І.
Витяг із протоколу судової трійки № 107/540 від 23 вересня 1933 року.
Постанова судової трійки колегії ДПУ УСРР про засудження письменника М.О. Ялового до 10 років позбавлення волі.

ІІ.
Висновок за матеріалами кримінальної справи Ялового М.О., затверджений заступником прокурора Харківської області М.П. Шандурою про реабілітацію письменника. 25 лютого 2003 року.

ІІІ.
страшно не почути голосу твого
і страшно почути голос твій
синім полум'ям горить
ніч
очікування і втоми
жінки ждуть свого святославича
жінки ждуть свого свято..
губиться слово
і заповідається вітру
Ой, неси, неси, вітре...
синім полум'ям горить
синім полум'ям
голос твій
2014

На тому кінці мережі,
Між небом і тінню прощання
Стоять одинокі вожді
І віжки тримають.

Дороги
Ведуть їх у різні світи,
Де світяться цінності вбогі,
Порожні скарбниць міражі
Й красуні із гуми.

Для глуму
У них є натхнення і сила.
Стікає гидкий силікон
На кон…

На зелене сукно
Лягає і правда, і воля…
Межа незагойного поля –
Це шрам на шарманці життя.

…На білому стязі війни
Просвічують плями зими.

21.08.14

він спитав мене чим я сприймаю книги

я відповів – очима

він сказав що тоді слова зостаються на оболонці очного кришталика та не йдуть далі

і зробив заяву що ніхто ще не вкурив Шевченка так як він

я відвідав його брудне забите лігво біля шиномонтажу
у тьмяному світлі що йшло через хвіртку він вирвав сторінку зі старого томика Кобзаря від якого пахло загадково-запиленою чорнильністю радянських бібліотек та похилим брунатним деревом книжкової полиці

він порізав пошерхлу жовту сторінку на дрібні шматочки
зсипав їх на чистого тонкого папірця
скрутив з нього щось на кшталт косяку
підпалив і затягнувся

так слова осідають на стінках легень, сказав задоволено він і почав робити затяжку за затяжкою
поки я дивився на підлогу засипану недопалками з Хемінгуея Кафки й Жадана
і думав:
слова на оболонці кришталика
слова на стінках легень

а глибше?
як погнати їх ще далі, ці слова?

я спитав його про це

ну це взагалі для обдовбишів, одповів мені він і розповів
як один чувак намутив десь підходящого шприца
заправив його випареними чорнилами чи то з Теліги чи то з Костенко
і пустив їх по вені

воно вдарило йому в дитяче серце
серце облилося кров’ю і зупинилося

інший після нього теж спробував
не вмер, але закам’янів
загубився десь у холодних загрубілих пустелях
і лишився таким назавжди
але він був останнім хто захищав бункер Фульхенсіо Батісти
потім він крутився серед палестинських повстанців
долав манівці Тибету, які оминав Реріх
і сім разів обійшов Кос-арал по периметру
маючи за товаришів лише ящірок та флягу

а той, перший, жив з батьками
писав пафосну громадянську лірику
і вчився на відмінно в агрономічному коледжі
зарозумілий ідіот

не можна, коротше, катати у ширку такі слова
звичайним смертним стачить очних кришталиків та стінок легень

він закінчив говорити і фігурно випустив дим до стелі

01.08.2014

Сіре місто кульгавим сухотником
Шкандибає на цвинтар вигадок.
У цьому місті живуть художники –
Але вони малюють картини Танатосу
Тільки відтінками сірого фарбами сажі
На полотні асфальту.
У цьому місті іржі та заліза
Таксисти дивляться
Порожніми зіницями черепа
На світлофори немигаючі
В яких всі три кольори сірі.
У місті гудків паротягів
Всі дороги ведуть на кладовище
Де ховають думки та мрії
У мідних саркофагах прокламацій.
Дощі тут падали в часи Езопа –
Краплі кольору фінікійського пурпуру
Зі смаком пасльону марення,
Тому втомившись чекати дощику
Місцеві колаборанти шаманів
Виготовляють хмари з нафти
Спаюючи її у гумових чоботях.
Тут кожного пса звуть Рокфелером
Чіпляють на нього ошийник ностальгії
За старим божевільним безхатьком,
Що подарував аборигенам ілюзію:
Нібито вони ейфорію
Відчувають від кожної оди
Своєму меру-параноїку.

Я теж язики полум’я
Здіймав, як вітрила
Над кораблем своєї душі
(З тобою, старий магістре!).
Я теж знемагав від спраги
В камінній землі прочан,
Серед піску, що тікає з рук
(Як час). Я теж
Був серед монахів, що замість хреста
Прикладали до вуст руків’я меча
І слухали шум хвиль Кіприди,
Зрікаючись радощів буденності,
Шукаючі обрій і слід корабля на воді.
Я теж снив Безансоном –
Уривками спогадів, перерваних
Дзвоном щитів залізних блукальців.
І на площі в Парижі
Посилав крізь дим прокляття
Сребролюбим матійоносцям
І здіймався з гарячим повітрям
У височінь Ніщо.
Я теж вогняне вітрило
Порівнював з тим –
Конопляним, шматованим вітром,
Що несло нас – позначених знаками
До Землі Святої.
Але розчинившись в небі,
Ставши жменею попелу,
Збирав потім мозолястими руками
З вільними каменярами
Важкі сірі брили
Для злету у височінь
Ґотичної вежі…

