Мені часу постійно бракує.
Я не хочу втрачати на сон
Цілу вічність. Стоїть одесную
Невблаганний, жорстокий клаксон.

Океан промовляє безмежно
Уві сні, наче сага сторіч.
Я навшпиньках іду обережно
Лезом в сяйві провісницьких свіч.

Мені часу постійно не стане
Прокричати на вістрі сум'ять
Ту поему глибоку, жадану,
Як відлуння далеких заклять.

Так спадають краплини, години,
Відраховують нам реченець
До Великого Суду, до днини,
Де зійдуться початок й кінець.

29 квітня 2026

Нехай мене засиплять листям
І вкриють мулом забуття.
Осяє істина столика
Мої шляхи в нове буття.
Приїду в сонячну столицю
Для перемоги й каяття.

Нехай це листя заговорить
Із небуття, з тісних полиць.
Проллються невідомі твори
Із сотень благородних лиць.
Вони прорвали заборони
У сяйві збуджених зіниць.

Слова прорвуться крізь толоку,
Крізь глей і глицю, вартових,
Здолавши ґрати і мороку,
І увірвуться до живих
Неждано, ніби жест пророка,
До строку невідомих лих.

27 квітня 2026

Тепер автобус більше не приїде
За визначеним шляхом. Пізній час
Втонув у річці, ніби "Ріо-ріта",
Так відійшов, що вже забув про нас.
Замість вогнів - задавнені корита.
Колючий дріт обплутує Парнас.

За визначеним шляхом не приїдуть
Жаданий спокій, щастя і слова,
Які врятують у потужній дії
І від яких ясніє голова.
В полях ідуть вродливі голі діви.
У річці часу - лиш сама плотва.

За визначеним шляхом прийде лихо
І катаклізми в мантії страшній.
Це лихо заспіває пісню стиха.
Увірветься із лісу лиходій.
Минулий час у спину жижо диха,
Немов суддя утрачених подій.

27 квітня 2026

Чую знову клацання копит -
Під копитом кольоровий вид
Крихіток піску на камінцях,
На кривих стежках і манівцях,
У картографічній ворожбі,
Де граки нудьгують на вербі,
Де роки у полум’ї століть
Мимоволі сунуть мимохіть
Рятувати злачне у місцях
Міст спільнот міського горобця,
Шерхотіти гіллям у імлі,
Повзати тінями по землі,
Виринати вовком із дібров
Свіжиною теплою я кров,
Не зважати ранком на росу,
На зіркову славу і красу,
У пенатах, в гущі полину,
У тепер і сиву давнину…

Чи не була порожньою краса
Актора знаменитого у кадрі,
Що дарували щедрі небеса,
Як нагроду чи небесну кару?

На сцені він підкорював усіх.
І слава насувалась, мов лавина.
Трагедія або нестримний сміх
Пробуджували втілену людину.

Важливо зрозуміти, що було
За оболонкою вогню живого:
Це іскра Божа чи то ремесло,
Що тропиками прагнуло до Бога.

Ці чари з потойбіччя, з чорних мес,
Вино чаклунства, пристрасті, печалі
Сягають душ і навісних небес
По той бік розуміння і моралі.

25 квітня 2026

Скіфи, кімерійці, чорні маври,
Може, ще арійці — та навряд...
Ми учора лише динозаври,
А тепер — екзистенційний ряд!

Ну, а у майбутньому — отрута,
Ніби рути-м’яти вогка ртуть,
Б’є у скроні часу лють закута,
Доки долі під вітрилом жнуть.

Вчора для розмови не годиться —
Тільки що для тих, кого нема...
Місяць в небі, наче німб, святиться,
А довкола темрява німа...

Я іду і падаю у бруді,
Вирвавшися із пасток цупких,
Потонувши у далекім блуді
І промовах скорих, копітких.
Упаду в траву, як у основу,
У буття, початок і кінець,
У самої вічності промову,
Подолавши бісівський вінець.
Розірвавши ретязі і пута,
Упаду в стихію, круговерть
Творення, у волю незакуту,
Де відступить невблаганна смерть.
Це падіння стане повноліттям,
Вічними пологами. Вогонь
Нас охрестить, мов саме сумління,
Дарувавши слово із долонь.

