Подруга і Любий вже колишні,
Чорну в душу врізали печать,
Подруго найкраща, найрідніша,
Як змогла ти любого забрать?

Зрада для Кохання, мов короста,
І якщо спроможен, то не мстись,
Помста - почуття гидке, нудотне,
Спричиняє хворобливу млість.

Ще юнак підступний повернеться,
Буде він метлятись між дівчат,
Та колишнього не сприйме серце,
Не пройти шлях спалений назад.

Хмари зради затягнули небо,
Цю сторінку не перегорнуть,
Зрадника невірного не треба,
Подругу я хочу повернуть!

А ти мені наснилась як Ассоль,
яка мене на березі чекає...
але реально я напевне граю
у п'єсі цій чужу для мене роль.

Не маю я червоного вітрила.
Мій човен підхопила течія
й несе його у вирі житія,
яке й собі уже стає не миле.

У цьому світі ми лише зерно,
яке у полі висіває вітер,
товче недоля, наче мак в макітрі,
і як не вигрібай – усе одно
опустимося тінями на дно,
де нікому обняти й обігріти.

01/21

Люди із руками – не ледачі...
згадуються іноді мені
їхні під’яремні трудодні
і статури жилаві волячі.

Скільки переораних ланів
мали би сьогодні годувати
диктатуру пролетаріату
та еліту обраних панів.

Є у нас національне щастя –
наступати на свої граблі
і тримати руки мозолясті
на чепігах рала у ріллі.

Ми ніде не дінемось нікуди –
родимо себе, де не посій....
чи у бурі, чи у суховій
виживають всюдисущі люди.

Тільки й світу їм, що у вікні...
бо така вже українська вдача –
вірити у шанси та удачу
не удома, а на чужині.

Поки за іронією долі
малороси «орють» дике поле
а «допомагають» москалі,
настає моя лиха година –
уявляти образ України
за Дунаєм у сирій землі.

01.2021

Я іноді літаю уві сні,
шукаю ті́ні, наче у тіні́
тієї, що не кликала до себе
ані в минулі дні, ані на небо
у несходимі зоряні світи,
куди із нею нічого іти,
бо їй, як і раніше, не до мене,
коли були ми юні і зелені...
але буває, манить у вікні,
немов чекає у самотині
у недосяжні поки-що покої...
горить її свіча у далині,
аби було не холодно зі мною
під сніговою білою габою.

01/21

Дощу рясного зла несамовитість
Січе, неначе гострими ножами…
Я не ховаюсь від холодних кігтів,
Від льодяних порізів незворушних.

Кохання, це хвороба безнадійна:
За нападом блаженним ейфорії,
Жахливий напад відчаю і болю
І знов по колу, знов по колу, знов.

В Кохання Колі ейфорія блякне,
Частішають депресії провалля,
Єдина Радість, Втіха теж єдина –
Це Пам’ять про минуле безтурботне.

Кохання – Потерпання споконвічне,
В якому бачимо ми Сенс Життя.

2020 рік

Фатальна красуня


Не дивися, спокусник,
ласкаво,
Обіцяти не смій
пастораль,
Я не лялька твоя,
не забава,
Невагому дарую
печаль.

Неймовірна, оманлива
квітка -
Залицяльника слово
крихке...
Пишний зал в родовому
маєтку -
Танго це нескінченне,
гірке!

Моя посмішка повна
чаклунства,
Душі хлопців несе
в коловерть,
Нещодавно пішла
із дитинства,
Та душевно втомилася
вщерть.

Танго гірко розплилось
імлою,
Десь розвіялась пишна
юрба,
І залишиться разом
з тобою
Мій дарунок: прозора
журба!

Завдала тобі розпач
і рану,
Познайомились ми
навесні,
Я карати жорстоко
не стану:
Ти сподобався, хлопче,
мені!

Новорічне

Щезають негаразди
у тумані,
Імла засмоктує
найменший слід,
Зима для нас ніколи
не настане,
Любов завжди
розтопить сніг та лід.

Холодна завірюха
в юних душах
Не знайде місця
для своїх тенет,
Негода нашу ніжність
не порушить,
В серцях -
поліфонія канцонет!

Не скоро з півдня
принесе лелека
чаруюче відлуння
вогняне.
Хоч ми один від одного
далеко,
За вікнами -
буяння весняне!

ІКоли немає того, що колись
було, то я не відрікаюсь
від нього. Мушу виговоритись,
коли один за всіх ще залишаюсь.

Перебираю в пам'яті душі
обличчя, імена і клички, очі
і до зорі не вистачає ночі,
аби зійшлись усі товариші.

Згадаємо із хлопцями дівчат...
з дівчатами...(як іноді ведеться)
про їхніх завойованих солдат
у пам’яті обманутого серця.

