Де поділись вірші? І чому така темная тиша
Та неспокій душі вимагає римованих слів.
Живучі на війні, не завжди розумієш що пишеш
Ніби літопис часу, графічний відбиток цих днів.

Перехрещені вікна, підвали і стрекіт шахідів.
На дитячих обличчях застиг не прихований жах.
До зруйнованих шкіл принесуть іграшкових ведмедів,
А бійці на позиціях вкотре вгамують свій страх.

Віри ніц тим панам, що прийшли в миротворці рядитись.
Буде час і віршам, а тепер лиш на зброю надія.
Що би вижити нам є єдиний рецепт – не скоритись.
Допоможе нам в цьому Христос і Святая Марія!
14.12.2025

Туман висів, як молоко густий.
В такому дуже легко заблукати.
І будеш вихід цілий день шукати,
І колами ходити в пастці тій.
Коли він свою гаву упіймав
І не помітив. Мов мара вхопила
В свої обійми. Коли відпустила,
Товаришів уже і слід пропав.
Кричати вслід резону не було.
Почує ворог і в момент накриє.
Себе порятувати не зуміє
Й товаришів накрити теж могло.
Тож дослухався, навмання ішов
Та і на міну наступив прокляту.
Метнувся вбік життя порятувати.
У голову шугнула дика кров.
Відчув удар і темрява ураз
Його накрила. Скільки провалявся,
Не знав. Туман клубками все збивався.
Губилися у ньому й простір, й час.
Хотів устати, але біль страшний
Його звалив. На ногу не ступити.
Мабуть, у нього кістка перебита.
Нога в крові. Аж дивно, що живий.
Дістав бинти, сяк-так перев‘язав,
Щоб кров спинити. Треба щось рішати,
Бо ж пізня осінь. Що ж тут, замерзати?
Повзти кудись? Хоча куди – не знав.
Але поповз неспішно у траві,
Що тим туманом, як росою вкрита.
Промок наскрізь. Та мусив то терпіти.
Від голоду аж зводило живіт.
Але він повз, тамуючи свій біль,
Женучи голод і холодні руки
Туману. Серце, наче молот стука.
Отак би ліг, завмер, якби не ціль.
Про час забув. Минули миті, дні?
Вже сил не було, хоч надія тліла,
Яка одна лиш додавала сили.
А все навкруг, мов у дурному сні.
Вже сподівався – вибрався, але
Наткнувсь на вирву і калюжу крові.
На тому ж місці опинився знову.
Зробилося умить від того зле.
Мара по колу його провела
Й назад приве́ла. Що робити має?
А холод все сильніш його проймає.
Надія зникла, мов і не була.
А безнадія – то вже певна смерть.
Заплющив очі. Мабуть, помирати
Отут прийдеться. Чи свідомість втратив,
Чи то заснув, бо ж сил уже ледь-ледь.
Наснилась йому дівчина, яку
Він там в житті минулому залишив.
Пообіцяв їй повернутись лише…
Відчув її цілунок на щоці.
Вона його легенько обняла
І йому тепло й хороше зробилось.
Напевно, й справді то йому наснилось?
Прокинувсь, наче. Може мить пройшла,
А може вічність…. І відчув тепло.
Розплющив очі. Й дуже здивувався:
Якийсь дворняга біля нього вклався
І те тепло якраз від нього йшло.
Як тільки чоловік поворушивсь,
Схопивсь собака, став хвостом виляти.
Мовляв, прости, забув тебе спитати.
Без спросу біля тебе примостивсь.
Та чоловік прошепотів: - Привіт!
Й собака йому, начебто всміхнулась.
Туди-сюди перед очей метнулась,
Утрачений немов шукала слід.
- Як тебе звати? Може ти Полкан?
Мухтар? Шарко? Той знов хвостом виляє.
- Скоріш, Шарко, раз так відповідаєш.
Мабуть, собі господаря шукав.
По селах стільки залишилось їх.
Господарі лиш необхідне брали,
Своє життя найперше рятували.
Не до собак, не до котів своїх.
Зрадів собаці дуже чоловік.
Собака, видно теж йому зраділа.
Все біля нього лащилась, ходила,
Далеко не відходила убік.
«А, може, це Господь мені послав
Провідника? - майнула думка в нього, -
І допоможе віднайти дорогу,
Щоб вже отут до смерті не охляв?»
- Веди, Шарко! – неголосно сказав, -
Показуй шлях! Я за тобою йтиму!
Хоча поправивсь подумки: «Повзтиму!»
Хвостом в отвіт собака завиляв
Й побіг вперед. А чоловік за ним.
Далеко пес від нього не відходив.
Ледь відбіжить, верта, кругами ходить,
Показуючи виглядом своїм,
Що він не кине. З супроводом тим
Нова надія у душі зродилась.
Йому так жити сильно захотілось,
Побачити іще раз рідний дім.
Він повз і повз. Хоч вибивався з сил,
Та бачив пса і сил мов прибавлялось.
А все в тумані навкруги ховалось,
Здавалося примарним все навкіл.
Задумався… Аж раптом бачить – пес
Став перед ним і в очі заглядає.
Не гавка, хвостом, навіть не виляє.
Від погляду того напруживсь весь.
Хотів спитати пса: «Чого це ти?»
Але почув десь кроки недалеко.
Їх кілька йшло. В тумані тім нелегко
Було пізнати, хто б це міг іти.
Але прищулив свої вуха пес,
Немов попереджав. Тут хтось озвався.
В тумані голос поряд видавався,
Хоча ішли ті недалеко десь.
«Кацапи!» - по розмові зрозумів.
Собака знов зумів порятувати.
Як голоси вже стали затихати,
Тоді лиш далі пес його повів.
Уже сіріло. День поволі згас.
А тій дорозі ні кінця, ні краю.
Уже в солдата зовсім сил немає.
Спиняється спочити раз по раз.
Пес підбіга, тихенько скавулить,
Мов підганяє. Та він вже не в змозі.
В останній раз спинився на дорозі.
І вже не може далі й «крок» зробить.
Чи знов свідомість втратив, чи заснув.
Не чув, як пес навколо покрутився,
Потикав носом: чом, мовляв, спинився.
Напевно, щось таке усе ж відчув.
Заскавулів та й кинувся в туман.
Солдат в траві отак і залишився.
І рідний дім йому далекий снився,
І його трактор, і зелений лан.
І знов до нього дівчина прийшла.
Взялась його у щоку цілувати.
Він раптом захотів її обняти
Та вона зникла, мов і не була.
Відкрив він очі. Пес над ним стоїть
Й обличчя лиже. Усміхнутись хоче.
Аж берці раптом кинулися в очі.
«Свої!» - затріпотіло серце вмить.
Їх пес привів. Стоять вони навкруг.
Всміхаються. Один узявсь питати:
- А як рятівника оцього звати?
Він теж всміхнувся і промовив: - Друг!

