Зелені схили, мала альтанка,
Де не зустріти кохання вже,
І таємницю побачень давніх
Альтанка вірно береже…

Дівча ласкаве, красуня мила,
Твій образ чистий - кохання цвіт,
Як ти світилась, як ти любила,
Згубив кохання родинний гніт.

Пішло кохання, мов хтось наврочив,
Душі нестяма, душі надрив…
Безмежжя ночі, нещадність ночі,
Чому, коханий, ти так вчинив?

Враз діаманти душі здиміли,
З’їдає очі алмазний дим,
- На серці пустка, і світ немилий,
Пішло кохання, я йду за ним…

З Коханням поруч іде Дівчина,
Сміються. плачуть поміж Світів,
Допоки разом – Любов не згине,
Хоча за хмари нелегко йти.

Зелені схили, мала альтанка,
Де не зустріти кохання вже,
І таємницю побачень давніх
Альтанка вірно береже

Глибока філософія на мілині


Як для мореплавця важлива
лоція,
так само архіважливо
не діяти під емоціями…

Емоції, почуття,
пристрасті полум’яні,
такі жадані,
різки, зухвалі,
такі небезпечні,
Що грішні, що ґречні…

Який жалюгідний будь-який
розсудливий
арбітраж,
краще – п’янкий, шалений
кураж!

Нічого не буде до пуття
без куражу,
це зрозуміло
навіть
їжаку та моржу.

Емоцій шал - це буря,
це вихор,
без розгулу емоцій -
жодної втіхи.

Такі емоції здатні
створити пустелю,
якщо раніше
тебе саму
не застрелять.

Та я не можу крокувати
стежкою обережною,
бо від емоцій цілком
залежна я…

Емоція - пристрасть,
пристрасть – емоція…
Де мій дороговказ,
де моя власна лоція?
Де моя стежка,
де моя лінія?

Що краще: Пристрасті
Буяння,
чи індивідуальна
Бастилія?

Не має сенсу приборкувати
власні жадання,
бо я -
це Персоніфікована
Емоція:

Любов та Кохання!


2019 рік

Чорне танго – рідкісне явище,
Коли танцювати запрошує
надприродна сила.

***

Колір блакитний – страчені мрії,
із ароматом
п’янким.
Колір червоний – зваблення сила,
де талісман –
рубін.

Колір зелений – посміх підступний,
щастя непевного
суть,
З’єднані разом – колір глибокий,
чорний, мов ніч,
плетуть...

Чорне танго надійно
таємницю сховає,
Жодна маска не знає,
хто візаві.
Ми кружляємо разом
У солодкому болю,
Ми знайомі з тобою,
Чи ми – чужі?

Темно-блакитний, темно-червоний,
темно-зелений
шал…
Клятви, моління, наші прокльони -
вихор усе
змішав.

В чорному кольорі - щастя, загибель -
гідний кохання
знак,
Розкіш остання, пестощів квіти,
цього зректись –
ніяк…

Чорне танго надійно
таємницю сховає…
Жодна маска не знає,
хто візаві.
Ми палаємо разом
в чорнім полум’ї болю,
Ми знайомі з тобою,
Чи ми – чужі?

Таїнства містить Духовний

Сувій:

навіть Обранцям,

не можна спитати

про долю,

Стелеться

Шляхом Небесним

Слід

від закоханих мрій,

Карби на серці,

стогін душевного

болю…


Сила кохання

сповнена

жахом страждань,

Рани кохання –

Не -

Ви -

Лі -

Ков -

Ні...

Демони можуть

зріктися

недобрих діянь,

Янголи здатні

поринути в дійство

гріховне.


Кара кохання –

крутосолона,

гірка,

Заздрість

спустошує

душі закоханих...

мрії...

Разом і поруч,

і руку стискає рука -

Тільки тоді

не злякають

ні пекло,

ні вирій!


Наше кохання блукає

у Всесвіті

вічно,

Зраду лікує,

полегшує

тугу

і відчай...

залишайся на ніч
залишайся на скільки хочеш
залишайся, я обіцяю мовчати
обіцяю, сидітиму тихо, як пес під порогом
обіцяю любити, прощати, чекати

залишайся, я стану тобі подушкою,
лежатиму поруч, і ні про що не питатиму
залишайся, будь як удома,
сиди на балконі й пий чай
з видом на Ярославів Вал

залишайся, пиши дивні вірші,
ходи до Дніпра - я тебе не спинятиму
залишайся, в нас все буде добре
я тебе, до кінця своїх днів, любитиму

залишайся, не бійся,
я стерегтиму кожен твій крок,
залишайся, нехай всі позаздрять нашому щастю
залишайся, стань моєю відвертістю
"будь зі мною" - я тобі щодня промовлятиму

Зла самотність,

зла самотність,

зла самотність

Гризла,

гризла,

та догризти не змогла,

Роздумів самотніх

Хороводність…

Сподівання

хоч на дещицю

тепла…


Дві самотності

в єдине

не зіллються,

Два уламки

ціле

не складуть,

Два шматки граніту

марно б’ються,

Іскри

темну

не освітять

путь…


Сподіватись –

лячно

дуже-дуже,

Пам’ять болю,

опіки життя..,

Невблаганний

досвід

круком кружить:

Все у світі –

Прах

і небуття.