ІІОсиротіли пам’ятні місця...
у вирії дорогою чужою
летіли поодинці до кінця
а розлучались парами, по двоє.

Щезали, наче плем’я могікан...
всі як один «виходили у люди»,
аби одного разу на екран
проектувалося «Російське чудо».

Не дочекались кращої пори...
Ішли на поруби і дуб, і явір,
аби соціалізму табори
іменувалися – совковий табір.

ІІІНемає їх... неначе й не було...
Єдина втіха віку золотого
напевне-що полинула до Бога...

У пам’яті – дорога за село
та усмішки веселі... повезло...
бо ще учора... наяву – нікого.

12.2020

Стогну, молю душею сонце,
Проміння світ щоб те внесло
Кудись далеко, поза гори,
Моє горе забрало.

Що б те горе, очі ти невинні,
В очах моїх були як світ -
Провинний.
Щоб не бачив більше я його...

І не бачив образ діви,
Краса якої - солодкий плід,
Завітний.
Що мане, і серце мо́є зайняло.

Та я плачу, виюучи...
Гори, ти, серце жаллю!
І зніми скоріш ці кайдани,
Зробити ти повино це безтлінно!
Бо на дворі ніч,
А ти - нічне світило.

Була у мене мрія... як весни
чекав її, але боявся миті,
коли вона зникала у блакиті
і довго не являлася у сни.

Ось і тепер, коли минає осінь
і у дворі не гримає гроза,
вона у небі і її сльоза
гірка й солона капає на роси.

А як же я і як тепер мені
у цьому світі діяти і жити?
Задумались хатні дереворити,
які я залишаю на стіні,
що і вони одні в самотині
чекатимуть її, весну і літо.

11.2020

Ще гуляю... мріями блукаю...
не блуджу, та іноді гадаю, –
де мої синиці й журавлі:
чи у небі, чи в його імлі?
Знаю, що ніде немає раю
на моїй дорозі по землі.

Де-не-де розвіяні по світу
як у полі дикі кураї
віхи і супутниці мої –
за межею осені і літа
на долоні замітає вітер
одинокі долі нічиї.

Оминаю капища аїду,
не вчащаю у чужий едем
і тому, научений Отцем,
в кондуїті занотую біди
і ніхто не помічає сліду
автора поезій і поем.

На етапі є чимало станцій:
візії...оказії... сім’я...
оживаю у обіймах пасій
і триває подорож моя,
що вміщає сотні іпостасей
юності у жмені житія.

11.2020

В пустій темниці будніх днів ,
чатуєш під єдиними дверима,
які ведуть у мить незриму,
або ж в глибокий смутку рів.

І ось нарешті двері відчинились ,
а ти віддавсь без зайвих дум і слів ,
бо сили вмить твої всі розчинились ,
та й ,думаю,пручатись ти і не хотів.

А сенс?? Нема, як і у всьому.
І будь що буде. Хоч надія є,
та знають всі , що вірити це не твоє,
і іронічність світу в цьому.

Я бачу, знов тебе зсередини їсть гнів.
Але чому?
Пригнічення не вперше ж відчувати.
А може, знову ти почав себе шукати ,
тому і стриматися не зумів?

О ні, образа знов у серці поселилась,
ударом об стіну вже вивільняєш біль та кров,
і так разів з десяток знову й знов,
допоки кість й душа не оголились,
допоки ти не охолов.

Та як завжди доходить сцена до кінця,
а ти повернешся в рутину,
плестимеш мов павук столітню павутину,
й у дзеркалі не впізнаватимеш лиця.

І знов пишу...

Я думав що ніщо уже не змусить мене взять в руку знов"перо"

На щастя, дух цього ніколи не допустить,

душі на радість, та життю на зло.

Хоча й життя частково є не повним,

коли не чую "запаху чорнил"

слова ж бо житимуть до того часу,

коли ми встанемо з могил.

Про що пишу?

Про те що відчуваю,

а що конкретно слів сказать нема,

пишу, бо хочеться,а не тому що треба,

бо лиш на мить до мене приступила душі моєї моєї "весняна зима"

Спонтанні відчуття такі то є велика кара,

проте для мене це найбільший дар

Коли зима нарешті відступає,

тоді найбільше чути сонця жар.

Моя ти зваба,
ти моя омана,
З тобою загубила
розум я,
Моя спокуса, сила
нездоланна,
Ти - згубне, ти пекельне
полум'я.

Солодкий трунок
пестить болем
серця рану,
Твоєю бути - захлинутись болем
вщерть,
Ти створений з холодного
туману,
Розтанеш вранці,
наче райська смерть.

