
мертвозність становища полягає у тому мабуть
що цигарку цьому світові ти викурив раніше за мене
раніше замаячив у авангардних проблисках прогресу
злословиш постсучасність за її тимчасовість та скороминучість
а вона обертається до тебе задом і продовжує сапати огородню цибулю
і травити колорадських жуків руками онуків по копійці за кожного
так і продовжуєш опановувати безтямно іронічністю
допоки моя фрагментація остаточно не стане для тебе
вагомим доказом яскравою ілюстрацією власної слушності
наша відчудженість не доходить далі фраз
я не п'ю і не палю я вегетаріанець я патріот я праведний я святоша любіть мене
кожен з нас нікчемний по-своєму але ти звичайно більше
я тебе від усього твого щирокінечного начала поздоровляю
зі здобуттям гранту на гарантії

2011

Богдан Задура зізнається,
Що кожен рядок його вірша
Коштує стільки,
Що на ці гроші
Можна аж чотирнадцять разів
Сходити до платного туалету.

За жоден рядок моїх віршів
Мені не заплатили
Ні копійчини.

Просто в моїй країні
Для поетів
Всі туалети
Безплатні.


2011

Земля не здригається, табу щебетінню
Все лускає, плавиться, тріскає грохітно
Заринулось в попіл, розчинилось удалеч
Й схоронилось уламками гір
----------------------------------
Він якось пищав, ніби лоскітно пір'ю
Від пестощів променів, що висли з-під пустки, -
Там мало повітря, занадто тяжке
Він зараз лежить десь ніде близько далечі
Він робить зусилля не в'їстись у біль
----------------------------------
Скаржна екзистенція розтеклась по фундаменту
Забруднює камені, готові до пекоту
Вже звуки замовкли, лун є лише внутрішньо
У когось. У чогось. Напевно. Не тут.
Небо відірвало сонце.

твого болю гойдлива лодь
у морі незримої любові
виношує своє дзобасте скигління
витрушуючи хвилебій
дріботить у розбитому дзеркалі сонця
виринаючою з тепла долонь
солонкуватістю уст
небо боготочить
вогнебіситься
скрапує додолу
розгубленим чорнилом на папір
і застигає у закарлюччі
ніким ненадпитим
шумовинням промовності
скоро легені гавані спокою
вдихатимуть неквапливо
крислатий шлях судна
і незримість залюструє
розшиті язики всесвіту
коли пришвартована тінь
поглинатиме темінь
безсмакового забуття
але жодне місячне сяйво думок
не у стані утримати
новонародженого леготу
згадки про те
що доки пливеш
відтворюєш дотичну
між любов'ю і відчуттям світу
залишаючи за собою згоїну
перевістряного сонцем
серця
твого болю гойдливої лоді

8 Березня 2011

Астронавти, астронавти
Космонавти
Ідіоти
Поліглоти
Інше виродство земельне
Я до вас кричу, мов в казку
Все для того, щоб не впріти
У підпахви вурдалаці
Що копитом росить босих.
Мене крутить, мене вертить
Мене кидає в безодню
Виригає в дно підошов
Де цілується земля
Мене нудить, мене мелють
Із волосся тчуть барвінки
І узварюють вінки.
Тіло небесне вертається в небо
Скавчить, як собака, що з чогось вмирає
Воно щось вжадало, взяло та й не взяло
Сказать не забрало, а сказу забракло
Забрали скажені скуйовджені соки
І трубкою всмокту вдавились мороки
В морозі сиділи й кляли кляті води
Водяних Водяних Водяних Водяних
Русалок
Самих себе
З іншого боку, в дзеркалі розбились та втопились
У лоскоті.
Світоч сколотив млетиво мережаних пелюсток
Завівши їх годинники на чверть впередназад.
Але тіло небесне вертається в мене
Але тіло твоє прямує у землю
Але тіло наше - це як дерева
Що вітрують лісами у пошуках зрубу
У пустотах котрого хтось завжди
Ночує.
Порожнеча, заповнена... Пам'ятаєш той смак дитинства?
Слизва і сльозьва на корі післяврання
Мешкетиться, бешкетує, вигулюмкує
Вицегокує із пекла срібну сережку
Й браслет із синьо-чорної нитки -
Кадр тягкої тканини
Що жуйкою влип на пам'ять підошов
Що землю блукають, як вівці шотландські
Копитяться...Ще досі не забудено про Казковість
Про мавок у підсвідомості рясних на злягання ночей
П'яних на розмови невбогі, що богом, мов цвітом
Вкривали луги наших страхів, закляклих від переляку
Коли ми вперше подивилися один одному в очі, як один одному
Скористанньовока можливість ув'язнити вморожені боязкості
В андрогінну плаценту нашоспільного начала
Що швейною ниткою вшовшився в штани, які не розлізуться
Не розв'ятвляться, не споконвічаться і не розкуркуляться, шовкові
Під сірниковою активністю пачківств, цигаркових легенехворих
Деструкцій раковин слухів, давно відмозкованих, впірсингованих
У наше єдине буття
У наше коханне снування.
Платинова ложечка.