Чи життя існує,

чи триває,

Як розлучення

на серце

упаде,

Серденько у сумнівах

страждає:

«Де ж моя ти доле,

де ти,

де!?»

Де ви, мої нефертіті,
милі навіки жінки?
Я пам’ятаю ті миті,
сині волошки у житі
і – за водою – вінки.

Канули за течією
як силуети купав
пізні жалі за тією,
що називав – орхідея,
та не її обіймав.

І на Івана Купала
інша вела у вогонь,
вабила за оболонь...
Та, що мене обіймала,
переживає, либонь?

Гречкою пахло у просі...
Щастя минає земне
і повертає на осінь.
Та, що сумує і досі,
не забуває мене.

Часу немає на рани.
Поки живі ветерани,
маємо іншу ясу.

Пишемо міні-романи.
Коней сідлають улани,
дами роняють сльозу.

02/20

Блакитні очі, сині очі –

Щемливий пристрасті сюжет,

Хвилює, зваблює, тріпоче,

Бездонний, вбивчий фіолет…


Сердечні шрами, слід кохання,

Душевних ран лихе буття,

Іти покірно на заклання,

Чи задушити почуття?


Трагічна пам’ять не зникає,

Тривожить спалах відчуттів,

Розчарувань гелгоче зграя,

Лякає болю рецидив.


Ввірвався ретязь – тож не ремствуй,

Сприймай акорди згаслих струн,

Хай – швидкоплинний рай шаленства,

Хай потім – сум, таємний сум.


Вона стражданням заплатила,

Зігрій її Кохання Сила.

Кров, вино, винокров

Вперто нищать любов,

Світ бездонних проваль

відчинився…


Сподіватись на що? -

Він давно вже «ніщо»,

А для неї «Усім» залишився…


Не вір словам
лукавого кохання ,
Не клич минуле,
назавжди згорни,
Інакше вразять
злого чарування,
Болючі, гострі
іскри льодяні.


Продиктують листа

Спорохнілі уста,

Лист пугач принесе проти ночі…

Він – не янгол, не звір,

Не купляйся, не вір.

Відроди свою душу дівочу


Не вір словам
лукавого кохання
Не клич минуле,
назавжди згорни,
Інакше вразять
злого чарування,
Болючі, гострі
іскри льодяні.


Лист загине за мить,

Кожне слово тремтить

І жага обпікатиме жертву…

Він зневажив любов.

Він у безвість пішов,

А вона і жива,

і безсмертна…

* * *

Не вір словам
лукавого кохання,
Не клич минуле,
назавжди згорни,
Інакше вразять
злого чарування,
Болючі, гострі
іскри льодяні.

Перелюбства знедолена бранка,

Почуття у сум’ятті мої,

І тавро невблаганне – «Коханка»

Обпікає, горить на чолі.


Він – жонатий,

тяжка перепона -

На біді не цвіте благодать,

Не ображу дружину законну,

Не дозволю сім’ю зруйнувать.


Всі, здається, про мене торочать,

Кривопосміх струмить, виграє,

Перехожих вдивляються очі

Прямо в душу і серце моє.


Дивні сестри –

Любов і Страждання,

Сонця промінь згасає між хмар,

Гіркота,

Чорний Келих Кохання,

Десь на денці –

Блаженства Нектар…

***

Я Гріха перед Небом зрікаюсь,

Безталанну картаю любов,

Щиро каюсь, а потім зриваюсь,

Знов грішу і кохаю ізнов…

1 частина


Як скавучать хорти розлуки,

Полюють нас!

Круки терзають наші руки –

Обіймам – зась!


Як ріжуть зашморги зневіри -

Помри, любов!

На ніжній, на сріблястій шкірі -

Брунатна кров!


Цькування люто серце крає,

Не серце – дерть*!

Злий натовп заздрістю стікає,

Коханню – смерть!

............................


І душі і тіла – потьмарені,

Свинець в очах,

Любові квіти занехаяні,

Кохання - прах…


-


*Борошно грубого млива,

тут – порох подертого серця…


2 частина


Нас не зловити

Неситим злим хортам розлуки,

Обіймам – жити,

Круків задушать наші руки!



