Марія + бита = особа великого значення.
Белла Донна

Мария с битой ничем не хуже Марии с ребенком
те же округлости тот же взгляд
только нимб банданой
чтобы локоны не мешали попасть черепом Йорика
в разинутый рот незакопанного солдата

а эти двое играющие в нарды на плащанице
эти членистомозгие членоязыкие твари
тоже когда-то были ясноглазы и мягковолосы
и даже кажется охраняли врата и любили брата

кто же такое придумал что кровь не похожа на воду
что не суди никого и не судим останешься
бродят в красивой красной жиже армагеддоновой
легионы безглазо-безлико-безмолвных кастратов

свесив ноги в воронку от мирного-мирного атома
жарит тушку голубки наивный дедушка Данте
не отворачивайтесь - вы ведь все хотели этого?
Нате!

Наутро не открыть глаза,
А коль открыл, желанья нет,
Подняться, встать и похмелится,
Чтоб вновь напиться, уходя в запой.

Николай Блоха 26.01.09 г. 19:24

Предрассудки имеют корни
Мне холодно, когда я выхожу на улицу
Мне тепло, когда ты мне снишься
Я думаю о тебе
Но ты – не ты
Предрассудки имеют смысл?
Роскошные ресницы
Маскара из Парижа
А я – это я?
Закрой глаза, досчитай до десяти
Ты больше не девочка
Вон из класса
Нас двое
В пустом коридоре
Тебя тоже выгнали?
Читаем великих писателей
На доске почёта
Мне как плюнуть стать великой
Предрассудки - это крики
Давай пошепчемся
Пожуём Wrigley
Покурим травку
Предрассудки сварим всмятку
Разобьём скорлупу
Смешаем желток с белком
Намажем друг друга ими
Слижем, доберёмся до сути
О Боже, как горячо
Это ты? Это я?
Предрассудки - это мы

смердюча шкарпетко,
брудна і нікчемна,
за що в тобі бачать
лиш сторону темну?
можливо за те,
що ти вірно служила.
встромляючи в тебе
сокири і вила,
навчаючи діток:
«брудної не руш!»,
невдячні оголюють
зло своїх душ.
та ти їх пробач,
пожалій, бо вони –
окрадені, рихлі,
діряві човни.
шкарпетонько мила,
чарівна,єдина,
не має законного
права людина
тебе і подібних
вважати брудними,
оскільки всі люди
самі є такими.

Да, пусть жизнь не сказка, но ведь смерть - это не выход тоже.
Алое пятно от крови на красивой белой коже,
Три последних слова, и прощальное письмо готово:
"Жить, любить, мечтать..." хотела но ушла и не успела.

Что же ты творишь, девчонка! Как же мама, папа, парень?
И о них подумай тоже, ну и что, что не в ударе!
Ведь они прошли с тобою все несчастья, неудачи.
Ты о том подумай! Ведь для них ты очень много значишь!

Ушла... Навсегда, безвозвратно, навеки от мира ушла.
Никому ничего не сказав, ты себя отдала.
Небесам отдала и дождем к нам на землю пришла.
А вчера ведь еще жизнь красиво прожить ты могла!
Но решила, что так будет лучше и проще. Ушла...

Мы обвиняем дьявола,
В соблазне искушения.
Забыв о том, что образ обнажённый,
Всех привлекает, искушеньем соблазна.

И дьявол вроде не дурак,
Но всё ж поддался искушеньем соблазна,
Телесных форм, положенья.
Не знал никто такого возбужденья.

Николай Блоха 4.01.09 г. 21:53

Что остаётся нам? - сидеть и плакать,
И материть судьбу, куря табак.
И сетовать на то, что жизнь - клоака,
Последний грош истратив на кабак.

Сиди и плачь, тупые вперив взоры
На тараканий след на потолке.
Кури и матери, как все. Покорно
Развей мечту на свежем ветерке.

Отяжелевший ветр поднимет ворот,
Свернуть заставит в смрадный ресторан.
Мой мозг вина предчувствием распорот,
Но не звенит всегда пустой карман...

- Як пройшов твій день?
- Годинами перебирався,
У забутті,
Бо вже ніщо не варте думки.
Припарений чорнушними сонетами
Бо кажуть всі – Признайся,
Ти не можеш.
І все одно товчу своє
Придурками відгороджуся
Ніщо із вашого вже
Не проб’є мене,
Я в ваші друзі не годжуся.