У цій країні всі міста сині:
Чи то у серпанку, чи то нині смог.
Були колись в імлі, бо замріяні,
Нині зітхає дощ. Нині війна.
Люди розучились плАкати
Нині плакАти: якщо не на стінах,
То в душах. І кожне серце мішень.
І скляноокі зайди по закону інстинкту
Бачать людей як здобич.
Якийсь юнак
У якого замість думок
Завчені фрази,
Замість почуттів кокаїн,
Приїхав на війну про яку мріяв
Ще з пелюшок, бо країна
У якій його ростили
Хвора на обидві півкулі
Свого черепа гідроцефального.
Він так любив убивати,
А нині їде додому
У тісному ящику
Наковтавшись свинцевих слив.
Якби хто спитав: «Навіщо?»
Він би не пояснив,
Бо думати його ніколи не вчили,
А лише вірити вождю-ерзацу
Та пожованому цитатнику.
Позавчора він був шмаркачем,
Вчора легіонером
Потворної імперії казарм,
А сьогодні просто тіло
Заколочене в ящик,
Яке везуть через кордон,
Завтра його зариють
Глибоко в глину
Таємно, без слави почестей.
А місто так і лишилося синім…
І трохи замріяним – як завжди…

Примітки:
Це я про Белфаст та Ольстер, про солдат Британської імперії та про події 1969 року. А ви про що подумали?

Твоє кохання – це така своєрідна
Патока
Моєї діабетичної самосвідомості,
Куля пам’яті проходить навиліт
Через різьблені ребра
Залишаючи вм’ятини
На опуклій поверхні серця
Заповненого електронами.
І зовсім не в тому річ, що спогади –
Це тиша навколо кімнати,
Що оперізує по тобі наче по встановлених
Спіну-орбіті,
А в тому, що тиша – насправді голос,
Який розбирає тебе на гайки,
Який пульсує у твоїх ранах,
Періодично неначе жіночі місячні.
Отак кожен, хто носить наплічник
Із простроченим латексом,
І сірою фарбою,
Із вокзальними попелом,
Із прибережним пилом,
Із нічною вологою,
І постільним нерівним диханням,
Носить у ньому
Крішну,
Носить у ньому Шиву,
Носить зародки своєї
Любові,
І маленькі записники.
Виписуючи у них одні і ті ж самі
Імена у хронологічному порядку.
Виписуючи у них одне і те ж саме ім’я
Без будь якої впорядкованості.

2014.

Твоє кохання – це така своєрідна
Патока
Моєї діабетичної самосвідомості,
Куля пам’яті проходить навиліт
Через різьблені ребра
Залишаючи вм’ятини
На опуклій поверхні серця
Заповненого електронами.
І зовсім не в тому річ, що спогади –
Це тиша навколо кімнати,
Що оперізує по тобі наче по встановлених
Спіну-орбіті,
А в тому, що тиша – насправді голос,
Який розбирає тебе на гайки,
Який пульсує у твоїх ранах,
Періодично неначе жіночі місячні.
Отак кожен, хто носить наплічник
Із простроченим латексом,
І сірою фарбою,
Із вокзальними попелом,
Із прибережним пилом,
Із нічною вологою,
І постільним нерівним диханням,
Носить у ньому
Крішну,
Носить у ньому Шиву,
Носить зародки своєї
Любові,
І маленькі записники.
Виписуючи у них одні і ті ж самі
Імена у хронологічному порядку.
Виписуючи у них одне і те ж саме ім’я
Без будь якої впорядкованості.

2014.

Наш світ зруйновано.
Намисто днів і слів розірвано.
У жмені перли істин.
Міста людської віри
У руїнах. Тліє прах надій.
Свою містерію безглузду правлять
Тиран і лицедій.
Наш сад порубано.
Священних манускриптів попелище.
І дим гірчить
У стійлах скотарів.
Світ нетривкий.
Вервечку часу й молитов
Розітнуто. Розпалась
На ноти пісня Всесвіту.
Молись. Епоха зла
Прийшла дочасно.
Над світом душ панує мла.
І про останні дні святі
Пророчить сивочолий старець –
Монах, скрипторій і скрипаль.
І я цю казку слухаю, нажаль…

ділюся з вами друзяки декількома рядками геніального рецепту
як стати вельми шанованим і розтиражованим в укрсучліті стіхаписцем поетом себто
берете алкогольно-наркотичну тематику з синтетичним емульгатором цинічного занепаду
кидаєте суміш у жбаник випуклого словесного дна і зверху чогось ще такого мистецьки репнутого
з розумним виглядом плюєте як от я тута на ритмомелодику пунктуацію і синтаксис тіпа відкриваєте небачену постмодерну скриньку
насправді ж сидіти над римами банально ліньки
затим на утворену приємну каламуть сипніть жменьку релігійних та етнорасових провокацій
пам`ятайте що більше провокацій то більше асиґнацій
якщо вже зовсім невиліковний гурман підмішайте у страву російської матючні
може то вам буде і неприємно як інтілігєнту але ж ви хочете накладів як у Любки та Андруховича чи ні

зуздрівши свої книги в лискучих обкладинках на прилавках столичних книгарень вертайтесь додому
а далі там київська Дебют чи запрошення до Спілки прийде зненацька і ошелешить як звістка з воєнкому
інтер’єр помешкання також зазнає змін
хай це звучить наче кпин
та скиньте вже зі стіни отого Шевченка і було щоб сучасно актуально й хвацько
повісьте Леся Подерв`янського
у інтерв`ю літвиданням раз на рік говоріть лаконічно-гострі завчені фразочки замовлені політикою видавничого дому
і заради бога для вашого ж блага будь ласка не зізнавайтесь ні анікому
про ваші у прагненні загоїти душу й хист нічні посиденьки
над Єсеніним і Симоненком

