Льодяник, цукерки, медяничок

Затьмарили неба блакить …

Ошатний будиночок-пряничок,

На жаль, в ньому відьма сидить!


А замок – новенький, свіжесенький,

По небу, як човник, пливе,

Мов тортик, цей замок смачнесенький,

Хто, хто в цьому замку живе?


Тут відьми, мабуть, не володарі,

На клумбах волошки ростуть,

Зустрінуть люб’язні господарі,

І тістечок з чаєм дадуть!


В лакеїв бурштинові ґудзики,

Музики заграли «віват»,

Чай, кава, компотик і пундики,

А відьма, це - неадкват!

Діброва темна навіть в ясний день,

чому життя таке суворе?

Суцільний морок, хоч у око стрель,

а може в серце? –

Я давно готова.


Та всупереч усьому,

ще жива

моя душа,

змордована звіряче,

вона усьому світові чужа,

вона ледь дихає і майже

вже

не плаче.


Забій душі – то неспокутний гріх,

душа – синець

суцільний, почорнілий…

Не в пеклі – на землі

катують ще живих,

і кожний кат

мені колись

був милим.


Чорнющі таргани

сповзлися звідусіль,

нав’язують мені свою

сваволю…

Зійшли синці –

щемить нещадний біль,

це біль душі,

це морок болю…


Від скрині щастя втрачені

ключі,

якась руїна на шляху

повстала,

йшла попри страх

у чорний ліс

вночі,

тому що древніх ідолів

шукала.


Тривожний шерех ледь вловимих

крил,

затишшя, мов лихий провісник

бурі,

янтарний місяць капище

відкрив

і спалахнули постаті похмурі.


Богиня каже: «Зичу я добра,

Ім’я своє тобі не називаю:

Любава, Любомила, чи Мара –

Я жінка і тобі я співчуваю.

Забій душі – тяжкий, болючий

шрам,

зцілити може тільки сила

Віри.

Потрібна жертва повсякчас

богам:

свою печаль зміни на посміх

щирий.


Я Справжню Жінку

крізь віки

люблю,

Ціную ніжне, незрадливе

серце,

Ми разом душу

зцілимо

твою,

На друзки, вщент

вона

не розіб’ється.



Зцілись душею,

Незалежна будь

Від шрамів і тяжких

забоїв,

Важкий твій шлях,

Ти посміх не забудь,

Я поруч

буду із тобою».


.

Тебе я бачу й подих свій тамую,
Ти, наче зарево на небі між зірок,
Серцебиття на відстані я чую,
Та не наважуюсь назустріч зробить крок.

Тебе з думок своїх не випускаю,
Та не наважуся зізнатися тобі –
Я потайки давно тебе кохаю
Й тримаю почуття ці у собі.

Тебе у снах беру в свої обійми,
Та очі закриває й там вуаль,
А шаль з плечей зненацька вітер здійме…
Звучить для нас божественно рояль.

З тобою в снах вальсуєм по паркеті,
Тамують подих зорі-глядачі,
Та почуття тримаю я в секреті…
Не в снах хочу тримать твою руку в руці .

Душа болить,коли тебе не бачу,
Та як в житті до тебе підступить?
Мужчина я, але душею плачу…
В коханні хочу я тебе втопить.

11.11.2019 р.

Розколовши беззахисну тишу,

Присмоктавшись отруйним кліщем,

Душу й розум безжально, зловтішно

Світломузика спалює вщент.


Ось блукає дівча миловиде,

Осінь жевріє в юних очах,

Посміхається наче сновида,

Щоб сховати нав’язливий страх


Хоч у мене давно сиві скроні,

А ти ледь починаєш життя –

Ми обоє для світу сторонні,

Для юрби наші мрії - сміття.


Між проваллями в’ється стежина,

Пропонує оманливий шанс -

Чи підступно веде до загину,

Чи рятує знедолених нас?


Познайомила нас дискотека,

Ми самотні раніше були.

А тепер над безоднями пекла

По стежині пліч-о-пліч пішли.

Жура і сум не додають снаги.
Ідилія ілюзією буде –
немає завтра. Та дають боги
ясні надії, що і ми ще люди.

Не ігноруймо засоби мети,
які не оживуть самі собою.
Ще буду я, і є у мене ти,
а живемо надією одною.

Якщо реалізуємо своє,
яке вже узаконене роками,
не оминемо і своєї карми...

Коли і віра, й сила духу є,
а Ерато заснути не дає,
лишається приходити до тями.

