У ніч проти 19 липня Росія завдала однієї з наймасованіших атак балістичними ракетами по Києву. Ворог застосував понад 40 ракет. Унаслідок ударів та падіння уламків зафіксовані руйнування у п'ятьох районах, одна людина загинула, є постраждалі.

У липневу ніч безжальну
небо різали «кинджали».
А на ранок –
небо в ранах,
що від ночі
кровоточать…
А тепер птахи-кравці
зашивають рани ці.
Лиш на серці нам на спомин
додаються зайві коми.

2026 рік
 

Відпустки рай після фронту:

він спить у сусідній кімнаті -

мій друг козацького роду…

Прошу не заважати!



Він змив у пінястій ванні

запахи мерзлих окопів,

безжальних бомб завивання,

підступних дронів синкопи…



Небо над ним кришталеве,

білі птахи довгокрилі,

золотогриві леви,

теплі солоні хвилі…



Він спить у сусідній кімнаті,

вирвався з кривавого лиха…

Прошу не заважати.

Тихо!

2026 рік

Стоїмо біля тієї межі
зі смертю
у горлі
застрягла
суха
німота
ще
за вітром
хистке
бути чи не бути
витає
вічне
у горах
мовчання…

1985

«І сіялось не борошно, а мука», —
в минулому столітті написав поет.
А вчора знову із небес він слухав
смертельні вибухи загарбницьких ракет.

І знову сльози потекли струмками
через ліси, поля й розбомблені міста.
У Дніпро впадали сльози та благали
нести їх далі в море забуття.

І нібито в календарі весна настала,
і сонце нібито зійшло,
і півні ніби (чи здалося?) заспівали,
але я сніг побачив вранці за вікном.

Цей сніг навмисний, а не випадковий.
І випав він, щоб бачили людськую кров.
Але, як все на світі, сніг цей — тимчасовий.
Покрив він землю і замовк, замовк, замовк.

12 березня 2022

Ці вибухи потужно пролунали
У чорній нерозгаданій пітьмі
Від пекла невимовного сигналом
В холодній і розпачливій зимі.
У вибухах приречено сконали
Надії у примарній далині.

Ці вершники на трьох шалених конях
Являють Апокаліпсис у нас.
Розтанули на втомлених долонях
Останні сльози, мов іконостас.
Так діти ненароджені у лонах
Звертаються в майбутнє певний час.

Ці вибухи вбивають у польоті
Всі іскри розуму, сердечний щем.
Які жорстокі навісні пілоти
Не знають розпачу під цим дощем?
Наснилися в спіралях часу Лоту
Сни про братерство, вкутані плащем.

20 січня 2026

Розшарпана, розхристана, розколота,
Кривавляться рубці серпа і молота.
Чужі й свої у ордах поєдналися,
Шматують хижо те, що позасталося.

Ненавидять чи люблять - то однаково
І кожен постріл в груди й спину - знаковий.
Смакують кров і нею упиваються
Чужі й свої - ніхто із них не кається.

Вмій сказати НІ,
коли ТАК вимагають від тебе:
НІ – безжальній війні,
ракетам у небі!
 
НІ – цинічній брехні
про «диктаторів» і «агресорів»!
Вмій сказати НІ
навіть під пресом!
 
Вмій надії сказати ТАК
перед очима Всевишнього,
про свіжі хрести пам‘ятаючи
на воїнських кладовищах…
 
ТАК – восьмирічній Олександрі,
якій ракетою відрізало ногу,
але повернулась в спортивне завтра,
дякуючи лікарям і Богу.
 
ТАК – кажемо із щирим болем
світлій памяті поета і кардіолога
Володимира Волікова –
не повернувся з мінного поля.
 
Зелене світло, будь ласка!
ТАК, наші  мужні мами!
Під ридання сирени везуть коляски
з маленькими громадянами…
 
Вмій сказати НІ,
коли ТАК вимагають від тебе:
НІ – безжальній війні,
ракетам у небі!

2026 рік

А журавлі летять собі додому ключами
над землею, де за правду рубають мечами;
над землею, що покрита серпанком печалі;
над берегами, де пустують торгові причали.

А журавлі летять собі додому й не знають,
що домівка далека вже стала від раю;
що калина у полі вже не цвіте на морозі;
що ніхто по росі уже не бродить босоніж.

А журавлі летять собі додому й не знають,
що їх зустріне потворний скрегіт металу;
що почорніли золоті куполи на соборах;
що давно погоріли чудотворні ікони.

А журавлі летять собі додому й не знають,
що тут навіть діти в пташок стріляють;
що озброєні люди тут прагнуть миру,
та могилами усіяні гірські полонини.

