Як не хотілось , як не старалось
Як не бажалось , як не літалось
Як не прохалось , як не жадалось
Все не любилось , все не кохалось

Злетіти не взмозі , сказати не в силі
Живе чи існує незнає ніхто
В собі заховалось , замки всі закриті
Усе що навколо для нього ніщо

Усі говорили , усі научали
Усі краще знали , всим треба було
Усі поніміли , раптово пропали
Не бачать , не чують , і слів не стає

Сам мовчки стелюся , нікого не знаю
Ні з ким не ділюся - дорога своя
Що гірше забуду , що краще залишу
У всьому що сталось - вина і моя...
2014р.

Жорстока гра трагічних правил
Де ти учасник оборон
Твоїй дорозі гострий спротив
Де ти у раундах патрон

Помітні цілі вередливі
Цепами брязкають метал
Червоні поприща блудливі
Тобою тішать свій оскал

Світ заанжованих амбіцій
Керує долями людей
За крах родинних коаліцій
Від них натравлено звірей

А ти і сам по духу кволий
І жити хочеш , і кохать
Бог є любов , чомуж суворий?..
У нього попит відібрать

Весь час себе застерігаєш
Не можна те , не можна так
А потім кров'ю омиваєш
Бо тільки й бачиш кількість втат

І хто сліпий ? І хто не вдячний ?
Вони не винні бо творці
Та серед них зростав безстрашний
А серед нас живуть мерці...
2010р.

Знай ! Якщо веде і не питає
Тоді доводить , і болить
Без осуду все ображає
Незадоволення - гнітить

Значить ! Тобою вміло керували
Ти вірним прикладом ідеш
Ти любиш чесно , без омани
Усе надійно - бережеш

Знай ! Сміливим відкривають брами
Де мужність - там і ворог тил
Той хто народжений літати
Скрізь вихід знайде , і посил

Значить ! До щастя є своя дорога
До мрії стежка - висота
Ти будеш з тим хто буде гідним
З ким побудується - сім'я
2010р.

Як листок що на землю спадає
Як міняються ночі , і дні
Так і я час - від часу щитаю
Миті щастя що мав у житті

Мало їх ? Чи багато ? - не знаю
Це питання тривожить мене
Молоді мої роки спливають
А воно не вітає , не йде

За кого ? Чи за що ? - така доля
Пронести самотужки тягар
Відстороненим бути живого
Не стелити - рушник на вівтар

Промайнули думки , і погасли
Відлетіли на захід птахи
Знов чекати колючої стужі
Запаливши - погаслі свічки

Хтось вінок свій пускає на воду
Інші пишуть - ім'я на листку
Все це марево , там вічиняє
Де і в зимку - щебече в садку.
2011р.

Як пісня голосом чарівним
Як поклик радості - в душі
У солов'я співа овита
У мене скрипкою - струни

Лунає гімн від серця - серцю
Дремтить схвильовано , іскрить
Словом своїм тобі зазначить
Як щиро прагне - ще любить

Мій верше , брате , сила волі
Спокутуй цей шаленний крик
Нехай обом він нам зазначить
Один для одного - прожить...
2010р

Як роси тануть у воді
Як трави сохнуть - без дощу
Як верби гнуться наче п'яні
Так я без тебе - мов живу

Вже слів нема , і зліз не стало
Сказати що - себе топить
Навіщо ? На шляху ти стало
З початку треба було - вбить

Мовчиш , не тане твоє серце
Німе мов камінь монолит
Потоком сліз - тебе дістане
Хоч ноги зможеш намочить

Причин твоїх мені не треба
Все зрозуміло - не цвіло
Нема чому в тобі вмирати
Бо не народжене - було

За двох узяв на себе ношу
Печать гріха - що валить з ніг
Спустошує , вбиває душу
Звертаючи - на твій поріг

Ти не зважай - моя проблема
Я не виню , це все слова
Не винна ти що не горіло
Моя вина - що не вмира..
2008р

антракт порожня зала
і the end
байдужа сцена шарпані куліси
облізлі крісла
парапет самотньо дише

маріонетку зрадили
давно
в пилюці замкнена у скрині
обличчя ліплене
із глини нитки як слина

не прийде вірний
ляльковод
нема аншлагу її слава
у тіло увіп'яла жало
життя пройшло як не було