01/20

Маленький,

маленький

Наперсток

Найгустішої

Кави…


Вогонь, гіркота

Із присмаком

Дурманного солоду…


Найглибша

глибина відчуттів,

Коли

витончена

«розпуста»

Обертається

святістю…


Ця кава

щезає,

Ледь доторкнеться

Губ,

Полум’я пропалює

Наскрізь,

Вирує надлюдська

Сила…


Спалахує -

Жага.


«Ще, ще,

Благаю – ще,

Молю!»


«Годі!

Що означає –


Не –


Бут –


Тя…»

Безперервно
до миті ладнається
мить,
Вічний Шлях
весь на порох
розтертий,
Аметистова
чистого неба
блакить
На мольберті страждань
розпростерта.

Муза-Діва,
озвись,
щоб сльозами зійшов,
Полотно -
це ярмо і це - зброя,
Хай повернеться мій
Біль Натхнення ізнов,
Із яким ми знайомі
обоє.

Ми із Музою
дружби-боріння
зразок,
Наша Творчість,
неначе Причастя,
На картині лазурній
останній мазок,
Як печать
на Пергаменті Щастя!

Минулого вже не вернути,

Не прийде любов на поріг,

Залишилась тільки отрута

Гірких поцілунків твоїх.


Ні серце, ні душу не гріє

Тягуча та вистигла кров,

Я клятвам жіночим не вірю,

Не вірю у щиру любов!


За нелюба йдеш добровільно..,

Багатий, огидний, старий

Жадає тебе божевільно

І висушить мов суховій!


Кохання небесний дарунок,

Коштовну перлину весни –

Наш перший невмілий цілунок,

Як можеш, віддай, поверни!


Приречені квіти кохання

На посміх, знущання та глум.

Вишкірює ікла страждання,

І душу випалює сум…


Минулого вже не вернути,

Не прийде любов на поріг,

Хоч досі дурманить отрута

Медових цілунків твоїх.

Моя любов – ілюзії та мрії,

У пристрасті безумна, не свята,

Бездушного кохала лиходія,

Безрадісні були мої свята.


Твоє кохання – муки, біль та сльози…

Терпіла довго, та не стало сил.

І я пішла, зневаживши погрози,

Та клятви ніби ти мене любив.


Ховаюсь від підступного кохання,

Від лютого безжального клинка,

Від жаху телефонного сичання,

Від вереску скаженого дзвінка.


Ти зруйнував і щастя, і надію,

А я, немов зурочена чомусь

Тобою марю і про тебе мрію,

Хоча ніколи вже не повернусь.

               І
Усе частіше бачу юні роки:
її із лілією у руці,
себе, ще біля неї, за пів-кроку
і наші силуети у ріці.

То жевріє у пам'яті, то гасне.
Усе життя – один оксюморон.
Тому воно напевне і прекрасне,
що іноді вертається як сон.

У променях далекої заграви,
буває, бачу очі нелукаві,
а іноді веселі... і сумні...
І у години спокою нічні
її вітаю у своїй уяві,
допоки усміхається мені.

               ІІ
У аурі квітучої калини
її узрію весняної днини...
тоді і я хмариною-дощем
до неї одинокої полину,
а восени живицею ялини,
аби у серці заживити щем.

Як і вона шукаю панацею,
аби іти стежиною тією,
якою ще у юності ішов.
Тому, буває, і не засинаю,
і серце уночі закалатає,
коли ганяє ще гарячу кров.

01/19

За що я Його любила?
За кожну лінію тіла,
За риси Його обличчя,
За згоди і протиріччя…

За ті поцілунків зливи,
За те, що були щасливі,
За теплі, ласкаві руки,
За радощі і за муки…

За душу Його дитячу,
За вдачу Його котячу,
За те, що не вмів нічого,
За те, що Поет від Бога!

За стрункість і за високість,
За ніжність і за жорстокість,
За голосу оксамити,
За те, що Він є на світі!

25. 12.2019

На зиму ще не повернуло.
Погода тепла і ясна
і повертає у минуле,
якщо не осінь, то весна.

Було усе, що не забуте
за веремією років,
і тихе-радісне, і люте,
і те, чим жити не умів.

Не завірюха, то відлига –
така ідилія моя.
І поки не скресає крига,
гортаю книгу житія.

І як оця зима на плаї
у чисте небо голубе,
усе, що гріє, відкладаю,
аби подовжити себе.

Чекаю зорі вечорові
у ночі хмурі, та ясні,
коли минають сірі дні...

