Осінньою зливою ронять думки на папері
зачаєні образи – обриси, абриси, тло
сумних і веселих подій у новому етері,
де істина сяє добром, нівелюючи зло.

Пора сповідатися, каятись і сподіватись,
що доля іще подарує на заході літ
удачу і щастя напоєм п’янкого причастя,
і успіхи творчі як не заборонений плід.

Живу як умію і рук не ховаю за спину.
У когось є інші чужі віртуальні світи,
а я залишаю напам’ять свою Україну –
реальні картини моєї душі і мети.

Видіння і мрії бувають не тільки весною,
але промайнули, але пролітають літа.
Остання надія – осіння пора золота.

Та й ця оминає. Зоря упаде за горою
і, може, береза іще засумує за мною...
І коси її заплітає моя самота.

10/18

Тихо, немов у могилі.
Осінню ночі урочі.
Падають яблука стиглі.
Маряться лики жіночі.

Тихо за неї, за себе
оберігаю надію.
Може на сьомому небі
душу її обігрію?

Тихо! Інакше – ніколи...
І заблукають у полі
душі-перекотиполе –
вічні заручники долі.

Тихо... Далека дорога.
Може, у келії Бога
рідна душа обізветься.

Тихо. Немає нікого.
У подорожника цього
рана на лінії серця.

Та не почиє у Бозі,
поки обом по дорозі.

Тихо?
Чи серце не б’ється?

10/18

І
Минає диво. Ще гудуть рої,
і обіймає ялівець ялину,
та вітер обціловує калину...

А я ніколи – кучері її...
Чи це майбутні спогади мої,
чи у минуле заглядаю-лину?

ІI
Після війни жили ми на горі.
У школі, що учили, те і знали.
Росли не бур'янами. На Купала
калачики у кожному дворі
буяли, то й і ми не умирали.

У археологічному гуртку
нас майже долучали до науки,
коли вели розкопки на кутку,
находячи то голову людську,
то людоїдом з' їдені молюски.

Були ми як недомірки – одні,
а інші – із отих, які великі
і язикаті тим, що без'язикі...
І невідомо, за що кацапні
ми і тоді ще умивали пики.

Та то пусте. У пам'яті моїй
мале дівча учительки вдовиці,
яке не спокусив ніякий змій,
не скаламутив молодий напій
джерельної цілющої криниці.

IIІ
Давно уже у сивому селі
обох немає. Нас похоронили.
Нікому ми не любі і не милі,

І, може, перелітні журавлі
лишають ще по грудочці землі
і на її, і на моїй могилі.

09.2018

Забуваю недавнє минуле,
а про тебе тихенько мовчу,
аби люди хороші не чули
ані радості, ані плачу.

Що не є і не буде між нами –
осипається часу сувій.
А без тебе бодай вечорами
оживаю в полоні надій.

На ікону небес помолюся,
а у хаті, буває таки,
сповідаюся, що доторкнувся
мимохіть до твоєї руки.

Безтілесну тебе обнімаю
і не каюся. Богу хвала,
що не треба ніякого раю,
аби ти біля мене була.

09.2018

Повертаю у сни кольорові,
неосяжні у білому світі,
де уява малює готові
як на парті дитячі графіті.

Де ти? Почуй, пригадай
наші ще юні літа.
Кожну сторінку гортай,
не оніміють уста.

І тоді наше біле і чорне
постає кольоровим курсивом.
Пригадається все неповторне
і забути його неможливо.

Через далі і милі розлуки,
поза гавані, площі, причали
ще почуємо душ перегуки,
що ніколи іще не звучали.

Як оцінка за усні уроки
наша доля іще усміхнеться,
і зійдуться усі одинокі
паралелі на лінії серця.

Де ти? Почуй, пригадай
наші далекі літа.
Першу сторінку гортай.
Не затамовуй уста.

2002-2018

У нашій долі як у тому полі –
усе, що є, плекає кожен сам,
і край дороги битої тополі
із далини ще кланяються нам.

З усіх усюд вертаємо додому,
хоча уже ніхто не впізнає.
І лиш єдина стежечка знайома
нагадує далеке житіє.

Чи не отам рибалили за лугом?
А ось де у чергове вороття
востаннє попрощалися із другом,
не знаючи, що то – на все життя.