07.06.14

Містер Чедвік стоїть на вулиці Дощів
З невидимою парасолькою Мадейри,
А якийсь чорноокий чоботар Езоп
Гукає йому слова вузькооких гуків:
«Містере! Ви би краще взули черевики,
Або взули оту мадам в чоботи-лінкори,
Бо Джон Ленон знову став Леніним
І вічно живим і комою в заповіті кесаря.
Не ходіть босоніж тротуарами «а-ля-рюс» -
Ви ж джентльмен або схожий на нього коп.
Пильнуйте свого саквояжа, в якому
Крім морфію живуть миші карного кодексу.
Ви ж доктор, чи то, вибачаюсь, лікар.
Коротше, знахар – лікуєте водогони
Міста з гучною назвою Вікна На Схід
(Бо шибки дзвенять, а Ви в молодості
Так хотіли стати фельдшером
І ставити клізму бульдогам королівства).
Містере! Ваші окуляри ілюмінатори,
Ви сам, як капітан підводного човна:
Давайте глуху команду «занурення»
Тарганам нашого часу. Моя вакса
Це колір Ваших днів. Пасує циліндрам.»
Але майстра щіток давно ніхто не слухає,
Не чує, бо навіщо. Вуха заткані ватою…

Між тишею і пеаном – мить,
Між словами рапсодії – павзи.
У цих павзах ховаються безодні –
Глибші, ніж безодні між галактиками.
У їх глибину нескінченну
Летять люди без парашутів віри.
Сліпий Гомер на площі жовтого міста
Раптом сказав громаді зрячих:
«Заспівайте замість елегій пеан!
Ви ж елліни! Не юрба пастухів
Вдягнених у чорне руно зневіри
І сандалі кволих маленьких істин.
Ви елліни! Діти Геліоса,
Прославте пеаном Зевса!
Шануйте оливкове дерево,
Ще прийдуть часи зітхання
В тіні кипарисів струнких…
Заспівайте нині пеан!
У вас є очі – дивіться на промені Сонця,
Дивіться на світло Правди!
Ваші тіла бронзи подібні щиту Ахілла,
Закрийте ними Вітчизну
Від стріл ненаситних варварів,
Від дикунів зі сходу,
Від андрофагів півночі.
Ви – елліни – діти богині Ніки,
Ваша Еллада сонячна
Кличе дітей до звитяги,
Кличе вас до свободи,
Здіймайте хоругви сваволі!
Ви – діти вільної!»

1. Соната

Месіан
Меса
Месія
Месники волі
незламні
в скрипці
втопають
її в’їдливі струни
лягають
мотузками
на серце
чиєїсь мами

2. Вальс

Шедевр Дебюсі
дует імпресі-
оністичний сюжет
не романс не балет
а дівчина тягне
вогненний смичок
жадає і прагне
ступити крок
у безневагомісну мить
їй просто… ще… не болить

3. Людський голос

Чий то голос?
Собачо-приблудний
чавиться крізь дріт телефонний
соком гранатовим
витікає з вуха байдужого
краплями поту
немічного боязкого
Хто ж то говорить?
Тінь Офелії
Сутінок Корделії
Речення метушливі
колишньо-звабливі
кидаються з раю в пекло
туди й назад без угаву
Де ж він де?
Чи прийде?!
Хто говорить?
Покутувана Лаура
Канцоно-сонетна фігура
Ні то Есмеральда плаче
в соборі немов неначе
шукає гріха й не бачить
не знає й не чує
а дріт їй віщує
спасіння за любов
за власні сльози й кров
а дріт їй пробачить
балаканину собачу
приблудно-болючу
фінально-пекучу
Попереду морок і тьма
Гризота сама
пускає кішок на серце.
Чи край уже? Ні
Бо в чорнім вікні
Є місяця промінь спокійний
У ньому й надія її

Усе змішалося і поламалося.
Увесь порядок у голові пішов шкереберть.
Світ перевернувся з ніг на голову.

Логіка стає абсурдом,
Колишні брати перетворюються на ворогів,
Армія складає зброю без пострілу,
Міліція підпорядковується бандитам,
Влада відрізає шматки цілого і віддає собакам,
Купка провокаторів хоче диктувати умови суспільству,
Христос у позі лотоса читає «Коран»…

Я стискаю тебе у своїх обіймах
І це єдина логічна реальність,
Дана нам у відчуттях.

20.04.14

Наша перша колиска – тиша.
Людське життя – це вічне повернення
У темний дім віковічного «Я» -
Предковічного першопочатку,
Де слова народжуються
Дітьми одноокого Атмана –
Знаками, намальованими
На поверхні астероїда,
На хвості крижаної комети
Чи на ймовірності
Самотнього електрона.
Повертаємось: завертаючи зірки
Великого Воза,
Запрягаючи Чорного Дракона Ніщо,
Завертаючи рукави Галактики,
Чи збираючи в кишені вогники Стожар
І знову запитуючи себе:
«Хто ми? Навіщо ми тут і для чого?»
Здогадуємось, що ми уривки
Плинних думок Всесвіту,
Цяточки Великої Істини,
Дхарми нескінченної свідомості.
Дивляться в чорне небо
Поцятковене вогниками зір
Двоє гравців маленькими істинами:
Я і мій сірий кіт.