лютий 2011

пригорни мене холодно
до облізлої шкіри зацілуй
вироди любов вистрадано
я пеклом ладен заплатити ціну
за-колихай
музикою спорожнілих келихів
твоєї крові отруйна ніжність
солодка заборона усіх гріхів
нехай горить у своїй вічності
і все заради чого у ніч твоєї зради
залиш мене у смутку
шукатиму відради
покличу смерть
прийди...

17.12.10.
04:45

        дні

чужі нещастя
настояні
на нічному сонці
з тіньового боку твого горя
вишневий
місячний гай
ніч нічийного щастя
уповні
хто у тобі хто
вимикає живильну музику


        рокú(

завтра буде
устигнеш вустами
вибрати виноградини
сонних спогадів
найсолодші
чи то кисліші
теплом однаковим
фаршировані
завтра –
осінь…
сонце досвіду
гріє
навіть узимку
вúно…

Мене втішає твоя безкомпромісність
Твоя невблаганність, твоя неприпустимість
Твоя вимогливість до своєї мене
Це зводить кудись до неба, у глибоку невпинність майбутнього
Що вже зараз щодень випивається маленькими дозами
З кришталевого та нетьмяного від зубрськості шкла
На сніданок, це додає апетиту та енергії
Оптимізм вже отримав від цього наркотичну залежність
У нього нині прихід, тому щось і пишеться
Невлучне і неактуальне, звісно, та хіба це колись і комусь було важливим?
Велике бажання засадити когось у табір помучатись
Не себе, природно, а об'єкта з-підлобних знущань, істинної злості нутра
Проти всіх і вся, але щоб було поетично та цікаво,
Не на все життя, тільки на обрубок
І смоктати ту лють проти себе, і вбирати той надлишок жовчі
Що ехом віддзвінчується в клятій стократ німбами аурі
Привласнити на правах законного володаря-барбара-сукуба
Пересердя, затлість, ворожість та любощі
А страждання віддати злиденним, хай смокчуть безм'ясі кістяки
Ось так твої чесноти мною винуждені.
А ти казав, театр. Це - містерія, і ти там - вседержитель!
Базовий словник епітетів на твою честь почав пліснявіти
Від вад зору, що запускають туди один за одним
Хроб'яцтво, витримане впродовж десятиліття в джерелі оніризму
Вони оживають потроху від повітря, прочахлого гноєм видихів
Що час від часу приходять і до тебе в гості з нутрощів серця Іншого.

2011, лютий

Неділя

Досвітки долі.
Досвід віків.
Дотик до волі.
До-йшов?
Чи До-тлів?

Понеділок

Регоче на чужому плоті півень
Речитативом.
Радіо реве. Проснутись важко.
Ранок. Рикають машини.
Мене чекає тиждень −
Резидент.
Завербував в роботу понеділок.
А справ у мене − від і до,
Ремарка.
Я ж і не жаліюсь,
Резонно –
Ревність в справі, не на зло.
Чи ж вистачить терпіння
В понеділок? Що ж,
Резюме:
У перший день Тво-Ре-ць
Почав творить До-бро.


(життя в РЕжимі римейку)
Ре-мажор
Реінкарнація думок чи Реабілітація зусиль.
Реквізити на тіло чи Ревізія душі,
А може Реформація свідомості...
Чи її Реставрація?
Рецидиви самотності ятрять рани,
(Регіт рефреном) -
То рефлексії з минулого, пережитого, небувалого,
Не перейденого, проминального, не віднайденого.
Реманент щоденних спектаклів (Репетицій)
Захаращує пам'ять про прекрасне й дивне.
Рецидиви хвороби пройдених ер ксерять роки.
Рефреном вторять у буднях.
Вторять, вто-р-рять − вдруге не вперше.
Репертуар пам'яті невичерпний. Чому?
Ребус нерозгаданий.
Редукція від передвічного до сьогодення.
Не Ре-мствуй − ти Ре-зонатор без Ре-зону.