А тут черпали сили із криниці,
остуджуючи губи і чоло.
І від цієї чистої водиці
смачнішої ніколи не було.

А біля школи синьої, старої
у зелені ялинок щовесни
чекає й досі охоронець-воїн
минулої забутої війни.

А поза муром, яром, косогором
замучені колись голодомором,
лежать уже й не відаємо хто...

А он сидить, убитий свіжим горем
дідусь, який похоронив учора
онука, що вернувся із АТО.

07. 2018

Не цікаво у цьому кіно,
де весну переписує літо
і немає мені все одно
ні привіту, ні дружнього звіту.

Не співає охляла душа,
переповнена вщерть самотою.
Орошає сльоза... Ороша?:)
Усміхнуло. Лишаюсь собою!

Ще не вечір... не осінь... Зима
не лютує , не сіє, не віє
і лишає невтішну надію,
що і ти усміхнешся сама.
Та минає німе кінема...
Ні Рахілі немає... Ні Лії...

07/18

Буяли маки, квітла материнка.
У полі ні стежини, ні межі.
А поруч мене дівчинка ...і жінка,
услід якої зиркають мужі.

А нам не залишилося і сліду.
Хіба що за межею догори.
Бо що іще бабусі або діду
як не у вирій іншої пори?

Уява, що захоче, намалює.
А от реалій не убереже.
Майбутнє із минулого не чує,
що ми були заручені уже.

Але п'янкі надії забувались.
Ми так у мріях юності кохались,
що й досі ще не заросла межа.

Чекали нас нові й нові причали.
А ти єдина і не здогадалась, що поруч тебе є твоя душа.

                07.2018

Усе минає, як було і досі.
Повторюється казочка стара.
В зеніті – літо, а на носі – осінь,
у нашій долі – золота пора.

Блукаємо ночами за морями.
Душі з душею є куди іти.
У кожного своя космічна брама
у зоряні незвідані світи.

Але йдемо дорогою на захід.
Ще можна оглядатися і навіть
найти орієнтири до мети...

Та наше сонце падає додолу
і лінія на мапі суходолу
уже не набирає висоти.

07.2018

Хай буде дощ! І лиє із відра,
з усіх небесних відер одночасно!
А ми з Тобою вдвох біля вікна
тендітно обіймаєм наше щастя.

Ні пари з уст - бо зайві всі слова,
коли впритул до серця б'ється друге.
А дощ іде. І часу тятива
дзвенить струною радості і туги...

бірюзовий цвіт вкриває пеленою
блиск в очах горгони на перетині доріг
сталевий щит окроплений мольбою
відлуння голосу тих проклятих воріт
мигаючий бульварний ліхтар
пуск гільйотини і остання хвиля
там полум’я охоплює вівтар
там зеленіє вирішальна миля
там гра вівальді нам доносить спокій
чорний кортеж так лине до аорти
кришталь вже перетворюється в попіл
темна фата на леді із окремоі когорти
дзеркало бажань , кинджал у горлі
наливали алкоголь в холодну домовину
50 кроків позбавлення від болі
довічна індульгенція за будь яку провину.
неначе сон польється на листок
інший світ , що називаємо брехнею
проекцією незрілих казочок
вся наша віра , що стирається межею
мій ескапізм забув мораль
нових емоцій не дає речовина
цінні тільки хвилини забуття
хвилини справжнього приносить лиш струна
ми так впевнені в тверезість почуттів
що пристрасть не здолає перешкод
світ умовностей , парад вітрів
як додаткова гама кожен поворот
в шафі під одягом заховані скелети
цей другий простір проектується в вірші
уявні , світом втрачені портрети
заганяли душу в нездоланні вербальні кущі
о філантроп мій шизофренік
балансувати на межі з самим собою
в часи фатальних внутрішніх терзань
нарву підсніжників для дами з косою.

ІНікого не лякає забуття,
якщо уміє іншого навчити
не прози, а поезії життя,
яка не має зайвого сміття
забутої архаїки піїта.