Беззахисна з тобою,
злий спокусник,
Твої обійми - щастя без кінця,
Себе я забуваю,
пам'ять - пустка,
Ледь п'яна посмішка
не сходить із лиця.

Лід з полум'ям у суміші
пекельній,
Біль з насолодою
мій розум,
душу
п'є,
В душі міцніє
краєвид пустельний,
Наднова зірка -
серце то моє.

Моя ти зваба,
ти моя омана,
З тобою загубила
розум я,
Моя спокуса, сила
нездоланна,
Ти згубне, ти пекельне
полум'я!

За мотивами
польських танго.

Polish tango: Mieczysław Fogg –
Jesteś bez serca, 1937

***

Це Сніжне Танго
нас чарує, морозить,
Тепло щезає,
на жаль, на жаль…

Мене торкнулось
твоє волосся –
І сніг розтанув,
спалахнула душа.

Студеним серцем
не кохала нікого,
Ти не полюбиш,
як тебе я,

Твоє кохання –
завжди тривога,
Без нього плаче
душа моя.

Холодним серцем
ти не любила,
Дзвенить замерзлий
Троянди Цвіт,

Лиш посміхнися
сердечно, щиро –
Тобі під ноги
кину цілий світ!

Світи Танго –
Нескінченні
І
Несповідні.

***

Розділили монету
на половини,
Монету срібну,
з прадавніх літ.
Половина у мене,
половина в дівчини,
Вони рятують
Золотий Щастя Світ.

Срібносяйне Струміння
в цю Ніч Останню
Прикрашає наш Танок,
вітає нас…
Чарівні половинки
Талісмана Кохання –
Вони з’єднають
крізь Простір і Час!

Почуття збережемо
в час розставання,
Ми разом будем
з тобою знов…

Два Півмісяці Срібні,
Брати Кохання,
Пильнують нашу
Золотаву Любов!

На вечір чекають зранку,
Щось мелодійне співають...
Якщо почуєте танго -
Батяри всю ніч гуляють.

У них до Кохання потяг,
Хоч вигляд зухвалий та хвацький,
На них чудернацький одяг,
Незвичний та елеганський.

З них кожний таверни лицар,
Вони мають власного бога,
Буяють Кохання та Пристрасть,
Батяри живуть для цього.

Ніжні опівночі звуки,
В Коханні нема байдужих...
У відчайдушні руки
Впала кохання ружа!

Вже на останньому причалі
надії наші і жалі...
Нехай тривоги і печалі
несуть у вирій журавлі.
А нам лишаються напам'ять
у золото убраний сад,
осінні айстри, що не в’януть,
і неминучий зорепад,
і ранні ружі біля хати,
і пізні маки на межі,
і ти, немов з ікони знята,
коли ми ще були чужі.

А ще – місцина у долині,
де шелестять очерети...
і досягає висоти
моя душа на павутині,
де ще відлунює донині
у пам’яті – найперше Ти.

10.2020

Чудернацька Кицюня,
Симпатична і дивна,
Це - лукава манюня
З еластичним сумлінням!

Праве око - червоне,
Ліве око - жовтеньке,
Ледь скуйовджені скроні,
Колір де зелененький?

Чи праворуч, ліворуч
Пролунає відлуння,
Де закохані -
поруч
Визирає Кицюня!

Дівчинонька, Хлопчина
Ще й магічна ця Киця,
Семафорить очима:
Молодята, миріться!

Праве око - червоне,
Ліве око - жовтеньке,
Ледь скуйовджені скроні,
Колір де зелененький?

Тиша грізно упала,
Сонце спить за віконцем,
Довго панна мовчала...
І пробачила Хлопця!

Тло зеленим палає,
Киця файна та рання,
Молодят прикликає,
Огортає
Коханням!

В небесних сферах,
десь у вирії,
Барвисті гаснуть
вогники - вогні,
Червоні лінії,
червоні лінії,
Чомусь вигадливо
переплілись вони.

Мереживо заманює
у нетрі,
Вмить розганяє і печаль,
і сум,
Тремтять веселки різнобарвні
петлі,
Вони дарують молодість,
красу.

Нас лінії не бачать
і не чують,
Пересуваються то плазом,
то стрибком...
Які найкраще лінії
пасують -
Прямі, чи переплутані
клубком?

І
Стою на урвищі над нашою рікою,
в якій у юності купались ти і я
тай думаю, – якби ця тиха течія
хоч іноді була не Россю, а Невою,..
Та доля береже... і нині ми з тобою
на різних берегах одного житія.

ІІ
Околиці села укриті дерезою.
Он липа наша і хатина нічия...
пір'їною пливе за вітром, за водою
упізнана лише ілюзія моя.

Все просто як у всіх – і до того́, і нині,
і після того як пішли у білий світ.
Стояли на краю, були посередині,
а у кінці усе – за пеленою літ.