у думці уціліла мантра
я не сама в театрі

2015

Чекай ! Почуй ! Я пам'ятаю
Чекай ,і знай - одну тебе
В благанні неба вже дістала
Молитви віра - глибина

Чекай ! Пізнай !Всю силу слова
Чекай - прозріння не спинить
Вершиться істинни промова
Забуті можуть - теж любить

Не знай , не треба , не примусиш
Не край - мені підкову гнуть
Прошу життя щоб захищало
Того - з ким хочу поряд буть...
2012р

Камінь для каменя брпт
Зірка для зірки - сестра
Річка для річки рукав
Я для тебе - тільки гра

Камінь об камінь іскра
Зірка в польоті - одна
Річка у річці вода
Ти для мене - висота

Не підпускаєш в притул
Не захищаєш - рубіж
Тінями ходиш в обхід
Все наражаєш - на ніж

Камінь на серце візьму
Зірці свій шлях - покажу
В річці спочину на дні
Тихо піду - наче в сні

Доле моя молода
Доле моя - і чужа
Знаю не зможеш збагнуть
Вірю - що зможеш забуть.
2013р

Мелодії - стрімка ріка
Мене зненацька полонила
Лунала - течії журба
У голос тиші ворожила

Поклич його , нехай прийде
Почує - доленосну звістку
Готуй йому вінець ченця
Вже обрано - тернову свічку

Швидкий потік , гірка вода
Зів'яло все що не буяло
У горі відчай - сіль земна
Сеце сльозами пригощало...
2008р

Солодка , кинута любов
Розбитим серцем володіє
За що ти повертаєш знов ?...
Мої страхи - де жар не гріє

Навіщо ? Ти даруєш час
Що не повернеться ніколи
Навіщо ? Огортає нас
Спокусами - холодний голод

Я буду гостем у тобі
Коли так вирішила - доля
Я кривду кину у краї
Де душі - не ведуть двобоя

Я з ним до віку пропаду
Бо ми в розлуці - запоруки
Ми дві дороги самоти
Нас не зупинять - болю муки.
2013р

Я вже не той відвертий свідок
Слухач історій , і промов
Я вже не той втікач від себе
Заручник - закулісних змов

Занадто опускав завісу
Прийняв кошторис - митарів
Стелив для них зігріту постіль
Собою світ - новий відкрив

Вони старалися аж мліли
Хто що хотів - завжди те мав
У них були і є потреби
Проблеми , справи , компроміс

Пройшов навчання на відмінно
Диплом отримав , атестат
Приніс у практику сумління
У свою сторону - все дбать.
2013р

Усе гаразд , усе по гаслу
З'явився стимул і глядач
Одне дивує ще , бентежить
Я не почув від них - пробач...

кричати ціль серце завмерло чекає удару
і хниче малям і вовтузиться в кошених травах
вночі реготало а вранці приречене сумом
похнюпивши носа шляхами небитими суне

тікай мале серце розмова з тобою коротка
ніхто не завважить що юне і гострі осколки
угризлися в м'язи різцями тобі гостролико
приперся мій Боже для чого і хто тебе кликав

звір викривив губи у грубу іржаву підкову
згадай-но маленьке про нашу з тобою угоду
а серце тріпоче проразливо б'ється в знемозі
нема йому ради розради нема більше спроби

розколотий простір за рогом вікно в інший вимір
біжи моє серце щодуху туди і щосили
не слухай позаду солодощів голос заспинний
біжи моє серце в запасі ще є дві хвилини

2015

Зустрілись очі старості та юності. Зустрілися десь думки та мрії старості та юності. зустрілися дві різних епохи. Очі старості,вірніше віку злегка зволожені і дивилися у світ молодих не заплаканих очей. Одні знали життя. Бачили вічність вміли видавати мудрість. Інші молоді. Нахабні, наполегливі стрімкі і бентежні. Прагнули довести що світ весь мусить все віддати. Очі віку дивились і злегка посміхались.
Очі молодості дивилися і просто прагнули. Куди?
А Світ дивився. Дивився , мовчав. Просто думав. В той час коли очі віку знали що вже казати немає що. А якщо і є що сказати то просто те що називається незнанням