Мій сон – реальність.
А реальність – лише сон,
Що сниться Богу серед моря,
Бо небо – просто море хмар
І синяви. Лише колиска снів,
Що сняться Богу.
Він дозволив
І грішним нам побачити ці сни,
А ми все ділимо
Те небо на квадрати
І на трикутники*,
Все міряємо марно
І намагаємось
Отямитись від сну.
І тільки дереву –
Старому ясену**,
Що посадив скрипаль***
Давно померлий
Наснилось справжнє:
Не війна, і не Калігула –
Не божевільний карлик****,
І навіть не юрба убивць.
Наснились квіти:
Хризантеми і фіалки.

Примітки:

* - колись в часи білих колон та запашного повітря античності жив чоловік на ім’я Евклід. Він любив інколи дивитися в небо і малювати у цьому синьому просторі уявні трикутники і квадрати. Але я не про нього…

** - цей старий ясен росте в Дубліні на вулиці Лана Сан Томас (святого Томаса) – недалеко від собору Святої Марії. Я часто любив спілкуватися з цим деревом – цей старий ясен чудовий співбесідник, завжди розумів мене…

*** - цього скрипаля звали Фланн О’Браєн (1879 – 1962). А посадив він той ясен у 1928 році.

**** - не вперше в історії жорстокі та божевільні карлики ставали королями і імператорами. Було вже таке… Почитайте хоча б Пера Лагерквіста. Сам Калігула не був карликом, але дуже мені вже він нагадує одного жорстокого імператора низького зросту…

Сонце, місяць,
Сонце, місяць,
Сонце-сонце.
Місяць — місяць.
Сонце... Сонце...
Сонце... Сонце...
Місяць? Місяць!
Сонце... Сонце...
Місяць! Місяць!
Місяць! Місяць!
Сонце? Місяць!
Сонце? Місяць!
Ні? - Так!
Ні? - Так!
Так? - Ні!
Так? - Ні!
Так? Так. Так! Так...
Ні-ні-ні.
Так-так-так.
Ні — так!
Так- ні!
Так! Так! Так!
Ні. Ні. Ні.
Сонце, місяць,
Сонце, місяць.
Ні — ні.
Так — так.
В голові у вас бардак!
30.12.2013 р.

А ти думав, що каміння ростуть з-під землі,
Що вони живі, як дерева на пагорбах Віклоу,
Але вони просто уламки твоєї країни –
Країни яку в тебе відібрали і сказали,
Що ти тут меншина і нічого не вирішуєш,
А ти звик називати її Ерін або Острів Долі,
Ти занадто звик слухати пісні і думати про минуле,
Дивитися на річку Лаган – непрозору як сама історія,
І казати, що це вода, яка навчить мене віршувати,
Але доведеться, можливо, померти зараз – саме зараз,
Або сказати мовою заліза – це моя країна,
І я не дозволю зневажати її,
Навіть якщо тільки скелі і хвилі
Будуть розмовляти ірландською,
Ти, я, він, вона і все наше плем’я рудоволосе
Відшукало спосіб бути,
І кожен усвідомив, що живе
Він тільки зараз, в цю мить, яка чогось варта
А все інше – паперова абстракція,
Вигадка божевільного поета,
Нехай хтось вибудовує концепції філософії
І пояснює причини і наслідки,
А ми просто ірландці –
Наші вчинки завжди нелогічні.
Хтось колись розкаже про це легенду
А ми просто ось так живемо
Саме тут –
У Белфасті.

Обпалені пеклом комунізму,
Загартовані у боротьбі з міражами,
Зранені при переходах із формації в формацію,
Сформовані у часи змін і беззаконня,
Витіснені на узбіччя життя корупцією та невіглаством,
Окуповані криміналом та зневажені гопниками,
Обставлені ідолами та закуті в кайдани обов’язків,
Просіяні через сито Афгану та Чорнобиля,
Затиснуті лещатами імперії,
Придушені «братськими» обіймами,
Обмануті та обкрадені гарантами і обранцями,
Зневірені та розчаровані,
Принижені та ображені,
Нескорені та сильні…

Романтики зі шрамами на серцях,
Велетні з букетами пролісків,
Революціонери зі світлом у зіницях,
Дон Кіхоти з кришталевими мечами,
Герої з пошматованою історією,
Жертви з тавром на грудях,
Воїни правди і совісті…

Ідеалісти,
Що народилися в крайній хаті
І переселилися у центральні будівлі столиці,
Гвинтики і руйнівники системи,
Лідери і молекули нації,
Яка на краю прірви співає:
«Ще не вмерла!»,
Яка, нарешті,
Перестає вірити божкам,
А вірить тільки Богу
І собі.

Ми щирі і справжні,
Ми щедрі та добродушні,
Ми проростаємо, як зерно крізь асфальт,
І зустрічаємо ранки
На барикадах
Знову.