Нема і не було за синіми морями
веселощів тобі і спокою мені
і броду у воді між нами островами,
бо повені зійшли, лишилися одні.

ІІІ
А більше як було неначе і не треба
ані душі моїй, ані тобі чужій...
та, ніби ні за що, карає й досі небо
на тій лише одній і роковій межі,
де я іще іду... оглянуся на тебе,
а ти стоїш... стаєш частиною душі.

09.2020

Кохай, та не дуже
Кохай -
Пізнаєш суму
За край.

Перефразовано,
З англійської народної
казки

***

Зневажаю і срібло, і злато,
І Надії вже майже зреклась.
Залицяльників дуже багато,
Тільки Серце воскресне лиш раз!

«Кавалери», ви – звірі в печері,
І шляхетності вогник погас.
Ви завзято ламаєте двері -
Заховала я серце від вас!

Підбирали ключі та відмички,
Не зуміли відкрити замок…
На душі – зцементована звичка -
Давній мій і суворий зарок:

«Для нелюбих – ніщо і нічого,
Тут безсилі і підкуп, і злам…
Манівцями кружляла дорога.
Безнадія і відчай – мій крам…

………………….

Від жаги вже обвуглились губи,
Де обійми твої?
Не барись!
Все для тебе відчинено,
Любий,
Серцем
Серця мого
Доторкнись!

І
Коротка дорога до ями.
Все менше людей на селі,
що ходять моїми стежками
по тій же нічийній землі.

Вона ще мене пам'ятає.
Тече ручаями сльоза
і манять ночами до гаю
яри, чагарі, дереза.

І биті в майбутнє дороги
за вигином Росі ріки.
і жорна, і жменя муки,
і перші мої перемоги –
помиті порепані ноги
і щастя в голодні роки.

ІІ
І ось – моє сите сьогодні
малює печальний сюжет,
що я у людей що завгодно
та ще й невідомий поет.

Відомий отримує лайки,
почилому шиють досьє,
та де-не-де чується байка,
що терен – гірке монпансьє.

І як воно сталося, Отче,
що я ще живу як на зло,
моє резюме найкоротше, –
напевне мене не було?

ІІІ
І хати нема, і обійстя...
оаза води... і біди...
та іноді тягне сюди
до цього єдиного місця,
де майже ніхто не боїться
мої оминути сліди.

08.2020

У глибокій печері

стіни світяться м`яко

І красиві картини

ледь підсвічують мряку,

Там красуні дівчата

в щирих посмішках квітнуть,

Тільки не розумію -

де моя, де єдина?


Де вона заховалась,

може в піжмурки грає,

Я її пробачаю,

бо нестямно кохаю!

Підземелля розмаю

обшукаю до денця,

Ясно я відчуваю -

б`ється десь її серце!

Уже і зелень в'яне біля хати.
Нема мокви на порцію борщу.
І думаю, – кому би написати
мелодію осіннього дощу.

Згасає вечір сонячної днини,
стихає шум, спадає спекота,
щезає світ і місяця уста
спивають у зеніті чорні тіні,
на небі –зорі, роси – у долині...

Душі не заважає суєта.

Але і їй не вистачає місця
у мороці німої самоти,
де чується, – лети уже, лети...
пустелі неосяжної не бійся...

Кружляє вітер, як опале листя,
до осені написані листи.

08.2020

За мотивами - М. Гоголь "Вій".

Десь далеко в хмарах грім гуркоче,
Сріблом віддзеркалює ріка,
Проти Віри і Людини злочин:
Захопила Відьма Бурсака...

Вечір, ще далеко до світання,
Розквітає древній забобон,
Нечестиве, млосне хвилювання
І Чаклунки Чорної Полон.

Жах і Насолода в грудях б'ється,
А душа невинна і грішнА,
Видається, що немає серця,
Тільки пустка млосна і страшна.

Відьма то стара, то молоденька,
Без жалю руйнує майбуття,
Як же розімкнути Зла обценьки,
Рятувати Душу і Життя?

Місяць не пливе, а різко скаче,
Чорному Чаклунству не корись,
Всі молитви пригадай, Бурсаче,
Ревно, щиро, пристрасно молись!

Минуле Чатує

***

Захмарного відчаю злети…
Собі не складає звіт,
Точиться
Майже нечутний
Шепіт
Крізь поцілунків мед.

«Спокусою, чуєш, мене не руйнуй, -
Звивається, б’ється у спротиву-русі, -
Не закохаюсь і не підкорюся,
Отруту цілунків твоїх не сприйму!»

Спогадів давніх злива,
Відраза конає в кістках…
Навіщо тоді
Розкриває обійми,
Цілує крізь переляк?