Швидко потяг їде.
Чи наздожене
Всі вчорашні біди
Вечір і мене?
Пасажири в шоці –
В них маленький стрес:
Вшистко у цім році
Рулить на регрес.
Ще одна хвилинка –
Невеличка мить –
Як мала дитинка
Провідник кричить.
Потяг запізнився,
Ніц не помогло.
Думаєш приснився?
Ні! Це все було:
Місто і платформа,
Гривні і квитки,
Прямокутна форма,
Випивші дядьки.
Душ розчарування,
Дикий песимізм,
Хочеться прощання,
Пре на пофігізм.
Жодної усмішки,
Повні очі сліз,
Банка хоче кришки,
Мода – прес-реліз.
Вигонські плацкарти
З запахом сечі,
Нари, торби, карти,
Таргани, кліщі.
В кайф парфум шкарпеток –
Росяний токсин.
Дзюри без розеток –
Треба лиш бензин.
Всіх ковтнули будні,
Бульбашки, попса,
Ночі каламутні,
Кров’яна краса.
Порвані кишені,
Порвані думки,
Губи для мішені,
Діти і ляльки,
Пірсинг, гниди, воші,
Дідька ще нема –
Не поможуть гроші,
Мило, дуст, вода.
Дупа геть затерпла.
Книжка, сторінки.
Я жива чи мертва,
В голові голки.
Вмить абстрагувалась,
Зникло зразу все.
Щось перестаралась –
Рок-н-рол несе.
Мирним хіпаблудом
Дивлюся з вікна:
Світ не пахне брудом
І нема лайна.
Захід сонця вранці,
Ввечір його схід:
Ми протуберанці –
Не страшний нам СНІД.
Всі є діти-квіти
Ніжності й весни,
Розучились вміти
Поринати в сни.
Феньки, стрічки, патли
І берцята в путь –
Юні ботхісатви
У нірвану пруть.
Ні, оце занадто –
Вражий дебілізм.
Марґінали й НАТО –
Це вже комунізм.
Вернемось до колій,
Потяга і шпал –
Все це санаторій,
Хворий на загал.
В морзі не лікують:
Смерть на віки смерть.
Потяги руйнують
Мозок шкереберть.
Подорож скінчилась,
Залишивши бруд…
Я не зупинилась
Ночувати тут.
Сіла в інший транспорт
І гайдá домів –
Не потрібен паспорт
У сюжеті снів.
Зібгано в минуле
Учорашній день,
Ну а те, що було,
Не моя мігрень.

6-9.04. 2007 р.Б.
У подорожі: Пас.потяг-Авто-Дизель

до перевода стрелок на другое время осталось
ещё несколько дней - это если ничего не проморгал
смотрящий на ржавую змею-конвой с моста
ещё один сумасшедший, с речью похожей на морзе

что и есть преодолением шума. скорее, чудом.
как бы всем тем пространством, спрятавшимся за зрачком
ты с каждым шагом крадущимся и чутким
да, понимаешь - что?

там - розоватым пеплом пересыпается - рань,
бьют тревогу пассажирам пленникам коек,
там - твои святые маршируют - прямо в рай*
из замка в замок**

2007

застарівають ритми і рядки
відволічешся – шамкають беззубо
сердечні рани і душевні згуби
затисши межи пальцями руки
отак стирчать – жоднісіньких надій
загоєння наснаження спокою
на вибір – сміх і сльози – кров з лускою
сюжет і розмисл – учень і водій
в одній нежиттєрадісній особі
де графоманство з генієм зійшлось
в банально- (чи „в брутально-„?)му колосі
і що йому хвороба ваша млость
і біль зубний і стрільбище в суглобі
поезію заїли (не секрет то!)
якісь там цикли тропи (рецидиви)
вона старіша від старої діви
(не до любові з молодим поетом!)

Після такого тебе
Дихати темряву,
Ковтати спрагло
Stale beer effluvia
Поверхом нижче,
Сідати в попутки -
Наскрізно, навиліт -
Збирати суниці
На пожарищі...

Така своя собі,
З халвою і пряниками -
Сама собі мед,
Сама собі й пасіка,
Воно, як по-щирості,
То натура блядська -
Евакуація! Всім без паніки!

Після такого тебе
Винести сміття,
Звести дзоти -
Так, про всяк випадок..
До вуст мені флейту!
Із димного німбу -
Срібні пальці Нопфлера..
О, небо! Не зараз..
Не дайти померти..

Так завтра вранці
Піднімуть мости
Назавжди..

Такий-от вам holy shit rock'n'roll,
Така-от маленька казочка...

я настільки мовчу, що зриваюсь на крик.
встановити зв’язок, проковтнути язик.
зупинившися, з жахом намацати стіну.
як завжди, я поставила все. як завжди,
все пропало. ну що ж – піднімайся, іди
і плати свою ціну.

я гадала, що руки не брешуть, якщо
навіть брешуть вуста. я гадала, ніщо
неспроможне закреслити дику взаємність тремтіння.
але я помилилася: наші тіла
нам чужі, і якщо навіть я і була
на межі – ти не креслив цих ліній.

виявляється, зраджують слина і піт.
виявляється, вихід там само, де вхід.
я лечу, як болід, я тремчу, як старий паралітик.
ти пішов, не забравши нічого. тоді
що ж я марю? ходжу, як у темній воді,
неспроможна ні плакати, ані як слід захворіти.

втім, це слабкість – а слабкість пасує не всім.
і земля, що кружляє навколо осі,
не зупиниться, скільки її не гамсель кулаками.
тож не варто аж надто молитись на дим
чи на пам’ять. збираймо пожитки, ходім:
кожен з нас – за своїми зірками.

світло ріже, бо світло – це скалки дзеркал.
подивіться – я радісна, я говірка!
я пишу – отже, щось у мені ще від мене зосталось!
тільки пальцями страшно торкатись лиця,
бо не знаю, хто з нас – справжня я, а хто ця,
що всім вам посміхалась.