Лист невідомому адресату…

Ми були коханцями у минулому житті. І ми кохали…
Кохали без обручок і чужих благословень,
наперекір усім правилам і законам.Але ти заборонив мені любити іще когось, крім тебе. І тому я буду самотня… і в цьому житті, в і наступному…
Мене оточують тисячі безликих створінь, порожніх душ, брудних думок і бажань.
І я хочу пройти осторонь цього світу, який мені чужий і огидний… Мені байдуже, що там кричать за спиною – від заздрості, дурощів чи власного безсилля…
Мені байдуже, хто страждає через мене.
Навіщо мені усе це, коли у мене є Ти?..
Ти – безмежний океан неземної радості, ти – неприборкана стихія і тиха гавань, в якій не чути звуків злого світу.У тобі є все…

Ти – частина мого серця, шалено-пульсуюча артерія.Ти – сенс мого існування, тобою заповнений весь простір Всесвіту і моєї свідомості.Без тебе мене не існувало ніколи. Як і тебе без мене.Я не пам’ятаю, ким ми були, але нам усі заздрили…А можливо, ми уже безсмертні…Ми вросли у землю нескореним духом свободи, розіслали свої мрії сотнями білих голубів, спустили свої думки на землю зливою, що змивала світ від бруду…
Нас уже не розлучити.Ніколи.Я не проміняю на дорожню куряву наш світлий політ.Я берегтиму наші крила глибоко в душі.Вони такі пошарпані і стомленні, але рідні…І хай я уже не зможу полетіти, щоб тебе знайти, але я завжди буду поруч.Я буду усім, що тебе оточує – теплим днем, тихою ніччю, радістю і вірою.І я залишу на твоєму столі перо. В мочене у кров натхнення.Те, що не згорає у вогні неправди.Дане мені із неба. Бережи його. І поки ти його берегтимеш, житиму і я.
Щоб у наступному житті знову закохатися.Лише у тебе.І у небо.Ми - безсмертні…

Доторкнутись до серця дозволив
Потаємні бажання відкрив
Постелив біля ніг - море квітів
Так взаємності щиро хотів

Покружляв , поводив , і покинув
Віру в щастя від мене забрав
Повернув на свою ти стежину
Не прощався , усе обіцяв

Не дозволю собі я кохати
Не дозволю побачить тобі
Так подам - що не зможеш впізнати
Не пройдеш по моїй стороні

Всім на зло буду вірити в диво
Побудую в самому собі
Ту людину , ту віру , надію
За якою заплачуть ченці

Ти задайся питанням до себе
Чи захочу - повірити знов
Чи потрібен ти будеш для серця ?...
Що із легкістю так - розколов.
2011р.

Тягнуся поглядом до неба
Безмежність простору - магніт
Спускаюсь думкою у спокій
Печаль свою - розвеселить

Мій злет це пошук , порятунок
Вершина заповітних мрій
Там можу я - тебе покликать
Знайти віддушину в тобі

Пусти мене в свої обійма
Без слів все прочитай , почуй
Відчуй як б'ється , як радіє
Плекає біль своїх надій

Вогнем горить , сльозою гасить
Вмивається теплом твоїм
Біжить струмком , цілує руки
Простити просить - смуток твій

Час не повернеш , не зупиниш
Всьому своє - не відвернеш
Втішає те що вже не кинеш
Зі мною решту - проведеш

Світанку час - пора прощання
Тону у спогаді нічнім
Я не надовго , дочекайся
Шану віддам - і мовить грім

Минає день , ніч заступає
Злітаю думкою - у вись
Я зірочку свою шукаю
Візьми цю душу , покорись.
2006р.

у тілі адреналін
прагну змін
то́бі in

і сліпцем пілігрим
в очі дим
де і з ким

линеш попелом пурх
колом рух
і розлук

межи нами стіна
проросла
суть проста

у буденності снів
ниций гнів
зник і скнів

загрубіла струна
а гула
і нема

2015

фанатично-уперта здригала фатиновий простір
ніби вихід шукала собі від раптового пострілу
у хронічнім блуканні мостами готичного міста
ночі алібі хутко зривало з альпаки інжирну завісу

а зима малювала довкола крихкі перспективи
у віварії бути не хтіла бо знала що сила
попускала своє кривов'язе коріння їй в ноги
досить міцно стоїть на краєчку обриву з котрого

