По українській матері-землі
ідуть колоною військовополонені.
Ідуть в донецькій проросійській млі
захисники Вкраїни нені.
І не ідуть, їх ті ведуть –
Вкраїни зрадники полукацапи.
І всі донецькі смачно ржуть:
«хохла у плен кацап зацапал!»

Смартфони, камери і сепари… все є,
щоб глузувати в тім параді над «хохлами»:
і успадковане невігластво своє,
і той не свій Москви орел двоглавий.
Радіють ватники: «Ура!»,
і під Росії прапорами
всі – від собаки до щура –
заллють за зуб свої стограми…

Чи є у тих щурів мізки?
Чи Україна винувата,
що в череп їх лайном місткий
російська влізла вата?
Та хай би здохли в тім лайні
оті донецькі з москалями.
Ми переможемо в війні,
вони для себе риють яму…

Та все ж, як цвях, стирчить питання:
Для кого годували їх,
чого на себе брали гріх
як віддавали і останнє,
аж поки не нажреться «брат»?..
…Транслює ворог той парад –
біду і сором України,
і чути кожної хвилини
ворожі постріли гармат.

Епілог

Коли здолаємо і тих і тих,
пересмердить земля гнилим кацапом,
Росію вдаримо на смерть під дих
війни останньої останнім залпом.
І втрати порахуємо, і в цьому будем злі,
згадаємо рашистам той парад в полоні,
зростимо правду на своїй землі,
зростимо долю на своїй долоні.


04-10.02.2020 р.
Вірші редаговані 04 червня 2022 року

В душі панує пустота
І я у ній Чапаєв.
Пустопорожня суєта
Мене давно вже не займає.
Зимовий дощ періщить за вікном.
Тріщить в сусідів генератор.
Настав блекаут перед сном.
Ковтнув москаль, мов алігатор,
Електрику. І буде мла
У саван огортати місто.
Зима четверта проти зла
Помститься разів в триста.
Десь там в багні, серед степів,
В негоді мої друзі
Колись і я там бути хтів
Та залишились астма й муза
І ще на третє - самота
Такі є віхи мого часу...
Лишилась нездійсненною мета
Побачити румовища Донбасу.

8 січня 2026.

Ніч вливається в шибку синькою,
Підвіконням стікає вниз.
Обморожена гілка бринькає
Медіатором об карниз.

Місяць повний у сніг покришений.
Грає сріблом невинний наст.
А за щирою ніби тишею
Причаїлася десь війна.

У мене все добре, ну просто чудово:
Вже запахи хвої гуляють по дому,
На вікнах сніжинки, за вікнами зимно,
І кішка у кріслі, і чашка красива.

Стабільна робота, заняття у залі,
А донька складає останній екзамен,
І світло, буває, подовгу не гасне.
У мене все добре, у мене все класно.

У мене все файно, святково і мило,
Шахеди літають здебільшого мимо,
Ну максимум, може, в сусідній будинок,
А так все спокійно і тихо на диво.

У мене все добре в поточнім моменті,
Якщо не збирати докупи фрагменти,
Думки не пускати за межі вітальні.
У мене все добре. Все ок, все нормально.

Де поділись вірші? І чому така темная тиша
Та неспокій душі вимагає римованих слів.
Живучі на війні, не завжди розумієш що пишеш
Ніби літопис часу, графічний відбиток цих днів.

Перехрещені вікна, підвали і стрекіт шахідів.
На дитячих обличчях застиг не прихований жах.
До зруйнованих шкіл принесуть іграшкових ведмедів,
А бійці на позиціях вкотре вгамують свій страх.

Віри ніц тим панам, що прийшли в миротворці рядитись.
Буде час і віршам, а тепер лиш на зброю надія.
Що би вижити нам є єдиний рецепт – не скоритись.
Допоможе нам в цьому Христос і Святая Марія!
14.12.2025