15.12.13

5.30…
А мої очі вже десь,
По дорогам блукають,
Чогось їм не вистачає,
Чогось шукають.
Криків і критики,
А може спокій благають,
Думок відкритих, відвертих,
А може мої очі давно
Вже брехня підтирає..
Чого тобі треба?-
Знову лаюсь я на себе.
Годинника стрілки,
Хрупкі я зламаю,
Ненавиджу час й на що
його витрачаю.
Все частіше здається,
Що бігти-надто повільно,
Щоб збагнути все те,
Що в груди ввірветься..
Бажання взлетіти
Й потрапити в казку,
Й як нахаба хапати
Все і відразу…
Страх запізнитись,
Куди біг все життя,
А можливо,що просто,
Моя трохи дурна голова,
Не тямить,що швидко
Занадто стираюсь…
Що чОго тут варте?
Я досі вагаюсь…

Сестро, сестро, хто скаже навіщо трапляються такі ночі
коли ти чекаєш знеболювального, спостерігаючи за тим
як
стрілки на годиннику поволі пишуть тобі вирок?
Хто зрозуміє як це - молитись в надії, що
зовсім скоро ікона почне мироточити і привітна тьотя
в білосніжному халаті скаже:
"Ми помилились", -
замість
"Для вас є місце в хоспісі"?
Сестро, сестро, побудь зі мною, змочи мої губи водою,
введи в оману, пообіцяй, що наступне літо ми будемо...
а більше нічого не обіцяй.

поклади на терези
щастя
прив'яжи червоною ниткою
прив'яжи повітряну кульку
кольору не-бо-блакиті

від-пус-ти

а зліва
залиш пустку
що отам у кутку навпроти
зуби точить
ножа гострить
патрони лічить
чекає темряви

поклади на терези
пустку
зігни терезам хребет

від-пус-ти

поки не стало пізно
щастя збере валізи
адьйо
і полине ввись

хай перевісить

о хай пере-вісить





2013

P.S.

твій всесвіт не охопити
навіть всезрящому
оку хаббла
що вже казати про себе

я ширюсь у леті своїх надій
(як трансцендентність
у працях канта)

світлові роки

де я

де ти

мене затягують чорні діри
візерунків твоїх зіниць

я плутаюсь
у запашному космічному вітрі
твого волосся

я б життя віддала
по мені
рай космічний
лиш пекло
коханих
блакитних
очей


2013

цей біль не ви-сказа-ти
не ви-плака-ти
не ви-писа-ти
аспіринова кава аж надто шипуча
пече
ти вже занадто ви-снаже-на
і рветься душа аби ви-й-ти
і хочеться ви-кину-ти
ніби із ліжка крихти
від твого улюбленого печива
душу ту
бо болить


2013

Крижані душі вилиті за одним шаблоном…
Крижаним душам потрібен тільки холод…
Вони тримають холод і помножують його…
Кріоконсервація…
Обмінні процеси сповільнюються,
Припиняється старіння…
Краса! - заморожена…

А я так хочу тепла!...

21.10.2013

Будівничий лялькового театру
Міняє цеглу п’єс на хліб монологів.
У нього голова напхана тирсою фраз
Пустих як бубон шамана евенків,
Але він ніколи
(Ви чуєте? Ніколи!)
Не вважав себе лялькою.
У нього дерев’яні руки,
У нього костури-ноги
Зроблені зі старих ясенів метафор,
З потрісканих дубів алегорій,
З білих беріз гіпербол,
Але він завжди
(Ви чуєте? Завжди!)
Не крокував, а літав
На своїх милицях Шекспіра
І протезах Мол’єра,
І змушував своїх ляльок
З придyркуватими посмішками
Грати трагедії –
Зображати Гамлета та Отелло.
І кому? Смішному зайчику.
І чомусь примушував грати Офелію
Стару кyрву Мальвіну
З вицвілим волоссям
Зробленим зі старої ганчірки
І кінської гриви,
Пофарбовану соком бузини.
Він тільки будівничий.
Але чомусь вважав себе режисером
І драматургом і критиком.
А який з нього
Вийшов би сантехнік!
Від Бога…

Померти як жайворонок від спраги,
перед міражем

Чи як перепілка
що море здолала
у перших же хащах
бо більше не мала
бажання летіти

Але не жити стогнучи
ніби осліплений щиголь

(1914-1919)

У судний день
Візьму з собою вівцю.
Бо я теж пастух –
Подаруйте мені ножиці –
Замало мені кресала і терезів.
Стою на мосту
Поміж двома порожнечами,
Ангели всі в мантіях,
А я ногами босими
По дерев’яному кістяку переправи.
Зважуйте наші гріхи, зважуйте!
Промені чорного сонця
Перстами вказівними
Для цієї юрби нескінченної.
Дозвольте мені хоча б затесатися
Поміж ірландських монахів,
Що бредуть у мовчанні самітників
У свої важкі ряси вбрані.

Сон. Коли хмари кольору горобців,
То марево, як кіно, проектується в небо.
І не знати, де блукаєш ти –
Старий птах на сухому дереві предків:
Чи то в світі, який називають «реальність»,
Чи то у журливих снах чорної черепахи.
Ти забув, що дзеркало – це двері
Між двома снами водяного щура.
Ти розбив дзеркало
І намалював на стіні дерево
Там – де лишилася порожнеча.
Ти блукав лісом
В якому крім мертвих дерев небо,
Ти розмовляв з круком,
Що вивчив з усіх людських слів
Тільки слово одне – «небуття».
Ти подумав: «Як солодко
У його нескінченності,
У його глибокому колодязі,
У його м’якій чорноті…»
Ведмедик наповнений ватою.
Дитяча іграшка.