слів бракує. і там, за словами, – пітьма.
чули голос мій, скажете? ні, я – німа.
щонайбільше – відлуння, а може й гудіння антени.
мої смисли колись ще розчавлять мене.
ти правий, що крапки розставляєш. я – не
та, котра доведе божевільні твої теореми.

слів бракує. лишились одні цигарки.
я ще буду півночі латати дірки
на своїй усезнаючій, всепам’ятаючій шкірі.
кожен подих – поріз, кожен дотик – це шрам,
але навіть у цій хірургії всім нам
ще воздасться – залежно від нашої віри.

тож я вірю: у справжність імен і знамень.
через силу я вірю у завтрашній день,
в те, що коло – не коло, а дещо подібне спіралі.
в те, що кожен кінець – ще не зовсім кінець,
що у жилах штовхається кров – не свинець.
в те, що всі ми живі – хоч би скільки разів помирали.

тільки тут моя віра – блазнівський ковпак.
і дзеркала сміються, що все це не так.
і у роті – цей смак: райських яблук, а може - блювоти.
та хоча й не спрацьовує Пісня Пісень
в наші дні, все одно – я б віддала усе
за один твій украдений дотик.

холодом не здивуєш шкіру
як не здивує небо сонця схід
мороком перемажу вміру
лагідний твій прихід.
Кригою на зап’ястя
Я накладаю шви
Пахнуть водою долі
Живих і напівживих.
Кроки збудили мертву
Тишу вчорашніх мрій
Міцно своєю рукою
Рота мені закрий...

Ти крові випивши склянку
Облизуєш пристрасно губи
Чи варто прожити до ранку
Якщо ти вже більше не любиш.
Брунатними барвами листя
Мов нутрощі вбитого вітру
Злітає додолу – дивися,
Як пристрасть міняє палітру.
Летюча прозорість у ліжку
Не пристрасть, а класика жанру
І гордість розпродана трішки
Дозволить впадати в нірванну.
Безпристрасно зварена кава
Налита в надтріснуту чашку
І я не така вже й цікава
Мене забувати не важко.
І море безводної тиші
Наповнене присмаком неба.
Що кожен про себе напише?
Що пристрасть, без мене й без тебе?

Він міркував: з дітьми та заміжня...
Кому потрібна отака кохана?
Та як побачив, що іде вона,
Знов в темну прірву загримів, мов п*яний.
Вона така... Від неї гіркий смак,
У неї теплий погляд, лЕгкий подив,
І він тікав. Бо все було не так.
І не чіпав. За межі не заходив.
Жени кохання в шию за поріг,-
Воно в кватирку влізе непомітно...
І він стогнав од болю, він не міг,
Його "привіт" неголосно, тендітно
Вривався в її світ. І тільки сни
Щоночі лікували свіжі рани.
Він міркував - заміжня і з дітьми, -
Кому потрібна отака кохана?

моя кімната схожа на твою
але тебе немає у кімнаті
і я не можу слово упіймати
потрібне мовби голос – солов’ю
мовчатиму застигну на краю
не потурбую радників арбітрів
оголеного дроту не збудити б
не бовкнути б знічев’я “ай лав ю”

Ці сестри входять сміючись
До зали смутку.
Я тримаю свічку
В одній руці, у другій – срібний спис.
Я – Ліл. Мене ненавидять жінки.
Я сію муку.

Їх голоси подібні до валторн,
Що будять мертвих
І ведуть на сповідь.
Там Каїн – цар, і попіл від ікон
В повітрі стигне.
Холодно, мій пане.
Як швидко все минає…


Коли в тобі замкнули бога –
То є кара.
Останній храм –
і той в твоєму тілі.
Ми олівцями малювали луки Гару*,
ми, де могли, приліплювали крила.
Ми грали в бога… довго… і догрались,
Тепер прийди, візьми мій біль і – зникни.
Бо так не можна… у холодній залі,
Мій пане,я, мій спис, північні вікна...

Мій пане, я іще чогось чекаю,
Мій пане, далебі, затерпли руки.
Чого тобі? Кохання? Кави? Чаю?
Мій любий сад і верескливі круки.
Туди я не піду: там сестри, там жорстокість
Сердець, прошитих мудрістю війни,
Зупинених, відірваних від плоті,
Там сни мої клопочуться на дні.
Вони – комахи, в них отруйні жала,
Фасеткові підсліпуваті очі.
Мій пане, слово честі, я не знала,
Не сміла й думати, що сни мої – пророчі!
Одна сестра своє байстря колише -
Одна комаха змахує крильми.
З ледь чутним хрустом розквітають вишні,
А я не бачу… Лихо, пане мій!

Ці сестри входять сміючись
До зали смутку.
Я тремчу і млію,
І тане свічка,і стікають вниз
Скупі сльозини
На ошмаття біле.