Минуле у пам’ять врізає рани,
Минуле кохання –
отруйний Полин,
Хоч мріє вона покохати
Нестямно,
Жахає
Кохання Страшний
Полон!

Поради популярному співаку,
Який раптом почав відчувати
Дискомфорт

***

Не треба
до публіки зверхнім
бути,
Вчись
фанів своїх
поважати.

Не треба
жінкою повелівати,
Вчись жінці
підкорятись.

Не тільки
кумиром жінок
ти бути
повинен,
Вчись на жінку
молитись.

Повинен
не тільки жінок
підкоряти,
Вчись
жінці коханій
коритись.

Повинен
не тільки
жінок спокушати,
Вчись жінками
замиловуватись.

І тоді прийде
у твоє життя
Гармонія.

Жарт

Кричать, що "Монстер" *,
Звірюка просто,
Кричать: "Страшидло",
"Нічний кошмар!"
Окраса Ночі -
Вогненні Очі,
Вони - Рубіни,
Багряний Шал!

А я - Красунчик,
Я - пан Поручик,
Я - Славний Котик,
Я - Еталон!
Я - справжній Лицар,
Красуні Киці
Горять Коханням,
Нема препон!

Я найгарніший,
Найкрасивіший,
Я просто "Цяця",
Я - "Цьом! Цьом! Цьом!"
Мене всі люблять,
Усі голублять,
А хто не любить,
Того в "дурдом" **
...............

*Чудовисько

**Дурхата,
божевільня!

Скачуть Вершники в ніч
І палає вогнем небосхил,
Посміхається небо
багрянцем пекучим.
Від копит, аж до хмар,
Підіймається колами пил,
Кольоровий цей пил,
він красивий, хоч дуже
ядучий.

Вони летять
у непроглядну ніч,
Ось ось доскачуть
скоро вже
до ранчо,
Підкови
іскри розкидають
навсібіч,
Хто переможе
у Коханні,
хто цей
мачо?

Від Кохання
і Радість,
І зграя лихих
небезпек,
Та у Вершників
Серце
нестримним горить
божевіллям.
У ночі замовкають
голоси напівсонних
лелек,
А Кохання
аж душить,
неначе
суворе
похмілля.

Вони летять
у непроглядну ніч,
Ось ось доскачуть
скоро вже
до ранчо,
Підкови
іскри розкидають
навсібіч,
Хто переможе
у Коханні,
хто цей
мачо?

Темне переходить
В Чорне,
Чорне – в Морок,
Морок…

***

Невже втрачаю я
Свого Коханого?

Ховаються
Ознаки Явні
У Напівтемряві Емоцій.
Та Серце знає Все…
Душа болить,
Страждає
безупинно.

А Найгустіший
Фіолет
Рожевий Внутрішній
Мій Світ
Затоплює,
як Морок
Непроникний.

Ось Гудзики…

Я пришиваю їх
До білої сорочки
Рідної Людини.

За Гудзиком, за кожним
відгризаю нить
І відчуваю,
Ніби
Рву безжально
Все те, що зв’язувало
Нас…

Коханого від Себе
Відгризаю…

О, Гудзики!
Молю!
Нехай не буде
Вам
Кінця!

Навіщо Доля часто
розлучає
закоханих
без смутку і жалю,
поволі, непомітно
і надовго?
Чинити опір -
безнадійна справа...

В розлуці жити тяжко,
невимовно,
немов без скрипки
жити скрипалю.

Розлука, наче вишуканий
трунок
із присмаком
гіркого мигдалю.
У час таємний
ніжного єднання
Розлуки розгорається
заграва...

Навіщо Доля часто
розлучає
закоханих
без смутку і жалю,
поволі, непомітно
і надовго?
Чинити опір -
безнадійна справа...

Лабіринти Сновидінь

Душа померлої дружини
Розмовляє із коханою
Колишнього чоловіка

***

«Я Образом до тебе припливаю,
Нехай твоє серденько не тріпоче,
Мене він ніжно, вірно пам’ятає,
Але страждає,
Цього я не хочу.

Я не Примара, Ревнощів Ожина,
Через яку коханий швидко в’яне,
Лише – Душа покійної Дружини…
Мене ти бачиш? – Подругами станем.

Бажаю, щоб ізнову був щасливий,
Весь час
Його незримо зберігала.
З тобою
Для життя він знайде сили:
Нарешті вас Кохання обійняло!

Кохай,
У пристрасті нестямно злийся,
Я піклуватимусь про тебе
І про нього…
Цілуй його, цілуй, не бійся,
Він так цілується казково!»

На зеленій галявині, на узліссі -
Засмучена дівчина у дрімучому лісі…
Як у ліс потрапила, Прекрасна,
Що робиш на галявині, Красна?