Читаю сури загадкові
і сповідаюсь у любові
усьому сущому в мені.

18.12.19

Не обіймаю неозоре,
а – чи було, чи не було,
пригадую високу гору,
куди нас літо завело.

Перецвіли волошки сині
на схилі сонної ріки.
І я – на схилі літ, і нині
не увійду у ті роки.

На тому самому обриві
я повертаюся на час
у миті юності щасливі,
коли усе чарує нас.

І пряна ружа, і мімози
такий же мають аромат
і я не утираю сльози
як і багато літ назад.

Але немає як раніше,
коли було і так, і сяк,
і не второпаю ніяк,
чого минуле очі ріже,
чому усе іще не так,
а ми чекаємо на інше.

11/19

В кав'ярні людно. Вийду в листопад,
У сутінки вечірніх меланхолій.
Невипитий гарячий шоколад
Залишу десь біля трамвайних колій.

І хай трамвай позаду дзеленчить,
Мені із ним тепер не по дорозі.
Побачити б ту елегійну мить,
Коли з дерев скидає листя осінь.

Ховаюся у шерхітливу млу,
Яка заполонила все до краю...
Рингтон знайомий вивів з напівсну,
І голос твій: "Ти де? Приходь. Чекаю!"

12.11.2019р.

Алкоголь не допоможе -
навіть швидка смерть.
Всі мої думки про тебе -
чорта коловерть.

Осінь звично опадає -
котиться життя,
і ніхто вже не благає -
нащо каяття?

Кожен має і тримає...
Мені ж того - зась.
Я гордині не плекаю -
глянь-бо, не зазнайсь!

Місяць бігає по колу -
світить - не таїть.
Він щоночі якусь хвору
обламує віть.

Скапують до долу зорі -
що вже? Я - не я.
Помолюся. В ля мінорі
крутиться Земля.

Іду у висоту із низини
і поки це описує рука,
гадаю, – до якої глибини
тече моєї пам'яті ріка.

Несповідимі ні путі мої,
ані чому на довгому віку
ступаю у тій самій течії
щоразу у одну і ту ж ріку.

Не знаю, чи прокинуся, чи ні,
чи запитаю у забудь-ріки, –
навіщо одинокому мені
ці зайві неприкаяні роки?

Багато літ у Лету утекло
за течією долі у кінці
забутої моєї юності.

А може того часу не було?
У вирі човен, у руці весло,
але її немає у ріці.

10/19

На луги і гаї, і садами оточені села
осідають тумани і тане омана очей.
Перелітні птахи навівають думки невеселі,
що і ми летимо за межу неозорих алей.

За каймою ріки течією уявного Стіксу
виринають Харонові утлі вербові човни.
Пеленою імли накидає вечірню завісу
на палітру печалі яса, що мине до весни.

Із корони беріз осипається золото листя,
майорять ясени, багряніє на в’язі чалма.
Затихають рої. Їм у келії шавлія сниться
і байдуже, що осінь уже атакує зима.

І мені житіє пророкує своє алілуя.
Посивіли літа, і зозуля уже не кує,
і симпатія є, а душа не за нею сумує,
а за тінню тієї, що й досі тенета снує.

Покотило до неї – до ирію дідове літо.
І не знаю, за що я цю пору печалі люблю
і навіщо синиця такому як я журавлю.

У поезії дня домінує осінній епітет
і усім все одно, що малює уява піїта –
чи етюди жури, чи пейзажі німого жалю.

10/19

Нема коли поглянути угору.
Та і навіщо линути у даль?
У цю суху осінньо-літню пору
у кожного своя жура-печаль.

Рушаємо із бабиного літа
у затяжні тумани і дощі,
аби були оказії зігріти
оази і проталини душі.

Міняємо пейзажі-акварелі.
Минаємо калюжі-ручаї.
Шукаємо ілюзії свої
як бедуїни раю у пустелі.

Надіємося на свою весну,
на ласки чоловічі і жіночі,
які жага навіює щоночі...

Молюсь за тебе, поки не засну,
і просинаюсь, витерши одну
гірку сльозу, що застилає очі.

09/19

Під ногами знову шелестить
в’яле і сухе опале листя
і пейзаж минулого за мить
ватрою ось-ось і розгориться.

Нагадає юнь у багреці
сивої отави, а на лоні
далини у самому кінці
намалює обрії червоні.

Все – як і раніше, як було
і не забувається ніколи.
Вишиває золотом зело
баба осінь, що іде по колу.