Город все так же смотрит легко,
а я – высоко,
я – далеко,
я – манифест, саботаж и бойкот,
последняя чашка сервиза,
Я – Мона Лиза?
Мне все равно, что стою на углу,
влажной спиною прилипнув к стволу,
жду. Странно мне,
скучно мне страшно…
И не важно, что дождь, -
все равно не пойдешь
босиком по воде,
по заснувшей траве…
Выпрыгну во все окна:
Мокро. Стекла.
(я ушла)
И на ботинках опять – смола.
Лечу и прячу в рукава
слова.
Светлая голова, вроде…
Слышатся звуки чужих мелодий
Я – воскресение,
я – поколение…
Стой! На мостовой
снова следы мертвой воды,
снова мне снится
птица,
темный вельвет –
выключим свет…
Я – как патрон,
ты – пистолет…
Счастливый билет?
Нет, уезжаю в Тибет,
слева – цветущая слива,
справа – пиво…
Ночь опускает свой капюшон:
славно – и я почиваю на лаврах.
и я – Мона Лиза,
последняя чашка сервиза,
точка над «i», а внутри?
Я – оппозиция,
я – инквизиция,
я – терапия кошки…
Еще немножко и ночь – прочь…
Видишь – рассвет,
клетчатый плед на коленях,
стены и сцена,
глаза-зеркала.
Я ушла – увидимся завтра,
я – далеко, я – высоко,
я – манифест, саботаж и бойкот.
Капризная дочка.
Точка.

Без прелюдій – одразу полон:
губ-очей непроціджений збовтень.
Всотуй порами, тілом заковтуй,
не зітхай за минулим alone!

Все, що можна, тобі вже-було:
і шістнадцять і вісім-надціть,
не потрібно об’єданих націй –
не спинить буревію Гуно.

Без ілюзій – початок кінця,
нерозраджені гинуть миті:
хвилі вітру нуртують в житі,
між порепаних п’ят гінця.

Що тіла? – як душа в синцях!
Що слова? – в підсвідомім світі
(ще не роджені – та зужиті)
ледве чутні думки живця.

Він не знає, куди біжить:
пам’ять стерто буйком рекламним
(нікотинові зайві грами...
саморобні якісь ножі...).

Все реальніші міражі,
балансуєш життям уявним:
на сітківці і ранком-раннім
відбиваються віражі!

Сказати, мовити, ректи.
Слова змішати з запахом поту,
з гоміном міста,
з мріями своїми ж.
Жити, втікати,
втекти не змогти,
прагнути
тебе,
більш ніж живої води.
Торкатися шкіри,
незвичайної,
оксамитової.
В темряві не впізнавати
твого лиця.
Так, власне так,
кохатися в мріях і з мріями.
І жити більш ніж це можливо.

«…а надвечір випав сніг,
який убив її блакитну душу».
(Гнат Михайличенко
«Блакитний роман»)


То всі наші драми, то всі наші сльози,
Усі наші принципи – бісовій мамі,
Нехай вона кожного вмостить на воза:
В сорочці чи, може, в казенній піжамі.
Наш віз, наш ковчег – ні вітрил, ані весел,
Сидиш, у лайно, мов у золото, вбраний,
І тихо риплять дерев'яні колеса,
Втішаються піснею божії тварі.

То всі наші сльози, то всі наші драми –
Оті, що несеш за лаштунки щоночі,
Цілуєш троянди гіркими вустами,
Розмазуєш грим і мерзотно регочеш.
А потім мордуєш чужі простирадла,
На ранок намацуєш капці під ліжком,
Стенаєш плечима, мовчиш безпорадно,
Одна ненароком не знищена кішка.

Ти вмреш під стакато чиєїсь присяги,
А я буду поряд, не можу не бути.
Всі пнутимуть руки – до раю! до раю!
А в нас із тобою – розітнуті груди.
Шукати блакитні єгипетські душі
У срібних горлянках ґотичних соборів…
Нам, серденько, заздрять ці пики і туші,
Що знають межу поміж щастям і горем.

А смерті нема, є лиш зміна маршруту,
А десь, певно, дім, де чекають й на тебе,
Та слухай: колеса риплять – і це круто,
А більшого нам не дадуть і не треба!

Ти – кішка, я – бастард, якого топили
У водах Міссурі, Дунаю і Нілу.
Я – чесність злодійська, ти – велич в лахмітті.
Блакитні єгипетські душі, блакитні…

А може так і має бути:
Я – янгол з синіми крильми,
У мене горло перепнуте
І горло срібної сурми.

Тут дух чумний стоїть віками,
Тут п'ють щодня за упокій
Й скривавленими п'ястуками
Пихатих мацають повій.

І сіре тісто пре із вікон,
Благенькі вибива шибки,
І постріл в ніч чиїмось криком,
Мов слід маленької руки.


Мене закинуто під сволок,
Крильми зачеплено за цвях
І голуб'ятко з теплим волом
Ледь чутно скаче по дротах.

Бери ці нутрощі принадні
Що їх мені зо зла зрекли,
Й ці виразки, немов троянди
На заяложеному склі.

Заграй на чуйних струнах нервів
На жар оголених грудей
І заступи, мов щит Мінерви,
Мене від хижих цих людей.


Від сповитку до ложа смерти,
Коліно княже, орле мій,
Огріхи, покаяння, жертви
Й жорстокий сонм розбитих мрій.

А, може, так і має бути.
Мовляв, тримай свій coup de grấce.
Мене закинуто, забуто –
Не світ, не простір і не час.