Туман висів, як молоко густий.
В такому дуже легко заблукати.
І будеш вихід цілий день шукати,
І колами ходити в пастці тій.
Коли він свою гаву упіймав
І не помітив. Мов мара вхопила
В свої обійми. Коли відпустила,
Товаришів уже і слід пропав.
Кричати вслід резону не було.
Почує ворог і в момент накриє.
Себе порятувати не зуміє
Й товаришів накрити теж могло.
Тож дослухався, навмання ішов
Та і на міну наступив прокляту.
Метнувся вбік життя порятувати.
У голову шугнула дика кров.
Відчув удар і темрява ураз
Його накрила. Скільки провалявся,
Не знав. Туман клубками все збивався.
Губилися у ньому й простір, й час.
Хотів устати, але біль страшний
Його звалив. На ногу не ступити.
Мабуть, у нього кістка перебита.
Нога в крові. Аж дивно, що живий.
Дістав бинти, сяк-так перев‘язав,
Щоб кров спинити. Треба щось рішати,
Бо ж пізня осінь. Що ж тут, замерзати?
Повзти кудись? Хоча куди – не знав.
Але поповз неспішно у траві,
Що тим туманом, як росою вкрита.
Промок наскрізь. Та мусив то терпіти.
Від голоду аж зводило живіт.
Але він повз, тамуючи свій біль,
Женучи голод і холодні руки
Туману. Серце, наче молот стука.
Отак би ліг, завмер, якби не ціль.
Про час забув. Минули миті, дні?
Вже сил не було, хоч надія тліла,
Яка одна лиш додавала сили.
А все навкруг, мов у дурному сні.
Вже сподівався – вибрався, але
Наткнувсь на вирву і калюжу крові.
На тому ж місці опинився знову.
Зробилося умить від того зле.
Мара по колу його провела
Й назад приве́ла. Що робити має?
А холод все сильніш його проймає.
Надія зникла, мов і не була.
А безнадія – то вже певна смерть.
Заплющив очі. Мабуть, помирати
Отут прийдеться. Чи свідомість втратив,
Чи то заснув, бо ж сил уже ледь-ледь.
Наснилась йому дівчина, яку
Він там в житті минулому залишив.
Пообіцяв їй повернутись лише…
Відчув її цілунок на щоці.
Вона його легенько обняла
І йому тепло й хороше зробилось.
Напевно, й справді то йому наснилось?
Прокинувсь, наче. Може мить пройшла,
А може вічність…. І відчув тепло.
Розплющив очі. Й дуже здивувався:
Якийсь дворняга біля нього вклався
І те тепло якраз від нього йшло.
Як тільки чоловік поворушивсь,
Схопивсь собака, став хвостом виляти.
Мовляв, прости, забув тебе спитати.
Без спросу біля тебе примостивсь.
Та чоловік прошепотів: - Привіт!
Й собака йому, начебто всміхнулась.
Туди-сюди перед очей метнулась,
Утрачений немов шукала слід.
- Як тебе звати? Може ти Полкан?
Мухтар? Шарко? Той знов хвостом виляє.
- Скоріш, Шарко, раз так відповідаєш.
Мабуть, собі господаря шукав.
По селах стільки залишилось їх.
Господарі лиш необхідне брали,
Своє життя найперше рятували.
Не до собак, не до котів своїх.
Зрадів собаці дуже чоловік.
Собака, видно теж йому зраділа.
Все біля нього лащилась, ходила,
Далеко не відходила убік.
«А, може, це Господь мені послав
Провідника? - майнула думка в нього, -
І допоможе віднайти дорогу,
Щоб вже отут до смерті не охляв?»
- Веди, Шарко! – неголосно сказав, -
Показуй шлях! Я за тобою йтиму!
Хоча поправивсь подумки: «Повзтиму!»
Хвостом в отвіт собака завиляв
Й побіг вперед. А чоловік за ним.
Далеко пес від нього не відходив.
Ледь відбіжить, верта, кругами ходить,
Показуючи виглядом своїм,
Що він не кине. З супроводом тим
Нова надія у душі зродилась.
Йому так жити сильно захотілось,
Побачити іще раз рідний дім.
Він повз і повз. Хоч вибивався з сил,
Та бачив пса і сил мов прибавлялось.
А все в тумані навкруги ховалось,
Здавалося примарним все навкіл.
Задумався… Аж раптом бачить – пес
Став перед ним і в очі заглядає.
Не гавка, хвостом, навіть не виляє.
Від погляду того напруживсь весь.
Хотів спитати пса: «Чого це ти?»
Але почув десь кроки недалеко.
Їх кілька йшло. В тумані тім нелегко
Було пізнати, хто б це міг іти.
Але прищулив свої вуха пес,
Немов попереджав. Тут хтось озвався.
В тумані голос поряд видавався,
Хоча ішли ті недалеко десь.
«Кацапи!» - по розмові зрозумів.
Собака знов зумів порятувати.
Як голоси вже стали затихати,
Тоді лиш далі пес його повів.
Уже сіріло. День поволі згас.
А тій дорозі ні кінця, ні краю.
Уже в солдата зовсім сил немає.
Спиняється спочити раз по раз.
Пес підбіга, тихенько скавулить,
Мов підганяє. Та він вже не в змозі.
В останній раз спинився на дорозі.
І вже не може далі й «крок» зробить.
Чи знов свідомість втратив, чи заснув.
Не чув, як пес навколо покрутився,
Потикав носом: чом, мовляв, спинився.
Напевно, щось таке усе ж відчув.
Заскавулів та й кинувся в туман.
Солдат в траві отак і залишився.
І рідний дім йому далекий снився,
І його трактор, і зелений лан.
І знов до нього дівчина прийшла.
Взялась його у щоку цілувати.
Він раптом захотів її обняти
Та вона зникла, мов і не була.
Відкрив він очі. Пес над ним стоїть
Й обличчя лиже. Усміхнутись хоче.
Аж берці раптом кинулися в очі.
«Свої!» - затріпотіло серце вмить.
Їх пес привів. Стоять вони навкруг.
Всміхаються. Один узявсь питати:
- А як рятівника оцього звати?
Він теж всміхнувся і промовив: - Друг!