Не я сумую, а душа моя.
І їй, одній, ще боляче дивитись
на те уявне, що воліє снитись
за зримою каймою житія.

Коли я маму уві сні побачу,
радію, звісно, а якщо і плачу,
то візія минає уві сні.
І легше просинатися мені.

Або, буває, що почую тата,
і оживе моя дитяча хата
веселкою осоння на воді
і піснею про чайку у біді.

А то побачу брата ще живого
і разом попрацюємо за нього
на нашій вольній ниві, у бою
за ойкумену бойову свою.

І дивина – не завітають сестри,
які на Раші ні живі, ні мертві.
коли уже не радує «страна»,
а душі спокушає сатана.

А наяву неначе, у долоні
тримаю руцю ще малої доні,
а з рук її прямує до наук
єдиний мій і незалежний внук.

А то у сни негаданої сили
зайдуть сини, яких не народили.
І туга очі застує мені,
що можуть їх убити на війні.

У небі юні друзі виглядають,
чи долечу, коли у сні літаю,
чи обіймаю біженку села,
коли вона ще нічия була.

А може і вона ще виглядає,
радіє, що сумую я зі сну,
і забуваю не її одну –
гоноровиту панію із краю,
де ми уже обоє на краю,
а я ще воду із веселки п'ю.

09.2016