В долонях спить тепло.
Його б комусь віддати,
забути дні і дати
і все, що вже було.

Забути і ... втекти.
Ламає дощ гілляку
і мерзнуть з переляку
незаймані світи.

Куди піти? Дощі...
Хапає біль за п`яти
і хочеться літати
зґвалтованій душі.

А небу все одно.
Його завжди замало
для тих, кому віддало
своє тепло воно.

лист.”01

Це останнє безсніжжя, Любий...
Снігу першого кроки босі
заколисують... Йде до січня...
І народиться День з Любові...
Непохитність святого шлюбу,
незбагненного світом досі,
породила думки незвичні
і слова, що до вуст готові
доторкнутись магічним рухом,
розійтися теплом потрібним...
Сходить Сонце за Світлим Духом...

Це останнє безсніжжя, Рідний...

11 січня”07

Візьми на пам’ять сніг – єдину прохолоду.
Бо я Тебе теплом сьогодні огорну.
Це зустріч двох світів. І перші цифри коду
проступлять крізь папір. Відкриють Таїну.

Про Тебе знаю все, що Ти дозволив знати.
Сплетіння чистих слів. Молитва. Оберіг.
Відпущення гріхів... Маленькі клапті вати
злітають із небес...Візьми на пам’ять сніг...

8 січня”07

-Ти не проти, якщо я підсяду?
Це звичайна кав’ярня у Львові.
Я ховаю оголену правду,
Що до зустрічі з ним не готова.

-Поговоримо, вип’ємо кави…
Він улесливо дивиться в очі.
Він забув, як заради забави
Розчавив мої мрії дівочі.

-Ти змінилася – годі й казати.
Компліменти такі недолугі.
Я не буду шукати розплати.
Він для мене залишиться другом.

-Ти мовчиш… Ну, пробач за минуле.
Пізно й смішно про це говорити.
Я давно все безслідно забула.
І майбутнім навчилася жити.
18.11.06

Схлинула, одплила
хвиля заніміння.
Закололо в грудях,
зацвіло жеврінням,
і в очах воскресло подивом удачі.
Певно я у світі ще не все побачив.

Хто ти, чорноока, - неземна богиня,
невідома німфа, зваби господиня?
День, чи два раніше – вже би залицявся,
нині - інше, кволий лицар вам дістався.

Але ж які очі! Чарами урочі!
У таких тонути – невтолимість вдачі:
від одних подався, з цими ось зустрівся,
Доле-жартівнице, може б де спинився?!

Тільки де? Кохають, доки в тобі сили.
З думкою про статки прошепочуть: милий.
А як без нічого - завертають сани…
А ти припадаєш до душі і рани.

Прикладаєш трави, замовляєш стиха -
від недуги, мари, паморозі лиха,
і до ранку грієш витончено-хтивим
тілом - без обіймів, подихом цнотливим.

Та хіба зі мною це можливе діло?
Довго тліло - швидко полум’я вхопило.
Загасили жар із дивної криниці,
досита живої випили водиці!

І підвівся легко. І ступив за двері.
І метнулись в очі кольори зелені!
Видива раптові, юні і бентежні!
Я ж оце пролежав місяці - не тижні!

Вороний на лузі - гей, до мене, брате!
Це ж відьмацтво, певно, маємо тікати!
Але ж її очі - в радості і в болі,
і її кохання! Наші спільні долі!


2004

Я втрачаю тебе - поволі, неминуче, невідворотно,
ти відсутня, завжди відсутня, біля мене порожній простір.
Притягання мого замало, чоловічої спраги, волі?
Замість тебе майбутня з грудня заглядає у грудях отвір,

в лихоліття пробитий. Осінь. Хижі погляди інших, мушу
відчувати твої долоні, бо інакше впадаю в кому.
Я тебе, імовірно, прошу... Виглядає, що так - без спрощень,
але прошу - хмарин ходою, і все ближчим відлунням грому.

Так губитись: солодким болем одчайдушного оніміння -
на одне тільки, мила, схоже, на одне... ти мене пробачиш...
Але осінь - у самовбивстві все закінчити голим полем,
далі тільки зимова стужа, у якій навіть не заплачеш.

Вбравши сльози, як лід холодні -
що ніколи не відпустити -
я втрачаю тебе сьогодні,
наче далі не варто жити.

2003

Ти скажеш: "Я любив її. Авжеж."
Напружуючи пам'ять, пригадаєш...
А вітер прошепоче: "Так... Я теж
Люблю її, хоч ти цього не знаєш..."

Подивишся в минуле іздаля.
Не видавивши сліз, хлипнеш журливо.
Укриється дощем суха земля -
І вітер заридає... "Що за диво?" -

Ти руки в здивуванні розведеш.
Тростинку свого серця розламаєш.
І кинеш: "Я любив її... авжеж..."
А вітер донесе: "Вже не кохаєш..."
29.03.02р.

