Вже до нас летять лелекі,
а у нас – війна і в вЕсну
долі нам несе не легкі
від убивців і інвесторів.
Ті інвестори, як рани:
знову ділять Україну,
і в долЯх орди-орави
кожен прагне половину.

Вже до нас летять лелекі,
а у нас земля палає…
До весни летять, до Мекки –
рідна земле силу має.
Побудують гнізда птиці
по Вкраїні вільній,
переможуть українці
ворогів і війни.

І засяє синє небо
над пшеничним полем
і земля народить хліба
на добробут й волю.

24.02.2026

                    І
Ми власної історії народ
і незалежні від сусід і сказу
на тлі невиліковної прокази
скажених іродів та воєвод,
а також від протекції заброд
і від комуністичної зарази.
Нехай під ними вигорить земля
і що би не стояло на заваді –
не будемо служити москалям
і будь-якій кацапомовній банді,
яка просякла при зеленій владі
аґентами і юдами кремля.

                    ІІ
Яка би моровиця не косила,
були і залишаємось людьми,
нащадками правителя Аттіли
як авангард об’єднаної сили
протистояння світла і пітьми.
На поприщі науки і освіти
ми й досі – Магометова гора
і нам переосмислити пора,
якими мають бути наші діти,
що нині є захисниками світу
як нездоланні воїни добра.

                    ІІІ
Не за горами наша перемога
і неодмінно настає той час,
коли земля і небеса за нас...
...................................................
попереду барлоги й перелоги,
які ми подолаємо за раз,
щоб жити, як за пазухою Бога,
де кожного веде своя дорога
і де ніхто нам більше не указ.

02.2026

Я вийду на майдан, на велелюдний простір,
На людський суд і глум, на торжище століть.
Я покладу, як неповторний промінь,
Свої думки й страхи, як спалахи квилінь.

Я вийду на майдан, на суд людський і Божий.
Нехай стинає кат що хоче, а проте
Не можна це сприймать без рятівного брому,
Який приніс у горах безстрашний Прометей.

Я вийду на майдан, де люди зачекались
На правду і добро, на справедливий суд,
Де вогняні слова жде велемудрий камінь,
Де крізь асфальт росте святої віри суть.

Я вийду на майдан, серед повій і блазнів,
Безумців, волоцюг, рабів, трудяг і слуг
І упаду на брук під велелюдне "Браво!",
Вростаючи у ґрунт, як невмолимий плуг.

26 травня 2025

Серед степу в глухій балці багаття палає.
Утомився, зупинився козак, спочиває.
Коня пустив, хай пасеться – трави у достатку.
Сам сидить та на сорочці пришиває латку.
Вже подерлася сорочка, на тілі зіпріла.
Давно уже козаченьки в похід не ходили.
Нема таких отаманів, як були раніше.
Сидять, пуза підпирають булавою лише.
А козак тільки із того живе-поживає,
Що у вдалому поході собі здобуває.
Нема славних отаманів і ніде їх взяти,
Щоб у Крим чи у Молдову піти, погуляти,
А то й морем полетіти до султана в гості,
Щоб він рвав по волосині бороду від злості.
Нема славних отаманів і на Січі лихо:
Розбіглися козаченьки, зробилося тихо.
Пішли хлопці заробітку по світу шукати,
На чужій землі далекій за чуже вмирати.
От і він блука степами, притулку шукає,
Куди голову схилити і досі не знає.
Пришив латку, придивився - непогано, наче.
Підняв очі – чи спокійно навкруги. Аж бачить,
Кінь від паші відірвався, нашорошив вуха.
Козак миттю прихилився до землі, послухав.
Так і є! Далекий тупіт – ледве-ледве чути.
Іде орда, мабуть, степом. Хто б іще міг бути?!
Іде орда грабувати знову Україну.
Хто на шляху в неї стане? Хто її зупинить?
Хто, як не він? Бо ж для того й став козакувати,
Щоб від ворога Вкраїну рідну захищати.
Затоптав бігом багаття, зібрав свої речі,
Одягнув каптан старенький, потертий на плечі.
Оглядівся: шабля збоку, мушкет за спиною.
Що ж, козак уже зібрався, готовий до бою.
Хоч один не воїн в полі, говорили древні,
Але ж тоді й козаченьків не було, напевно.
Свиснув коня, ловко скочив у сідло і гайда.
Скоро він собі забаву козацькую знайде.
Знову шабелька заграє, мушкет озоветься.
Несолодко татарві тій в полі доведеться.
Тільки виїхав із балки, аж дим на кургані.
Не сплять, видно, козаченьки, сторожують гарно.
Буде знати Україна, що знов орда пхає.
Хай готується й оружно її зустрічає.
А він поки затримає орду в чистім полі,
Та за хвоста ще посмика норовливу долю.
Озирнувся – тихо в полі, все живе сховалось.
Знать, не вперше із ордою лихою спіткалось.
Прагне десь перечекати, не втрапить на очі.
Козакові то не личить, він битися хоче.
Їде орді навперейми і страху не знає.
А навколо ковилою вітер колихає.
Сам-один у чистім полі… Озирнувсь, одначе,
А позаду уже нього і військо козаче.
Не розбіглись, як гадалось, вони по чужинах,
Все ж миліша козаченькам рідна Україна.
А гуртом, як кажуть люди й батька добре бити.
Буде кому орду кляту у полі зустріти.
Хай і в латаній сорочці та в руках домаха,
А у серці батьківщина і ні краплі страху.
Усміхнувся козак: значить, ще рано вмирати.
У надійних руках буде Україна-мати.

«Служу Україні!» — від віку й донині
Слова ці лунають і серце діймають.
«Служу Україні!» — їй, неньці єдиній.
Міцне в нас коріння, родюче насіння.
Традиції, мова, батьків заповіт —
Основа держави на тисячі літ.
Пильнуймо зірко, тримаймося стійко.
Борімося мужньо і мовимо дружньо:
«Як сонце — могутньо, як небо — безмежно,
Служу Україні своїй незалежній!»