..............................


Любов Свята,

Зруйнує зашморги, окови,

Кров золота,

Не буде темною ніколи.


Любов - Стожар

Хай серце зціленням золотить,

Кохання Жар

Лють натовпу, мов сніг, розтопить.


Кохання Цвіт

Відроджує Любов і Квіти…


Очей привіт…

Тіла і душі будуть жити


2015 рік.

Твій образ чистий – моє спасіння,

Моє моління, моя зоря,

Кохання перше, благоговійне,

Наївне, юне –

Любов

Моя!


Похмурий вечір змінив світання -

Пішла зненацька і назавжди,

Словами ночі кляла кохання,

Пустила морок

У душу

Ти.


Така прекрасна, така красива,

Безжально вбила невинну юнь,

Сплітає чари ворожа сила,

Міцніє регіт

Лихих

Відлунь.


Не грають в пеклі кохання струни,

Тобі не ворог – невільник мрій,

Живу служінням надіям юним,

Вже хворий,

Сивий

І старий,


* * *


Срібляста Мавка – мій сон-жадання,

Ніщо не може мене здолать,

Не здатен Морок моє кохання

Заборонити

Чи

Забрать!

В обіймах блаженної ночі,

У мареві денних пісень…

Поєднані шлюбною ниттю,

Неначе Амур

пророчив,

По сей кохаємо

день!


Кохання – Вогненна Русалка,

Жар пристрасті досі не згас,

Кохаємо жадібно, палко,

Неначе

в останній

раз!


Піщані спливали палаци,

Непевне товклось майбуття,

Підступний буденщини панцир

Утворював

сіре

життя…


Життя повсякденного плями…

Забруднене Сонце-Любов…

Байдужість нас робить рабами,

Невже

не воскреснемо

знов!?


Любові незламна Основа

Рятує, відроджує нас:

Застиглого бруду окови

Кохання

спалило

нараз!


* * *


Кохали із першої миті,

Поєднані шлюбною ниттю,



В обіймах блаженної ночі,

У мареві денних пісень



По сей

кохаємо

день,



Нам щастя

Амур

Пророчить!

Діва помаранчевих світанків,
Ввечері вона - нічна мара,
Струменить уся Коханням зранку,

Розкіш помаранчевих світанків,
Через вени пелюсткових ранків,
Цвіт-нектар у ніч перелила...

У журбі струмить нічна мара,
Повернутись хоче до світанків!

Щоб скоріш
розвіялась пітьма,
Мріє Діва,
прагне до Добра...

Любить помаранчеві
світанки
У віночках пелюсткових
ранків...


2020 рік

Втечу сльозинки вчинили,

туш розмивали нараз,

чорні патьоки дружно струміли,

наче душа пролилась.

Сльози не можна ховати,

місія плачу свята,

плач не зуміє здолати загати -

спалить, немов кислота.


Плач, захлинайся, красуня,

Сльози - спасіння і дар,

сльози проточні горе усунуть,

сльози – найкращі із чар!


Дивляться хай перехожі –

плаче вона і співа,

жінку за сльози сварити негоже:

плаче і, значить, права!


Плакати часом корисно,

тільки недовго, дивись,

Темними хвилями сльози нависнуть –

в повені тій не втопись!



Геть і печаль,

і зневіру,

Сумніви темні -

души!



Смійся, як дихаєш,

щиро,

Смійся навзрид,

від душі!


2019 рік

.
Гіркота нездійсненних надій

Почуття не змінила мої,

Пам’ятай, що навіки я твій,

Ти моя, ми з тобою – свої.

Ти – красива, весела, струнка,

Ти даруєш любов і життя,

Щоб кохання нестримна ріка

У щасливе несла майбуття.


Хай лютує зими круговерть,

Хай гарчить, завиває і дме,

Хай рубіновим льодом ущерть

Переповнене серце моє –

У душі сподівання живе,

Непідвладне холодному сну:

Крига скресне, земля оживе,

Разом стрінемо, люба, весну.

Льодяник, цукерки, медяничок

Затьмарили неба блакить …

Ошатний будиночок-пряничок,

На жаль, в ньому відьма сидить!


А замок – новенький, свіжесенький,

По небу, як човник, пливе,

Мов тортик, цей замок смачнесенький,

Хто, хто в цьому замку живе?


Тут відьми, мабуть, не володарі,

На клумбах волошки ростуть,

Зустрінуть люб’язні господарі,

І тістечок з чаєм дадуть!


В лакеїв бурштинові ґудзики,

Музики заграли «віват»,

Чай, кава, компотик і пундики,

А відьма, це - неадкват!