сиджу у тінистому місці дикого пляжу
і спостерігаю за кругообігом голих тіл у природі

зненацька перед моїми очима
виринає зовсім гола дівчина
і звертаючись до мене
з докором каже

чоловік який дивиться

і я їй відповідаю

а хіба не можна
всі дивляться
і я дивлюсь
а що у цьому такого
невже повинен заплющити очі і відвернутись
не споглядаючи таку красу

і присоромлена гола дівчина
не знаючи що мені відповісти
повільно повертається на своє місце на пляжі
граційно вигинаючись при ході


14.06.2013

Хто сказав
Що ангели не знають гріха
А живуть зі стовідсотковою точністю дотримання заповідей правильності
Хто сказав
Що їм не дано насолоди польоту
Маючи за плечима здатність літати
Хто сказав
Що вони не мають права кохати
Живучи із безмежно альтруїстичним серцем
Яке так прагне бути подарованим комусь одному
Хто сказав
Що вони не відчували тепла поцілунку
Якого люди так задоволено не цінують
Хто сказав
Що вони не пили червоного вина
Яке роками вбирало в себе дух історії
Хто сказав
Що ангели не знають гріха
Ви ж точно бачили сумних гріховних янголів

Історія дванадцяти секунд
Один
Повітря затишно вмостилось у кріслі
Забувши показати нікому квиток
Два
Ангел загубив крила
І абсурдно намагається злетіти
Три
Троянда впала на асфальт
І змусила повітря заплакати від болю краплями дощу на шибках
Чотири
Хтось зламав підбор об листя
Не подумавши, що в передсмертному стані воно стає готрим
Пять
Серце спіткнулося від невдалої думки
І побігло секундою наздоганяти минулу мить
Шість
Зірка загадала бажання
Побачивши, як перед нею падає Земля
Сім
Годинник хвилюється
Бо забув котра година
Вісім
Дзеркало відпочиває від зображень
Імітуючи вимкнений телевізор
Девять
Безсоння поспішило викликати таксі
Залишивши мій час у спокої
Десять
Бажання правильності вимагає воскрешувати пам'ять
Щоб знову викликати давно забутих свідків
Одинадцять
Сповідь перед сою дає шанс втіленню ідеальності
А здоровий глузд той шанс одразу ж забирає
Дванадцять
Але ні
мовчу

На небі застрелився ангел
Забувши про обіцянку охороняти
Стріляв зранку
Щоб кров сприйняли за світанок
І тисячі закоханих поглядів не подумали погано
Стріляв з пістолета макарова
Інших на небі не знайшлося
І викидав у постріл море злості
А може
То лише здалося
Світ сприйняв кров за банальний колір світанку
І умільці зробили ставку на прогнози
А я витирала червоні від крові сльози
Бо на небі застрелився мій ангел

Я ліплю її
з білого смутку і білих туманів
на основі свого особистого сивого болю
від понесених втрат,
від малих і великих поразок
на межі перемог,
що намарились і не збулися...

Я ліплю свою вежу
з лози, що росла на шпіцрутени
для нескорених,
з глини,
що вбила колгоспницю-маму, -
моїй вежі, я знаю, вовік не загрожує
вавилонське руйновище:
глина й лоза - монолітні!

Я люблю свою вежу -
інакше її не ліпив би
на останньому подиху,
сили зібравши останні...


04.12.2006

Вода це найгірше дзеркало
вона показує тебе таким
яким би ти хотів себе бачити
це ніби дивитись
спросоння короткозорим поглядом

Ти дивишся збоку на графин із водою
і бачиш його наполовину повним
і бачиш його наполовину порожнім
хоча при погляді зверху переконуєшся
що води там хіба на дні

Ти п’єш воду ти дивишся у воду
це завжди самообман

і навіть якщо ви дивитиметесь на графин збоку
вода не з’явиться
і навіть якщо я дивитимусь зверху
вона не зникне

дивлюсь у вікно на свинцеві хмари
що укрили небо

жалюзі ледь ворушиться від холодного повітря з кондиціонеру

густі подвійні рами і фігурна решітка
замкнута на замок зсередини

ділять небо на маленькі шматочки
і воно ледь пробивається до мене

крізь павутину дротів на стовпах
і частокіл бетонних стовпів
та гілки дерев

увага моя розсіюється

і я забуваю про вікно
і решітку на ньому

і поринаю у роздуми

про всесвіт


12.06.2013

коли тривожні думки
заполонять усе єство моє
і прокрадуться всередину мене
як вороже військо крізь стіни фортеці
і від лихих загарбників нікуди буде подітись

я сяду писати вірш

у якому не потрібно буде думати над римами
над ритмом
взагалі ні над чим
лиш записувати
що прийде у голову

що біжить синапсами
крізь тремтячі нейрони
до кінчиків пальців
на клавіші клавіатури
і перетворюється у
символи СУЛМ-и
ще ніяк не названого
Документа1 Microsoft Word

назву якого згодом
я обов’язково впишу
вище першого рядка
та викладу текст на сайт
де читачі мають смак
до модернового постмодерну

і щось про нього скажуть
чи ні
але точно подумають
звісно якщо прочитають

про текст
про автора
про себе
про будь-кого
про будь-що

щось таке
чого ані я
ані навіть вони
не кажучи вже про всіх інших

не в силі зрозуміти

і це означатиме
що у мене і справді вийшов
справжнісінький модерний постмодерн

хоча досі не знаю
що це таке

а ви?