обірветься й пір'їною ляже на зморену скелю
ей художнику йди позбирай із трави акварелі
кожен крок вивірявся не раз і не двічі у русі
близькоцілля отут як чуття майже власного пульсу

час од часу віварій нас ловить в тугі сітьосплети
лиш одважні виходять вцілілі з віваровендетти

2015

одні слова маскують інші
гіркі як цедра у цитрин
як скислі фізії з картин
як погляди понаприїжджих

у шафах безліч біографій
слова слова думки книжки
replay назад і знов жахи
новин потік невпинний трафік

у вікна лізуть дивні тіні
аристократів їхніх дам
по собі залишила шрам
гуаш з учора потьм'яніла

узавтра у оцю вітальню
увійде може хтось тоді
помітить ліжко почивальне
нема поета а лиш жаль є

і звуки є квартетів Гайдна
й пласка на ліжку його тінь

2015

Ще глибша сутінь навколо його сигарети.
Жарина у темряві креслить, наче комета.
Раптово її траєкторію буде стерто.
Та я видивляюсь її і сліпну вперто.

Він просто мовчить, бо знаю, ЩО буде в слові.
Бо темрява, мабуть, і є його рідна мова.
Отак чамріємо: вогник… думок полова…
Яку підпалити й спалити сама готова.

Він буде комету пускати собі й пускати.
Допоки накуриться і захоче спати.
Хоч космос - його обійстя й велика хата.
Мовчання – старий сторожа й надійні грати.

18 січня 2015 року

у бринзі по коліна
надріз мороз аж-аж
рубцює шкіру гримом
солоний антураж

різцями січень в глину
маскуючи сліди
лишає грубі ринви
стеблу озимини

біліє легкокрилик
вітрилом на стіні
солоні грудобрили
жарують увісні

секунда і повіки
розімнуться ураз
ізникне і каліка
і бринза й антураж

фарбує вечір іній
у колірні вогні
повнезні глеки візій
наснилися мені

2015

Ти сьогодні приручаєш
Час - де все уже міняєш
Медитуєш , протестуєш
Прислухаєшся - чи чуєш...

Від вчорашнього згорнувся
Над зухвалим - спотикнувся
Не забувся , схаменувся
З новим досвідом зіткнувся

Від нахабства відрікався
Від зневаги - закалявся
Поклонився , народився
З джерелом добра зріднився

І радів , і посміхався
До любові пригортався
До недоліків - не крався
У кохання закохався

Не літаючи - злітав
Без сторонніх визнавав
Хто він є? Які слова?
Піднімають сильних - з дна...
2011р

Три ранку. Календар,
комп`ютер і
стіл. За вікном ліхтар –
і ліхтарі

по вулиці, луна –
бухий мотив,
його фінал – стіна,
локомотив

зірок над містом, над
усім, усім –
а саме снігопад
чи білий дим,

що йде униз, униз –
неначе рік,
а ще іде навскіс,
як чоловік

проспектом нижче; ще –
вогні машин
і цей прощальний щем:
два, нуль, один

і п`ять. Я не пишу
про ці свята,
але є вірш (чи шум),
бо хулі там,

бо вірш – частина крил,
хоча і без
вірша лунає джингл,
а також беллз.

01.01.15

принижень досить далі більше
залиють сльози лиш тому
що досі непосильну нішу
я перла догори кому

писала вірші повен місяць
здивовано дивився вниз
мала ти певна що павіси
йому потрібні чи каприз

бруківку почорнілих вулиць
дбайливо білим полотном
укриє грудень тіло тулить
пригорне під своє крило

тобі мої займуться вірші
згорять ущент і білий дим
підхопить непосильну нішу
і понесе а ти за ним

банальний погляд аж донебно
звикай мені тебе не треба
2014

Він досить близько підпускав
Він дозволяв - себе любити
Він з нею просто жартував
Ховав надійно - плагіати

Зненацька трапилося те ...
На що він і не сподівався
Відверте , ніжне почуття
Розбило самолюбу - серце

Коли він їй хотів сказать ...
Вона давно була далеко
Зламавшись об його цинізм
Злетіла - у похмуре небо

Трагедія дилем буття
В сприйманні втіхо - блудства
Один - суцільний листопад
А іншому - суд самогубця.
2014р

Фантазій зібраний букет
Сочиться квітів - кров невинна
Поставлена на огляд смерть
Нерукотворна - божа іскра