Випиває вечір білий день
тай іде у ніч до ранку спати.
І мене жура веде до хати,
де ночую як у лісі пень,
та найкращу із усіх пісень –
колискову заспіває мати.

09/19

             І
І плаями, і долами хода
моя за обрій... Та і цього разу
загадує циганка молода
мені як не тини, то перелази,
а їй, допоки горе не біда,
усе, на що уже немає часу.

             ІІ
Вона і я, у світі не одні,
лишаємося у самотині
як при дорозі явір і тополя –
однакові дві ягоди із поля,
із того, що навіяне мені,.
коли удачу ворожила доля.

Усе не те, усе нема коли,
усе не так, але одне хвилює.
Мої літа у Лету загули,
а їй уже лунає алілуя.

Та най ся буде. Богові хвала,
що і її, й моя вина мала,
і не боюся ролі Квазімодо...

Вона ще є, але якщо й була,
усе, що мала, те і віддала
моя фортуна – Есмеральда горда.

             ІІІ
І обнімає, і чекає мить,
коли луною щастя полетить
до іншого сіяючого серця.

У неї неопалені уста,
а наша доля все одно сміється.

Нема Рахилі у мої літа,
А Лія... Лія може і знайдеться.

08/19

Журою і надією живу
і за тобою, й за її душею.
Її уже немає наяву,
а ти існуєш мрією моєю.

Тією, що осяяні літа
збагачує новими почуттями,
а прилітає іноді ночами
ще не забута, та уже не та.

Життя дає, буває, насолоду,
буває, і жаліє, і скубе...
Я обираю душу і тебе,
але ступаю у ту саму воду.

Іще живі ілюзії надій.
Навіяне у маєві подій
заманює твоїми голосами.

Немає антипатії між нами.
Вона і ти – у пам’яті моїй,
а ролі поміняємо місцями.

07/19

Як не є, а іноді буває,
що не настає цілюща мить.
Час лікує, але серце крає
і душа не гоїться, болить.

Доброта виборює у герці
віру і надію на тепло.
Що не залишилося у серці,
того й за душею не було.

І немає, і не буде ради,
де кому на щастя повезе
і куди недоля занесе.

Щире серце умирає ради
тої миті, що гамує вади,
а душа витримує усе.

06/19

Літній вечір спадає на пагорби древнього Львова.
Вітерець оксамитно голубить оголені плечі.
І стають несуттєвими денні і суєтні речі,
як вітанням дитинства зустріне тебе матіола.

І згадається все – від Христа, чи від створення Світу.
Пригальмується відлік і шлях відмотає додому.
Забринить, завібрує, і так різоне по живому,
і триматиме довго в полоні духмяного цвіту.

Ти ітимеш у сутінках за ароматним видінням,
мов за покликом раю, що ось віднайшовся зненацька.
Крізь портал невідомий присядеш на маминій грядці
на секунду, на мить у вселенському благоговінні.

Шепотітимеш мантри, складатимеш дяку і славу,
усміхнешся сльозою, відчувши той доторк жаданий!
Тихим шелестом крил пролітатиме янгол від мами,
розсіваючи зорі по плесу небесного ставу...


Літня ніч хазяйнує на пагорбах древнього Львова.
Вітерець оксамитно голубить і скроні, і плечі.
І стаються реальними найфантастичніші речі,
як вітанням дитинства зустріне тебе матіола.

Спить тиха ніч , дрімає ліс
У хмарах місяць тоне
Між зорями блукає зиск
Украсти сон мій хоче

Твоїх проникливих очей
Краси земної опій
Нуги духмяної лілей
Торкнеться ласки промінь

Ця вабить солоду роса
Обох нас частувати
Мотив закоханий в слова
Тобі єдиній знати

Спить тиха ніч , дрімає ліс
У хмарах місяць світить
Та втому річ , вся в тому річ
Душа без тебе марить.

Осінь іде невблаганно і нас не мине.
Тепло на серці, коли пригортаєш мене.
Сонце заходить і сходить між нами тоді,
Гріє, щоб ми не лякались обійм холодів.

Лиш у мені матимеш Ти радість зорі ясну
Я поверну …
Тільки я можу дати Тобі восени весну …

Милий, не хочу нічого, мене лиш почуй!
Хочу тебе і нічого твого, тож втечу,
Я утечу від дощу у твою таїну
Нас не здолає навала осіннього сну.