ІІ
У нього серце ниє і болить,
що марнота – ділитись почуттями,
що люди не натішаться словами,
і несказанне промайне за мить,
а сказане умиється сльозами.
У неї опечалена душа,
що не загоїть, ще не відболіле,
роками туги вимучене тіло.
Обох минуле точить як іржа,
і ні до кого їм немає діла.

Немає як іти у вчителі
пенатами гартуючої школи,
щоб на прощання описати коло...

Змагаються синиці й журавлі
за успіхи і місце на землі
і не пересікаються ніколи.

Поезія об’єднує людей
із білою ознакою ідей –
і солов’я, і сойку, й чорногуза...

ІІІ
Ітаку залишає Одіссей,
але живе надією Орфей,
що і його іще чекає Муза.

05.2018

Які вони ошатні – ясени
і юні неопушені тополі,
які мене дивують щовесни,
вітаючи сторожею у полі.

І як, на сонці, рута-мурава
виблискує веселкою-росою!
І туманіє сива голова
у маєві молочного розвою.

А тереном побілені путі
та вишиті барвінками і рястом,
нагадують завітну у житті,
яка нас очаровує не часто.

Забуті незабутні береги
залишені зачовгані пороги,
а я усе беру у руки ноги...

Мені тополя додає снаги,
а ясени віщують перелоги,
де ще моєї не було ноги.

04.2018

Її не можна не любити,
Весну, що сипле пелюстки!
І ми радіємо, як діти,
П'ємо нектар з її руки.
У кожній квіточці тремтливій
Така довершеності суть,
І навіть в цій весняній зливі,
У бджілках, що в садах гудуть,
У черемхових гронах сніжних,
Що заметіллю полонять,
У черешневих квітах ніжних,
І у бузках, що день п'янять.
Сади вишневі кличуть в казку,
Шепочуть тихо: «Зупинись!
На цю красу, на Божу ласку,
На цвіт-буяння подивись!»
Нехай весна наповнить серце
Любов'ю, світлом і теплом,
Засяють очі, як озерця,
Душа наповниться добром.
Весна - надія і розрада,
Любові крила молоді
І солов'їна серенада,
Безцінні миті золоті!
19.04.18

а вони іржаві хоча й не залізні -
старі яблуні у моєму саду
старі спогади у моїй голові
а вони падають кожного вітру
з кожним кроком
а я все йду
я не зупиняюся ні на мить
ні на день
ні на подих років у спину
ні на вихри життєвих потуг
ні на сміх мавок переливчастий ніби бісер землі під сяйвом місячним
я не прославлю тебе нічим мій саде!
я не прославлю тебе мій саде нічим...
я не вкарбую вас у вічність мої яблуні старі й іржаві -

тут зала слави тільки моєї персональної німоти
трунок моїх весен та літ
мої осінні діжі квашених спогадів про дотик щастя про лоскіт метеликів у низу живота чи
по хребту тепло весною воском
я йду травою землею битим шляхом заростями ранніх квітів
я добредаю свій марафон на цьому світі
розвійте мене над Дніпром або у старому глухому саду
коли прийде пора злітати
коли іржава кора не грітиме більше долонь мого серця
коли моя Клото перечепиться та спіткнеться
коли я нарешті дійду до кінця свого саду
і там впаду

Тільки й жити на білому світі,
тільки й мати, що небо дає,
і уміти малому радіти,
що призначення маєш своє.

Але спокій нам тільки-но сниться.
Даленіє дитяче, - тік-так...
А майбутнє, очима синиці
у руці - як іржавий п’ятак.

Розміняти б на чисту монету
все, що зріло у вільній душі,
і не дати забути поету,
що воістину все – на межі,

до якої котили роками
неприкаяні наші літа.
Ось і осінь уже золота.

А які були весни між нами!
Але як розказати словами,
що минає лише суєта?


03. 2018

Сріблясте маєво місцевої зими,
завислі подихи, морозу правило,
о скільки туги у мені потануло,
і скільки блюзом злинуло вини.

Мовчи весна, мовчи моя мелодія -
завмерлих нот я промінь в бурштині.
І пам’яті я перемети осяйні,
поміж миттєвостями пульсу лінія,

І рими вторення тих са́мих днів семи,
і до хмарин торкання уст у просині,
утоми серця, і думки непрошені:
який вже є, таким себе прийми.