Діброва темна навіть в ясний день,

чому життя таке суворе?

Суцільний морок, хоч у око стрель,

а може в серце? –

Я давно готова.


Та всупереч усьому,

ще жива

моя душа,

змордована звіряче,

вона усьому світові чужа,

вона ледь дихає і майже

вже

не плаче.


Забій душі – то неспокутний гріх,

душа – синець

суцільний, почорнілий…

Не в пеклі – на землі

катують ще живих,

і кожний кат

мені колись

був милим.


Чорнющі таргани

сповзлися звідусіль,

нав’язують мені свою

сваволю…

Зійшли синці –

щемить нещадний біль,

це біль душі,

це морок болю…


Від скрині щастя втрачені

ключі,

якась руїна на шляху

повстала,

йшла попри страх

у чорний ліс

вночі,

тому що древніх ідолів

шукала.


Тривожний шерех ледь вловимих

крил,

затишшя, мов лихий провісник

бурі,

янтарний місяць капище

відкрив

і спалахнули постаті похмурі.


Богиня каже: «Зичу я добра,

Ім’я своє тобі не називаю:

Любава, Любомила, чи Мара –

Я жінка і тобі я співчуваю.

Забій душі – тяжкий, болючий

шрам,

зцілити може тільки сила

Віри.

Потрібна жертва повсякчас

богам:

свою печаль зміни на посміх

щирий.


Я Справжню Жінку

крізь віки

люблю,

Ціную ніжне, незрадливе

серце,

Ми разом душу

зцілимо

твою,

На друзки, вщент

вона

не розіб’ється.



Зцілись душею,

Незалежна будь

Від шрамів і тяжких

забоїв,

Важкий твій шлях,

Ти посміх не забудь,

Я поруч

буду із тобою».


.

Тебе я бачу й подих свій тамую,
Ти, наче зарево на небі між зірок,
Серцебиття на відстані я чую,
Та не наважуюсь назустріч зробить крок.

Тебе з думок своїх не випускаю,
Та не наважуся зізнатися тобі –
Я потайки давно тебе кохаю
Й тримаю почуття ці у собі.

Тебе у снах беру в свої обійми,
Та очі закриває й там вуаль,
А шаль з плечей зненацька вітер здійме…
Звучить для нас божественно рояль.

З тобою в снах вальсуєм по паркеті,
Тамують подих зорі-глядачі,
Та почуття тримаю я в секреті…
Не в снах хочу тримать твою руку в руці .

Душа болить,коли тебе не бачу,
Та як в житті до тебе підступить?
Мужчина я, але душею плачу…
В коханні хочу я тебе втопить.

11.11.2019 р.

Розколовши беззахисну тишу,

Присмоктавшись отруйним кліщем,

Душу й розум безжально, зловтішно

Світломузика спалює вщент.


Ось блукає дівча миловиде,

Осінь жевріє в юних очах,

Посміхається наче сновида,

Щоб сховати нав’язливий страх


Хоч у мене давно сиві скроні,

А ти ледь починаєш життя –

Ми обоє для світу сторонні,

Для юрби наші мрії - сміття.


Між проваллями в’ється стежина,

Пропонує оманливий шанс -

Чи підступно веде до загину,

Чи рятує знедолених нас?


Познайомила нас дискотека,

Ми самотні раніше були.

А тепер над безоднями пекла

По стежині пліч-о-пліч пішли.

Жура і сум не додають снаги.
Ідилія ілюзією буде –
немає завтра. Та дають боги
ясні надії, що і ми ще люди.

Не ігноруймо засоби мети,
які не оживуть самі собою.
Ще буду я, і є у мене ти,
а живемо надією одною.

Якщо реалізуємо своє,
яке вже узаконене роками,
не оминемо і своєї карми...

Коли і віра, й сила духу є,
а Ерато заснути не дає,
лишається приходити до тями.

01/20

Маленький,

маленький

Наперсток

Найгустішої

Кави…


Вогонь, гіркота

Із присмаком

Дурманного солоду…


Найглибша

глибина відчуттів,

Коли

витончена

«розпуста»

Обертається

святістю…


Ця кава

щезає,

Ледь доторкнеться

Губ,

Полум’я пропалює

Наскрізь,

Вирує надлюдська

Сила…


Спалахує -

Жага.


«Ще, ще,

Благаю – ще,

Молю!»


«Годі!

Що означає –


Не –


Бут –


Тя…»

Безперервно
до миті ладнається
мить,
Вічний Шлях
весь на порох
розтертий,
Аметистова
чистого неба
блакить
На мольберті страждань
розпростерта.