Ніч в руці. Білі зорі – в ряд...
Очі Неба. Тремтять повіки.
Ти здійснив неземний обряд...
І тепер я Твоя навіки.
Зруйнувалась міцна стіна.
І розбились руді цеглини.
Порох слів у ріці без дна.
Чіткість думки і м’якість глини.
Перекресли межу. Ліпи
все, що хочеш – нехай так буде.
Час насправді такий сліпий,
та за нього сліпіші люди...
Ти веди його. І мене.
Довіряю. Люблю. Постійно
Небо з нами. Не прокляне,
а прийме у свої обійми.

29 листопада”06

...9...

Я б віддала за Тебе все.
І більш нічого б не просила.
Небесне зоряне шоссе
проходить той, хто має крила.

Каскадом падають вогні ,
мов заповільнені салюти.
Душа Любові у мені.
Позаду мене – шлях покути.

Повітря гусне, як бурштин,
безмежно довго і тягуче.
Я відчуваю пульс хвилин
і те, як Ти за мною скучив.

14 листопада”06

...8...

Обіймаю...Цього досить,
щоб полинути в безодню,
де пречисті Божі роси
нам освячують „сьогодні”.
Бо не „вчора” і не „завтра”
принесе в долонях щастя.
...Не кидай Любов на карти,
щоб у грішну мить не впасти.
Бережи маленьку свічку,
хай не гасне...не тьмяніє...
Не штовхай Любов у звичку.
Слухай Небо, що синіє.

Вже скликає Місяць звірів,
що сузір’ями вважають.
Це співзвуччя всіх ефірів
йде крізь душу. Обіймаю...

12 листопада”06

Якби я міг
Узяти небо в руки –
Я би таки у руки небо взяв,
Як Прометей,
Приречений на муки,
Його би я тобі подарував

Лише за те,
Що ти мене кохала,
Лише за те, що ти була моя,
Його б віддав –
І нас би троє стало :
Лиш небо, лише ти, лиш я.

Відчиняються двері...дзвоник...
Звук його проникає в шкіру.
Ця книгарня, неначе вогник,
розганяє туманність сіру.
Стелажі...Порохи...Палітурки...
Мапи світу і мапи долі...
Дерев’яні тонкі фігурки –
наче свідки...А стіни – голі,
ні картинки, ані світлини...
Власний простір містичних рухів.
...Крізь стіну проростуть рослини
від присутності світлих духів.

1 листопада”06

(цикл)
...1...

Розчиняюсь...зникаю в безмовності ...
Краєм думки торкаюся Вічності.
Хтось життя поділив на умовності,
заховавши цей світ від магічності...
Ти мовчанням говориш змістовніше...
Ти у центрі моєї історії...
Це взаємне тепло є коштовнішим,
ніж хутро королеви Вікторії.
Небо …зорі…і місячне озеро
імітують дива інкрустації.
Розчиняюсь ванільним морозивом
у Твоїй неземній медитації…

1 листопада”06

Як же довго я спала, мій Боже!
Скільки я відмовлялась від всього...
Зараз відстань мене переможе,
але я не відмовлюсь від Нього.

Скільки біль не шукав би слабинку,
і сльоза не несла колір туші, –
починаю життєву сторінку
із прологу про знайдені душі...

Скільки б дощ не змивав спогад ночі
і в обличчя не хлюпав вороже, –
все одно є щось надто пророче,
що тепер зупинитиcь не зможе...

30 жовтня”06

Не відпускай. Тримай за руки.
Хай Всесвіт обертом піде,
щоб навіть тінь тієї муки
не віднаходилась ніде;
щоб вже не дихала у спину
відверто-чорна німота...
Тримай за ниточку хвилину,
щоб засвітилась мить ота
від сяйва посмішки і Слова,
що тихо сходить з вуст Твоїх...
...Тримай за руки...Я готова
переступити Твій поріг,
зайти у світ Твоїх ідилій,
Тобою дихати...Цвісти...
Ловити серцем теплі хвилі...
Спокійно...В центрі суєти
чужого міста...вулиць...кроків...
неону...вікон...голубів...
Не відпускай мене, допоки
не розчинюся у Тобі.

26 жовтня”06

Відходять кораблі.
У хвилях гаснуть квіти.
Мені бракує слів.
Не можу говорити.

Не можу відійти,
допоки зорі срібні.
Мені потрібний Ти.
Як Ти мені потрібний!

В листах нема слідів
блакитного чорнила...
Реальних кораблів
надумані вітрила.

