У Кремлі цинічно запевняють, що завдають високоточних ракетних ударів…

Унаслідок російської атаки в ніч проти 20 серпня у Києві та Київській області загинули 16 людей, ще понад 40 постраждалих осіб. Є влучання у житлові будинки та дитячу лікарню...

Високоточні удари.

Щоденна звичайна кривава робота…

Високоточні вандали

плюють на Бога.



Високоточні удари.

В ударній хвилі - будинок пологовий…

Високоточні вандали

плюють на Бога.



Високоточні удари.

Хтось кличе з-під завалів на допомогу…

Високоточні вандали

плюють на Бога.



Високоточні удари.

Над містом хмарою нависла скорбота…
Високоточні вандали 

плюють на Бога.

2026 рік

Ранку раночку, ти як брат мені.
Тихо дзенькає еСеМеС.
Ніч лякала - для серця матиме
Сотні жал і десятки лез.

Нахвалялася, все те гамузом
В сон розірваний зажене.
Закровавиться страху галасом
У сережках моїх шпінель:

Розтечеться, жалка, подушкою,
Добираючись до грудей.
Стане зойком в губах прикушених,
І тривогою загуде.

Ніч лякала і так грозилася
Чимось вдарити навідліт.
Ти ж подав мені промінь милості,
Ранку добрий. Ловлю "Привіт".

Рік а то й два
прошу небо бути
блакитним
блакитним
не змушуйте мене
говорити голосно

2026

Намалюй, мені світанок без вогню,
Без ракет, що смерть несуть із неба,
Хай не буде болю і жалю,
Більшого я не прошу, не треба!

Хай дитячий сміх лунає крізь війну,
Тільки він є - ключ до порятунку.
Світло, вже загублене давно,
Буде маяком цього дарунку!

Ми раніше вірили в життя,
Що вирує в кожнім тихім слові,
Але не пізнали каяття,
Від катА, що так погряз у крові!

Нам завжди казали споконвік,
Що брати ми, що ми завжди поруч,
Та чи є, розумний чоловік,
Щоб розвІнчав цю облудну повість?

Ми всі різні, всі не ідеальні,
В кожного своя дорога є!
Але брат, скажи мені ти після цього,
Як твоя орда мою країну б'є?