23 квітня 2026

В пітьмі по припічку гасали
Чотири чорні павуки,
Було їм припічку замало
І закороткі держаки.
Шляхи до печі, як дороги,
У невідоме знову звуть.
Вони гасали до знемоги,
В печі гула груднева лють.
Сопілка мліла серед двору.
Блищала стріха за вікном.
У потаємне знизу вгору
Здіймалась пара над відром.
Лузало мишеня насіння
Від невід’ємного в кутках,
Вогнем тріщало незгасиме —
Неслось мереживом на шлях.
Стійкі до спалахів розмови
Ковтали діжками пітьму,
Горіли сосни, наче брови,
Двори гукали на війну.

Та чи багато треба щастю,
Щоб злидень в радощах закляк? —
Тепло від печі, як причастя,
Як мишеняті краков’як,
Як казка павукам для втечі
Від світу зовнішніх живих,
Щоб не чіплялася за плечі
Енергія бажань низьких…

Тепер він частий гість у цьому місці,
У краю суму, болю і молінь.
Ніхто не подарує добрі вісті,
Мов шлейфи від минулих поколінь.

Схиляються тополі міднодзвонно.
Щось клени прошепочуть у пітьмі.
І спогади, немов сумні ікони,
Видніються у розсипах зими.

Цей чоловік іде після роботи
У край скорбот, щоб перелити сум
В дерева, і щоденності турботи
Не подолають невигойних дум.

Як відшукати залишки епохи,
Окрайці слів і жестів, мов туман,
Того, що відшуміло за пороги,
За марення невигаслих оман?

22 квітня 2026

Виглядала обрій матіола,
Голосила: «Де вони, руді,
Ті, що рай знайшли за видноколом
У густій розлогій лободі?!»

Може, доручити будякові,
Він зазвичай вищий, ніж усі,
Виглядати радісне довкола,
Грати в гру рухливого merci?

Не усе ж уквітчане нещасне? —
Деяке знаходить між речей
Чарівне, безбарвне і прекрасне...
Слід сльози від викопних очей.

У діжках, які ведуть розмови
З пелюстками трепетних основ,
Як Кусто кущами на Покрову,
В мул часу занурюючись знов...

Цей важливий ковток, ніби чашу цикути,
Я прийму перед стратою, в лати закутий.

І у нім я розкрию великі сонати
Перед тим, як піти у небесні пенати.

В цім важливім горнятці відкрию поеми,
Неповторні трактати, рядки, теореми.

У гірчинці відкриється мелос кохання,
Колообіг світів, маяки сподівання.

Так імла небуття обернеться пророком,
Мудрим старцем із посохом, в сяйві пороку.

У бездонності кави іде споконвічне
Розуміння життя, мов намолені свічі.

В теплоті філіжанок роздягнеться діва,
Що увірветься в ніч, так омріяно дивна.

Меса ночі здійсниться в суворім законі,
Розриваючи давні залізні закови.

15 квітня 2026

Я забутий під снігом далеких часів.
Мене звати ніяк. Я - минулого тінь.
Я полишив життя, мов задавнений гнів,
Ніби голос у гулі земних голосінь.
Я здійнявся у небо і вмить занімів,
Не знайшовши опору благань і спасінь.

Мене викреслив світ з електронних мереж,
Із розумних комп'ютерів, списків, молитв.
Я позбувся знайомих затертих одеж,
Тих, що фатум колись для убогих створив.
Я позбувся умовностей, ланців і меж.
Тільки думка пульсує, мов світлий порив.

Я не знаю, навіщо прийшов у цей світ,
Де коріння моє, де джерела мої.
Опадає минулого зранений цвіт
У розлуці сумних і самотніх гаїв.
Передам на той світ ностальгічний привіт,
Як поранений спів голосних солов'їв.

14 квітня 2026