14 бер.”04

Я кричатиму доти,
доки зможу кричати.
Знавіснілі хмарини
хай почують мене.
Я питатиму, хто ти?
Але буде мовчати
в сяйві неба-цитрини
божевілля сумне.
Небо жовте й високе.
У польоті згорають
всі самотні Ікари
покалічених мрій.
До Рятунку – два кроки,
та вони завмирають
і приховують хмари
мертві душі надій.
Біль затисне зап’ястя
і вуста оніміють;
хмари небо поорять
і посіють громи.
Ті троянди нещастя
кров`ю плакати вміють,
відчуваючи поряд
сивий попіл зими.

17 трав.”00

Сумно без Тебе. Тоскно.
Навіть не тішить літо.
Руки пропахли воском.
Стежка припала цвітом.
Ночі бредуть невпинно,
тихо сотають втому.
...Мабуть, я в чомусь винна.
Тільки не знаю, в чому...

вересень”03

Я пожовклим листком опущуся тривозі на плечі.
У осінній ріці розіллюся краплинами сліз.
Світ відмовив мені в ницій втечі.
Вітер крила, на жаль, не приніс.

Розтривоженим мороком душу шкребе невідомість.
Під багряним дощем замаскований жевріє біль.
Вкрався смуток у хвору свідомість.
Знов на рану розсипали сіль.

Вже до краю наситилась димом нещирих ілюзій.
У осінньому блюзі надії рятунку нема.
Пробі, в чорній я борсаюсь смузі,
Як пожовклий листочок, сама.
6.10.01

це вже колись було
знову замкнулось коло
спрага моїх безсонь
топить рожевий лід
вабить м’яке тепло
зараз або ніколи
в ніжність Твоїх долонь
я опускаю світ
стукає в скроні час
дивно біліють стіни
я віддаю три дні
щоб залишити мить
надто чуттєвий джаз
все відтоді незмінне
і на одній струні
знову душа щемить

2 лист”03

Чому згрішила Єва?
На серці металева
печать.

Довкола всі рослини
вслухаються в хвилини.
Мовчать.

То холодно, то спека...
Вона десь так далеко...
А де?

Питань ще так багато!
Нема кого питати...
Іде

прозорий дощ. Змиває
той перший гріх із раю.
Колись,

моя прекрасна панно,
було все бездоганно...
Вернись....
9 вересня 2006

все що снилось тепер збувається
і крадеться ходою тихою
поки ніч за вікном хитається
я лечу
я мовчу
не дихаю
я з Тобою у центрі вічності
забуваю про час нестриманий
на межі простоти з магічністю
душу в грудях ніяк не втримаю
місця мало їй
тісно
Боже мій!
чи можливо цю мить залишити
і з хвилинами дуже схожими
десь у серці промінням вишити

НАЗАВЖДИ

Місто. Площі.
Вікна. Вежі.
Осінь. Листя
у пожежі.
Ностальгія.
Відчай. (Знову).
Три хвилини
на розмову.
Кожна думка –
за вітрами.
Місто. Площі.
Вежі. Храми.
Світле небо.
Є надія.
Місто. Спокій.
Літургія...

6 жовт.” 02

Я Тебе не питаю, звідки
Ти прийшов...Із повітря наче...
Мовчазні білокрилі свідки
поруч Тебе... і я їх бачу...
Відчуваю тепло, що ллється
по руках і по всьому тілу.
З-поміж струн, що з самого серця
линуть в небо – обрала білу.
В дзеркалах я не бачу льоду.
Впав тягар, що стискав зап’ястя.
Хтось тримає за руку моду.
Хтось приймає в обійми Щастя.
Я Тебе не питаю, де Ти
вчився слухати і любити...

Над Тобою мої планети.
Наді мною – Твої орбіти.

Весняний день чомусь такий холодний.
Солодкий торт нестримано гіркий.
І ситий сонцем день немов голодний.
Найкращий друг якийсь неговіркий.

Бо чорний плащ окутав світ великий.
Усе покрила чорна пелена.
Осів туман, похмурий та безликий.
Прийшли часи сп'янілі від вина.

Холодні люди бродять без надії.
В сумних очах немає вже вогню.
Лиш в мене в серці вогник пломеніє,
Бо всеодно життя я це люблю.
3.05.2000

"Я вернулся в мой город, знакомый до слез..."
О. МАНДЕЛЬШТАМ

Заспівай, заспівай мені, Львове, востаннє -
Надто довго і тяжко триває фінал.
Третій день за вікном вже пустої кав'ярні
Чорні коні везуть попелюшок на бал.

Заспівай, заспівай мені, Львове, сумної -
Вже птахи лопотять під дахами крильми.
Я прийму твої скарги усі до одної
і розділить нас ніч, назавжди, ворітьми.

І не плач, не пускай блискавиці за мною.
Не жени сивих Левів мені навздогін.
Я повернусь, мабуть, у портреті - святою,
Як чергова окраса для замкових стін.

