Моє варення їсть оса,
Допоки їм я суп.
Варення буду їсти сам,
Я прожену осу.

Осу я миттю зачавлю,
Вона поганий гість
Чого осу я не люблю?
Моє варення їсть.

А ну, оса, злітай! А ну!
Бо зачавлю за мить.
Хвилину дам тобі одну,
Мою зазнаєш хіть…

Варення липне, як смола,
Зліпилось все в пиріг –
Чотири зліплених крила
І шість шершавих ніг.

Я від оси звільнив наш сад.
Цю радість тату понесу.
Лежить безпомічна оса,
Я переміг осу.

Та навкруги все стихло вмить,
Не чути співу птиць.
Ніщо не скаче, не летить,
І все неначе спить…

В плачу я помочі прошУ –
беріть варення, їжте суп!
Помию крила, просушу,
Звільню мою осу.

Лети, оса! Лети на лук,
до квітів сонячних лети.
Весь світ зелений – то наш друг.
У ньому – я і ти.

12.01.2026

Упірнула нічка в річку,
І сріблястий ранок
Ніжно так прошепотів:
"Поспішай на ганок.

Нумо, чобітки вдягни,
Светрик, рукавички,
Вже на тебе зачекались
Співочі синички.

Вже прикраси білосніжні
Одягли дерева,
І засніжена черешня,
Наче королева."

Ой, яка чарівна мить!
Ковдра біла, аж блищить!
І синичок дружня пісня
Дзвінкорадісно звучить!

В траві ховався коник,
В траві ховався коник,
Дзвонив той коник в дзвоник,
Співав і цокотав.
Невже ж то бува,
Невже ж то бува,
Дзвонив той коник в дзвоник.
Невже ж то бува,
Невже ж то бува,
Співав і цокотав.

Він їв зелену травку,
Лише зелену травку,
І наче песик гавкав,
Як муху проганяв.
Невже ж то бува,
Невже ж то бува,
І наче песик гавкав.
Невже ж то бува,
Невже ж то бува,
Як муху проганяв.

Та якось-то ропуха
Шукала щось до брюха,
Шукала щось до брюха –
Та й з’їла коника.
Невже ж то бува,
Невже ж то бува –
Шукала щось до брюха.
Невже ж то бува,
Невже ж то бува –
Та й з’їла коника.

Якби поставив хатку,
Хоча б маленьку хатку,
Всім коникам на згадку
Ропуху з’їв би сам.
Невже ж то бува,
Невже ж то бува –
Всім коникам на згадку.
Невже ж то бува,
Невже ж то бува –
Ропуху з’їв би сам.

Одягнула зимонька
Білу кожушинку,
А на ній вмостилися
Сріблені сніжинки.

І яскріють гудзики -
Золотять крижини.
Комірець із пуху -
Вовняні хмарини.

Ще вдягнула зимонька
Теплі рукавички,
Шарфик - вітер зимний,
Задивилась в річку.

Зимонька милується,
Люстерко ясніє.
"Он, яка красунечка!"-
Білий Світ радіє.

- Вставай, Данилку, почало світати!-
Прошепотіла мама і в ту ж мить
Відкрив Данилко сині оченята.
Здавалося, що вже давно не спить.
А таки так. Крутився цілу ніч,
Не зміг склепить очей. Бо ж разом з татом
На Січ сьогодні мають вирушати.
А він же мріяв стільки про ту Січ.
Тож підхопився, до криниці враз.
Обличчя вмив холодною водою.
Привчав себе давно вже до такої.
Для козака вона у самий раз.
Поїли з татом. Мама все смачне,
Немов на свято їм наготувала.
Сама тихцем сльозинки витирала.
Синочка жаль: мале та ще й одне.
Данилко швидко миску спорожнив.
Хоч тато їв без поспіху. На сина
Все поглядав. Зовсім іще дитина.
Та ж Січ з таких і робить козаків!
А на подвір’ї коні вже стоять.
І торби у дорогу вже готові.
Сказала мама їм напутнє слово.
Перехрестила: - Буду вас чекать!
З очей утерла хусткою сльозу.
Данилко з татом на коней злетіли.
Ворота мама навстіж відчинила.
Задумалась, бо ж острахи гризуть.
А чи доїдуть? Бо ж в степу бува
І небезпека на людей чигає.
Дорогу чоловік, щоправда знає.
Для нього та поїздка не нова.
Щороку відправляється на Січ.
Тепер з собою й сина забирає.
Та хтось же землю захищати має?!
Козацтво в тім найкраще, звісна річ.
Застояних ледь стримавши коней,
Полишили подвір’я, попрощались
І по дорозі вдалечінь помчались,
Неначе вітер їх вперед жене.
Стояла мати довго на шляху.
Вже й пил осів, що з-під копит піднявся.
А їм услід все мамин шепіт мчався,
Щоб долю де не стрінули лиху.