не помнить зла, не ворошить обид,
обычаем не прикрывать рутины…
а если в сердце скалкою сидит
чужая боль – не делать бледный вид
и не плести защитной паутины!
ты просто жив – ты дышишь и молчишь:
насобиралось слишком много правды,
все названо по сути, не оправдан
ни вор, ни плут, ни даже злой плохиш…

но сколько их! и кажется – хороших
намного меньше: их почти что нет!
не верю, не желаю! смех-горошек
рассыпался по лестнице – за грошик
отдам свой гнев: за розовый рассвет!

Напоїла брудним світанком....Себто вимила нутрощі небом...Може навіть не з жалю...з любові...до мене...або до неба...

Сліпий туман, як попіл розлетівся,
Шпалери впали на моє вікно.
І дикий погляд на стіні кроївся,
Я візьму смерть за пірване крило.

Як мертвий штиль спокійне моє серце,
Ти тихо спав, коли я вже пішла.
Лиш на прощання поцілунок мертвий
Тобі разом з душею віддала...

Щоб ти помер від гострої жалоби,
Щоб кров текла по ранених хрестах.
Я прагну вийти з темної утроби,
Вона ж мене тримає у руках...

Вже краще вмерти, ніж щодня кричати,
Щодня собі виколювати очі.
Відріжу руки, щоби не писати,
Відріжу дні, щоб більше не щоночі...

Моє велосипедно-кінне,
Морське, коханне і невпинне,
Таке… Пекучо-полуничне;
М’яке , нервове, апатичне.
Вишневе, відпусково-звабне
Зелене, річкове, засмагле;
Квіткове, миле і дитяче,
Що іноді з дощами плаче;
Маршрутно- залізнично довге;
Спітніле, еротично нове,
Сліпуче, темне, павукове;
Гучне, підстрижене, казкове;
Сп’яніле, втомлене, бродяче;
Безсонне, вогняне, незряче;
Необережне, туристичне,
Завжди безмежно-романтичне;
Патологічно одиноке,
Гірське, туманне, карооке;
Сміливе, зле, дивноголосе,
Кумедне, акварельне, босе,
Кусюче, у вінку із квітів,
Моє таке звичайне! літо…

І рік тому, і через рік,
І рік по тому, відчуваю,
Як той химерний чоловік
Моєю пам*яттю блукає;
Так просто: недобив і втік
Ні там, ні тут його не видно,
Той жалюгідний чоловік
Зробив із мене жалюгідну.
В цілому все нормально, так,
Ніхто ж нікого не образив,
Лиш той незграбний, той чувак
Так зачепив, що не одразу
пройшло. Хоч не дитячий вік,
А я і досі в казки граю.
А той безжальний чоловік...
Він не повернеться, я знаю.

Мальчики бесятся, мальчики – черти,
Мальчикам – толпы, афиши, концерты,
Мальчикам жить – чтобы очень красиво,
Мальчикам – грохота, месива, пива…
Мальчикам – девочек очень солидных,
Чтобы под тушью глазенок не видно,
Глупых глазенок – но цель то одна:
Мальчики сходят (и сводят) с ума

Мальчики –с-пальчики - взрослые дети,
Мальчикам – парочка десятилетий,
Тают в дыму беспорядочно мысли:
Мальчики были, но мальчики вышли…
Севши на шею, конечности свесив,
В ухо воткнувшись когтями депрессий,
Мальчики ноют, ведь цель то – одна:
Мальчики сходят (и сводят) с ума

Мальчикам – денег бы, мальчикам – славы,
Мальчику – сильным бы стать, а не слабым,
Мальчики смотрят угрюмо-беззлобно,
Сильным быть трудно, а слабым – удобно?
Мальчик тоскует трагично-красивый -
Гений непризнанный, горе-мессия,
Нервы сдают, но ведь цель то одна:
Мальчики сходят (и сводят) с ума.

вони недбало спльовують вони твої анатоми
вони ідуть і нехтують перилами газонами
піди візьми рушницю ні піди візьми гранату
і виверни цю вулицю зсередини назовні

найбільшого ефекту щонайменшими зусиллями
вони ідуть на запах твій вони твої апостоли
маленький хлопчик грається в велике божевілля
усім маленьким хлопчикам це просто просто просто

всі зайві речі зайві всі прості щораз простіші
твій кожен вигин тіла їхня лють завчила миттю
їм серед нас незатишно їм так смакує тиша
вони ідуть на запах твій вони тебе ще вип’ють

ти любиш їхні дотики і доти доки здатен ще
тримаєш їх у фокусі на мушці свого „хто вони?”
вони тебе уб’ють або ти сам помреш від заздрощів
лежатимеш тонкий такий дивись який здивований

я знаю їхнім пальчикам таки пасують ножики
руків’я мов звірки сухі долоні гріють тільцями
але ж їм нудно – божечки! – а присмерк ріже м’ятою
а місто захлинається прибульцями тубільцями

ти сядь ось твоя кава ось твоя велика гра
як бачиш я не знаю її правил менше з тим
ти скажеш я не бачу далі цих сталевих ґрат
ти скажеш я слабка і я боюся з вами йти

ти сядь ось твоя кава ось твій дім ось твоя музика
ось знак мого лиця через тонку завісу диму
ось те що нас уб’є я просто хочу цю ілюзію
ілюзію тебе хоч трохи під ребром потримати

тонкий сталевий ранок всі так міцно сплять сполохано
прощайтеся з дзеркалами вони слабкі і кволі
о ці маленькі хлопчики вбивають так закохано
о ці маленькі хлопчики не виростуть ніколи

Шепочи на смутних язиках,
як ще хочеш, що любиш і світиш
містом з ранцем тугим на плечах,
молоком, тютюном, первоцвітом.

