У ніч на 15 червня внаслідок масованого ракетного удару Росії по Києву відбулося пряме влучання в Успенський собор Києво-Печерської Лаври.

Від диму задихаються святі
на вогнянім хресті.

У полумʼї кричить Успенський храм -
це виклик небесам.

Горітимуть у пеклі упирі -
спокутувати гріх.

2026 рік

В моїй рідній країні війна,
Вмирають невинні люди.
Й неспокій мене огорта,
І серце постійно - в тривозі.
Ракети летять по містах -
Руйнують вчорашнії мрії
Їх безліч було до війни, -
Та стали лиш пилом довкола.
Сьогодні дорослими стали усі,
З маленькою мрією в серці.
Тепер в Всіх бажання одне -
Щоб спокій прийшов в Україну!!

Колись... коли закінчиться війна,
Ми знову вернемось додому.
І зрозуміємо яка цьому була ціна,
І більш ніколи не боятимемось грому.
Бо грім пройде, і страх разом піде,
Ми будем жити і радіти кожній миті.
Бо сонце українськеє зійде,
І ми зуміємо радіть дрібниці.
Для нас важлива є і буде кожна мить,
Бо ми живі і вічно жити будем!

Плач сирен. Смартфон цвірінькнув.
Наповзають дронів хвилі.
На Лук’янівському ринку
вже палає дім торгівлі.
Я лежу, спішити – зайве:
не для всіх безпечний бункер,
до метро – півночі займе,
а підвал – нехлюйства маркер.
Та все ж встану до молитви
за всіх рідних, за Вкраїну.
Вірш останній – долі витвір,
з ним до предків я полину…

Сильний вибух. Дім підстрибнув.
Затремтіли вікна й двері.
Людство вже не має стриму
в цій квадратомордій ері.
Дістаю кота з-під ліжка
І збираюсь на подвір’я,
в укриття, де тишком-нишком
влада чистить свої пір’я.

Ні, не там, біля підвалу
ми з котом (підвал в ремонті).
Не чекав ніхто навалу
гнид в тилу, та і на фронті…
Постріл, постріл, знову постріл.
Дронопад і дроноспалах.
Де знайти нам мирний острів,
щоб вночі країна спала?..

Кіт із рук додому рветься.
Повертаємось додому.
Чую, як котяче серце
геть не вискочить додолу.
Слава Богу, вікна цілі,
грім війни не так вже чути.
Хлопці влучно б’ють по цілях:
нам з котом живими бути.
Вже відбито гнид атаку,
в сон свят-Київ-град порине.
Рано вранці, на світанку
нас живими день зустріне.

Травень 2026

Район наш вважають спальним,
але сплять тут, здається, не дуже…
Бабуся долає маршрут лікувальний -
і враз на очах одужує.

На гойдалці хлопець летить, мов вітер,
кросівкою б‘є з льоту у сонце,
а ця жінка поливає квіти
прямо з віконця.

А ось тримає молодий тато
на сильних руках доньку сповиту.
Це справді велике свято -
побачення перше зі світом.

Тягне дівчинка-мати тендітна
до дитсадка сина на самокаті,
а там його вже зустрічають діти…
Чи можна таких здолати?!

2026 рік

Моя Україна – це квіти ясні,
що тільки на волі цвітуть,
моя Україна – подих весни,
що зігріває крізь холод та лють.

Моя Україна – не штучна межа,
що з болю та страху постала.
Моя Україна – людина жива,
що хлібом гостей зустрічала.

Українець, татарин, білорус або грек –
для мене усе це єдине.
Ти – рідна людина для мене навік,
бо ти і є Україна!

Грузин, росіянин, єврей чи поляк –
на спільній землі ми родина.
Для мене назавжди ти брат і земляк,
бо мати у нас – Україна!

Малята в темнім пологовім домі
до нас рученята свої простягають,
усі ті, кому так бракує любові,
в дитячім будинку нас вірно чекають:

Немає різниці – свої чи чужі,
для мене сім’я неподільна.
Усі вони разом – діти мої.
А діти мої – це моя Україна.