Муза-Діва,
озвись,
щоб сльозами зійшов,
Полотно -
це ярмо і це - зброя,
Хай повернеться мій
Біль Натхнення ізнов,
Із яким ми знайомі
обоє.

Ми із Музою
дружби-боріння
зразок,
Наша Творчість,
неначе Причастя,
На картині лазурній
останній мазок,
Як печать
на Пергаменті Щастя!

Минулого вже не вернути,

Не прийде любов на поріг,

Залишилась тільки отрута

Гірких поцілунків твоїх.


Ні серце, ні душу не гріє

Тягуча та вистигла кров,

Я клятвам жіночим не вірю,

Не вірю у щиру любов!


За нелюба йдеш добровільно..,

Багатий, огидний, старий

Жадає тебе божевільно

І висушить мов суховій!


Кохання небесний дарунок,

Коштовну перлину весни –

Наш перший невмілий цілунок,

Як можеш, віддай, поверни!


Приречені квіти кохання

На посміх, знущання та глум.

Вишкірює ікла страждання,

І душу випалює сум…


Минулого вже не вернути,

Не прийде любов на поріг,

Хоч досі дурманить отрута

Медових цілунків твоїх.

Моя любов – ілюзії та мрії,

У пристрасті безумна, не свята,

Бездушного кохала лиходія,

Безрадісні були мої свята.


Твоє кохання – муки, біль та сльози…

Терпіла довго, та не стало сил.

І я пішла, зневаживши погрози,

Та клятви ніби ти мене любив.


Ховаюсь від підступного кохання,

Від лютого безжального клинка,

Від жаху телефонного сичання,

Від вереску скаженого дзвінка.


Ти зруйнував і щастя, і надію,

А я, немов зурочена чомусь

Тобою марю і про тебе мрію,

Хоча ніколи вже не повернусь.

               І
Усе частіше бачу юні роки:
її із лілією у руці,
себе, ще біля неї, за пів-кроку
і наші силуети у ріці.

То жевріє у пам'яті, то гасне.
Усе життя – один оксюморон.
Тому воно напевне і прекрасне,
що іноді вертається як сон.

У променях далекої заграви,
буває, бачу очі нелукаві,
а іноді веселі... і сумні...
І у години спокою нічні
її вітаю у своїй уяві,
допоки усміхається мені.

               ІІ
У аурі квітучої калини
її узрію весняної днини...
тоді і я хмариною-дощем
до неї одинокої полину,
а восени живицею ялини,
аби у серці заживити щем.

Як і вона шукаю панацею,
аби іти стежиною тією,
якою ще у юності ішов.
Тому, буває, і не засинаю,
і серце уночі закалатає,
коли ганяє ще гарячу кров.

01/19

За що я Його любила?
За кожну лінію тіла,
За риси Його обличчя,
За згоди і протиріччя…

За ті поцілунків зливи,
За те, що були щасливі,
За теплі, ласкаві руки,
За радощі і за муки…

За душу Його дитячу,
За вдачу Його котячу,
За те, що не вмів нічого,
За те, що Поет від Бога!

За стрункість і за високість,
За ніжність і за жорстокість,
За голосу оксамити,
За те, що Він є на світі!

25. 12.2019

На зиму ще не повернуло.
Погода тепла і ясна
і повертає у минуле,
якщо не осінь, то весна.

Було усе, що не забуте
за веремією років,
і тихе-радісне, і люте,
і те, чим жити не умів.

Не завірюха, то відлига –
така ідилія моя.
І поки не скресає крига,
гортаю книгу житія.

І як оця зима на плаї
у чисте небо голубе,
усе, що гріє, відкладаю,
аби подовжити себе.

Чекаю зорі вечорові
у ночі хмурі, та ясні,
коли минають сірі дні...

Читаю сури загадкові
і сповідаюсь у любові
усьому сущому в мені.

18.12.19

Не обіймаю неозоре,
а – чи було, чи не було,
пригадую високу гору,
куди нас літо завело.

Перецвіли волошки сині
на схилі сонної ріки.
І я – на схилі літ, і нині
не увійду у ті роки.

На тому самому обриві
я повертаюся на час
у миті юності щасливі,
коли усе чарує нас.

І пряна ружа, і мімози
такий же мають аромат
і я не утираю сльози
як і багато літ назад.

Але немає як раніше,
коли було і так, і сяк,
і не второпаю ніяк,
чого минуле очі ріже,
чому усе іще не так,
а ми чекаємо на інше.

11/19

В кав'ярні людно. Вийду в листопад,
У сутінки вечірніх меланхолій.
Невипитий гарячий шоколад
Залишу десь біля трамвайних колій.