Вже і цвіркун заснув.
Мені ж не спиться,
стискає серце біль-війна.
Чи вщухне доля українця,
що горя зазнає сповна?
Чи вщухне гуркіт біснування
рашистів на землі моїй?
Кого готує на заклання
світ торгашів та кат-колій?

А втім не важко здогадатись
яка торгівля торгашів.
Нам пропонують швидко здатись,
і вже загострюють ножі:
«Окупантам по шматочку,
ще й по області в розстрочку,
штатам решту на дурняк».
Отакій договорняк…

Щось цвіркоче… дрон літає,
чую як включив форсаж.
Та не дрон людей вбиває,
дроном цілиться торгаш,
або брат йому – барига,
який цілить і в маля.
Не страшна Землі відлига,
страшно, як горить Земля.
Не сховаєш Землю в бункер,
людство входить в чорний раж.
Над землею війни гуркіт,
під Землею стогін аж.

Листопад 2025

19.11.25.
Цифри ті застрягли в серці і болять.
Вже не в'ється по руїнах чорний дим.
Відлетіли в небо душі разом з ним.

Кровний брате мій, повір,
хоч терпіли до цих пір –
не залишить сам нас звір,
буде нищити без мір.

+ Царице Небесна, в цей час
+ Покровом Своїм храни нас. +

Як Дніпра глибокий вир,
і як грім між ясних зір,
довбуш** з степу, а чи з гір
тулумбасить*** наш ефір.

Кров гуде і в жилах стине:
лісом грув і степом лине,
довбуш б’є, бо ми єдине –
від тризуба ворог згине!