Бажання бачить первоцвіт
Щасливі сутінок - простори
І вирій , невідомий світ
Готуються - в похід стожари

Чи встигнемо ? - почути спів
Що так штормить , лунає , тішить
Чи кинемо життя в потік ? -
Що мчить - розігруючи драми

Навіщо думати , гадать
За нас вирішує рулетка
Де справам стимул , зодчий фарт
Цінуються талант , і плітка...
2012р

я душу заховаю поза часом
що сиплеться крізь пальці як пісок
і буду насолоджуватись щастям
тоненьким як дитячий голосок
і буду завмирати вже при згадці
твоїх слідів у золоті заграв
твоїх зникань у всюдисущій мряці
чи слів яких ти вкотре не сказав
я зможу заховатися надовго
лишаючи на корах письмена
і щиро-щиро гомоніти з Богом
про найдорожчі серцю імена…

зашкал. емоція. напруга.
не кішки у душі - ковші
неоковирністю облуди
порозпирає мені груди
інакше буде чи не буде?
зап'ястки ломить і хрящі

а спробуй без утрат клітини
заповнити кросворду вщент
зима наводить перспективи
сумарно змінені мотиви
крізь скло у небі сторож дивний
фужер. ковток. тепло. абсент.

в залізній клітці норм і правил
улаштувати б собі бунт
докупи миттю всі химери
в смітник шакерові манери
змінити вицвілі шпалери
на колірність, тоді отут

упевненість розправить плечі
ваґантом піде у світи
у хаотичності бездїі
обломиться шматок надії
раухтопазом пломеніють
уламки давньої біди
2014

На те вони і є – пенати,
аби до істини ішов,
що можна цілий світ обняти,
якщо у серці є любов.

Тоді це є твоя обитель
і духу, й сили, і снаги.
І все, що маєш як учитель,
охороняють ці боги.

І все, що маєш як мужчина,
і сад, і чадо, рід і дім –
тобі належать і по чину,
і за призначенням твоїм.

Але мовчить біблійний митар.
Є монастир і є устав...
«Своїй душі» достойний лицар
коли своє не дарував?

Байдуже, що її минуле
снують роками павуки.
Оберігає Маріула
від циганят свої кутки.

І залишається чекати,
аби у іншої знайшов
усе, що не завоювати
без віри у свою любов.

Та де й коли її зустріти
у цьому вихорі життя,
аби і душу обігріти,
і запалити почуття?

І серце анемічно б’ється.
Бо хто почує в унісон
нове й забуте інтермецо,
що відлунало, наче сон?

І гріє лиш одне на світі –
далекі ангелята – діти
і одомашнене єство,
яке уміє і любити,
і дозволяє володіти
тим, що дарує божество.

                              2001

Уже пора пливти за течією
із осені у лебедине літо.
А я усе тією ж колією
за мрією забутою моєю
іду у вечір душу обігріти.

Якщо літа у вирій полетіли,
то як не помічати цього лету?
Іще не вечір, а думки осінні.
І у полудень не щезають тіні –
минулого знайомі силуети.

Були літа і босі, і холодні,
і уночі перед очима лихо.
І не одна душа моя в полоні.
І не заснути. У моїй долоні
моя печаль мені співає тихо.

Одна журба обороняє душу.
А думи – і урочі, і убивчі.
У кого індульгенцію позичу?

Чого чекаю? І признатись мушу, –
огонь душі не подолає стужу,
і третій півень заспіває тричі.

                              4.12.2014

Був шлях і крок під полум`ям багать.
Була печаль - як ніч – густа і сива…
Була любов - окрилено-красива…
І спокій був, як Божа благодать…
Було усе. Усе уже було…
Перецвіло з весною, відбулося…
Вже пахне хризантемами волосся,
Осінній сум лягає на чоло…
Чому душа не вірить в це? Чому?
Пісні римує, розсипає ноти…
Наївна і закохана достоту,
Веселки в`яже зоряні йому…
Бо що їй дощ і що їй листопад ,
А чи років вервечка стоголоса…
Біжить кудись - розхристана і боса -
У синь, у сон, у свій едемський сад…
Життя ж не повертається назад ,
як їй здалося…
2014

