***
Сновидіння — схлип свічада,
що сміялось у минулім.
Тягне нитку Аріадна
крізь печалі наші — чули,
як шепоче нитка-змійка,
шлях обмотуючи звитий?
Скільки снів — пробуджень стільки,
а з минулим все ж не квити
крапелини сліз у слові,
не остуджені роками,
бо, напевно, й час любові
в машкарі снувавсь між нами.

***
Ви тлумачили сни, як тумани ріку.
Ви творили з тлумачень дитя в сповитку.
Так гойдали мій сон, ніби він не минувсь,
але знову не Вас обіймає чомусь.
А вже та, що дарунком назвала б його,
у душевний ударила б похапцем гонг,
щоби музика — давнім плетінням звізди
понад Ваші тлумачення й гомін ходи,
все тихішої — ген з далини… далини…
Та, повірте, полонять прив'язані сни
до коханих очей і до вуст мовчазних
і нашіптують нам, що кохання — диптих,
де у кожній частині (о, вірність частин),
тільки нам у дарунок споріднення плин.
А од Ваших грайливих тлумачень щодня
у руках моїх квіти сріблясто дзвенять
і у такт мелодійності їхньої дощ
одягає повільно рудий макінтош
й, розсипаючи грона шляхетних манер,
буде снитись барвисто тій іншій тепер.

***
Плющі сновидінь невідступно і хижо,
й повільно, постійно — по стінах,
в які ти уперся й повірив, що вижив,
а може, й не віриш, бо тінню
зникаєш в обіймах тягучої пастки
як світлий пророк без пророцтва,
якому мозаїку в серці не скласти,
якого вино обпікає, як оцет,
і з-поміж усіх ізоляцій і стацій,
де стільки падінь і поразок,
ще можна до човника ранку дістатись,
і… в присмерк одразу…

***
Не стій мені, тривого, в узголів'ї.
Мов кат, не стій, коли крізь сон пливу.
Бо хто іще знаходить і леліє,
не губиться ні в снах, ні на яву.
Де між чарками відстані короткі,
а між серцями — грані і світи,
я не боргую в щастя під відсотки,
не грішний здавна й зовсім не святий.
Я вибираю тільки кругообіг
життя, в яке не проникає цвіль.
І щоби бути і не впасти щоби,
для вічності плекаю хліб і сіль
на ґрунті незрадливім — хай не раптом,
а подолавши каверзне «хтозна»,
моя душа у жменьках янголяток
озветься, як незраджена струна…

***
Той сон звучав як флейта і цикада —
водночас, упівсили, в духоті.
Не насміхався, не ридав, не радив,
знайомцем був без примхи на путі.
У нас була одна бездонна нічка,
один вокзал притихлий для обох.
За нами місяць підглядав у вічко
і бачив небо в стінах чотирьох,
забарвлене не зорями, а світлом
із потаємних до пори світів,
де флейта і цикада — майже літо,
якщо його ти взимку захотів.

***
Дві свічі — одна навпроти іншої.
Поміж них мій сон на терезах —
той, що назавжди озвався віршами,
наче вишиття на образах.
Терези впіймають вдих і видих
свіч моїх — початку і кінця
долі, що стікає воском видив
перед очі Вічного Отця.
Та дещицю полум'я на донці
збереже усе ж моє земне,
щоб уздріли світло у віконці,
що душа прощально розчахне.

Людина, якій нікуди іти,
Яка блукає в безнадійних хащах.
У криках німоти і пустоти
Вона веде життя своє пропаще.
Безхатько без життєвої мети,
Покинутий навік напризволяще.

Лайдак шукає те, чого нема,
В санскриті вулиць, літерах дороги.
Його чекають ґрати і тюрма
Без порятунку, віри й перемоги.
Так чоловік самотність обійма
І оббиває вічності пороги.

А сніг мете утрачені листи,
В обличчя хлище спогади забуті.
У нападі пориву й суєти
Людина бачить лиш набряклі будні.
Біжать урозтіч злякані коти.
Пророка на дорозі вже не буде.

3 січня 2026

Ці люди, що покинули домівки
Давним-давно й поїхали туди,
Куди ми не дістанемо путівки,
І сніг уже позамітав сліди.
Про них забули друзі і сусіди,
І зблякла пам'ять в їхніх головах.
Круки волають, мов невтомні біди.
Сідає попіл на святих словах.
Так пам'ять поіржавіла напевно.
Ніщо не вічне на оцій землі.
Лиш свище вітер дужо і недремно,
Змітаючи минуле назавжди.
Ці люди - релоканти за кордоном.
Вони тікали від жахіть війни.
І сум важкий, наповнений, бездонний
Приліг на споконвічні буруни.

1 січня 2026

Сьогодні чернігівська земля, яка подарувала світові геніального поета, здригається під ударами смертоносних ракет північного агресора…
Творчий діапазон Тичини просто вражає: від символізму і футуризму до реалізму. Проте він - поза всіма цими напрямами. Він сам - напрям, сам - школа. Адже такий один.
Мрійника з очима дитини і розумом філософа ламали-ламали, проте так і не зламали. Він щоразу, наче з піни морської, відроджувався - зморений, але нескорений…
Гадаю, йому, щоб назавжди залишитися в європейській поезії, вистачило б написати лиш оці три слова:
Очима чесними,
Христовоскресними…

Він - сам. Як завжди. Вікно. Сніги.
Ламали пристрасно. Ламали невпинно.
Та все мовчало тоді навкруги…
Але відроджувався знов із піни.

Він, як тореро, словом розмахував:
слово-гра, слово-дзвін, слово-зміна…
Захмарна якась слово-магія -
злотоцінна.

2026 рік

Кінець! Я все колишнє перезрів.
Кольт у руці не виправить мій нрав,
та крапку покладе тому, як жив,
нехай і з тим, за що усе б віддав.

Моя душа неначе за дверми,
в яких немає клямки вороття
аби не повернути до юрми,
до справ, які не варті пам’яття.

Та як умів – вершив, і це моє
останнє вирішення, крайній крок.
На місце вільне – майже нічиє -
уже когось нещадний тягне рок.

То лиш натисну спусковий гачок
і зникне вся вага, яку набув -
зростання юне з терні до зірок,
і далі в прірву неупинний зсув.

Та жаль того, хто навзамін іде.
Жаль сина, що зостанеться один,
і простору, в якому вже ніде́
моїх йому не трапиться стежин.

Підняти кольт! І бити навмання
у недолюб, колишню пелену,
у відбиття на Леті забуття!
Обравши подиху земну струну!

Шукаю дорогу між тисяч думок,
Де цінності тонуть у шумі розмови,
Де кожен навколо — мудрець та пророк,
Хоч жоден насправді нічого не робить.

Змішалися контури, знаки, слова,
Ховаються тексти за тінню контексту.
У цих лабіринтах болить голова
Від сотень яскравих картинок без сенсу.

Заплутався. Як? Куди далі іти?
Бо простір безмежний розпався на межі,
І десь загубилися давні мости
В тумані із догм, суперечливих версій.

Та раптом у сутінках з’явиться знак
І сонце осушить смердюче болото.
Я знаю, що все це відбудеться так.
Я вірю, що ми — не порожні істоти.

07.06.2026