Релігія - прозріння для незрячих,
Реванш для немудрих, для невірних у вічності,
Реліквія - для вірних, відліт у вирій.
Резерв терпіння – Ренесанс релігії.

За правдою - творчість роками.


Вівторок

Мі -мінор
Містика буднів в мінорі.
Мінливість світу− урок.
Міряю кроки до волі
Місивом душ і думок.
Мрійливість духу − омана.
Зміцнює віру в життя
Ніжності міра й любові,
Міняться ролі, гояться рани.
Мужність − процес каяття.
Між обрієм щезне мій ранок.
В минуле нема вороття.


Місяць містикою мислить.
Місто міниться, тремтить
Міфами дня.
Міражі срібних зір
Мінливо мерехтять на
Мідних постаментах,
Мініатюри вогників у те-Мі-нні вікон −
Мілко-мілко розсипані сонця міхи...
Місток в минуле −
Містифікація середньовіччя над
Містом мрій.
Мистецтво понад часом в
Мінах левів-сфінксів
Мінорний лад як спогад, здогад?
Музика камерна ка-Мі-нних веж.
Міраж чи реальність?...
Реальність міражу.


Середа

Фараонове око спливає на захід
Фальшивого дня.
Фоном пройдешніх турбот –
Фарисейство забутих епох,
Фантазії древності власного я,
Фабула в формах минулих життя.
Факел раптово освітлив дорогу
До давнього дому,
Фатально окресливши шлях навмання
До забутого бога.
Фарбами у тмяних півтонах,
Фалди пальто залягають у тінях
Фінального гону.
Фантом блукає відлунням фаготу,
Фатум минулої жертви жерців фараона,
Сфінкса фантом, із смутком в очах.


Четвер

У сольній знемозі Сонце предвічне,
Сонце що вчора нам богом було
Солене чоло зрошує сльозами.
Соло Землі − вічними обертами,
Танець планет завуальований
Слизькістю простору,
Його нез-До-ланністю,
В тім не-До-лад-ністю.
В солодкій знемозі чекаєш кінця
Її вісі до часу тертя −
Соль-спів − звук
Солов'я − райської птахи на брамі дня.
Соляріс − повернення знову, очищенням,
Сон це чи нове чистилище.
Крізь сльози в Соляріс − незнане життя
До спокою вічного Слова.

Слово − за межами простору.

П'ятниця

Ляпіс-лазурний ліс
Лепкий на дотик.
Літнім слізливим
Липневим дощем
Намоклий.
Лячно. Темно. Ніч.
Блукає душа через хащі, у
Лябіринтах думок
Не пропасти б.
Лягла би давно спочити
Та ніде думки подіти,
Ломляться лавою
Чудні й не ласкаві всі,
Крізь темряви ліс.
Хто зна їм лік?
Встану з загравою, в
Ляльчині очі упнуся, що
Хтось із дитинства приніс.

Ляльчин сей погляд близький і далекий,
Ляльчин сей погляд з дитинства лелечого,
Ляльчин сей погляд холодний принишк, а
Спогадам стало блакитно і тепло.

Субота

Сі... − Щемлива і тонка як тінь.
Сі − Січнева чистота...
Січневі ночі, звуки коляди і
Запахи різдвяних страв, і
Сіна й завжди тепла піч, і
Оповідки дідуся про козаків, про Січ.
Та дивна радість пізнання добра.
Хліби в печі й вино і
Сіль − мов сіль землі, а що се?
Дідизни − хата,
Сільце під сонцем, аромати
Яблук, рути-м'яти −
Спросоння крізь віконце.
Се ліс, садок, ставок і
Сінокоси...
Се теплі бабцині слова й
Й ласкаві руки, що розчешуть
Внучці коси.
Се роду пам'ять, се
Сім'я, де всі разом, -
Се гама і акорд -
Гармонія,
Де лад і рід
Де всі Сі-м нот -
Се всі Сі-м я.

Неділя

Долоні підняті до сонця.
Досвітній дотик долі до щоки.
До Тебе і до Твого дому
Чи долечу через віки
Dominus, ave Dominus
Достойно.

Колишні коханці
Один одного ненавидять.
У новорічну ніч
Дощ до землі летить.
І цвіт троянди
Насправді смердить.
А любителі жорсткого сексу
Пузлі розкладають.
Космос такий великий,
Товстий і вульгарний.
Чиновники з'їли
Салат із бюрократії.
А лисий художник
Плаче на стінах,
Немов тихо шукає
Пародію тут...

2010 р. Б.