Вже кілька днів в дорозі батько й син.
Уже й село останнє проминули
І у безмежний, дикий степ пірнули,
Де вітер за господаря один.
Данилко все навколо розгляда,
Хоча здавалось все одноманітним,
Лиш вітер віє, з неба сонце світить
Й орел, якому звідти все видать.
Хоча, насправді, скрізь життя буя,
Якісь зусюди долинають звуки.
То зграєю десь полетіли круки,
То жайвір своїм співом звеселя.
То чується незвичне «крекс-крекс-крекс».
Не встиг Данилко, навіть запитати,
- Та то деркач. – спокійно мовив тато.
Якийсь в траві у нього інтерес.
То щось зашаруділо у траві,
Почулось «кі-кі-кі», з-під ніг зненацька
Якась яскрава птаха піднялася,
Розправивши у леті довгий хвіст.
- А то фазан. Дивися, знадобиться.
Хоч невеликий, а, проте смачний.
Колись ще на обід впіймаєш свій.
В степу такої чималенько птиці.
- А чому б нам тепер не вполювать?
- Навіщо? Нам харчів поки що стачить.
А, як складеться далі, то побачим.
Ти лиш усе старайся помічать.

Одного дня, уже десь під обід
Повз пагорб височенький проїздили.
І раптом щось страшенно заревіло.
- Поглянь-но, хлопче, он на сонця схід.
Данилко тільки очі повернув
Й на пагорбі уздрів страшного звіра.
То він, скоріше заревів допіру.
Напевно, бик якиїсь дикий був.
Весь чорний, мускулистий, голова
Піднесена високо, круті роги.
Такому краще відійти з дороги.
Знов заревів, мов на двобій позвав.
- То тур, Данилку. – тато проказав, -
Колись в степах до біса їх водилось,
Тепер же зовсім мало залишилось.
Я лише кілька раз таких стрічав.
Немає звіра у оцих степах,
Який зумів би тура подолати…
Окрім людини, - встиг іще додати,
Тримаючи мушкета у руках.
- Ти його стрілиш? – Що ти, звісно, ні.
Нам стільки м’яса не потрібно, сину.
А вбити й на поталу звіру кинуть?
Як козаку, не личить то мені.
Це я про всяк випадок. Звір такий,
Якщо на щось чи когось він сердитий,
То може сам зненацька налетіти.
Тоді вже, сину, не зівай, а бий.
Без поспіху направивши коней,
Вони повз пагорб далі подалися.
А реви тура їм услід неслися.
Здавалось, кинеться та й дожене.
Та все минулось. Пагорб вдалині
Разом із туром зник, ревіння стихло.
Лиш вітер степовий повільно диха…
Враз у траві, від стежки в стороні
Зашаруділо, наче хтось втікав.
З трави велика птаха піднялася
І важко та повільно подалася
Від них. Данилко, навіть не чекав,
Як тато раптом вихопив стрілу
І лук, що досі на спині бовтався,
До нього легким теньком обізвався.
Стріла догнала птаха, по крилу
Ударила і він в траву упав.
А тато вже коня услід направив.
І птах в його руках – хвилинна справа,
Зі здобиччю вже радий повертав.
- Це дрофа, сину. У степах оцих
Найбільший птах. Тож наїмося нині.
Запечемо м’ясця собі у глині
Та до запасів додамо своїх.