«Краще бути в лісі почорнілому,
ніж у чоловіка в домі немилому…

Я Квіточки перебираю,
докази Любові чоловіка
у колишньому раю
споглядаю…

Ось – ми у місяці квітні
гуляємо-купаємось
у місячному світлі…

Ось –
квіточок польових
він букетик простягає,
«Ти – найкраща, я тебе кохаю» -
тихо, ніжно промовляє…

Ось – іще, іще, іще
докази - завжди свіжі квіти,
Вони надають мені
сили жити.

А цей Червоний Ключик –
згадка, щоб не забутись,
Щоб не виникла спокуса
повернутись…

Ключик
від
далеко - далеко
захованої скрині,
Перевита, закута вона
ланцюгами міцними…

У скриньці не хижі птахи,
не отруйні гади –
Один-єдиний доказ
чорної подружньої зради.

Скриньку я ніколи не відкрию,
навіть не візьму в руки,
Бо не переживу зраду вдруге…

Ось чому я у Чорному Лісі
Перебираю
квіточки-згадки
на зеленому узліссі.

Є люди, з якими приємно завжди,
далеко не треба ходити,
є й інші, з якими, куди не іди,
немає про що говорити.

На інших надійся, та сам обирай,
на кого надія в дорозі,
оточена пеклом дорога у рай,
допоки «почиєш у Бозі».

Чекати на принца – затія крута,
та, може, не той, а можливо й не та
мету спонукає до злету.

Утопить наяда вінок на ріці,
дарує удача синицю в руці,
яка і не снилась поету.

Вже потвори нічні не гарчать,
Кришталевий зірок передзвін…
Тихо, ніжно співає дівча –
Спить Коханий – єдиний, один.

***

"Я кохаю тебе, Дорогий,
Я від втоми – твоє укриття.
Кожний порух Коханого – мій,
Кожний подих – це трунок життя.

Поцілую - забудеш печаль,
Я – в пустелі струмочок води.
Божеволіють сотні дівчат,
Та Кохання моє – назавжди.

Милий Друже, я – ніжна лоза,
Твій божественний стан обійму,
Буду в битві надійна броня,

А загинеш – з тобою помру.
Заколисує пісня моя,
Я Кохаю, Тобою живу."

Не летять із далечі привіти,
а життя виходить на пряму.
Нам би дочалапати до літа,
пережити до весни зиму.

Облетіти думкою по колу
неозорі луки та гаї
і не запізнитися у школу,
де чекає усмішка її.

Та уже не запитаю, – хто ти?
І чому лишилися чужі?
І навіщо пожовтіле фото
бережу у пам'яті душі?

Мрії розбиваються об ґрати,
за якими темрява ночей
на віки роз’єднує людей...

А мені би ще дійти до парти
і навіки на льоту піймати
сяєво у погляді очей.

Я видел во сне человека
С кривым и зеленым лицом,
Он горько-прегорько смеялся
И радостно плакал потом...

***

Немов узагальнення епатажних
Звичаїв,
Вночі бігав містом
Чорний Чоловічок.

Ну що тут скажеш, тільки –
«се ля ві»,
Життєві вибрики нелегко
Зрозуміти:
Добродія не помічав ніхто
У Тем –
Ряві,

Він і слідів не залишав
Помітних…
Мабуть ніколи
Не траплялася йому
Підкова,
Підкова Щастя,
Яку знаходять,
Хоч не дуже часто,
Навіть Злидарі:

Він перекинув на світанку,
Випадково,
На себе горщик фарби
Кольору Зорі.

І цілий день у Сонячному
Світлі
Його ніхто розгледіти
Не міг,
Сліди його були теж
Непомітні
І Сонце вже заходило за ріг…

Отак не поталанило малечі,
Даремно стільки витрачено
Сили…
Коли ж настав, нарешті,
Тихий Вечір,
Підсохла фарба й потемніла вся
Від Пилу.

Настала Ніч
І «знов за рибу гроші?»
В проблемі цій не просто
Розібратись:
Навіщо був повинен
Світлий
Фарби Горщик
Перекидатись!?

Таємницю ховає
різнотрав'я медове,
Сум лікує і тугу
ароматом п'янким,
Гостра мить раювання,
ледь вловима, чудова,
Нашу тайну ховає
різнотрав'я медове,
Вітер пісні співає,
чарівні, сопілкові
І миттєвості линуть,
неповторні, легкі.

Різнотрав'я духмяне -
запорука кохання,
Ми з тобою, неначе
у зеленому раю.

Ми прокинулись
зрання,
ми усе подолаєм,
Наше щастя безмежне,
всеосяжне, безкрає,
Тайну ми збережемо,
щоб кохання жило!