Така сніжин чарована поезія:
падіння ангелів - ще білих і вже ні.
Тобі у ці́лому, любове, й однині
відома кожна чорно-біла версія.

Та в коловерті заземнілої юги
тонкі народжуються рухи тангові,
і світ вже у весняному світанкові,
і ні печалі більше в ньому, ні ваги.

У пересічної людини
нема ніякої вини,
коли тікає з України
від революцій і війни.

На що небозі уповати,
коли усіх дітей її
околицями біля хати
вербують у чужі краї?

Куди убогому діватись,
коли усі його літа
нема надії сподіватись,
що буде воленька свята?

Якою має бути мрія,
якщо у роки навісні
не знаємо, куди повіє
чужа весна у цій війні?

Чекає одинока доля
і манять гори золоті.
Одними воїнами в полі
усіяні усі путі.

І десь за обрії ключами
летять у небі журавлі.
І багатіємо думками
про кращі села на землі.

Нікого мрія не рятує.
Але курликає жура, -
пора за чайкою, пора.

Не все, що є, минає всує...
Ніхто у небі не почує
моє - ні пуху, ні пера.


03.18

Де ті наші юні
і ясні літа,
ночі повнолуння,
очі і вуста,
перші поцілунки
і розлук жалі,
запахи медунки,
радощі малі?

Все пішло у Лету:
квіти і зело,
оди і сонети,
хата і село,
тин і перелази,
коні і вози...

Образи, образи,
ветхі образи.

Пам'ять забуває
закипілу кров.
Серце нагадає,
що таке любов,
що нас поганяє
у майбутній вік
і чого не знає
мудрий чоловік...

Ідемо у люди,
у своє ярмо...
Може, якось буде,
поки живемо?

Будемо радіти,
поки є межа -
слово у зеніті,
мова не чужа...

У щасливі миті
вірує душа.

03.2018

Я втомилася жити - бруківкою тяжко брести
Я трамвайний ліхтарик. Я сутінки під мостами
Я - уже довгожитель, так довго існую між вами
Так невпинно сную і незграбно руйную мости

Я втомилася. Бути тілесною важко й журливо
Я не хочу сіріти та морщитись за течією
Я ніколи ні дня, ні хвилини не чулась чиєюсь
Кров у скронях пульсує — так осипаються сливи

У нагрітім розкаленім сонцем серпневім саду
Де босоніж, бувало, блукали роки мої ранні,
Де дитячі надії, слова і дитячі кохання
Павутинням легким осідали в долоні. Я йду

Я лишаю цей всесвіт, слонів, черепах, бога Ра
Котопесика свого, книжки і, найперше, людей
Мої сосни — високі, айфон мій не визначить де я
Мої хащі занадто густі. Бога ради — пора

Всім писати листи й натискати останній ентер
Підчищати архіви, розпаролювати секрети
Глухота - загуста. Це нестримно. Боже, ну де ти?
Ти чому не говориш зі мною, мій любий менторе?

Мій філософе, цензоре внутрішній піднебесний?
Я втомилася розмовляти сама із собою
Я не хочу спинитись трухлявою та старою
Я не маю ілюзій. Я знаю, що не воскресну

Попіл буде багном. Ляже кожен, хто йшов по землі
Кров ніколи! Ніколи! Ніколи не стане вином
Кроки міряють часом, глибина виміряється дном,
Висота визнається крильми, наші душі малі
Вже завіяні вітром та засипані вічним піском...

І
У цьому світі доброти і зла,
де маються і праведні, і грішні,
ще є кому дожити до тепла
і є чого журитися невтішно
у серії комедії і сліз,
де іноді така тяжка наука,
як і раніше, запрягати віз,
аби тягнули лебідь, рак та щука
у цій фантасмагорії чудес,
де все тече, міняється й минає,
і поки долі кращої немає,
а білий світ у візії не щез
то у раю, а то й у пеклі десь
шукаємо собі хатину скраю.