На щасливі і теплі дощі,
рвучкі весни і плинні гатунки,
посивівши увечері вчить
Бог таких.І несе подарунки...

Не збудивши од пінного сну
терпким чаєм і згаяним листям,
за вікном там посій білизну
і абсурдну, бо спільну отчизну.

...не тоскуй, не болей, не живи, не дыши моим домом...
...ты услышь и пойми: ты сегодня пследний в нем раз...
...я уже не из тех, кто отдаст свою нежность другому...
...я хочу отдохнуть от улыбок, обьятий и ласк...

...я уже не из тех, кто всегда и навеки прощает...
...я устала от слез, глупых ссор и оборваных фраз...
...я уже не люблю поцелуи с отдышкой печали...
...я хочу потерятся навек в пустоте своих глаз...

...не ищи, не зови, не держи за запястье до дрожи...
...я могу умереть, не услышав секунд в голове...
...посмотри, небосвод - это все, что мне жизни дороже...
...ты уходишь в рассвет? подожди... а с тобой можно мне?...

Очі закльовані зорями,
Пальці порізані струнами,
Вуха піснями оглушені,
Тіло розписане рунами,

Серце напоєне росами,
Ноги скалічені мандрами,
Кроки відлунюють грозами
Шлях пролягає меандрами.

Руки мечами мозолені,
Груди пронизані стрілами.
Мені всі дороги дозволені,
Бо я - найбіліший між Білими.

Пізньої ночі,
Йдучи по дорозі,
Освітленій повним Місяцем,
Я ріс до зірок,
Щоб зрівнятися з Небом,
Плечем розриваючи хмари.
І раптом помітив
Внизу під ногами,
Як борсається в калюжі,
Шипить і обламує промінці
Скинута з неба Зірка.

Можливо - це я,
Хмеліючи з величі,
Збив її головою.
А може й сама
Скінчити життя,
Розбившись об землю, хотіла?
Впіймаю її
І поверну сузір’ям,
Що злякано зупинились
Й в страху мерехтять,
Беззвучно голосячи,
Як пташка за втраченим чадом.

Та крихта мала
Протікає крізь пальці,
Обпалює жаром долоні,
Не хоче назад
Повертатися вгору
В страху материнського гніву.
Втрачаю терпіння
І, враз зачерпнувши
У жмені геть цілу калюжу,
Щосили змету її
Разом із зіркою
На галактичну красу.

Облитого Неба
Склепіння нічне
Моргнувши мені на прощання,
Кудись повело
По Чумацькім Шляху
Врятовану мною загубу

****

В ту ніч
Я від вдячного Неба отримав
Божественно-щедрий дарунок:
Украдені в Часу
Ключі до безсмертя
І зірки тієї цілунок...

До світанку не сплю.
Ніч втікає вікном,
Клапті одягу виснуть на рамі,
І ранкова роса
На прим’ятій траві
Від холонучих зір іскриться.
Сон останній ловлю -
Він з підбитим крилом
Відступає крізь Сонця цунамі.
Раптом сталась гроза
У моїй голові
І ударила в кров блискавиця!

Закружляла Весна
Буйним вихором рун,
Осліпила вишневим цвітом.
Я пробитий промінням,
Під звуки варгана
Вибухаю, розклавшись на атоми.
Чуєш - грому луна?
То сокиру Перун
Закрутив над принишклим Світом.
Всюди - літа насіння
Й кудлаті тумани
Трясуть головами пейсатими.

Пісня ранку дзвінка.
Я до неї не звик -
Чи почую, як вікна скрипнуть?
В небі - Сонце без плям,
І гроза, як стіна,
Відступає. Мені не спиться:
Я шалена ріка,
Я - безумства потік,
Сотні райдуг мене не вип’ють.
Надто свіжим життям отруїла Весна,
В кров ударила блискавиця!

...де ти?...

...холодними краплями по обличчю
нескінченними чашками холодного чаю
тихим "я_за_тобою_сумую"
у твоєму житті...

...як ти?...

...яскравою усмішкою перехожим
тихою ходою по бровці
ніким не любою музикою
уяви_собі
живу...

...по чім ти?...

...по терпких поцілунках
по мимобіжних дотиках
по прогулянках рука в руці
сумую...
...за них і віддаюся...

…а втім
я без_цінна
мій цінник зірвало вітром
коли я намагалася від тебе піти…

таке собі дівча
дівча в чорному
і чомусь кожному кортить придивитись
ану ж бо його знайома

а я собі крокую тінню цих весняних вуличок
оминаючи сонце

так душно мені не було ще з нашого торішнього літа
тоді ти кричав
що тобі потрібна воля
що тобі мене надто
через край
що тобі мене хочеться палко кохати
але ти боїшся кохання
як вогню
чи радше чорних бестій
що так і норовлять перебігти дорогу
а ти ж надто марновірний
і марнотратний

а я тоді сміялась
ну а що ж іще робити(?)
я ж не плачу
зав’язала
і не сміюсь щиро
розучилась
та все ж було образливо
якщо чесно
навіть плакати трішки хотілось
і от ті сльози душили
стискали
і дихати нічим
і жити нічим
і любити нічим
(не плутай з «ніким»
бо ж їх хоч греблю гати
а серце всього-на-всього одне
однісіньке
та й те скалічене)

вдих
видих
вже стало легше

і тепер я просте дівча
дівча в чорному

можна
я ненавидітиму всіх твоїх дівчаток в білому(?)

