О, ці святі у рясах, що сотні ставлять на коліна!

Я бачу твої солодкі сни — без жалю і покути.

Бачу чорні руки зі святою книгою, яка важить більше за душу сліпого читача.

Ви не бачите чорта, навіть коли він гортає ваші сторінки.

Я тут — «бездушна скотина» — посеред храму слухаю твою молитву.

Вдихнувши запах ладану, завмираю. Чекаю поклону —

І бачу хвости, що підіймають ваші спідниці.

Та не помічають вони зневірених...

У такі храми потрапляють, лише продавши душу.

Кому молитися мені?

Тій, що душу продати не хоче, навіть не побачивши ціни.
2026р

Та годі вже цькувати Президента!
Бо президентом бути – це не сміх:
в свій офіс, ледь прокинувшись, він плента –
і мерзне там, один за нас усіх!

Він здрить уда́ль – й важку гадає думу,
йому – от чесно! – соромно за нас:
чому не надонатили всю суму
на так потрібний нам боєприпас?!

Бо нащо він тоді нам дав ту «тищу»,
невже – за дані з банківських карток?..
Що ж, вдячних ніт, ні на землі, ні вище;
і він помститься, дайте тільки строк!

Так, дайте другий строк! Гайда́ до «Дії»:
там вибори відбудуться ось-ось!
Він сто мільйонів «лайків» там нариє –
тоді ми хробачків і наїмось...

(Січень 2026)
а-а-а-а-а-а-а!

Друзі, що скажу я вам:
Люди, звірі, зорі,
Воскурімо фіміам
Самохвалу Борі.

Вклякнім, хоч не кожен звик
Буть м'якішим вати.
Ми не годні черевик
В нього цілувати.

Ви погодьтесь, він сильніш
За Костенко Ліну.
Геніальний кожен вірш
У Пегаса сина.

Руки вгору піднімім,
На коліна вклякнім.
У захопленні німім
Богові подяку

Ми воздаймо, що послав
Із небес високих
Він ПОЕЗІЇ п осла,
Нації пророка.

Треба дати ось тому
(Що не твір - "нетленка")
Ще й за кожен вірш йому
Нобеля й Шевченка.

Бліднуть навіть і вони --
Заздрять на тім світі...
Тра чіпляти ордени,
Розсипати квіти.

І на тілі всім - вінки
З лавру - в центрі, скраю.
Навіть фігові листки
Лаври прикривають.

Хвалить завжди себе сам
Щиро і завзято.
Аж сміються небеса
Й медалі чіпляти

Місця спереду нема.
Що ж робити, люди?!
Та нічого, то дарма --
Ззаду місце буде.

На сідниці ми ясні
Повісим на боці.
Сяють хай тобі й мені
Й Парнаському Доці.

Друзі, станьмо дружно в ряд --
П'яні і тверезі --
В чергу -- цілувати в зад --
Велетня поезій.


...Отака благая вість
Прийшла у лікарню.
У палаті номер шість
Святкують шикарно.

23 січня 7533 р. (Від Трипілля) (2026)

***
А гарячка біла в білім домі
інфікує цілий білий світ...
у дурдомі цьому,
як відомо,
оселився демон із боліт.

***
А знання, наука та освіта
втратили позиції свої.
Управляє світом
не еліта,
а злочинні виродки її.

***
А люди переконані у тому,
що світ рятує неземна краса.
Це аксіома,
хоч і невідомо,
кому і що диктують небеса .

***
А гучні заяви та істерики
ширяться кур’єрами кремля,
ніби, ізотерики
Америки
знають, куди котиться Земля.

***
А коли мине руде, зелене
й голомозе, то й війна мине,
шоуменів
поженуть зі сцени
і земля полегшено зітхне.

***
А ті, що прислуговують скотині,
не визнають ніякої вини,
але повільно,
навіть, божевільні
до тями прийдуть протягом війни.

Будущина
А Капітолій окупують мавпи,
Гренландію, мабуть, якісь сатрапи,
а Банкову – комедіанти зе,
куди кацапи
засувають лапи
пузатої рудої шимпанзе.