О Боже мій, а я ще й не жила,
А я ж лише «зализувала» крила,
Які недоля прикра обпекла,
Які неправда чорна обпалила…
А я лише у царстві тіней злих
Шукала світла, щоб донести людям.
І цвітом опадав з грудей моїх
Жертовний вірш, немов якийсь приблуда…
А я себе палила кожен день
(Коли болить життя – то душу чути),
То крила виростають у пісень,
Які несеш у пекло для спокути…
Мій шлях – то траєкторія листка
Осіннього, віднесеного вітром…
Для цього світу «зовсім не така»,
Сльозу сховаю в душу і…не витру…
Нехай гірчить всім атомам єства,
То й віршам надто солодко не буде…
Лечу кудись…обпалено-жива…
Прощайте, люде…

скрипкові сльози на лжеложе
скрапають в озеро жалю
повни його, далебі гірше
нема куди, ну, сміливіше
цитуй впечаленого Ніцше
декламаційно свої вірші
читай юнкому скрипалю

грязьово-селеві потьоки
цівками жури із очей
диви в обидва, ненароком,
невірних в бік півтора кроки
зірветься голос наджорстокий,
розіб'ється, і піде в склоки
крихка надмір віолончель

в даблфутлярі копійчина,
на фейсі - прагнення мети,
смичок ізмастить каніфолем
залиже струнам ранеболі
зіграє рівних три тріолі,
й у кварто- квінтовому колі
зійдуться - він, вона і ти.

На щедрость я сердце свое словно струны арфы настрою:
последний пятак в переходе подам слепцу- скрипачу,
хлеба черствый кусок пополам разделю, разломаю,
стану тенью в пустыне, в снегах я костром запылаю.

На любовь я сердце свое словно струны арфы настрою:
чтоб любимых глаза загорались вечерней звездою,
чтоб запела душа словно в праздничном храме орган,
пусть обнимет,поддержит , возвысит родная рука.

На верность я сердце свое словно струны арфы настрою:
буду матерю,дочерью, другом и верной женою,
и хоть тяжко нести мне по жизни сию важную ношу,
не предам, не солгу и в беде никого я не брошу.

На счастье я сердце свое словно струны арфы настрою:
даже падая в ад вознесусь я в небесную синь,
и в блаженстве в слезах с криком боль приму, испытаю,
ту, что дарит вселенной рожденную новую жизнь.

На память я сердце свое словно струны арфы настрою:
окунусь я в мир детства и в юности грезах растаю,
вспомню матери песню и мудрое слово отца,
и вкус свежей воды, что хмелей молодого вина.

На радость я сердце свое словно струны арфы настрою:
возрадуюсь радуге красочной ранней весною,
средь пшеничного поля улыбнусь я счастливой судьбе,
за все , что есть в моей жизни: "Спасибо, Боже, Тебе!"

Коли осінь між пальців сиплеться листям,
Ноги в теплих шкарпетках гріються пледом,
Набувають слова відповідного змісту,
Зігріваючи душу чаєм із медом.
І тоді між містами тонкою струною
Павутинка осіння нанизує рими.
Я цю осінь за листя погладжу рукою –
Ми не вміли й не вміємо бути простими.
Кожен в світі своєму межований чаєм
Та словами до віршів… А також – безсонням.
Де ми є поміж осені – точно не знаємо.
Поміж осені двоє, взаємно сторонні.
І коли хриплий голос перших морозів
Візерунки на вікнах залишить помітні,
Ми допишемо вірш. Та перейдемо в прозу,
Яка визріє може у травні чи в квітні.

а груші обернулись на гілля
обсипались посипались корою
останній лист тріпочеться мов «ля»
на вітрові
цей вітер - звідкіля?
ще рано вітру ще удвох з тобою
накидавши грушок й книжок до торби
ходили тут і бачила земля
дивився бог – нам літньо так
так добре
мов у раю до часу до пори
до крапки не поїдженої ще
тріпоче між гілля остання «ля»
все небо нам погрожує дощем
а ми незрілі ми ще не зросли
ще соком ми не налились до краю
ще не готові до примар імли
театру тіней вигнання із раю
ще прагнем спеки нам кортить грушок
гітарних вигинів і виплеску й нектару
а груші обернулись на гілля
збезгрушені
а ми з тобою в тару
у склянки чи у слоїки чуттів
під соусом у маринаді в солі
де я в тобі тремтітиму мов «ля»,
а ти в мені зажеврієш як «соль»

холодні будні бутлі та слова
олія розлилась.. така олія..
гануся оступилась
все бува
і значить бал і точно – голова
чиясь впаде не втримана
дива
скотилась та й розсипалась корою
на вітрові
цей вітер - звідкіля?