І хай трамвай позаду дзеленчить,
Мені із ним тепер не по дорозі.
Побачити б ту елегійну мить,
Коли з дерев скидає листя осінь.

Ховаюся у шерхітливу млу,
Яка заполонила все до краю...
Рингтон знайомий вивів з напівсну,
І голос твій: "Ти де? Приходь. Чекаю!"

12.11.2019р.

Алкоголь не допоможе -
навіть швидка смерть.
Всі мої думки про тебе -
чорта коловерть.

Осінь звично опадає -
котиться життя,
і ніхто вже не благає -
нащо каяття?

Кожен має і тримає...
Мені ж того - зась.
Я гордині не плекаю -
глянь-бо, не зазнайсь!

Місяць бігає по колу -
світить - не таїть.
Він щоночі якусь хвору
обламує віть.

Скапують до долу зорі -
що вже? Я - не я.
Помолюся. В ля мінорі
крутиться Земля.

Іду у висоту із низини
і поки це описує рука,
гадаю, – до якої глибини
тече моєї пам'яті ріка.

Несповідимі ні путі мої,
ані чому на довгому віку
ступаю у тій самій течії
щоразу у одну і ту ж ріку.

Не знаю, чи прокинуся, чи ні,
чи запитаю у забудь-ріки, –
навіщо одинокому мені
ці зайві неприкаяні роки?

Багато літ у Лету утекло
за течією долі у кінці
забутої моєї юності.

А може того часу не було?
У вирі човен, у руці весло,
але її немає у ріці.

10/19

На луги і гаї, і садами оточені села
осідають тумани і тане омана очей.
Перелітні птахи навівають думки невеселі,
що і ми летимо за межу неозорих алей.

За каймою ріки течією уявного Стіксу
виринають Харонові утлі вербові човни.
Пеленою імли накидає вечірню завісу
на палітру печалі яса, що мине до весни.

Із корони беріз осипається золото листя,
майорять ясени, багряніє на в’язі чалма.
Затихають рої. Їм у келії шавлія сниться
і байдуже, що осінь уже атакує зима.

І мені житіє пророкує своє алілуя.
Посивіли літа, і зозуля уже не кує,
і симпатія є, а душа не за нею сумує,
а за тінню тієї, що й досі тенета снує.

Покотило до неї – до ирію дідове літо.
І не знаю, за що я цю пору печалі люблю
і навіщо синиця такому як я журавлю.

У поезії дня домінує осінній епітет
і усім все одно, що малює уява піїта –
чи етюди жури, чи пейзажі німого жалю.

10/19

Нема коли поглянути угору.
Та і навіщо линути у даль?
У цю суху осінньо-літню пору
у кожного своя жура-печаль.

Рушаємо із бабиного літа
у затяжні тумани і дощі,
аби були оказії зігріти
оази і проталини душі.

Міняємо пейзажі-акварелі.
Минаємо калюжі-ручаї.
Шукаємо ілюзії свої
як бедуїни раю у пустелі.

Надіємося на свою весну,
на ласки чоловічі і жіночі,
які жага навіює щоночі...

Молюсь за тебе, поки не засну,
і просинаюсь, витерши одну
гірку сльозу, що застилає очі.

09/19

Під ногами знову шелестить
в’яле і сухе опале листя
і пейзаж минулого за мить
ватрою ось-ось і розгориться.

Нагадає юнь у багреці
сивої отави, а на лоні
далини у самому кінці
намалює обрії червоні.

Все – як і раніше, як було
і не забувається ніколи.
Вишиває золотом зело
баба осінь, що іде по колу.


Випиває вечір білий день
тай іде у ніч до ранку спати.
І мене жура веде до хати,
де ночую як у лісі пень,
та найкращу із усіх пісень –
колискову заспіває мати.

09/19

             І
І плаями, і долами хода
моя за обрій... Та і цього разу
загадує циганка молода
мені як не тини, то перелази,
а їй, допоки горе не біда,
усе, на що уже немає часу.

             ІІ
Вона і я, у світі не одні,
лишаємося у самотині
як при дорозі явір і тополя –
однакові дві ягоди із поля,
із того, що навіяне мені,.
коли удачу ворожила доля.

Усе не те, усе нема коли,
усе не так, але одне хвилює.
Мої літа у Лету загули,
а їй уже лунає алілуя.

Та най ся буде. Богові хвала,
що і її, й моя вина мала,
і не боюся ролі Квазімодо...

Вона ще є, але якщо й була,
усе, що мала, те і віддала
моя фортуна – Есмеральда горда.

             ІІІ
І обнімає, і чекає мить,
коли луною щастя полетить
до іншого сіяючого серця.

У неї неопалені уста,
а наша доля все одно сміється.