+ Наш Отче Небесний, в цей час
+ Ви з Сином живі серед нас. +

* грув (англ. Groove) — ритмічні та імпульсивні відчуття в музиці («гойдалки»), що створюється грою музичних інструментів (гітари, барабанів та інших). Це потік, стан, де домінують єдність, радість, високий дух…
** довбуш (довбиш) – так у Війську Запорозькому Низовому (друга половина XVI – кінець XVIII ст.) називалася посада козака, який грав на тулумбасах і опікувався цим інструментом. Тулумбаси є одним із запорозьких клейнодів разом із перначем, булавою та бунчуком. «Клейнод» походить від німецького «Kleinod» – слова, котре можна перекласти як «маленька цінна річ».
*** тулумбас — це давній козацький литавр, великий мідний або дерев'яний барабан куполоподібної форми. Він використовувався на Січі для подачі бойових сигналів, скликання козацької ради та підняття бойового духу. Його могутній звук символізував силу війська та єдність громади.

28.11.2025р. UA

Туман уранішній осів
На листя пріле,
І відбивається в росі
Недощеміле.

І розчиняється в імлі
Передзимове,
Де пруг, який не доболів
Заниє знову.

Щоб у найдовшу із ночей
Зніміти шрамом,
Котрим життя іще тече
У шпáру зламу.

Туди, де жеребом бескéт -
Клубú туману,
В нім скільки доль буття жаске
Переламало.

Жах, Боже, пережити дай,
Перетерпіти.
І колос випустять жита
В інакше літо.

Де гнізда бавлять лелечат,
Де вишні спілі
Червоним нібито гірчать,
Переболілим.

Вчергове. І наче вперше.
Звикнути неможливо.
А психіка вже нездатна жахатися, як же так.
І вже не існує місця, куди можна твердо спертись.
І серце в груді завмерло – у інших живе світах.

Вчергове. І не востаннє.
Надію давно убито.
Валяється, пошматована, посеред зчорнілих руїн.
Примарою теліпається між сірих завіс світання,
сахаючись, наче пошесті, зустрічних прогірклих новин.

Незмінність душевної хворості
у черзі злоякісних дій
з задушеним голосом совісті
в короні двоглаво-гидкій.
Вчергове всі норми відкинуто.
Вчергове мерзенність без дна.
За довгими чергами вибухів
безумству кується ціна.

19.11.25

Коли починається тривога і виють сирени,
Вона стає біля дзеркала і малює губи,
І одягає сережки з медичного золота,
Боїться, що… загубить.
І одягає найкращу сукню,
Таку барвисту, у мальви й ружі…
І сідає біля стола,
А стіл — біля вікна,
І вікно — навстіж.
Курить байдуже.
А ракети летять…
А ракети шиплять…
А стіни тремтять…
А ті що на небі
шепочуть: «молода ще. Рано ще. Облиш…»
А її долю на війні
Рік тому смертельно ранило…
Принесли звістку галасливі круки…
А сусіди їй вслід:
«Бач, як не поталанило.
Краще б прийшов хоч безногий-безрукий».
Їй тепер нема з ким вінчатися,
І нема кому присягати…
Нема кого в саду стрічати,
І нема кого під зорями цілувати…
То й сидить вона край столу
В бордових туфельках,
І чекає не дванадцятої години:
«Ото як раптом що…
якби недоля тоту залізяку принесла…
Щоб я красива до нього прийшла…»
17.03.2023

Слухай, світе, мій стогін у ребрах, війною побитих.
То не вітер, то плаче позбавлене плоті життя.
А у тебе погрозливо ноги лише тупотять.
А ще свариться палець: ну-ну, так не можна робити.

Хочеш пилу вдихнути, що сірим сідає на чорне?
То не вихор, то дроблений в порох вчорашній фасад.
Я щодня і щоночі в тривозі, та глянь, не висять
На мені такі звичні для тебе віхті триколорні.

Ніби хвилі під вітром: знамена, знамена, знамена:
Я тобі покажу мій залитий сльозами окіл.
Там зібрались нащадки незламних дідів-козаків.
Мені кожен із рівних рядів іх болить поіменно.

Ти ж ховаєшся лячно за стіни мої захололі.
Важиш, міряєш поки - для мене готують кинджал.
Він коли долетить, я укотре здригнуся, на жаль...
А в цю мить над тобою здригнеться лелека у болі.