ІІУ цій периферії суєти,
де мало хто іде за тамадою,
нарциси, що пишаються собою,
не помічають інших з висоти,
коли ідуть за ними не тудою
у цьому світі сяєва і тьми,
де ще існують істини печальні,
є я і ...ви, які межи людьми
і досі ще поділені ментально
у цім краю мелодії і слів,
де і комар бере найвищі ноти,
усяка міль злітається на соти...
А хочеться почути журавлів.
А хочеться подихати весною,
коли летять із вирію птахи
і не летять осколки на дахи,
і не весна об’явлена війною
у цьому храмі ідолів брехні,
якої обійти немає сили,
де чорне облицьоване у біле -
єдине, що лишається мені,
курликати своїй самотині
як птаха, що у вирій не злетіла.

ІІІУ цій юдолі туги і жалю,
де Кобзаря одспівують піїти,
куняй собі, здається, - люлі, лю...
Та як на горло пісні наступити,
коли на цьому березі добра,
де вища міра осуду – мовчання,
є ще у музи місія остання,
яка висить на кінчику пера -
єдина мить, коли мине жура
фатальної пори розчарування.

03.2018

Моя весна уже не за горами.
На те вона й моя,
аби її чекав я вечорами
на схилі житія,
аби не забувалися таємні
надія і мета
і не було ілюзії у мене,
що ця весна не та,
якою й досі марю вечорами...
Не розуміли ми,
яка гаряча аура між нами
на заході зими,
з тієї миті, як у гущі безу
по талому горбі
я ніс із лісу ноти полонезу
Огінського, і кучері берези,
і проліски - тобі.

03.2018

Я дякую Тобі за цю сльозу,
за мій політ, іще такий недавній,
п'янких думок немовлену красу
в морозяній казковості різдвяній,
барвистих вогників космічну пектораль,
вібрації єдвабних обертонів…

Портал цей зачиняється, на жаль.
У буднях особистих марафонів
між турнікетів правил і умов,
умовностей надуманих паролів –
дистанція засніжених верстов
в туманності гіпотетичних ролей…

Все сиве, в інеї зелене верховіття
І сіро-білі стовбури дерев ‒
Зимовий ліс.

Зумнить навколо предковічна тиша.
Лиш зрідка трісне гілка від морозу
Й посиплеться сріблястим пилом сніг.

По стовбуру сторч головою білка
Спустилася й розшукує в снігу
Приховану заздалегідь поживу ‒
Горіх волоський.

Ти – джерельна вода.
Я думала – перехоплює подих
від чистоти,
а виявилось – од холоду.
Не все, що блищить, – золото.
Не кожна втрата – біда,
що руйнує мої світи
ущерть (як колись, змолоду)…
2017р.

У небесному колі містики,
поза обрії висоти
уявляю веселі бісики
у очах, що ховаєш ти.

Ой не зайчики, і не сонячні,
і не лінії Ліссажу…
Оживає удень і поночі
еманація міражу.

Невидимкою одинокою
не міняється. І за це
помережане поволокою
незнайоме її лице.

А за віями очі карі і,
як сугестія у вікні,
самота моя... А жура її…
Ще чекаємо...
                   Уві сні…
Висихають
                   мої гербарії.
Ну за що
         це усе
                мені?

                                      01.2018

Мов японський пілот на останнє піке,
я дивлюся на тебе – хай трохи гірке
це саке на початку, а більше - в кінці,
та між пунктами цими, як поміж колін,
над якими цілунку манливий кармін.

О життя між початком його і кінцем -
міг би, певно, я бути і кращим пливцем,
але швидше плисти між колін до мети,
де усе - тільки ти, я не можу, зате
довше й довше читати тебе - саме те,

що рятує кармін і рождає дива
на мелодію миті, чия тятива
непомітно в чотири узята руки,
грає щось невимовно небесне й близьке
довгу мить
до початку гірчинок саке.

Все глибші, тонші проминулого сліди,
на упокореній сітківці бруку тільки
дощу нічного пил і марево вітринне, -
земного суму барвні вогники розмиті -
і каблуки леткі нової Пенелопи
виспівують так мідно, мірно, як щити
колись услід моїм човнам зі скель Ітаки.

За обрії білого світу
поволеньки котиться віз
до осені нашого літа,
до гаю у колі беріз.

Було у нас біле і чорне –
як млою укриті поля,
де іноді доля пригорне,
щоб не пригорнула земля.

