Ховаючи свої веснянi роси,
Блукаючи у лабiринтi сну,
Душа губила свої довгi коси
I випадково вiднайшла луну.

Гудуть навколо голосами оси
Та свою ложку меду облизну.
З усiх сторiн летять чутки, доноси
I цю сторiнку я перегорну.

Цвiтуть сади, дерева розквiтають,
I пальцi нiг, вже трави вiдчувають.
Раптово прокидаєшся - туман.

Немає сил пiднятися на ноги:
Навколо розбiгалися дороги.
Здiйняла крила, крiзь самообман.

Ще не торкнула сивина осіння
Брюнета-осокора темних скронь ,
Рудої вільхи не горить вогонь
І соковиті під вербою тіні.
Смиренне у прощальнім омовінні
Росою, що тримається до півдня,
Стихає літо в царині осонь.

Та обійнявши поглядом округу,
Озноб тремкий відчую на плечі -
Так, ніби бас в металі зазвучить,
Коли прийдешня студені напруга
Струни торкнеться невловимим рухом
На мить звібрує і повільно стухне,
Іще зеленим листям тремтячи.

Спокійне сонце з неба волошкового
Тепло зливає до мілкого полудня.
Та не встигає вщент його наповнити,
Як тінь густа бджолині крила сковує,
В омані дня, що обернулась холодом.

Зніміння пересилити чи станеться
В погожім завтра тихооксамитовім,
Де знову сонце промінь з неба литиме?
Чи тінь вчорашня у німій фатальності
Передрікла останній помах літові?

Ластівки у небі хороводять,
Ніби наглядають за гніздом,
На відліт запитуючи згоди.
У осінній першій прохолоді
Бересклет, умочений в бордо,
Привертає погляд при нагоді.

Розгубила осінь бризки перші,
На городах - диму палантин.
Всадовив горобчика на плечі
Серпень, стиглим соняхом зіпершись,
Трохи захмелілий вже, на тин -
Певно, пригубив бордо нарешті.

Полинами й чебрецями кличе
Пересохле розмаїття трав.
В обрій сонце скочується швидше.
Синьої набравши в плесо тиші,
Глибшає і примовкає став,
Блиски зір ховаючи у брижах.
Вмощує на крила літо крижень...

Коли твій спокій обриває
Бійців розлючених табун,
В житті панує лютий варвар,
Перед яким слабкий трибун.

Так, слуги зла стійкі, невпинні
В досягненні своїх підлот.
Тече життя спокійним плином.
Порушить спокій ідіот.

Свобода думки і прогресу
Спиняється об вістря зла.
З'являються нові Дантеси,
Після яких - лише зола.

І Герострати повсякденні
Вриваються у дні твої.
Забутий навіжений дервіш
Потопить в морі кораблі.

15 березня 2026

І
Пов’язує нас долею одною
широкий світ на колії вузькій,
а інша не об’єднує... на цій
із одиноких залишилось двоє,
розлучених у молоді роки
над берегами синьої ріки...
зустрілися, радіємо обоє,
бо пізно умиватися сльозою,
що доля, як медаль – на два боки.
То спомини, то міражі між нами,
остання одіссея до межі,
де два човни гойдаються так само
як і тоді, коли не мали тями
і розминулися на віражі
у різні боки. Іншими словами,
як за одною сохнути роками,
зів’яне мрія юної дущі.

ІІ
Оглянешся – доріг було чимало,
і помилок, і почуття вини,
що ми на мілині як і човни –
які лише сирени не співали,
які каліпсо не причарували,
які були надії до війни...
минули сни, немає ні кобіти,
ані її аскета і раба.
Сміються зі стіни дереворити.
Немає ради. У такому світі
не оминають туга і журба
нікого, хто обручений дожити
без тих, із ким навіки не судьба.
О, наші леді – юні, та уперті,
кому могли служити королі,
не перші, приурочені на третє...
в ріці русалки, мавки на селі –
ви ще живі у пам’яті і в серці,
сором’язливі і веселі, з перцем,
із ким ділив і радості малі,
і маю нерозділені жалі
як вічні миті за життя до смерті.

ІІІ
Перегоріли наші каганці.
Утнула крила гонорова мила
в чужому ореолі при вінці –
почервоніли іншому вітрила.
А загалом – усі ми молодці,
що із низин дивилися високо,
і грішні, і святі, і одинокі...
.................................................
як Діоген зі свічкою в руці
блукаю і шукаю манівці,
а доля усміхається із боку, –
це селяві, та не таке жорстоке
як має бути у його кінці.

09.2026

Голова болить від безсоння,
В голові поселився туман.
Я шукаю далеке осоння,
А навколо панує дурман.

Напливають утоми хвилі
І пустельність небачена днів.
Як узяти буденність на вила
І спалити у шалі вогнів?

Напливає туман у макітру
І злютовує відчай і біль,
Досягаючи стійко маківки,
Як збурунені вершники хвиль.

14 березня 2026