Вже за північ давно. Оніміли гітари.
Черевичок розбився. Кришталь затонкий.
Так галантно до танцю ведуть комісари.
Для останнього танцю і Львів затісний...

2000

Ти приніс їй занадто,
аж надто багато земного.
Далі навіть мовчати
не вийде – не зайде. Нічого
більше в тебе не вийде,
нічого не прийде - не ввійде,
тільки вітер холодний,
і час безкінечно прозорий.

Ні, вона не забуде тебе,
не осудить і буде,
з потойбіччя клепсидри
дивитися - тануть піщинки -
і змагатиметься із бажанням
і небажанням,
стати кимось для тебе,
на кшталт неуявної жінки,
та її небажання осилять,
і кроки, ці кроки прокляті,
що постануть роками,
її пронесуть між руками,
між руками твоїми,
твоїми сліпими очима,
понесе її вітер осінній,
насмішкою долі - за нині.

Ти відпустиш її,
і ковтнувши погорди отруту,
іншу жінку зустрінеш,
аби не трясло, не боліло, -
це її, врешті, вибір,
подумаєш,
діло її, її тіло,
і чекатимеш вічність,
допоки назад не покличеш.

Не притиснеш, утім, до грудей -
за життя не покличеш.

Я піду до річеньки
Стрічати зірочки,
Зазирать як падають,
Ловити їх жменями.
Наберу у пазуху
Оцих бризок-вогників
Затанцюю радісний,
Зрадію до смерті.
Поженусь за райдугой,
Злечу по-під хмарами,
Передам по радіо:
"Прощай, рідна Батьківщино".
Весна, весна, весна прийде,
Весна, весна, весна вгамує.
Весна, весна, весна прийде,
Весна, весна, весна, весна.
Я біду не вижену,
Сама з мене вискочить,
Побіжим, покотимся,
Заведемо бесіду.
Наберусь хороброщів,
Спитаю у горя:
"Чи мене не викине
Упасти у море?"
Забіжу до Зіночки,
Хильнемо по чарочці,
Поведуся лагідно,
Поділюся жалощами.
Всесвіту пронизливий,
Відкрий правди трішечки:
"Чи мене не вистачить
Загинути по весні?"
Весна, весна, весна - на дворі красна.
Весна, весна, весна - гуй.
Весна, весна, весна - на дворі красна.
Весна, весна, весна, весна.

Ти на мене чекай
Відхололими сірими схилами.
Ти на мене чекай.
І не сивій від мокрих століть.
Допалає ріка.
І на ранок народиться сильною.
І по наших щоках
Сипоне її зоряний лід.
І почнеться туман.
І почнеться велике завершення.
І затихне зима.
І плесне жовтизною за край.
Ще нічого нема.
Хай усі називаються першими.
Ще нічого нема.
Ти чекай мене. Тільки чекай.

Вже сьома за десять.
А рівно на сьому
До мене на чай хтось
Повинен прийти.
Когось я запрошував
Сім років тому —
Чи в тисячній справі,
Чи так, без мети.
А чи не тебе? —
Що ночами і досі
Пульсує у скронях
Імення твоє...
Вже сьома за п’ять —
Он і чайник голосить,
Плюється окропом
І парою б’є.
Секунди цокочуть —
Я певен у тому,
Що мій візитер
Не запізниться — ні:
Уже на підході...
Уже біля дому...
Чи той, кому винен,
Чи той, хто мені...
Хтось мусить прийти,
Та дістала загадка:
Надій нетривких
На поталу не дам.
Тарельцями вкрию
Обидва горнятка.
Чай — древній і мудрий —
Хай думає сам...

Жовтень 2003

Все було розмірене і просто.
Скрип трамваю, сизі паркани…
І в тіні каштанового зросту
Не передбачалося весни.
Він з’явився ночі на зачуду,
Не торкнувшись хвіртки у дворі.
І його, звичайно, за приблуду
Дві сходини визнали старі…
Постояв: “Невже не пізнаєте?"
А в руці свіча, немов свіча…
І, відкривши всі його прикмети,
Сива куртка спала із плеча.
Хтось до шпарки тиснувся цікаво.
Хтось кректав у темряву липку:
— Що у цього хлопця там за справа?
— Добре, що хоч двері на замку.
Довгий слід лишився заповітом…
Дощ упав лицем на ясени,
Раптом осягнувши, що над світом
Не передбачалося весни.

Так і кохаю з відстані:
води твої простуджені,
русла, лагуни, пристані;
дихаючи надією
щодо взаємин радості
у володінні мрією.

Потім усе збувається -
гостро, бентежно, гамірно -
серед отих, що маються,
світом сюди позичені,
сумно кому і сутінно
в місті мені присвяченім.

Та не до них, бо - солодко
і на постелях кам’яних, -
дощик здіймає паводок
тисячелюбопристрасті -
руслом обіймів огнянних
лину з проханням милості.


2002