Бувало снігами завіє
далекі ясні міражі,
але у моєї надії
свої не бували чужі.

Далеко водили дороги.
Твої оминали мої,
але і не маючи змоги,
були на одній колії.

Уже замикається коло
березове, біле, земне.
Минає веселе, сумне.
Але не буває ніколи,
аби не згадалися болі,
як ти забувала мене.

                                      2012,2017

На вітринах мерзнуть манекени,
У легеньких платтячках і блузах,
Білий Київ як пейзаж Маккени,
У снігах тут заблукала муза,
Підійшла розгублена і боса,
Провести куди її не каже,
Сніг летить нам з музою на коси.
Ліхтарі прядуть із нього пряжу.
Щоб зв’язати шалі для ялинок,
Скоро знов Різдво чи лиш здається,
Я свої вірші – зі слів ужинок,
Всі роздам -- полегшає на серці
А для тебе виберу окремо,
Найніжніші, ті що про кохання,
Ця зима. Справжнісінька, не демо,
Засніжила місто як в останнє.
Я ступлю на сніг такий первісний,
Легко-легко, без вини й обузи,
Запрошу у гості Музу звісно,
Та немає вже моєї Музи…
2017

У найтемніші
моторошні ночі
пригадуються найясніші
дні
які й раніше
снилися мені
у далині
жіночі
рідні очі
світилися
як дві ясні зорі
що кликали
манили
чарували
і як тоді бувало
цього мало
і як багато аж о цій порі.

                                      12.12.2017

Із полином світанку смак,
На небі сонце не яскраве,
Тобі без мене все не так,
І від сльози солона кава.

Мені без тебе лиш нудьга,
Крізь зайві усмішки й розмови,
Та децибелами шуга,
Вітрисько вийшовши на лови.

Розлука наша може біль,
А може скорий порятунок,
На рану висипана сіль,
Чи з диких трав цілющий трунок.

Сховає час в старий альбом,
Переболіле – не забуте,
І до розлуки ланцюгом,
Кохання долею прикуте.
2017

На Святки вечір тихий
У променях зірок,
На річки срібну кригу
Ледь падає сніжок.

З морозу –в теплу хату,
Тріщить в печі вогонь,
Чай з чебрецю та м'яти,
Візьми з моїх долонь.

Прозорі свічі тануть,
Святковий тане час,
І спогадами стануть,
Хвилини ці для нас.

Коли Різдвяний вечір
На білім полотні,
Околиця містечка
Бринить десь вдалині.

Навколо тільки тиша,
Вогонь в печі тріщить,
Кохання повість пише,
Для двох чарівна мить!

Розбила ти серце на друзки,
Топтала його каблучками,
Палила останні галузки,
Того, що було поміж нами.
Знущалась та ще й посміхалась,
Стріляла як снайпер, очима,
Зміюкою в сни пробиралась,
І грюкала вранці дверима.
Поглянь лиш, навколо красуньки,
Розумнички і господині,
А я прикипів до чаклунки,
Й закриті всі виходи нині.
З тої буцегарні на волю,
Де вже відступають морози,
Де пахне в повітрі весною,
В мене ж у дУмках твої коси.
Запрошення он, на весілля,
Розірване. Що тобі з того?
П'янію і маюсь позміллям,
Крім тебе, не треба нікого.
2016р.

Люблю його уперто, безнадійно,
Бо за плечима натовпом літа,
Шепочуть наче змії принагідно,
Скінчилось літо. Вистигли жита.
Роняють зерна на стерню, як сльози,
Моєму ж серцю хочеться весни,
Щоб зацвіли над ставом верболози,
Щоб дощ на двох, І теплий і рясний.
У його погляді така сумна надія,
В обійми впасти і забути все,
Кохання пізнє вогником жевріє,
Мене, як човник, між тривог несе.
Вже не гаряче сонце у зеніті,
І холодами дишуть вечори,
Лиш його очі ласкою зігріті,
Коханням цим, ти доле, не кори!
Люблю його і ту любов ховаю,
Від всього світу, від себе найбільш,
Та все ж щаслива, що її я маю,
Моя розрада хай це буде лиш....

Життя підкинуло зеро,
Й курити дуже хочеться,
Строкатим натовпом в метро,
Спішить-біжить околиця.