Нема Рахилі у мої літа,
А Лія... Лія може і знайдеться.

08/19

Журою і надією живу
і за тобою, й за її душею.
Її уже немає наяву,
а ти існуєш мрією моєю.

Тією, що осяяні літа
збагачує новими почуттями,
а прилітає іноді ночами
ще не забута, та уже не та.

Життя дає, буває, насолоду,
буває, і жаліє, і скубе...
Я обираю душу і тебе,
але ступаю у ту саму воду.

Іще живі ілюзії надій.
Навіяне у маєві подій
заманює твоїми голосами.

Немає антипатії між нами.
Вона і ти – у пам’яті моїй,
а ролі поміняємо місцями.

07/19

Як не є, а іноді буває,
що не настає цілюща мить.
Час лікує, але серце крає
і душа не гоїться, болить.

Доброта виборює у герці
віру і надію на тепло.
Що не залишилося у серці,
того й за душею не було.

І немає, і не буде ради,
де кому на щастя повезе
і куди недоля занесе.

Щире серце умирає ради
тої миті, що гамує вади,
а душа витримує усе.

06/19

Літній вечір спадає на пагорби древнього Львова.
Вітерець оксамитно голубить оголені плечі.
І стають несуттєвими денні і суєтні речі,
як вітанням дитинства зустріне тебе матіола.

І згадається все – від Христа, чи від створення Світу.
Пригальмується відлік і шлях відмотає додому.
Забринить, завібрує, і так різоне по живому,
і триматиме довго в полоні духмяного цвіту.

Ти ітимеш у сутінках за ароматним видінням,
мов за покликом раю, що ось віднайшовся зненацька.
Крізь портал невідомий присядеш на маминій грядці
на секунду, на мить у вселенському благоговінні.

Шепотітимеш мантри, складатимеш дяку і славу,
усміхнешся сльозою, відчувши той доторк жаданий!
Тихим шелестом крил пролітатиме янгол від мами,
розсіваючи зорі по плесу небесного ставу...


Літня ніч хазяйнує на пагорбах древнього Львова.
Вітерець оксамитно голубить і скроні, і плечі.
І стаються реальними найфантастичніші речі,
як вітанням дитинства зустріне тебе матіола.

Спить тиха ніч , дрімає ліс
У хмарах місяць тоне
Між зорями блукає зиск
Украсти сон мій хоче

Твоїх проникливих очей
Краси земної опій
Нуги духмяної лілей
Торкнеться ласки промінь

Ця вабить солоду роса
Обох нас частувати
Мотив закоханий в слова
Тобі єдиній знати

Спить тиха ніч , дрімає ліс
У хмарах місяць світить
Та втому річ , вся в тому річ
Душа без тебе марить.

Осінь іде невблаганно і нас не мине.
Тепло на серці, коли пригортаєш мене.
Сонце заходить і сходить між нами тоді,
Гріє, щоб ми не лякались обійм холодів.

Лиш у мені матимеш Ти радість зорі ясну
Я поверну …
Тільки я можу дати Тобі восени весну …

Милий, не хочу нічого, мене лиш почуй!
Хочу тебе і нічого твого, тож втечу,
Я утечу від дощу у твою таїну
Нас не здолає навала осіннього сну.

А у душі я воскрешу радість зорі ясну
Я поверну…
Тільки я можу дати Тобі восени весну …

Ніжно тримай і не кинь на поталу дощу
Знай, вполоню я навік, а за мить відпущу
Промінь любові розвіє осінню імлу
Доля цілунком ковзне по твоєму чолу

А на душі матимеш Ти радість зорі ясну
Я поверну …
Тільки я можу дати Тобі восени весну!

Наді мною летять
журавлині ключі.
Відчиняють ворота весні.
І удень, і вночі
ясени шелестять,
що побачу її уві сні.

І напевне вона –
це любов, і весна...
Є у пам'яті образ її.
І кому як не їй
і не мрії моїй
защебечуть іще солов'ї?

Буйний вітер-бунтар
очищає від хмар
вечори у моєму вікні.
Наступає пора
і стила, і пера...
І не спиться ночами мені.

03/19

Доживаю своє уві сні...
        Не спішу до могили...
Але чується голос мені:
        – пам’ятай мене, милий.

Пам’ятаю... та наче й не чув,
        як, бувало, просила,
щоб і я написав, не забув :
        – я люблю тебе, мила.

І тепер, поки пам’ять жива,
        та опущені крила,
повторяю я інші слова:
        – забувай мене, мила.

Вже ось-ось – у далекі краї...
        Боже, дай мені сили
просинатись, як чую її:
        – я чекаю, мій милий...