А журавлі летять собі додому й не знають,
що мегери їхні гнізда обкрадають та валять;
що плюють на них і кістлявими топчуть ногами,
а святі новоявлені тиняються селами п’яні.

Але журавлі летять собі додому ключами,
летять над старими, гнилими дахами;
летять, хоч і бачать — там ворони кружляють;
летять, бо іншого дому такого не мають.

Грудень 2021

Хтось пише вірші
й вирощує квіти,
над новими будинками
зводить дах…
А дехто спроможний -
лише гатити
вночі ракетами
по мирних містах.

2026 рік

Знову йде в Лету листопад.
Слабкіше Сонце.
Тихо гасне його мляве, електричне сяйво.
Алмази пам'яті криваві
Вікно реальності розріжуть,
Брутальним розчерком ракет.
А росіянам знову «очень жалко Украину»...

грудень 2025

Немає близькості сильнішої ковтка,
який ти з незнайомцем поділяєш,
коли ковток є чашею життя
та це усе що ти у ньому маєш.

Немає близькості сильніше миті,
що серед темряви та болі
об'єднує не зломлені серця,
що шлях короткий без неволі
пройти бажають разом до кінця.

Коли від бомб нове життя ховаєш,
сильніше близькості нема ніж відчувати
удари серця немовляти
яке до себе міцно пригортаєш.

Коли ворогові ти рану закриваєш
немає близькості сильніше ніж прощення,
коли весь гнів душі, який в собі ти маєш
перетворив ти на ії спасення.

Немає близькості сильніше відчуття
знайти зруйнованого міста острівець,
в якому б'ються тисячі сердець
так спраглих до тепла та співчуття.

Немає близькості сильнішої за кров
пролитою рукой чужою,
яку ти в силах зупинити знов,
омивши рану ту цілющою сльозою.

Якщо ти душу Богові довіриш
немає близькості сильнішої ніж віра,
коли ти в ближнього як в себе віриш,
тоді ця віра є найсправжня сила.

Не має близькості сильніше тих, які не разом,
що зараз душі ті на самоті,
що зустріч наближали раз за разом
нехай ні в цьому, а в наступному житті.

Знай любий сину мій, не має в час останній
той близькості сильніше ніж кохання,
що переможе все - від ворогу до смерті
та знов життя народить й почуття відверті.