А у душі я воскрешу радість зорі ясну
Я поверну…
Тільки я можу дати Тобі восени весну …

Ніжно тримай і не кинь на поталу дощу
Знай, вполоню я навік, а за мить відпущу
Промінь любові розвіє осінню імлу
Доля цілунком ковзне по твоєму чолу

А на душі матимеш Ти радість зорі ясну
Я поверну …
Тільки я можу дати Тобі восени весну!

Наді мною летять
журавлині ключі.
Відчиняють ворота весні.
І удень, і вночі
ясени шелестять,
що побачу її уві сні.

І напевне вона –
це любов, і весна...
Є у пам'яті образ її.
І кому як не їй
і не мрії моїй
защебечуть іще солов'ї?

Буйний вітер-бунтар
очищає від хмар
вечори у моєму вікні.
Наступає пора
і стила, і пера...
І не спиться ночами мені.

03/19

Доживаю своє уві сні...
        Не спішу до могили...
Але чується голос мені:
        – пам’ятай мене, милий.

Пам’ятаю... та наче й не чув,
        як, бувало, просила,
щоб і я написав, не забув :
        – я люблю тебе, мила.

І тепер, поки пам’ять жива,
        та опущені крила,
повторяю я інші слова:
        – забувай мене, мила.

Вже ось-ось – у далекі краї...
        Боже, дай мені сили
просинатись, як чую її:
        – я чекаю, мій милий...

12/18

Чом, каштане, пожовк? Може, ночі вже зовсім холодні?
Чи боїшся, що рине хурделиці білий загін?
Ти так довго стояв у зеленім вбранні, а сьогодні
Уночі пожовтів, мов за сонцем побіг навздогін.

Ніч минула-майнула, немов надломилася доля,
Хоч, насправді, убрання жовтіюче – теж до лиця.
Не зітхай, не сумуй – це під осінь міняються ролі
І пора позументи скидати з міцного плеча.

Ми з тобою, каштане, підемо до осені в гості
З кособоким дощем – сіруватим, неначе полин.
Про гостини оті – різнобарвні та золотокосі,
Попрохаєм у неї на спомин хоч кілька світлин.

З нею будем ходити по ще несходимих маршрутах,
Аж допоки зима їй не вручить свої постоли,
А твої каштанята, позбувшись колючого пута,
Побіжать увсебіч – ти їм листям стежки застели.


10 жовтня 2018р.

Пам'ятаю і ночі, і літо,
як були ми іще нічиї,
і навчалися щастю радіти
у літа найсолодші свої.

Я торкався до твого волосся,
ти сміялась, що ми ще малі,
бо учора ще бігали босі
по росі, по воді, по землі.

Як то файно удвох – на качелі!
І на чортове колесо – ввись!
Почуття долітали до стелі
як уперше за руки взялись.

Ми покинули ігри і танці
та й пішли до далеких отав,
де у тихій зеленій альтанці
я тебе несміливо обняв.

Заховався за хмару рогатий.
– ти кохаєш?
                   – кохаю...
                                А ти?
– я не вмію тебе цілувати....
Та єдналися наші світи.

Як же вабили перса дівочі!
Як сіяли налякані очі!

Як далеко було до біди,
до розлуки...
                 у вирі води...

Пам'ятаю...
              у місячні ночі
я літаю
              ...туди
                           ...не один.

11.2108

Без мене не зупиниться життя,
але коли осиротіє дача,
то не одна берізонька заплаче,
мов од гілля одірване дитя.
А я її ніколи не побачу.

Тому і не загадую собі
нічого, що відбудеться без мене
у тій оазі на крутім горбі:
не вродять дулі на сухій вербі,
на озеро не упаде морена.

Осипане каміння весняна
вода не позмиває на коріння
горобини, і не жура осіння
укриє очі, і ота одна
плакуча гива біля паркана
ніколи не закриє небо синє.

11.2018

Ще немає лихої години,
а між нами зима на межі
і одежа твоєї калини
укриває мої спориші.

Полиняли опалі узори,
сивий іній упав на траву.
Ти за мною виплакуєш горе,
я журою без тебе живу.

Утішає єдина надія –
ми далекі, але не чужі.
Жовте полум'я осені гріє
половинки одної душі.

Половіє іще материнка,
оживають в'юнкі чебреці
ікебаною чар у руці.

Не багаті — на щастя ужинки.
Замітає розлука стежинки,
висихає сльоза на щоці.