Вірш постукався
І увійшов,
Не чекаючи
На дозвіл…

***

Тріумф Прем’єри,
Аншлаг Спектаклю,
Емоцій Злива така рясна…
Упала дзвінко
Червона Крапля
У Келих білого Вина…

Буяє, бродить
Кохання Сила,
Чи дивний Сон це,
чи дивна Яв…

Ось покотилась
Краплина Біла:
Бордовий Келих
Її сприйняв.

Коханню спротив
Чинить не варто,
Все рівно програш
буде твій.
Чаклунська сила
У Брудершафта –
Любовний в Келихах
Напій!

Напій – Кохання
Почесна Варта,
Який той Келих,
що буде Твій?

Пісковий Годинник,
Але не Пісок
пересипається в ньому,
Пісковий Годинник
Чомусь величезний такий…
Горизонт Багряний
Для нього – основа,
Не пісок у ньому,
А Порох
дрібне –
сень –
кий!
Порох –
Розпечений
І невимовно
Важкий!

На порох перемелені
Люди, будівлі…
На порох покришені
Радощі, Мрії…
Снаряди, кулі, боєприпаси
Слугують порошинками
Для відліку Часу.

Коли цей Порох
пересиплеться весь,
До останньої порошинки
ляже на дно!?
Камертон Біди
лунає щоденно:
«Тресь, тресь…» -
Поранили ще двох,
Вбили ще одного.

Годинник цей
Не перекидається,
В землю,
Корінням отруйним
Вростає…

Коли ж він
Від Гніву,
від Болю Народного
Розплавиться,
Коли ж,
як Примара,
Назавжди
Розтане!?

Через болотну каламуть
Скрізь тягнеться ожина,
У Козака нелегка путь,
Важка його стежина.

Зелене світло у очах
Зловісної знахарки,
В грузьких смарагдових
лісах -
Мольфари і мольфарки.

У Козака стезя - борня,

З усіх усюд безкраїх,
Зібралась потороч - змія,
Накинулась, мов зграя.

Росяний бережок, ріка,
Повіяло грозою,
Спасла мольфарка юнака
І винесла із бою.

В Чаклунки зуби, як терпуг,
Слова, мов крик совиний:
"Запам'ятай, що я - твій друг,
До того ж - друг єдиний!"

Скінчився бій, вже сну нема,
Лише питань важких катма...

За народними мотивами

Дрібна
Нечиста сила –
Найбільш капосна
І найбільш небезпечна…

***

Плаче в полі дівчина
Плаче в полі дівчина,
на серці – суховій,
Підійшов тихесенько
Панич Польовий:
«Не журися, серденько,
для суму не час.
Віддай мені всі печалі –
засмієшся враз!
Заберу я тугу-горе,
годі сумувать:
Знову станеш веселенька,
будеш танцювать!
Знову зможеш покохати
в цвіті юних літ,
буде ніжно обіймати
тебе
Білий Світ!»

Ти не вір йому, дівчино:
він – підступний дух,
Довіришся –
душу вкраде
підлий відчайдух.

«Ой, паночку, пане добрий,
сумом захлинусь,
Та ні з ким у цілім світі
Горем не ділюсь!»

Заблищали люттю очі
в «панича»,
Не гарчав і не грозився –
мов змія,
сичав…

Задимився весь і згинув:
полетів за ліс,
Не облестів цю дівчину
нечестивий біс.

Віру, серце, Щиру Душу
ворог Польовий
Не обдурить, не задушить
хитрий біс Дрібний!

Щоб осінь не подолала –
Сама стань Осінню!
Прекрасною!

Скинь
Приниження, зради,
насмішки,
Зневагу, нехтування,
Втрату самооцінки
І падіння на дно
Власної душі,
Скинь,
Наче перепріле,
відмерле
Листя.

Зможеш – Побачиш,
Що нічого не втратила,
Тільки виграла…

Осінь важка,
депресивна,
Долю ховає загублену –
Це лиш загострення
Болю душевного.

Господь засуджує
сум –
Перероби депресивний
біль
У безсенсовий, але щирий
регіт…

Хай
Натовп глузує з
блазнів,
Але
Господь любить їх.

Не сподівайся,
не воруши порох –
Це марно…
А може,
Самокатування
Стає залежністю?
Це гріх.

Візьми
Музичний інструмент
З рук втомленого музики,
Обігрій обох
і зіграй
Сама
Мелодію відродження!

Не запрошують на каву –
Налий сама
Чорну, вогняну
На один
Подих-Ковток.

Старий Екіпаж
на Дорозі Чекань
Не потребує зупинок,
Можна «заходити-виходити»
завжди
(Згадай Іа-Іа з "Вінні Пуха").