Мене минає як ріка,
Раптову гілку зломану,
Я ж наче світло маяка,
Ловлю непевні спомини.

Спішить як всі нема причин,
Не будем разом більше ми,
Дим сигарет—міський полин,
А сум мій стане віршами.

Час пік минув. З почином, день!
Життя щоб жити створене
Від спогадів до тих знамень,
Де сліз і щастя порівну.

Зорі в небі неначе з намиста,
Конкуренція сяйву реклам,
У куточку великого міста,
В одній з тисяч квартир знову сам.

Він не спить. Сигарети і кава,
Все скінчилось, не бігти ж у ніч,
А для неї кохання -- забава,
Все комфортно і без протиріч.

В телефоні знов скинутий виклик,
Ну навіщо йому це усе?
Все ж нормально і всі давно звикли,
Нових клопотів день принесе.

Місто буде кипіти як завжди,
І вона передзвонить: «Прости,
Я кохаю, нема тому ради,
Та тримають в минуле мости.»

Скора зустріч і місто стіною,
Каву треба купить, сигарет,
Обірветься кохання струною,
В тілі міста чужий рудимент.

Коли згасає полум'я свічі,
то і надія відійде остання.
Таємно, переважно уночі
читаються листи до запитання.

І не дивує, що оці нічні
мої привиддя зігрівають душу.
Але лунає у височині, –
собі самому клятви не порушу!

Хай догорає полум’я. Усе,
що гріє наші душі, освятиться.
Весною ще лелека принесе
із вирію ключі до таємниці.

А ключ до заповітної мети
не посилає пошта. Не найти
за обріями кинуті причали.

Лишається у полум’ї печалі
палити із минулого листи,
які читати ми не обіцяли.

                                      11.2017

                            І
Дуже економно за життя,
маючи і зайві, і зелені,
упорядкувати до пуття
на могилі те, що по кишені.

                            ІІ
Уявляю пам'ятник собі,
де уже не виростає зерня
і немає хати. На горбі
я стою і граю на трубі
у високій порослі із терня.

Заросла доріженька моя
бита – за окопами, полями –
і до школи, і до тої ями,
де карбують кожному ім'я,
що запам'ятали школярами.

Виконали місію одні.
Ну а я ще дибаю до краю.
Як іду, то що робити маю,
як не рити пам'ятник війні,
що майбутнє наше убиває?

                            ІІІ
Економно бути як усі,
хто живе на власній бараболі
і шукає істину у полі
босими ногами по росі,
парією – у юрбі месій,
а собаці – кісткою у горлі.

Залишаю дім, криницю, сад,
все, що у труді тримали руки.
Хай за діда порадіють внуки,
що не оглядаюся назад
і займу неоцінимий ряд
після неминучої розлуки.

                                      11.2017

Колись Мар’яна вишивала долю,
На полотні, що виткала сама,
Із тих льонів які синіли в полі,
І її пісня линула сумна.
Про тополину згублену з навіту,
Про край умитий росами-слізьми,
На полотні стелилось стигле літо,
Світило сонце, гримали громи.
Цвіли волошки в жовтому колоссі,
Краса і хліб – національний код,
Злітала пісня усе вище в просинь,
На полотні і в пісні жив народ.
Горіла свічка на вікні до рання,
І звеселявсь тканини білий шмат,
Сорочку шила милому Мар’яна,
Щоб із дарунком встигнути до свят.
2017

Що сталось зі мною? Це осінь під ранок,
Насипала срібла на цвіт хризантем,
А серце стріпнулось як птаха-підранок,
А в серці ожив призабутий той щем,
Коли лише погляд і хоч на край світу,
Коли лише слово й нема заборон,
Метеликом знову на світло летіти,
І знати, що крила опалить вогонь.
Що сталось зі мною? Кохання всього лиш,
Не бачу я інших пояснень, а ти?
Закохуєш звично і звично полониш,
Щоб потім сказати: прощай і прости.
Що сталось зі мною? Це осінь минає,
Минає кохання а може і ні,
Останні листки вітер з клену зриває,
Сьогодні ти знову наснився мені.
2017

Холодний місяць листопад
Тихенько листячком шурхоче -
І у такі холодні ночі
Пригод ми прагнемо й принад.