2022

Тої зими, як вдалося німців зупинити
Під Москвою й від столиці трохи відтіснити,
Москалі відчули силу, кров у них заграла,
Переможцями вони вже себе уважали.
Думали, що уже німців добряче побили
Й сорок другий переможно закінчить рішили.
Подумали, що пора вже їм і наступати,
Вже для того мають сили і зброї багато.
І в Криму, й під Ленінградом та і під Москвою
Готувались пробивати «стіну» головою.
Звісно, під Москвою сили більше залишали,
Бо ж під Ржевом пробивати оборону мали.
Та й під Харковом, здавалось, перемога світить.
До Дніпра вони збирались пробитись до літа.
Отож, взимку і взялися вони наступати,
Поки німці до морозів мусили звикати.
Увірвалися до Криму, хоч скоро застрягли.
Так же само й під Харковом прорватися прагли.
Тут їм дещо удалося. У ту сніжну зиму
Сіверський Донець по кризі подоланий ними.
Десь на сотню кілометрів в глибину прорвались.
А на літо уже й Харків звільнить сподівались.
Навіть, більше, планували до моря дістати
І усю німецьку силу у кільце узяти
Від Харкова аж до моря. Легко планувати,
Але Слов‘янськ й Балаклію не змогли узяти.
Німці міцно там засіли, на флангах стирчали,
Та москальські командири на те не зважали.
Вирішили, що найкраще отут наступати,
Та ще з півночі, щоб Харків у кільце узяти.
Баграмян просив для того додаткові сили
Та командування все то під Москву пустило.
Тимошенку, що стояв над арміями тими,
Обходитись довелося силами своїми.
Тимошенко- бравий воїн, іще в громадянську
Водив у лихі атаки кінноту радянську.
Так кіннотником й зостався – тільки що – в атаку.
Все одно йому – солдати, літаки чи танки.
Куди йому було фронтом тоді керувати?
Та Сталін ще не зарікся йому довіряти.
Хоча сили додаткові туди не прислали,
Але армії достатньо і так сили мали.
Шістсот сорок тисяч люду, танків тищу двісті.
Якщо з розумом, то можна воювати, звісно.
Дев‘ятсот літаків з неба війська прикривали.
А німці лиш триста сорок тисяч війська мали.
На всю групу армій «Південь» танків менше втроє.
Проте німці готувались зарані до бою.
Їм той барвенківський виступ, як більмо, неначе,
Зрізати його скоріше стояла задача.
Німці і план розробили, «Фредерікус» звався.
Танковий прорив для того з півдня готувався.
Москалі про те не знали, розвідка проспала,
Тож ніякої уваги на те не звертали.
Німці іще свої сили тільки гуртували,
А москалі уже наступ на Харків почали.
Десь на тиждень «обігнали» німців і погнали.
Німцям справжній подарунок тим подарували.
Спершу добре все складалось в москалів, здавалось,
Бо крізь лінію найпершу німецьку прорвались.
Десь п‘ятнадцять кілометрів війська подолали,
В другу лінію уперлись лобом та і стали.
Розвідка і тут взівала, упіймала гаву.
Тож у москалів не надто складалися справи.
До Харкова залишалось кілометрів двадцять,
А арміям довелося на місці топтаться.
А тим часом зі Слов‘янська Клейст зненацька вдарив.
Почали над москалями згущатися хмари.
Ніхто ж із них не подумав фланги укріпити,
Не думали, що тут німці спроможуться бити.
А німецькі танки раптом в тил військам прорвались,
Закривати горловину «лантуха» узялись.
Тимошенко як дізнався, став Москву прохати
На підмогу іще кілька дивізій прислати.
Василевський, що став тільки начальник Генштабу
Став до Сталіна звертатись із проханням, аби
Дав наказ війська відвести, поки ще не пізно.
Та на нього Сталін лише подивився грізно.
Адже вірний Тимошенко, хоч просив підмогу,
Але обіцяв, що здатен справитись й без того.
Міг би справитися звісно, бо ж сил вдосталь має.
Наказав би, нехай танки скоріш повертають.
Їх же в нього ціла купа. На Клейста ударять
І розженуть оті чорні, що нависли хмари.
Та ж тоді зупинить наступ на Харків? Як бути?
Не захотів Тимошенко танки розвернути.
А час ішов. З Балаклії Паулюс прорвався.
Незабаром він із Клейстом у тилу з‘єднався.
От і «лантух». Усе військо в ньому опинилось.
Всього лише двадцять тисяч із нього пробились.
Тимошенко контроль втратив скоро над військами.
Пробивались, хто як може назад із боями.
Німці вогню не жаліли, назад не пускали,
Більше сто сімдесят тисяч на полях уклали.
Серед них сім генералів. Двісті сорок тисяч
Опинилися в полоні. Впав зовсім у відчай
Тимошенко, ледве-ледве сам порятувася.
Літаком, бо ж цілий маршал, звідтіль вибирався.
А підлеглих сотні тисяч віддав на поталу.
Як німецькі генерали в спогадах писали:
«Скрізь на полі бою трупи – і коні, і люди,
І проїхати між ними не можна нікуди».
А місцеві говорили: скільки трупом вклали,
Що їх танками вже німці потім трамбували,
З літаків вапном трусили… Що там говорити?
Москалі солдат не вміли ніколи жаліти…
Наступ навесні на Харків москалі «просрали».
Скажу більше – вони німцям карти в руки дали.
Бо ж три армії пропали і діра на фронті –
Нема танків, нема гармат, немає піхоти.
Німці в ту діру й шугнули, до Волги помчали
Та до нафти на Кавказі прориватись стали.
А там же поля широкі, для танків роздолля.
Саме тут тепер москальська рішалася доля.
Щоби німців зупинити, своїх налякати,
Сталін видав наказ, щоби усіх тих стріляти,
Хто відступа без наказу. Чекістські загони
Тепер у тилу вершили криваві закони.
Ніхто не смів з поля бою тепер відступати,
Навіть, якщо вже не було чим і воювати.
Вибору в солдат не було: чи в полон здаватись,
Чи то на чекістську кулю у тилу нарватись.
В німців хоч живим, можливо, можеш залишитись.
А тут смерть тобі, і можеш, навіть не проситись…
Та то вже друга розмова. Москалі, звичайно
Про побоїще забути схотіли негайно.
По війні про перемоги одні й говорили.
Але пам‘ять, хоч хотіли, але не убили.
Тож і хочеться вже вкотре людям нагадати,
Як же москалі уміли всіх «перемагати».

Ці люди, що покинули домівки
Давним-давно й поїхали туди,
Куди ми не дістанемо путівки,
І сніг уже позамітав сліди.
Про них забули друзі і сусіди,
І зблякла пам'ять в їхніх головах.
Круки волають, мов невтомні біди.
Сідає попіл на святих словах.
Так пам'ять поіржавіла напевно.
Ніщо не вічне на оцій землі.
Лиш свище вітер дужо і недремно,
Змітаючи минуле назавжди.
Ці люди - релоканти за кордоном.
Вони тікали від жахіть війни.
І сум важкий, наповнений, бездонний
Приліг на споконвічні буруни.