11.2018

Розірвалося небо -
і в тріщину
бризнула
кров.
Запекла,
запеклася
і солоно
з'юшилась в греблю.
В жовтім жовтні,
як в озері жовтому,
спала любов -
і проснулась
і вперше
заплакала,
ставши на землю...
У червоній
від сонця і крові
опалій воді
Вона вийшла
самотня
й ступила
в осінню завісу.
Згіркнув тихо
й схопився у паморозь
зронений слід
у холодному
мертвому листі
вже голого лісу ....
Чуєш, ходить
по мокрих і чорних
опалих гілках
і шукає знайомого голосу
рідної тіні -
в тому лісі,
що десь заблудився
у маревних снах,
під розірваним небом
в скривавленім
світі осіннім...

2018

Моя береза опустила віти.
І силует оголений зів'яв,
і наче знову маю сиротіти...
Весною соку захотіли діти,
а я їй рани не залікував.

Її напій – цілющі вітаміни
і вуйку, і тій самій дітворі...
Кому цікаво, що іще й донині
це кучері моєї чураївни
у юності моєї на зорі?

Зів'яле листя, ой, не опадає
і це мені нагадує весну,
а не її осінню сивину...
Яка не є, але її чекаю,
коли в раю березового гаю
дописую історію сумну.

10/18

Чи пам’ятаєш, я сказав,
Що так, хотів
Тебе -
Забути.
Скінчивши вечір і вино,
Обійма, все було.
В очах твоїх печаль,
В устах цикута.
І це мовчання, ось воно.
Любов, ненависть.
За мить, у ніч.
Як тихо.
Жити чим тепер.
Для чого жити,
Навіть.

Погідно на душі і з тугою у серці
узгоджені часи і дні календаря.
На фініші літа, і павутина рветься,
і канули ключі за обрій, за моря.

Міняється сезон і запанує осінь
у бабиній фаті та у її красі
як це було колись і не минає й досі
росою на траві, журбою у росі.

Останнє прощавай і лебедина пісня
розтане як луна у далині чужій.
Зів’ялі пом’яки і сивий деревій
нагадують усім, що настає завізна
пора на врожаї і сумувати пізно
за тим, що одцвіло у пам’яті живій.


10.2018

Осінньою зливою ронять думки на папері
зачаєні образи – обриси, абриси, тло
сумних і веселих подій у новому етері,
де істина сяє добром, нівелюючи зло.

Пора сповідатися, каятись і сподіватись,
що доля іще подарує на заході літ
удачу і щастя напоєм п’янкого причастя,
і успіхи творчі як не заборонений плід.

Живу як умію і рук не ховаю за спину.
У когось є інші чужі віртуальні світи,
а я залишаю напам’ять свою Україну –
реальні картини моєї душі і мети.

Видіння і мрії бувають не тільки весною,
але промайнули, але пролітають літа.
Остання надія – осіння пора золота.

Та й ця оминає. Зоря упаде за горою
і, може, береза іще засумує за мною...
І коси її заплітає моя самота.

10/18

Тихо, немов у могилі.
Осінню ночі урочі.
Падають яблука стиглі.
Маряться лики жіночі.

Тихо за неї, за себе
оберігаю надію.
Може на сьомому небі
душу її обігрію?

Тихо! Інакше – ніколи...
І заблукають у полі
душі-перекотиполе –
вічні заручники долі.

Тихо... Далека дорога.
Може, у келії Бога
рідна душа обізветься.

Тихо. Немає нікого.
У подорожника цього
рана на лінії серця.

Та не почиє у Бозі,
поки обом по дорозі.

Тихо?
Чи серце не б’ється?

10/18

І
Минає диво. Ще гудуть рої,
і обіймає ялівець ялину,
та вітер обціловує калину...

А я ніколи – кучері її...
Чи це майбутні спогади мої,
чи у минуле заглядаю-лину?

ІI
Після війни жили ми на горі.
У школі, що учили, те і знали.
Росли не бур'янами. На Купала
калачики у кожному дворі
буяли, то й і ми не умирали.

У археологічному гуртку
нас майже долучали до науки,
коли вели розкопки на кутку,
находячи то голову людську,
то людоїдом з' їдені молюски.

Були ми як недомірки – одні,
а інші – із отих, які великі
і язикаті тим, що без'язикі...
І невідомо, за що кацапні
ми і тоді ще умивали пики.

Та то пусте. У пам'яті моїй
мале дівча учительки вдовиці,
яке не спокусив ніякий змій,
не скаламутив молодий напій
джерельної цілющої криниці.

IIІ
Давно уже у сивому селі
обох немає. Нас похоронили.
Нікому ми не любі і не милі,

І, може, перелітні журавлі
лишають ще по грудочці землі
і на її, і на моїй могилі.