а груші обернулись на гілля
як може обернемось й ми з тобою

13.09.2014

Замислено бреду крізь поріділий парк,
знайома білочка запитує про Тебе…
Хмарками затягло враз посіріле небо,
бо Ти не тут, і все тепер не так…

Звірятко миле, дякую тобі,
що так довірливо береш оті горішки!..
Промінчик сонця натяком усмішки -
у верховіття хвостиком рудим…

… (ред. 2014)

Вродило листя! Щедрі врожаї -
в копиці, стирти, бурти, на камази...
В задумі-сні оголені гаї,
діброви, парки - справжності оази.

Осіннє "ню" каштанів і беріз,
і ясен без жалю осипав шати...
Антракт... А там - й зимовий бенефіс,
костюми білі!.. Нуль... Першопочаток.

16.10.2014

...не поїду я до імперії
істеричної навіженої
до осиної і захланної
охлократії окаянної
...ой не хочу я у колонію
що конає ще у агонії
то тюрягою то потворою
семигорбою двоголовою
тридесятою п’ятикутною
і навіки уже безпутною
…а поїду я у Іспанію
у Італію і у Данію
за ідеєю мономанії
української меломанії
самашедшої* меланхолії
у провінції малахольної**...
...ой побачу я наворожене
і навіяне і набріхане
і затяті ми і заморені
і дісталося на горіхи нам
недотепи ми і окраїна
поки нація буде темною
і говоримо а не знаємо
чи своєю ми чи туземною
чи хорошою чи поганою
але рідною оживаємо
іноземці хай іноземною
українці хоч рівноправною…
...ой поїду я у Америку
де ні паніки ні істерики
доберуся ще і у військо я
говоритиму українською
...ой поїду я ще й за мрією
тай за вільною Україною

                              10.2014

я не наважився покликати
так не хотілося стиратись
яка свідома і велика ти
моя невиправдана втрато

на холод вулиці нарвалося
на неміч світла налетіло
те що людиною вважалося
у вузлику душі і тіла

старезний світ узявся сипатись
з того що ставилось на карту
і вже нема від чого хлипати
і прислухатися не варто

а десь тепло з обійм навіялось
знайшло собі нічний притулок
навіщо очі ви посіяли
при перших сутінках минуле

спаливши кроки може вигорю
тобою сповнений до болю
то як вода що попід кригою
хребта свого навпіл розколе

хай неба синь з чорнила сірого
відмиється і день прозріє
я на ножах стою із вірою
допоки в серці веремія

19 Вересня, 2014

коли у шибу дощ постукає
я болю ниткою вірвуся
не називай мене розлукою
моя невипита спокусо

по лінії руки розходились
непереконливо і тихо
вже не такими як були колись
для сну гостинними і втіхи

не називай мене неспокоєм
і серцем що тебе відкрило
тінь опаде чужими кроками
я саме те чого хотіла

так мало сонця у твоїх садах
так бідно яблуні вродили
така холодна слів жива вода
такі безвітряні вітрила

не називай мене злим відчаєм
нагодою вино сушити
що не для тебе світ освічую
до шиби краплями пришитий

чого тримаєшся думками ти
кому співаєш алілуя
я не забув тебе обрамити
у те що більше не почую

18 Вересня, 2014

ця каштанова стиглість осені
гіркувато_солодка терпка
ця чаїна печаль над долею
ця застигла в повітрі рука
передзвонами хризантемними
відлітає душа чиясь
а моя над шляхами богемними
просто полум`ям зайнялась...
невгасиме полинне полум`я
світлі розсипи почуттів
так жертовно згорає душа моя
в шумовинні стражденних днів
посилаючи в космос незвіданий
заримовані коди мрій
він такий незбагненний і відданий
не чужий мені вже не чужий
тихі сповіді вислуховує
пеленає оголену суть
в нас із космосом спільна мова є
спільний обрій і біль як ртуть
ця каштанова стиглість осені
ця незрима доріг висота
розсипаю в холодному просторі
віру
вірші
свої літа...