12/18

Чом, каштане, пожовк? Може, ночі вже зовсім холодні?
Чи боїшся, що рине хурделиці білий загін?
Ти так довго стояв у зеленім вбранні, а сьогодні
Уночі пожовтів, мов за сонцем побіг навздогін.

Ніч минула-майнула, немов надломилася доля,
Хоч, насправді, убрання жовтіюче – теж до лиця.
Не зітхай, не сумуй – це під осінь міняються ролі
І пора позументи скидати з міцного плеча.

Ми з тобою, каштане, підемо до осені в гості
З кособоким дощем – сіруватим, неначе полин.
Про гостини оті – різнобарвні та золотокосі,
Попрохаєм у неї на спомин хоч кілька світлин.

З нею будем ходити по ще несходимих маршрутах,
Аж допоки зима їй не вручить свої постоли,
А твої каштанята, позбувшись колючого пута,
Побіжать увсебіч – ти їм листям стежки застели.


10 жовтня 2018р.

Пам'ятаю і ночі, і літо,
як були ми іще нічиї,
і навчалися щастю радіти
у літа найсолодші свої.

Я торкався до твого волосся,
ти сміялась, що ми ще малі,
бо учора ще бігали босі
по росі, по воді, по землі.

Як то файно удвох – на качелі!
І на чортове колесо – ввись!
Почуття долітали до стелі
як уперше за руки взялись.

Ми покинули ігри і танці
та й пішли до далеких отав,
де у тихій зеленій альтанці
я тебе несміливо обняв.

Заховався за хмару рогатий.
– ти кохаєш?
                   – кохаю...
                                А ти?
– я не вмію тебе цілувати....
Та єдналися наші світи.

Як же вабили перса дівочі!
Як сіяли налякані очі!

Як далеко було до біди,
до розлуки...
                 у вирі води...

Пам'ятаю...
              у місячні ночі
я літаю
              ...туди
                           ...не один.

11.2108

Без мене не зупиниться життя,
але коли осиротіє дача,
то не одна берізонька заплаче,
мов од гілля одірване дитя.
А я її ніколи не побачу.

Тому і не загадую собі
нічого, що відбудеться без мене
у тій оазі на крутім горбі:
не вродять дулі на сухій вербі,
на озеро не упаде морена.

Осипане каміння весняна
вода не позмиває на коріння
горобини, і не жура осіння
укриє очі, і ота одна
плакуча гива біля паркана
ніколи не закриє небо синє.

11.2018

Ще немає лихої години,
а між нами зима на межі
і одежа твоєї калини
укриває мої спориші.

Полиняли опалі узори,
сивий іній упав на траву.
Ти за мною виплакуєш горе,
я журою без тебе живу.

Утішає єдина надія –
ми далекі, але не чужі.
Жовте полум'я осені гріє
половинки одної душі.

Половіє іще материнка,
оживають в'юнкі чебреці
ікебаною чар у руці.

Не багаті — на щастя ужинки.
Замітає розлука стежинки,
висихає сльоза на щоці.

11.2018

Розірвалося небо -
і в тріщину
бризнула
кров.
Запекла,
запеклася
і солоно
з'юшилась в греблю.
В жовтім жовтні,
як в озері жовтому,
спала любов -
і проснулась
і вперше
заплакала,
ставши на землю...
У червоній
від сонця і крові
опалій воді
Вона вийшла
самотня
й ступила
в осінню завісу.
Згіркнув тихо
й схопився у паморозь
зронений слід
у холодному
мертвому листі
вже голого лісу ....
Чуєш, ходить
по мокрих і чорних
опалих гілках
і шукає знайомого голосу
рідної тіні -
в тому лісі,
що десь заблудився
у маревних снах,
під розірваним небом
в скривавленім
світі осіннім...

2018

Моя береза опустила віти.
І силует оголений зів'яв,
і наче знову маю сиротіти...
Весною соку захотіли діти,
а я їй рани не залікував.

Її напій – цілющі вітаміни
і вуйку, і тій самій дітворі...
Кому цікаво, що іще й донині
це кучері моєї чураївни
у юності моєї на зорі?

Зів'яле листя, ой, не опадає
і це мені нагадує весну,
а не її осінню сивину...
Яка не є, але її чекаю,
коли в раю березового гаю
дописую історію сумну.

10/18

Чи пам’ятаєш, я сказав,
Що так, хотів
Тебе -
Забути.
Скінчивши вечір і вино,
Обійма, все було.
В очах твоїх печаль,
В устах цикута.
І це мовчання, ось воно.
Любов, ненависть.
За мить, у ніч.
Як тихо.
Жити чим тепер.
Для чого жити,
Навіть.