09.2018

Забуваю недавнє минуле,
а про тебе тихенько мовчу,
аби люди хороші не чули
ані радості, ані плачу.

Що не є і не буде між нами –
осипається часу сувій.
А без тебе бодай вечорами
оживаю в полоні надій.

На ікону небес помолюся,
а у хаті, буває таки,
сповідаюся, що доторкнувся
мимохіть до твоєї руки.

Безтілесну тебе обнімаю
і не каюся. Богу хвала,
що не треба ніякого раю,
аби ти біля мене була.

09.2018

Повертаю у сни кольорові,
неосяжні у білому світі,
де уява малює готові
як на парті дитячі графіті.

Де ти? Почуй, пригадай
наші ще юні літа.
Кожну сторінку гортай,
не оніміють уста.

І тоді наше біле і чорне
постає кольоровим курсивом.
Пригадається все неповторне
і забути його неможливо.

Через далі і милі розлуки,
поза гавані, площі, причали
ще почуємо душ перегуки,
що ніколи іще не звучали.

Як оцінка за усні уроки
наша доля іще усміхнеться,
і зійдуться усі одинокі
паралелі на лінії серця.

Де ти? Почуй, пригадай
наші далекі літа.
Першу сторінку гортай.
Не затамовуй уста.

2002-2018

У нашій долі як у тому полі –
усе, що є, плекає кожен сам,
і край дороги битої тополі
із далини ще кланяються нам.

З усіх усюд вертаємо додому,
хоча уже ніхто не впізнає.
І лиш єдина стежечка знайома
нагадує далеке житіє.

Чи не отам рибалили за лугом?
А ось де у чергове вороття
востаннє попрощалися із другом,
не знаючи, що то – на все життя.

А тут черпали сили із криниці,
остуджуючи губи і чоло.
І від цієї чистої водиці
смачнішої ніколи не було.

А біля школи синьої, старої
у зелені ялинок щовесни
чекає й досі охоронець-воїн
минулої забутої війни.

А поза муром, яром, косогором
замучені колись голодомором,
лежать уже й не відаємо хто...

А он сидить, убитий свіжим горем
дідусь, який похоронив учора
онука, що вернувся із АТО.

07. 2018

Не цікаво у цьому кіно,
де весну переписує літо
і немає мені все одно
ні привіту, ні дружнього звіту.

Не співає охляла душа,
переповнена вщерть самотою.
Орошає сльоза... Ороша?:)
Усміхнуло. Лишаюсь собою!

Ще не вечір... не осінь... Зима
не лютує , не сіє, не віє
і лишає невтішну надію,
що і ти усміхнешся сама.
Та минає німе кінема...
Ні Рахілі немає... Ні Лії...

07/18

Буяли маки, квітла материнка.
У полі ні стежини, ні межі.
А поруч мене дівчинка ...і жінка,
услід якої зиркають мужі.

А нам не залишилося і сліду.
Хіба що за межею догори.
Бо що іще бабусі або діду
як не у вирій іншої пори?

Уява, що захоче, намалює.
А от реалій не убереже.
Майбутнє із минулого не чує,
що ми були заручені уже.

Але п'янкі надії забувались.
Ми так у мріях юності кохались,
що й досі ще не заросла межа.

Чекали нас нові й нові причали.
А ти єдина і не здогадалась, що поруч тебе є твоя душа.

                07.2018

Усе минає, як було і досі.
Повторюється казочка стара.
В зеніті – літо, а на носі – осінь,
у нашій долі – золота пора.

Блукаємо ночами за морями.
Душі з душею є куди іти.
У кожного своя космічна брама
у зоряні незвідані світи.

Але йдемо дорогою на захід.
Ще можна оглядатися і навіть
найти орієнтири до мети...

Та наше сонце падає додолу
і лінія на мапі суходолу
уже не набирає висоти.

07.2018

Хай буде дощ! І лиє із відра,
з усіх небесних відер одночасно!
А ми з Тобою вдвох біля вікна
тендітно обіймаєм наше щастя.

Ні пари з уст - бо зайві всі слова,
коли впритул до серця б'ється друге.
А дощ іде. І часу тятива
дзвенить струною радості і туги...