Вертикально
Гніздяться
Рядки,
Загрожуючи
Завалитись.
Я по горло
В тумані,
Де навіть вовки
Не наважуються
Зупинитись.
Отруйна
Вологість
Скальпує,
Вхопивши
За ірокез.
Хуртовина
Зірок
Лютує,
Обдира
Позолоту з небес.
Голова
Мов побитий
Фрукт,
Відірваний
Від Інферно.
Мій зеніт -
Вакуум,
Абсолют;
Мій надир -
Концентрація скверни.
Пекла сивого вал
Наді мною закляк.
Попереду Гора Магомета -
Для ковчегів причал.
Одинокий маяк -
З неба видворена комета.

Я грифонів пасу,
Я не маю часу
Милуватися часу плином.

Чорно заздрять зірки,
Бо у Вирій вовки
Полетіли залізним клином.

Над слизом густого смогу
Голови повітряна куля
У кошику тлінного тіла
Несе хробакам обід.
Хрести корегують дорогу,
Життя показало дулю,
А Богу немає діла,
Що це твій останній політ.

А Богу немає діла:
Створив - і бувай здоровий!
Під крилом охоронця-янгола
В кобурі запальничка-кольт:
- Що, покуримо - і полетіли?
Бачиш: ранок, на диво, чудовий!
Голова, співаючи, падала
На дріт в десять тисяч вольт.

Його крик залишає полосу,
Що навпіл роздирає небо,
Сонцю очі випалюють іскри
Мільйонами блискавиць.
Я його впізнаю по голосу,
Він той, кому прощень не треба,
Він є той, хто ламає ікла
Об тих, хто лягає ниць.

-Боже, дивися, він падає,
На Місяця ріг напоровся,
І дощами обмитий летить!-
Безутішно ридають роси...
Об асфальт кавуном розколовся,
Червоним залив горизонт.
До солодкої плями в ту ж мить
Ненаситні злітаються оси...

От і все, він під листям похований.
Жовта тиша, жалоба осіння.
Світ байдужий, а я - задоволений,
Бо в кишені дві жмені насіння.

Ти неймовірна, ти просто чудо.
Ти не дівчина, ти міраж,
який мені привидівся після довгої самотності.
Ти моя найзаповітніша сексуальна фантазія,
що розчинилася у променях сонця посеред туману.
Ти та,котрої немає.
Ти все і ти ніщо,
лише примарне місячне сяйво посеред темряви,
ти шматочок сонця посеред ночі.

Твоїй незрівнянній вроді
позаздрить сама Афродіта.
Твоє таке приємне муркотіння
дозволяє забути про все на світі.
Робити боляче мені не треба
Я ж стільки чекав на тебе.

Ти жорстока, як Крижана Королева-а,
Ти безжальна, як Термінатор-3 металева-а,
Ти ламаєш всі кохання дерева,
Тобі байдуже на всі почуття до тебе Лева.

Ти термінаторка металева безжальна
Ти вбиваєш всі стежки кохання
Ти породжуєш одні лиш страждання
Ти вважаєш, що все це нормально

Тобі пофіг, як сильно Лев тебе кохає
Тебе не гребе, як Лев мучиться, страждає
Це все тебе не обходить, твоєї уваги не вартує
Подружок ти запрошуєш, короля звірів ігноруєш?

Отже, з Левом ти не дружиш, дружба лиш лезбійська в тебе?
Ти дурнувата, безформенна амеба!
Не маєш ні розуму, ні мудрості нітрохи
Ну чому, ну чому ти така жорстока...

Ти зла й жорстока, неначе демониця з пекла
Ти зла й безжальна, холоднокровна і запекла
Ти Медуза Горгона, маєш сильне вміння,
Але Лев - Персей, не перетвориться в каміння
Чому ти ніяк не даєш мені спокою
Як ти можеш бути такою жорстокою
Ну чому - що за запитання
Ктулху з'їв усе її кохання...

Звільнення від проблем
Так кайфово звільнитись з роботи
Коли вже зовсім не хочеш боротись
Проти чужих тупих бридких пав
Якщо ти колись працював
З восьмої до двадцять третьої години
І жодної спокійної вільної хвилини
Тобою затикали всі діри
Та щоб знущатись до такої міри!..

Приходиш на роботу зранку і дзвониш у двері
Сторож заснув – глуха він тетеря
Дзвониш дужче вдруге, потієш в одежі
Сторож кричить п’яним голосом:
“Нащо дзвонити, якщо немає пожежі”
На обід ідеш в буфет щоби щось поїсти
Свята прибиральниця не дасть і присісти
Буде вчити, як працювати в команді
Таке враження, неначе вона голова банди

Приспів:
Вічна слава рок-н-ролу!
Хай живе свобода і воля!
Вічна слава рок-н-ролу!
Хай живе свобода і воля!
Хай живе рок-н-рол
Звільнення від усіх турбот!