Не плач за тим, що пішло,
Радій,
Якщо пішло
справді,
назавжди.

Через Осінь треба
ПРОЙТИ,
Не нарізати Кола,
Нічого
Не втрачено…

Не чекати змін,
А терміново
Змінюватись
Самій!

Потаємно казали - "Чаклунка",
Та вона безтуротна була,
Юна дівчина, перша красуня,
Незнайомця в село привела.

Від людей відрізнявся місцевих,
В обладунках з плащем на плечах,
Коливався у хлопця свинцевий
Сум безмежний в бездонних очах.

Він для дівчини – Хлопець Осяйний,
Почуттів спалахнули вогні…
Неприязно мовчали селяни,
Та дівчині не мовили – «Ні!»

Новина мерехтіла печальна:
Підкрадаються Підступ і Зло,
Це розбійників зграя безжальна
Оточила під вечір село.

Як шакали, напали бандити,
Воїн зграю нещадно здолав,
Допоміг оборону створити,
І поселення він врятував.

Світле серце не терпить жорстокість –
Зрікся чорного клану свого…
Темний найманець був,
мечоносець,
Клан убивць не відпустить його.

Балансує на лезі постійно:
Йдуть по сліду убивці-раби…
Не закохуйся, Меч Професійний,
Ніжну дівчину ти не губи.

Розпрощався із Любою Воїн,
Він довічно спокуту несе,
До дівчини не прийде ніколи,
Бо кохає її над усе!

Є Дивний Келих -
Панацеї Кубок,
Якого прагнуть
Пересохлі губи…
Невидимий жаданий
Келих цей -
Небес Дарунок,
Чи Пекельна Згуба?

Напій,
Мов подих:
Ти лише вдихни –
Гаряче Сонце
Не сховає зорі,
І квіти-візерунки неземні
Сплітаються в букети
Волошкові.

В Суцільнім Щасті
Атоми Біди
Свою незриму Службу
Хороводять…
Гармонію довершену знайти
В сумний наш Час
І сподіватись годі:
У Келиху,
Немов дрібненький сніг,
Личинок-сварок тихе
животіння,
Прозорі тіні сумнівів
Лихих…
Вони не хочуть спокою
Успіння.


Спиваємо марноту ми
Буття
Із цього Келиха
Усе своє життя…

Привиддя тяжкі
Мені душу гнітили…

Л. Українка

***

Вітались
Зрідка, здалеку – очима:
На зустрічі, розмови –
Заборона…
За нас вирішувала
Темна Сила,
А, може,
Темних Сил
Підступна Змова.

…На мить
Стихії ставлять нас навпроти,
Цілунки
На губах твоїх побачив,
Мої цілунки,
хоч іще
ніколи
З тобою, люба, ми
не цілувались.

А Вихор долі буйними
Руками,
Неначе карти, знову нас
Тасує...
Щемкі твої цілунки,
Та гарячі
Я на обличчі, на губах
Смакую…

На рівні інтуїції

***

Ми не знайомі,
але я завжди впізнаю її будь-де,
будь-коли,
у будь-якому натовпі.

Я не вдивляюсь,
але завжди відчуваю
коли вона -
поруч.

Я ні на що не розраховую,
не вимагаю,
лише сподіваюсь.

Вона випромінює Посмішку,
Радість,
хвилі її Доброї Сили
охоплюють безліч людей.
Сама її Присутність
насичує
Бажанням Жити.

Дай, господь, кожному
здатність
хоча би
відчути
Цю Силу!

На грані галюцинації

Про Таку
Мріє
Кожний

***

Хитру кривду вважаю за Правду,
Набиваю на спині
горби,
Обіймаю Твій Образ -Троянду –
Враз цілую колючі
шипи.

Хоч поганий статист в мазо-драмі,
Справжню Пристрасть плекаю,
не хіть…
Перфорованими губами
Кров солодка крізь біль
цебенить.

Дивний Трунок, Вогонь Бірюзовий,
І Свята ти, і Грішна
Душа,
Ти щезаєш, з’являєшся знову –
Ти – Примара, ти – Пристрасті
Шал!

Ти не щезнеш, ти з’явишся знову,
Мій Тривожний, Прекрасний Кошмар!

У душі надламані крила,
Та вона намагається
Злетіти…

***

Підрізала ти, підкосила,
Позбавила сенсу в житті,
Навіщо, чому попросила
Мене на весілля прийти?

Акорд руйнівного Вінчання
Трагічним крещендо стає,
Розколото Келих Прощання
І серце розбито моє.

Складати розірване скерцо,
Терпіти отруєну кров
І жити з розтрощеним серцем,
Де кров’ю стікає Любов!

Я мушу здолати усе це,
Щоб тебе побачити знов

І Знов!