бірюзовий цвіт вкриває пеленою
блиск в очах горгони на перетині доріг
сталевий щит окроплений мольбою
відлуння голосу тих проклятих воріт
мигаючий бульварний ліхтар
пуск гільйотини і остання хвиля
там полум’я охоплює вівтар
там зеленіє вирішальна миля
там гра вівальді нам доносить спокій
чорний кортеж так лине до аорти
кришталь вже перетворюється в попіл
темна фата на леді із окремоі когорти
дзеркало бажань , кинджал у горлі
наливали алкоголь в холодну домовину
50 кроків позбавлення від болі
довічна індульгенція за будь яку провину.
неначе сон польється на листок
інший світ , що називаємо брехнею
проекцією незрілих казочок
вся наша віра , що стирається межею
мій ескапізм забув мораль
нових емоцій не дає речовина
цінні тільки хвилини забуття
хвилини справжнього приносить лиш струна
ми так впевнені в тверезість почуттів
що пристрасть не здолає перешкод
світ умовностей , парад вітрів
як додаткова гама кожен поворот
в шафі під одягом заховані скелети
цей другий простір проектується в вірші
уявні , світом втрачені портрети
заганяли душу в нездоланні вербальні кущі
о філантроп мій шизофренік
балансувати на межі з самим собою
в часи фатальних внутрішніх терзань
нарву підсніжників для дами з косою.

ІНікого не лякає забуття,
якщо уміє іншого навчити
не прози, а поезії життя,
яка не має зайвого сміття
забутої архаїки піїта.

ІІ
У нього серце ниє і болить,
що марнота – ділитись почуттями,
що люди не натішаться словами,
і несказанне промайне за мить,
а сказане умиється сльозами.
У неї опечалена душа,
що не загоїть, ще не відболіле,
роками туги вимучене тіло.
Обох минуле точить як іржа,
і ні до кого їм немає діла.

Немає як іти у вчителі
пенатами гартуючої школи,
щоб на прощання описати коло...

Змагаються синиці й журавлі
за успіхи і місце на землі
і не пересікаються ніколи.

Поезія об’єднує людей
із білою ознакою ідей –
і солов’я, і сойку, й чорногуза...

ІІІ
Ітаку залишає Одіссей,
але живе надією Орфей,
що і його іще чекає Муза.

05.2018

Які вони ошатні – ясени
і юні неопушені тополі,
які мене дивують щовесни,
вітаючи сторожею у полі.

І як, на сонці, рута-мурава
виблискує веселкою-росою!
І туманіє сива голова
у маєві молочного розвою.

А тереном побілені путі
та вишиті барвінками і рястом,
нагадують завітну у житті,
яка нас очаровує не часто.

Забуті незабутні береги
залишені зачовгані пороги,
а я усе беру у руки ноги...

Мені тополя додає снаги,
а ясени віщують перелоги,
де ще моєї не було ноги.

04.2018

Її не можна не любити,
Весну, що сипле пелюстки!
І ми радіємо, як діти,
П'ємо нектар з її руки.
У кожній квіточці тремтливій
Така довершеності суть,
І навіть в цій весняній зливі,
У бджілках, що в садах гудуть,
У черемхових гронах сніжних,
Що заметіллю полонять,
У черешневих квітах ніжних,
І у бузках, що день п'янять.
Сади вишневі кличуть в казку,
Шепочуть тихо: «Зупинись!
На цю красу, на Божу ласку,
На цвіт-буяння подивись!»
Нехай весна наповнить серце
Любов'ю, світлом і теплом,
Засяють очі, як озерця,
Душа наповниться добром.
Весна - надія і розрада,
Любові крила молоді
І солов'їна серенада,
Безцінні миті золоті!
19.04.18

а вони іржаві хоча й не залізні -
старі яблуні у моєму саду
старі спогади у моїй голові
а вони падають кожного вітру
з кожним кроком
а я все йду
я не зупиняюся ні на мить
ні на день
ні на подих років у спину
ні на вихри життєвих потуг
ні на сміх мавок переливчастий ніби бісер землі під сяйвом місячним
я не прославлю тебе нічим мій саде!
я не прославлю тебе мій саде нічим...
я не вкарбую вас у вічність мої яблуні старі й іржаві -

тут зала слави тільки моєї персональної німоти
трунок моїх весен та літ
мої осінні діжі квашених спогадів про дотик щастя про лоскіт метеликів у низу живота чи
по хребту тепло весною воском
я йду травою землею битим шляхом заростями ранніх квітів
я добредаю свій марафон на цьому світі
розвійте мене над Дніпром або у старому глухому саду
коли прийде пора злітати
коли іржава кора не грітиме більше долонь мого серця
коли моя Клото перечепиться та спіткнеться
коли я нарешті дійду до кінця свого саду
і там впаду