Не хочеш програмувати за кухонним столом –
Вбий піема осиковим кілком
Отже, ти – недисциплінований працівник
Отож вдар того, хто це сказав під дих
О, так я проблемне дитя
Не хочу марнувати своє життя
Хочу дзвонити всім на халявний вільний лайф
І хочу працювати і жити собі в кайф

Я швидка і завжди поспішаю,
Зупинилась на мить - і вперед!
Пролітаю крізь ночі, встигаю;
Бачу сотні хвостатих комет;
Та об тебе чіпляюся - б*юся,
Через тебе збиваюся з ніг,
Через тебе палають і гнуться
Гострі леза моїх ковзанів...
Але ти не помітив аварії
І пішов, де троянди і фрезії,
А мені залишив тільки мариво,
Мозку струс і пекучу магнезію.

Для тебе поезія — це інтим.
Я так не вважаю, тому
Всіляко намагаюся розділити з тобою
Свої почуття...
Натомість ти закриваєшся,
Наче щур в холодильнику
З’їдаєш нездійснені мрії
Не давши їм навіть достигнути...

Ти — сильна й непохитна.
Проте це не допомагає тобі
Легше сприймати майбутнє
В якому ти, певно, вбачаєш тривогу
Завтра буде так само, як і сьогодні
Щирий погляд, тепло, поцілунки
І лишень кров не тектиме так гаряче
Тому що ми постаріємо на цілу вічність...

не чіпай мої руки з переламаними нігтями
у мене болять зап'ястки
не клич мене танцювати
у мене зводить ноги
не змушуй мене лишитись
бо ще мить і я сама цього захочу
не примушуй посміхатися
я намагаюся не плакати
не клич третьої в ліжко
я можу спати на вулиці
не говори що я погано виглядаю
я й так все знаю
не примушуй миритися з тим що є
я тоді продамся першому зустрічному
не говори теплих слів
я ж можу й повірити
не говори зі мною про любов
раптом закінчиться

розбери мене
на атоми і пусто_порожні обіцянки
мене і так вже лишилось на денці
мене і так вже розтягнули плаксиві дівчатка
на цитати у щоденники

розпиши мене
на іменники і приторно_солодкуваті метафори
мене і так вже критикували далі нікуди
мене і так вже сприймають
як брехливу чутку або вигадку

а все що лишиться
мільйонно_сказане "отченаш"
тричі_несказане "ятебекохаю"

а сонце заходить сходом
а сонце котиться колом
у сонця великі очі
розплющені по-жіночому

дорога розірвана навпіл
зіниці повернуті Богу
я знаю таким не платять
не повертають боргу

такі приходять пізно
несуть у кишенях втому
нам часто буває по-різному
але не трапляється вдома

такі не вмирають вчасно
чекають дзвінка із неба
їх не любити можна
але торкатись треба

а сонце зійде на заході
покотиться десь на північ
згорнеться тихо калачиком
й засне по-чоловічому

Час вимірює простір
Годинника кроками.
Простір міряє час
Руйнуванням планет.
Кат роботу вимірює
Крові потоками,
Гонорарами – вірші
Бездарний поет.

Бедуїн цінить воду
Безмежжям пустель.
Артерій теплом
Цінить жертву упир.
Залишком піни
Цінується ель.
Війни необхідністю
Ціниться мир.

Геройство в боях
Визначається шрамами,
Жертовність –
Останньою кулею в скроні.
Боговбивство –
Колючими гексаграмами,
Месіанство –
Отвором у долоні.

Сила крил
Вираховується висотою,
Досвід бою -
Сточенністю клинка,
Цнотливість -
Наївною наготою,
Публічністю -
Злодія втята рука.

Міра старості –
Шлейфом заплутані милі,
Смерті страх –
Понадмірний багаж марноти.
Міра пам'яті –
Квіти живі на могилі.
Чим СЕБЕ в цьому світі
Вимірюєш ти?

Кіт чорний в осмаленій хаті
Очима до місяця світить,
А бердиш Богданів шукає ката
І з верб опадають нехрещені діти.
Регочуть русалки, -
Їм лилики й п’явки
Лоскочуть побабчені перса і виї,
А ризи подерті, й обідрані шати
Волочить заюшений вітер.
Сліпий вовкулака
Із переляку
До місяця морду шкірить
І молиться богу своєму, і виє
На бердиш Богданів псявіра.

Ламаються долі, і лід на ріці, і підбори.
Весна, як чума, увірвалася в місто-руїну.
І кров розмиває артерій крихкі коридори.
Сліпа революція мертву народить дитину.

Життя розбавляю вином і солодким дурманом,
І кожного ранку безглузду даю настанову –
Прожити ще день, а увечері в гості до мами -
На каву без цукру, якісь непотрібні розмови...

Мовчіть, підлабузники! Лестощів повні кишені!
Підбори? До біса. І так доберусь до вершини.
По головах? Звісно. Якісь талісмани у жмені.
Сліпа революція. Я її грішна дитина...