12.06.2013

Хароне, перевізнику, часи,
коли у поті сивого чола
ти заробляв собі на прожиття,
давно уже минули. Бізнес твій,
розквітнувши, – успішний, як ніколи.
Тепер ти бос і полчища примар
(прислужники чи найманці твої),
і день і ніч простують Стіксом чорним
(чи може Ахероном) до імли.
Не по одній душі, по декілька зараз,
везуть до схрону гондольєри скону,
платню за те керуючи безбожну.
Навіщо, старче, золото тобі?
Його облуди тьмяне божевілля
ніхто із смертних ще не переміг,
бо лиш один кінець у битвах тих пожадних:
отой обол за послуги твої,
а ти береш утроє… Ціни правиш,
немов торгаш у нас перед святАми.
Сини Мамони цей платіж підняли
чи індекс часу оцінив твій труд
за безліч переправ через останні води?
Хароне, ти бачиш далі кожного із нас
своїм безумним зором-оком.
Скажи тоді, коли багатство цього світу
лежатимуть у ніг твоїх роззутих,
кого на берег той неповоротний
відправиш у човні на вічний упокій?
Коли земля, холодна і порожня,
кружлятиме у безвісті смертей,
то, може, ти її відвезеш до Аїду,
щоб не боліло довгими віками
безумство роду
і сам тоді залишишся у царстві тому,
бо що тобі, самітнику, робити тут,
на березі, де вже не буде людства?
Скажи, Хароне, це лиш тільки страх
перед життям, у даль якого ми ідемо нині?
Чи так воно і станеться колись
і хто згадає нас тоді на попелищі
надій і сподівань,
розвіяних, рознесених за вітром?
Мовчиш, Хароне. Ти же не Творець.
Ти – тільки перевізник, більш нічого.
І що чекає світ, початок чи кінець,
не відають ні розум, ні язик німого.

В особистостях перехожих
Шукаю твій синій під шию светр,
Зараз осінь - багато схожих,
І в моді синій колір вільвету...

А я без тебе лиш тільки рік,
І від кількості випитих кав
Затопило свідомість, та сміх
Твій відволікає мене від справ...

І хочу позбутись цього,
Відірвати свою залежність,
По погоді - то завтра дощ,
По характеру - то відвертість...

По закінчених поїздах,
По маршруту трамвайних колій,
Я проводжаю свій страх,
І купую білети волі...

Шум новобудови.
Хтось зачарований
Старої цегли пилом.
Хтось замість квітів
Воліє нюхати
Перегар іржавих автомобілів.
Хтось милується
Залізними і бетонними деревами,
Снідає паперовими яблуками,
У свій мікрочіповий мозок
Запихає стосами
Рекламну макулатуру.
Хтось замість книжок
Читає газети.
Хтось замість кіно
Дивиться блимання телевізора,
Полюбляючи замість лиць
Дивитися на тупі рожі,
Де жодної думки у скляних очах,
Де замість почуттів
Бажання набити шлунок.
А хтось ладен слухати
До нескінченності
Какафонію міста Бу.
Шкіряний портфель
І горнятко кави
Випите на руїнах Бастилії.
Мугикаю Марсельєзу,
Мрію стати корсаром
Чи то альбатросом.
Бо літати чи плавати
То один спосіб
Бути.

1. Сніг, що розтанув, - не хвилює.
Вода тече в небуття.
З нею кохання не сплине.
Тільки - мовчання.

2а. Ніч без сну.
Спокійна, безтурботна.
Її нема. Не ночі, а її.
І не буде.

2б. Ранок важкий, похмільний.
Та скоро тяма приходить
до радіоприймача.

3. Читаю словник.
Гасло за гаслом.
Кома за комою.
Нескінченні дітери
сон навіюють...

4. Читаю атлас.
Мандрую землею рідною.
Усе дороге безмежно
вві сні щезає...

5. П'ю гербату з м'яти,
аби забутись тобою.
Розчинитися в зіллі.
Тьма. Провалля.

1. Поезія - суцільні повтори...
Звуки, слова, фрази.
Безлад. Маячня. Суєта.
Пекло.

2. Надвечір, вдихаючи прохолоду,
я нічого не хочу -
лише кохатися з пандорою
тисячу днів і тисячу ночей,
а на тисячу першу - відійти... вкупі.

3. Це - вишня.
Не сакура, а просто вишня.
Росте не в Японії,
а на бабусиному городі.
При сході сонця
оживають півень і дерево.
Тут - коріння моє.

4. Пісня моя не летить, наче птаха.
Не подібна до аероплана.
Виповзає змією із серця
та жалить мене самого.

1. Маршрутка швидко мчить,
намагаючись обігнати літак.
Їй це не вдається.
Кінець.

2. "Сонце вийшло нарешті.
Зима наче позаду.
Чи буде весна?"
Подумав байбак.

3. Колеса з'їдають асфальт,
викочуючись на міст.
Дорога вся затремтіла
під лапками мурахи.

4. Дівчина поруч підвелася -
небо розверзлось раптово.
Автобус їде у безвість,
притискаючи колію трамвайну.

5. Світлофор червоний - зупинка щастя,
зелений - навіжена гонитва.
Кінцева зупинка - тупик...
тупий... найтупіший.

Колись давно я піднявся на вершину гори Кокнарі, що в графстві Слайгьо у Коннахті. На верхині цієї кори височіє кам’яний курган, насипаний багато тисячоліть тому. За легендою, в глибинах цього кургану похована королева Медб. Стоячі на вершині кургану я думав про сиву давнину моєї сумної Ірландії. І тут помітив чорну грозову хмару, що сунула небом. Почало гриміти і блискавки, що освітлювали небо – таке ж сумне як в часи короля Лугайда мак Лоегайре. І тоді я написав таке:

Бавимося в хованки
Зі старою худорлявою жінкою
Вдягненою в біле,
Що тримає в руках
Серп і косу
Що зроблені з заліза
Допотопних метеоритів.
Граємося в піжмурки
З бородатим дідом
У якого всі посмішки
Сумні як осінній дощ,
У якого всі жарти
З журбою старих криниць.
Ми – гравці у кумедні ігри –
Завжди дитячі,
Але завжди азартні.
Ми – діти чорної землі
І спраглого сонця.
Ми – люди.