Спинялися, як правило, вони
У балках чи ярах. Аби багаттям
Себе забродам у степу не здати.
Досвідченим очам зі сторони
Дим серед дня чи то вогонь вночі
Пізнати легко. Нападуть раптово,
Якщо якась роззява гаву зловить…
Отож, Данилка тато всьому вчив.
І лук у нього, й повний сагайдак,
І ніж стирчить за поясом. Без зброї
Ти не козак, а не козак – не воїн.
Принаймі, тато вчив Данилка так.
Вони вже близько тижня у степах.
Ще кілька днів і на Січі вже будуть.
Данилку надимає гордість груди,
Хоч підсвідомий ще долає страх.
Задумався і не помітив, як
Коня свого спинив зненацька тато,
Узявся щось зі степу дослухати.
Данилків кінь став поряд і закляк.
Зі степу раптом тупіт доліта,
Вже зовсім поряд виринули коні.
Майнула думка в голові: погоня.
Коня свого вже тато поверта.
- Тікаєм швидко, синку! Татарва!
Понижче тільки до коня пригнися,
Щоби арканом часом не зловився!
А кінь летів уже, вудила рвав.
Здавалось, відірвалися. Аж враз
І попереду скочили татари.
З трави з‘явились раптом, як примари.
- Погано, синку, оточили нас!
Стрибай з коня, сховайся у траві!
Вони тебе малого не помітять!
Я спробую відвести клятих звідти!...
Стрибнув Данилко, миттю на живіт
І у траві бігом пошурхотів,
Щоб під копита часом не попасти.
Копита дріб пробили мимо часто.
Загін татарський далі полетів.
Почулось гелготіння недалік.
Дзвін шабель, крики болю…Тихо стало.
«Напевно тата, кляті запопали!» -
З думками тими він і повз убік
До пагорба, що високо здіймавсь.
Із нього міг би добре розглядіти,
Що ті татари візьмуться робити.
В траві високій аж на верх забравсь.
Там якийсь ідол кам‘яний стояв
Та безтурботно в далечінь дивився.
Данилко біля нього прихилився
І степ навколо розглядати став.
Татар уздрів. З десяток чоловік.
Щось гелготять, розмахують руками.
Он тата спеленали мотузками.
Он кілька вбитих відтягли убік.
Тоді зібрались та і подались
Кудись неспішно. А Данилко слідом.
Заради тата на край світу піде.
Ішов, а сльози по щоках лились.

Татари недалеко відійшли.
У балці, видно над струмком ховались.
На здобич пантрували, сподівались.
Мабуть, не вперше в цих краях були.
У заростях між вербами вони
Собі містечко гарне влаштували.
Там уже кілька полонених мали.
Данилко то уздрів зі сторони,
Як здерся на високий осокір.
Татар, як на долоні видно було.
Вони ж гадали: в зарості пірнули
І їх уже не віднайти з тих пір.
Тож вогнище скоренько розвели
Та їжу узялися готувати.
Сіріло, ніч вже стала підступати.
Не міг Данилко дочекать, коли
Вони поснуть. На дереві сидів,
Гнав сон від себе, що весь час чіплявся,
В тенета свої взяти намагався.
Напружено у темряву глядів.
Багаття вже погасло у татар.
І звуки змовкли. Форкали лиш коні.
Чи попаски були, чи на припоні?!
Із неба місяць поглядав з-за хмар.
За північ далеченько вже було,
Коли спустивсь Данилко з осокора.
Без шереху дістався кошу скоро.
Тож усе тихо і спокійно йшло.
Татарський табір боком обійшов,
Бо ж бачив полонених де тримали.
Напевно, і тепер сторожували.
Від того аж холола в жилах кров.
Та гнав він страх, ножа в руці стискав.
Вдивлявся пильно, щоб не напоротись
На сторожа, бо з ним не поборотись.
Повз, прислухався… Сторож, видно спав.
Його сопіння сонне було чуть.
Не став Данилко його зачіпати,
Поповз туди, де мав би бути тато.
Вже зовсім близько підібравсь, мабуть.
Тихенько: - Тату! – шепотіти став.
І шепіт поряд зовсім: - Це ти, сину?!
От молодець, що тата не покинув.
Я сподіваюсь, ти ножа узяв?!
- Узяв. Давай мотуззя розітну.
Нащупав руки і мотуззя впало.
Тут інші також шепотіти стали:
- Ріж і мені! – Данилко не минув
Ні одного. Всі руки розтирали,
Бо аж потерпли зв‘язані були.
Нарешті розігнати кров змогли.
І наступила ота мить розплати.
Сторожу тато навіки приспав.
Полонені по балці розповзлися
І за татар поснулих узялися.
А кожен справу свою добре знав.
Тож ранок стріли вільними усі.
Татар чи пов‘язали, чи убили.
Коней усіх татарських половили.
А для Данилка не жаліли слів.
Казали не Данилко – Козачок.
А хлопець, звісно, гордий був від того.
І тато не менш гордий біля нього.
Бо ж син найперший витримав урок.