Ну от.
          Живу.
                   Не пишу –
                                  не малюю.
Удачі служу як на засланні.
Але, коли з війною не воюю,
то як, буває, легшає мені.

Іду у ліс, на галяви, у хащі.
Яка краса!
            Я вільний чоловік.
Яка робота?
            Дні такі пропащі,
що втрачене не вернеш і за рік.

На носі – осінь із її сльозами,
і юнкою-берізкою із меж,
і багрянцем невигаслих пожеж...
Палають вишні.
                   Як дійти до тями,
коли таке примариться ночами?
А як проснешся, де її найдеш?

Теоретично я люблю цю пору
і уявляю, пройдене давно.
Немає часу глянути угору.
Минає осінь. Буде холодно́.

Але не ронить осінь падолисту.
Її гаї для неї не шумлять.
«Стоїть гора високая…»
                              …і лиса.
Рубають ліс.
              Тріски усе летять.

                              09.2014

2008 р

Твоя не бронь я.
З легкоплавкого металу моя душа складається.
І навіть вода крізь всі клітини просочується наскрізь
і не рятується ніщо,
крізь очі вимиває все сльозами та вода
слів твоїх не сказаних.
Мовчиш.
Чому мовчиш?
Дай відповідь на ті питання,
чому ти став наступним таким самим,
а не першим і єдиним,
самим раннім чистим моїм коханням?
Чи помиляюсь я?
Скажи і стануть сіллю мої сльози,
бо ж є нестерпним те твоє мовчання,
воно немов меч самурая,
відрубує мені кінцівки – і не іду, не йдеться,
і пальцями не нашкребти дорогу до твого серця,
бо ти – стіна.
В твоєму царстві ховається лише душа твоя,
тому й не знаю чиста вона там чи мертва.
А ти скажи мені, яка?
Невже душа твоя – амеба?
Щораз міняєш її форму,
під клімат відповідний адаптуєш
і тягнеш безкінечно довгі лапки,
засмоктуєш мої надії
своїм пекучим тим мовчанням
і поглинаєш знову й знову.
Крапки нема, її ніхто не ставить,
лише стіна лишилася – твої ті неприступні мури.
Я сиджу в них, далеко так від тебе –
а ти нові собі будуєш.
Плачу – бо кохаю тебе,
моя ти не приступная амебо.

засмучена Марія на іконці
сльоза пекуча скрапує з повіки
і плине світ- маленький і великий
як іграшка в космічній оболонці
а ми в своїх бажаннях ще й смішні
натхненні то піснями то боями
заблудлі на шляху до ТОЇ БРАМИ
поживу підкидаємо війні...
десь мрія нерозпізнана німа
схиляється у гречному поклоні
і плачуть янголята безборонні
та сліз нема
і слів
уже
нема..

В очах
Без дна
Без не
Без хочу
Без дій
Без плач
Без слів
Тебе

2010

Реве чорна стрічка
Мрій моїх річка
Тече
Гудить мене подив
Вказівок кому узгодив
Невже
Вістить часу синім криком
Аж насправді їх осінь безлика
Моє …
2006

Плету незайману тривогу,
Зігріє місяцю стопу.
Шнурівками зв’яжу убогу
Сонливу слізну надкрасу
2005

На віях дощ. І солоніє мить.
Блідніють сни рожево-кольорові.
У затишку моїх сумних пісень
Тепер – музей забутої любові...

Тут навіть простір – цінний експонат.
І тиша промовляє так вагомо…
Тут всі стежки вже спалено. Назад
Тепер не повернутися нікому…

На шибці січня – дивна акварель.
Ми підсвідомо ще складаєм ноти…
Щоденник мій – самотній менестрель-
Терпкі, цілющі ліки від скорботи…

Тремтить рука. А як душа тремтить.
В музеї цім – історія висока…
Тут десь за склом живе щаслива мить,
Що відібрала мій щоденний спокій…

Святочно так, як в церкві при свічі…
Німіють строфи і німіють рими.
Тут навіть не молися. Тут мовчи
Під почуттями світлими моїми…

Тут музика нечувана щораз
Перегортає сторінки у слові.
А томик віршів – як іконостас
Від нас самих врятованій ЛЮБОВІ.. .