Друже Евкліде!
Як тісно душі у твоїх клітинках
Креслити безмір калюжами книг.
Бородатий філософе!
Знавець чисел і ліній.
У затінку портика
Малюєш трикутники чорні
Моїх невгамовних рапсодій.
Античності сивої слід
Чайкою білою морем
Чи сторінками папірусів
Відбілених хворою Кліо
Чи Каліопою…
Ти
Словами апорій Зенона
Сандалі ховаєш в пісок.
Нікуди йти. Та й навіщо?
Шкуринкою хліба черствого
Звуки легенди про Іо.
Десь у перерізах сфери
Пісня стара про Сізіфа.
І про орла. Про…

Виливаю життя на мілке сито вічності.

Цівочки років
Розтікаються по площині і
Групуються.

Спочатку крізь дірки просочується
Дитяча здатність дивуватися
І вміння радіти.

Зрілі почуття, ніби желе,
Закупорюють отвори.

Вони тримаються купи,
Обмінюються енергією,
Чіпляються за повітря,
Гронами крапель
Звисають
Знизу.

Ніби у руках золотошукача,
У ситі залишаються
Кристали чистого розуму,
Зерна пам’яті,
Хмаринка душі
І відчуття болю.

Вічність не відпускає їх у невідомість,
Бо саме вони
Є результатом нашого досвіду
Самовдосконалення і праці,
Любові і
Вмирання.

21.04.13

лі.
та..
ти...
в самому слові проростають крила
відчуваєш, як тріпоче небо
шпаринками вічності
у твоїх
небезсмертних легенях
відчутно..
всесутньо
вибухаєш пелюстками сонця
і на швидкості світла
на такій повільній
швидкості
сплетених мрій
перелітаєш павутиння вигаданих кордонів
дороги зречених місць
і безмежності волі

я (не) ілюзія
я просто маленький
промінь сонця
що любить подорожувати
сітківкою твого ока
на екваторі
спільного раю

лі.
та..
ти...
та ти
чомусь обираєш землю.

[2011]

Один мій знайомий жив у старому кам’яному будиночку самотнім аскетом. Любив вечорами грати на скрипці і читати старовинні грубезні книги у шкіряних палітурках писані латиною та грецькою. У нього в домі ніколи не було мишей – він тримав трьох кішок яких назвав Клото, Лахеза, Атропа які берегли його бібліотеку від докучливих гризунів. Мій знайомий давно помер, його будинок, його скрипку і його бібліотеку продали за безцінь. Якось я згадав про нього і написав ось такий вірш:

А ви вмієте крокувати?
Не бруківкою
І навіть не ромашковим полем,
А полями етеру,
Взувши чоботи
Пошиті з порожнечі
Шевцем з дивним прізвищем
З шилом позиченим
Ангелом чорнокрилим.
А якісь три жінки
Досі прядуть свою вовну
тягнуть нитки – не свої – наші
Так невчасно їх обриваючи…
Недоречно я тут, недоречно.
Моя нитка
Все тягнеться й тягнеться,
Обтинати їм ліньки
Чи то не хочеться,
Довга вона аж занадто
Між гілками горобини плутається,
Нехай з неї ліпше
Теплий светр сплетуть
Ірландським безхатькам-рибалкам.
Бо всі ірландці безхатьки –
Острів свій загубили
І світами блукають
Стежками
Як ті нитки плутані…

Коли я в останнє відвідував Ольстер, мене віз через кордон з Ірландською республікою водій в якого бракувало трьох пальців на лівій руці, і був шрам через все обличчя. Ми не розмовляли цілу дорогу, бо розуміли один одного без слів. Тільки при перетині кордону він сказав мені: «Ми – ірландці… Наша Батьківщина як крижина, що тане під нашими ногами…» І тоді я записав у свій нотатник таке:

Наш зелений острів –
Це айсберг вкритий мохом,
Який застряг на мілині
Океану часу.
Отак ми і плаваємо
У нашому «тимчасово»,
Думаючи про вічність
Між старими дольменами,
Співаючи свої сумні пісні
Про терпку потойбічність.
Крига нашого айсберга
Не тане – бо споконвіку гаряча
Як чай у заварнику
Дивака О’Генрі.
П’ємо його ковтками
Навіть не думаючи,
Печемо свої ірландські пудінґи
З хвилин та помилок,
З безглуздя нашої історії,
З недоречних жартів
Та порожнечі несказаних слів.
Смакує. Особливо з віскі.
Танцюймо свою джигу!
Танцюймо….

О сіра холодна рибино смутку,
прошу тебе, залиш
підводні печери моїх спогадів,

тяжко мені з тобою.
Твоя срібна луска відблискує
відчуттям провини і сорому,

ми ж нікуди разом не допливемо,
загинеш ти у мені
і я із тобою всередині.

І тоді ти просиш мене відкрити
кам'яну браму підводних печер,
бо ж тебе не пускають на волю
власні мої страхи.

Вдих — і ти випливаєш,

видих — тиша і спокій.

Пливи, мій смутку, далеко пливи

у забуття затоки.