А за вікном дзюрчить із труб
І капає з дахів поволі -
Та це не страшно, ти ж не в полі,
А дивишся на вигин губ

Співачки Джемми в "Ля мінорі",
Що таємнича й загадкова
І красивенна дуже й дуже -
Не каже тільки, чи одружена,

Хоч ти по вуха закохався -
Смієшся й плачеш над піснями,
Вона ж сміється разом з нами
І каже: "Буде все о'кей!"


03.11.17

Терпке вино по вінця у бокалах!
Любов і осінь - кругом голова,
З тобою нам сьогодні світу мало,
Дощем на щастя небо засіва.
Листки каштанів мокнуть у калюжах,
Весь тротуар у плямах парасоль,
До перемін погоди нам байдуже,
Налити ще вина тобі дозволь.
Вино п'янке, як особлива осінь,
Забудь печаль, надія в серці є!
Твій поцілунок... ще його не досить
Хай ніч нам світлом зоряним стає!
У ритмі танцю листя закружляло,
Мелодії похитують бокал...
Тобі мене, мені тебе так мало
Та є для нас - осінній карнавал!
2015

Впав туман на білі роси,
Майже зимня вже пора,
Серце ще тепла так просить,
Так від щастя завмира.
Із тобою ми ще поряд,
Кава в чашках на столі,
Ще осінній ранок зорі,
В завіконній гасить млі.
Нині ранок такий тихий,
Лиш синичок перегук,
Та не має в тому втіхи,
А є втома від розлук.
Білі роси скраю стежки,
Тане час як ця імла,
Я збираюсь в край далекий,
Де ні щастя ні тепла…
2017

Прілі запахи зажурених дощів, –
Мокрий лист і шурхіт під ногами...
Між покритих позолотою кущів
Осінь виграє мінорні гами.

Знову сум... Вітрів холодний хор,
Вічне небо хмарами покрите...
І звучить Шопена сі-мінор,
День осінній сумом оповитий.

Ягоди калини серед віт,
Мов коралів дороге намисто,
Зачарований осінній дивосвіт
Сипле й сипле всім під ноги листя.

І краси величної не жаль,
Шат розкішних, втрачених не шкода...
Все пройде. Пройде і ця печаль.
Все колись минає і проходить.

Вітер-волоцюга взявся за тумани:
По шляхах розвіяв, по ярках розніс,
А тоді - у сосен верховіть органи
Пробудив, озвучив на усенький ліс.

Заспівали сосни хором стоголосим,
Із усіх симфоній вибрали стару.
Ту, якій навчала їх красуня-осінь,
Як гриби збирала в їхньому бору.

Зазвучала лісом музика нестримна,
Впали краплі глоду між тернових віт,
А вітрисько хмари поскладав у рими,
Осені піснями переповнив світ.

"Мене катували в тюрмі Пасадени" -
До речі чи ні пригадалось мені,
Коли засмагав я практично щоднини
Під сонечком літнім - повірите, ні?..

А, може, тому, що ми вчора години,
Припливши з причалу під номером три
В тюрмі "Alcatraz", хоч давно і зачиненій,
Ходили-блукали туди і сюди.


23.10.17

Класне місто San Francisco
І Hard Rock Cafe,
Класне здалека і зблизька,
Суперське таке.

Там є пальми - і трамваї
Ходять попри них...
San Francisco не бажаю
Жодного із лих.


22.10.17

Чорнобривці при дорозі на краю...
Не співається пташині у гаю...
Сонце жмуриться низенько,
Стомлене моє серденько
Зустрічає в парі ранішню зорю.

Хризантеми біля стежки понад край.
Зажурився листопадом ліс і гай...
Доле-доленько, рідненька,
Не порань мого серденька,
Подаруй любов святу в осінній рай.

Полинами стежка бродить за селом,
Осінь тихо вихваляється добром,
А за обрієм високо
Вже чатує одиноко
Та, що думку оповиє вічним сном.

A я по rouge trail
І на байку, щасливий,
Намотую вранці одинадцять миль -
У очі б'є вітер,
Чудове повітря
І сонечко літнє -
Привіт вам,
Привіт!


21.10.17