Ти, помираючи, знову воскрес,
коли серце наповнене Світлом.
Моя Україна – це голос Небес,
що лине Новим Заповітом.

Моя Україна – це серце моє,
де гинуть образи й зло,
де кожного дня оживає нове,
розквітли любов і добро.

Україна – це краще у кожному з нас,
це мужність, це віра й прощення.
Так світу потрібна вона у цей час,
щоб душам вернути натхнення.

Моя Україна – це праведний шлях,
що треба нам гідно пройти до кінця,
без страху, без кривди, з любов’ю в очах
і в ньому шукаючи – стріти Творця.

Моя Україна – сльози всіх матерів,
що не втомились любити,
роками чекають живими синів,
які рідну землю пішли боронити.

Моя Україна – це справжня Любов,
якою можливо лише ділитись.
Вона неподільна, неначе Душа,
і тільки в Любові їй дано розчинитись.

Моя Україна – не статус, не бренд,
не кумир, не влада, не сила.
Моя Україна – це ніжність батька
і радість рідного сина.

Її збережи, мій сину, живою,
бо вона так красива!
У серці завжди хай буде з тобою
саме ця – твоя Україна!

2018

Талановитого актора-міма зі Сумщини знали як «живу скульптуру». Він популяризував цей вид мистецтва в Україні та за кордоном. Дарував те, що сьогодні всім нам так не вистачає, - посмішку.
Його життя обірвалося на 32-му році у бою під Куп‘янськом…
Він захищав нас.

Скульптура у бронзі -
струнка, бородата
виблискує на сонці,
ігноруючи натовп…

Та раптом зморшки вкрили чоло,
сяє посмішкою лице золотаве -
і всі проблеми, як рукою, зняло,
ще б крила, і можна літати!

Пірнати у небо - чисте, прозоре,
і попри всі сльози любити,
як хрест, нести безутішне горе,
щоб далі крізь біль жити…

Скульптура у бронзі
струнка, бородата
виблискує на сонці -
постать солдата.

2026 рік

Звід небесний зірками іскрився...
Боже, зглянься, зійди і годи нам!
Друг мій взяв автомата і скрився,
а я ждав і складав лік годинам...

Скільки літ нами разом прожито
ще з дитинства, де мрії прозорі...
Він любив так співати про жито,
про село і про маму, й про зорі.

Ми із ним – ніби браття по крові.
«Нумо, – каже, – цей безмір чикрижмо! –
Ось закінчим війну по Покрові –
буде дітям на льолю чи крижмо.

Ти із серця журу тільки вирви,
до побіди* хай ждуть поки дати...
Я – у розвідку, он за ті вирви,
а ти пост не посмій покидати...»

З млою разом і болісті спали,
була втіха й розрада у тому.
Побратими заморені спали,
тамувавши хто біль, хто – утому.

Аж тут вибух! Як ціпом – у тім’я...
Скрикнув друг десь у нетрях полину...
Він загинув... Та певен у тім я,
що для мсти я й до чорта полину.

* побіда – перемога

10.07.22

Спливала ніч жарка й загайна,
я додивлявсь останні сни,
аж тут явилась звістка файна:
вернувсь товариш із війни.

Часи тягнулися марудні,
тримали справи клопіткі,
та все ж ми стрілись пополудні
на тихім березі ріки.

Я не допитувавсь про долю
і в душу похапцем не ліз.
Неслася курява по полю
й шумів кошлатий верболіз.
 
Хоч як дізнатись не кортіло,
озлити – боже бережи!
І я спитав його несміло:
«Ну як там, друже? Розкажи».

А він скривився красномовно,
про щось згадав і враз зомлів.
І далі так мовчав змістовно,
що не потрібно було слів.

Я розумів його мовчання
і теж мовчав йому в одвіт,
і лиш ріки тремке дзюрчання
ледь-ледь доносилось з-за віт.

Од вітру гнулася берізка,
в тополях купчились граки...
«А знаєш що, – він скрикнув різко, –
ми переможемо-таки!»

23.06.21