1 січня 2026

 У Патріаршому соборі Воскресіння Христового у Києві проводжали в останній політ у небо українського бойового пілота, який був більше відомий своїм позивним «Джус». Він - один із тих, хто складав легендарний образ - Привид Києва…

«Київський привид!» - не сходить з вуст.
Він був невловимим, прозорим, незримим…
Короткий, як сплеск, позивний - «Джус»,
справді, це не реальність - привид…

Стрункий, рудобородий, незламний,
не раз дивився смерті у вічі.
Україна. Мама. Меланія...
А тепер - вічність.

А тепер те, що він сам обрав,
найвища, як ковток повітря, потреба:
робота, покликання, насолода, гра -
Небо.

2026 рік

Наші струни життя не резонують,
Грають вони, на жаль, в різнобій.
Не вірю вже в те, що відьми віщують,
Мабуть, піду знову я в бій.
Кожна наша струна —
Це різна тональність,
Моя справа — війна,
Твоя справа — звичайність.
Звичне життя — мабуть, не для нас.
Інше наспівано в піснях нашої долі,
Сумно співає мою контрабас,
Мелодія та в ля-мінорі.
Пісню співаєш ти немов скрипка,
Смичком у тебе, на жаль, є не я.
Руйнує стражданням мене таке дико,
І недосяжна мрія моя.
Ти лиш скажи, може я помиляюсь?
Та поки я бачу тільки таке:
Кохати тебе я зовсім не каюсь,
І кохання на смак,як японське саке. +
20.11.2024

Якби я вмів малювати —
Я б Тебе малював.
Якби я вмів співати —
Я б для Тебе співав.
Та найкраще Тебе змалювали
Твої рідні, чудові батьки.
Вони, мабуть, для тебе співали,
Що тепер співаєш і Ти.
Настусю, Ти — моя муза.
Для Тебе я це пишу.
Кохання пече, як медуза,
Та кохати я не лишу.
Може якось з Тобою та Владом
Ми поїдемо на Ісик Куль…
А може з маленьким чадом
Подалі від пострілів й куль.
Омиємо руки і ноги
У надзвичайно чистій воді,
Відпочинемо там ми з дороги,
Наробимо фото тоді.
Пробач мене за ці мрії,
Так мріяти я права не мав,
Та без примари надії
Я б давно вже пропав…
19.11.2024.

П’єро в камуфляжі пише вірші,
Бо від кохання він злого страждає,
Ллються сльози з самої душі,
Як їх спинити він досі не знає.
Кохає її восьму тисячу днів,
А вона не відповідає,
І, мабуть, бере її сильний гнів,
Коли він у неї віршами стріляє.
Той кожен постріл їй остогид,
Куди дітися вона вже не знає.
І П’єро в камуфляжі їй також набрид,
“Най би він далеко десь зник!”
Мабуть, в думках вона так бажає.
17.11.2024

Ти, як Дюнкерк —
Така ж неприступна,
Для воїна згубна,
І там він померк.
Потух, як та свічка
В штурмі фортеці
З пораненим серцем
У темную нічку.
Нападав він раптово,
Воюючи словом,
Відкривав усі двері.
Його прокололи
Й тіло хололо,
А душа — на папері.
16.11.2024

Останній бій, останній подих
Останній крок без твоєї вроди.
Останній постріл, останній вибух
Моє кохання з грудей вирве.
Туга зжирає аж надто сильно,
Я вже не можу і я невільний.
Я вже полоні аж надто довго,
І я тікав від року злого.
Мене впіймали ті пси Кохання,
І рвали так, наче востаннє.
Я вже не можу, мені так гірко.
Скуштую трохи пекла сірки.
Не знаю я чи повернуся,
Пробач за все, моя Настуся.
Пробач мене, що забрав час,
Пробач за мрії, які єднали нас
В моєму серці. Та навіки
Колись закриються мої повіки,
Й перед тим Тебе згадаю,
Бо надто сильно Тебе кохаю.

Твоя пісня на устах,
Твоя музика в вухах —
Хочу я в бій.
Туди, де щільне повітря,
Й смерть різноманітна
Й ніхто не скаже “Стій!”.
Було важко мовчати,
Тепер важко чекати
Малоймовірних змін.
Твої на мене образи,
Невіри ті фрази
Гірше мінометних мін.
Ти для мене Богиня,
Ти для мене Святиня,
Яку б лиш берегти.
Торкатися хочу,
Обіймати щоночі,
Бо життя моє — Ти.
Жадана Настуся,
До Тебе я рвуся,
Я Твій херувім…