Столітній парк розорений, розбитий,
Осквернений вандалами, стоїть
У сотнях невловимих смолоскипах,
Де гасне час, перемагає мить.

Завзяті лиходії й тимчасовці
Спроможні потолочити красу.
Вони взялися погасити сонце
І сотворить ненависті ясу.

Лише пустир оголений, сталевий
Залишився від них, як долі знак.
Всі спалені і зрубані дерева
Прокляття прокричать, немов Спартак.

1 жовтня 2025

Я заплутався в сітях дрімучих,
У тужавості лютих погроз,
У болотах сум'ять і могутніх
Несходимих степах у мороз.

Я заплутався в сумнівах, болях,
У стражданнях важких голосінь,
У складних і завихрених долях,
В заметілях п'янкої краси.

Я не вирвусь, напевно, ніколи
Із полону первісних заклять.
Я втону у тенетах неволі,
У стихійності диких багать.

19 серпня 2025

Народжується ранок, як оргазм.
Народжується у вогні страждань.
І кожен промінь, наче богомаз,
У первісному вихорі жадань.

Проміння пронесеться крізь пітьму,
Немов крізь павутиння і полон,
Крізь пустку ошелешену й німу,
Крізь стійкість вулиць і жагу долонь.

Як партизан в оточенні тіснім,
Проб'ється ранок крізь густий туман,
Народить світ для доленосних змін,
Здолавши нескінченний океан.

14 серпня 2025

Вимкну світло і звуки, хай зникне поволі усе навкруги,
І залишу цей світ за порогом, щоб спокій цілющий послухати.
Хай розчиняться в темряві й тиші старі призабуті гріхи,
Що навряд чи у крику та галасі будуть смиренно спокутані.

Мені б тиші ковток, щоб заснули на трохи тривожні думки,
Щоб замовкли вітри і дорогами пил без кінця не розносили.
Ми будуємо стіни, збираючи камінь у довгі рядки,
Але істина спить ледь жива у холодному, сірому попелі.

Це не слабкість — піти, коли серце ридає і просить розрад,
Коли гамір людський не рятує нікого давно від самотності.
Густа тиша нічна заховає надійно фальшивий фасад
І залишить усе без вогню, спецефектів та зайвої гордості.

Уявив собі спокій як звичний до болю зимовий блекаут,
Де ілюзій нема. Де немає ніякого хибного враження,
Бо набридли давно вже пусті обіцянки й солодкі слова.
Тільки мирний світанок я хочу нарешті у небі побачити.


11.03.2026

А я люблю вусатого Тараса
В кожусі, шапці, вишиванці теж.
Це - образ цільний, нації окраса,
І сила духу, величі без меж.

Ніколи він не був старезним дідом,
Це -- просто виплід збочених уяв.
На себе взяв усі народу біди,
Його захисником і батьком став.

Він -- українця символ всемогутній,
Тут вияв ідентичності його.
Іти у фраці з баками в майбутнє?!
Кого презентуватиме, кого?!

Євреї у ярмулках, капелюхах,
В жилетках, пейсах - всі віки такі ж.
Їх спробуй змусь вдягти що-небудь друге,
Не схочуть, хоч убий ти їх, хоч ріж.

Ми ж - виплодки совіцької системи -
З рабів набралися гидких думок.
Не хочем хуторянства, лиш в богему!
За ласий шмат і батька продамо.

Чужинська мода в'їлася в свідомість -
Вискакуєм з трусів, щоб догодить.
Коли ж господарями в ріднім домі
Ми станемо, скажіть, бодай на мить?!

Ми станемо, ми вилюдним, я знаю,
І ще збудуємо тут наш едем.
І в рідний степ вишиваний, безкраїй
Народи за собою поведем.

Перун, Сварог і Велес знов постануть
На щастя людям, радість і добро.
І пам'ятник хрестителю поганий
Ми скинемо з огидою в Дніпро.

Свої Боги дадуть могуть і силу,
Прийдуть вони до кожного із нас.
В одежі рідній - світлий, добрий, милий --
Благословить по-батьківськи Тарас,

10.03. 7534 р. (Від Трипілля) (2026)