06.08.2026

Дід у вицвілій мазепинці на клас подивився.
Йому раптом щемно стало, що аж просльозився.
Це ж уперше, як героя його запросили
До дітей. Бо з того часу, як проголосили
Їх запроданцями, навіть і мислі не мали
Про таке розповідати, у собі тримали.
А тепер часи змінились, вже дійшло й до того,
Що у школу запросили «зрадника» отого,
Щоб розповів, як боролись у часи криваві
За те, щоби незалежна постала держава.
Правда, врешті взяла гору, коли таке сталось.
Хоч їх – тих, що пам‘ятають, так мало зосталось.
Діти бачити вже звикли дідів у медалях.
А тут дід в простій сорочці, на ногах сандалі
І мазепинка, що дивно зовсім дітям було.
Про такий убір ніколи вони і не чули.
Дід на діток подивився: - Хочете почути,
Як ми з німцем воювали? Так тому і бути.
За зрадників нас вважала влада, говорила,
Що ми німцям у ті роки вірою служили.
То неправда. Не служили. Хоч допомагали.
Бо ж надію на тих німців у ті роки мали,
Що поможуть з України москалів прогнати
Й незалежну Україну, врешті збудувати.
Бо самим то не під силу. Тому й помагали.
Але німці в Україні власні плани мали.
Ні про яку незалежність й чути не хотіли.
Коли наші незалежність все ж проголосили,
То провідників схопили й в табори заслали.
А самі свої порядки заводити стали.
Хоч нічого не мінялось, колгоспи зостались,
Тільки й того, що колгоспом вже не називались.
Старости і поліцаї у селах з‘явились.
А ми з сумом на порядки ті «нові» дивились.
Коли стало зрозуміло, що волі не буде,
Що ми для них – українці - другосортні люди,
Тож нас можна оббирати і чорне робити.
Довелось за зброю братись і німчуру бити.
Я тоді був молоденьким і був у боївці,
Яка першою почала бити клятих німців.
Тут на Сарненщині, власне це і почалося.
Від розвідників дізнатись якось удалося,
Що колона поліційна скоро буде пхати
По дорозі. Тож рішили її перейняти.
Був Перегіняк Григорій старшим понад нами.
Відібрав нас вісім хлопців й подалися прямо
До Городця. Хоч сніги вже чималі лежали
Та ми по снігах доріжку добру протоптали,
Доки вийшли до дороги, що з Городця вела
Та петляла між лісами, єднаючи села.
Старший псевдо мав «Довбешка». Розумний чортяка.
Знав, звідкіль почати краще на німців атаку.
Тож ми у кущах засіли вздовж тії дороги,
Щоб у ворога помітить нас не було змоги.
Скоро випхала колона, шляхом розтяглася.
Розвідка у них, як видно, зовсім не велася.
Їхали собі спокійно, напад не чекали.
Тож страшенно налякались, як ми черги дали.
Власівці - зо три десятки, зразу дременули,
Тільки-но найперші наші постріли почули.
Німці на шляху засіли, відбиватись стали.
Нас не видно, але ми їх всіх на оці мали.
Поки німці оговтались та стріляти стали,
Ми уже потроху снігом у ліс відповзали.
Втрат не мали, а у німців чотирьох убили.
Кажуть, гебітскомісара Сарнів положили.
Та ще шуцмана якогось. Й того було досить.
Щоб спокійно не жилося німцям так, як досі.
Німці, звісно, узялися, хто напав, шукати.
Якось вийшли та рішили заарештувати
Нашого провідника «Діброву». Взяли до підвалу
В Володимирці та й, звісно катувати стали,
Щоб відомості дізнатись про всі наші сили.
Тож «Діброву» врятувати ми і порішили.
Взяв «Довбешка» усю сотню уже на те діло.
Бо ж знав: війська чималенько у місті сиділо.
Крім десятка трьох жандармів - російські козаки,
Сім десятків, що радянські зрізали відзнаки
У полоні й на бік німців служить подалися.
Ще вісімдесят узбеків теж звідти взялися.
Сила, скажу чималенька ще й в місті засіла.
Тож єдине – ми зненацька напасти хотіли.
В ніч на восьме…так, здається, лютого й напали,
Коли всі оті вояки спокійненько спали.
Вартових зняли тихенько, ніхто і не писнув.
А тоді вже до об‘єктів пробралися, звісно.
За командою «Довбешки» разом розпочали.
На будинок, де жандарми сиділи, напали.
Кого вбили, хто у вікна кинувся втікати.
Одні з наших узялися зброю відбирати,
Другі бігом до підвалу, де в‘язні сиділи.
Збили замок і «Діброву» з камери звільнили.
А у місті тріскотіли постріли. Здавалось,
Німці й їхні сраколизи добре налякались.
«Довбешка» велів нам довго в місті не стирчати:
Взяли зброю та «Діброву» й бігом відступати.
Але наші по дорозі ще козаків стріли.
Ті розбіглися одразу, опір не чинили.
А шістьох в полон узяли, до лісу погнали.
Вже у лісі як зібрались, тоді допитали.
Ті в страху щось белькотіли, все розповідали:
І що знали, і те, навіть, чого і не знали.
Що із ними нам робити? Нащо вони в лісі?
Зрадили один раз, другий можуть зрадить, звісно.
Тож вивели на узлісся та і розстріляли.
А у місті аж до ранку постріли лунали.
Кажуть, ми сімох убили, між них командира
Тих жандармів. Завалили добрячого звіра.
А у нас один убитий й поранених двоє.
Звісно, ми їх не лишили, забрали з собою.
Поверталися до лісу у настрої гарнім,
Піднесенім, адже часу втратили не марно.
Отак от ми й розпочали з німцем воювати,
Від загарбників країну рідну визволяти.

Надійшла трагічна звістка: 5 серпня загинув очільник пошукового загону "Плацдарм" Олексій Юков. Він отримав смертельне поранення під час ексгумації тіл на лінії зіткнення…

 Від самого початку війни Юков очолював цей загін, який забирає з лінії фронту тіла загиблих. За цей час Олексій особисто оглянув сотні тіл. Нерідко доводилося збирати рештки рук і ніг, кістки…
Інколи стрілка годинника продовжує рухатися, коли серце його власника вже зупинилось…
«Тіло треба повернути додому, - стверджував Юков, - щоб душа могла відродитися. Часом відчуваєш, що з тобою хтось розмовляє уві сні, або навіть бачиш рядки з листа загиблого…»

З поля бою виносив загиблих
в паузи між атаками,
щоби матір перед могилою
сина могла оплакати.

Із фрагментів збирав ціле -
сам, ніхто не примушував…
Перед ним не скалічене тіло -
розтерзані душі!

А коли всі лягали спати,
бачив літер дитячий ряд:
«Ти не хвилюйся, тату!
У нас все гаразд…»

2026 рік