01/26

Писати сонета - це мука,
Вже краще сапать буряки,
Чи підгортати картоплю,
Чи збирати жуки.

Буває, напишеш сонета,
Глядь- а воно ж не сонет!
Й рука мимоволі підносить
До скроні важкий пістолет.

Тому не пишу я сонети,
І це - мій великий гріх,
Я б написав їх з десяток,
Якби я писати їх міг.

А я їх не можу писати,
На них в мене не стоїть,
Хоч, може, колись і встане,-
Будьласонька, потерпіть.

Я закоканий в Тетяну,
От мені морока -
Заражать її не стану --
Власним гоноркоком.

Вірш писати поможу я --
Бліх половлю поки.
Хіть свою я замаскую --
В критиці ж бо - дока.

Дока, дока, доканаю
Слова простирадлом,
Доведу її до краю,
Або ж буду падлом.

Горе-критик - мені кажуть!
Дайте краще спокій,
А то буде, кодло враже,
Ще й око за око.

Я закоканий в Тетяну,
Гімна їй співаю,
А для інших ні, не стану -
Гімна розкидаю.

Я -- актор багатоликий --
Як гальюн, глибокий.
Думки я гігант великий --
Дока гімноокий.

21 січня 7533 р. (Від Трипілля) (2026)

Пливу Ахеронтом у тихім човні,
І страшно, і боязко дуже мені:
А раптом оте? А раптом осе?
Ніхто не врятує мене й не спасе.

Сусід мій праворуч сидить в темноті.
Від страху у нього бурчить в животі.
Він теж в невідомість пливе, як і я,
Мабуть, як і я, согрішив дох...

Холодна-аж чорна вода Ахеронта...
Я так і не зміг побувати в Торонто!
Так жаль мені свого земного життя,
Пливу Ахеронтом кудись в небуття...

Я так і не встиг скуштувати лангуста,
Не встиг ознайомитись з прозою Пруста.
Не був у Лос-Анжелесі і в Сан-Франциско,
Пливу Ахеронтом. Кінець мій вже близько.

А що там в кінці? А чи пекло, чи Рай?
Спитать нема в кого. Хоч в човна питай.
А човен мій тихий, а човен мовчить,
Та й пізно питати: вже фініш за мить.

Нарешті з'явилося світло в кінці,
Заграли відбиті стократ промінці.
На радощах ми обнялися з сусідом:
Ми в Умані, брат, а не в царстві Аіда!

Я такий талановитий,
Що самому дивно,
Це ще змалку відчував я
Інтуїтивно.

В мене сумнівів нема,
Впевнений щомиті,
Що усі мої вірші
Є надталановиті!

Що не вірш – то діамант
В короні укрсучліту.
(А також прозу я пишу,
Теж надталановиту!)

З ніг до голови я весь-
Суцільні таланти,
Навіть клякси, що я ставлю,-
І ті бриліанти!

Зацініть:я написав
Віночки сонетів,
Та таких,як я, у світі
Нема більш поетів!

В книзі Ґіннеса мені
Буде надто тісно,
Так що вносити мене
В ту книгу запізно!

Правда, є одна ідея,
Її – nota bene:
Оту книгу Ґіннеса
Треба внести в мене.

Бо я ж один такий поет
На цілій планеті!
Я– Poeto Sapiens,
А всі решта – йєті.

Але є в моїм житті
І прикрі моменти:
Не дають мені спокою
Кляті конкуренти!

Вони сміють роззявляти
Поганого рота,
Критикують мої вірші,-
Хіба ж не сволота?

Заздрять, заздрять всі мені,
І справа, і зліва!
Та ж і як мені не заздрить?
Я ж такий красівий?!

Живу я, мов серед вовків,
О Боже ж мій, Боже!
Мені б за вредність молока
Чи хоч би морожене…

Ярослав Чорногуз

КОХАННЯ! ПОРЯТУЙ!

У день Подяки чарівний
Вертаєш ти мені надію
На ніжні пестощі весни,
І я від щастя тихо млію.

Не вірю ще, увесь тремчу,
Навколішках стою і каюсь.
Сльоза непрохана в очу --
Мов крик німотного одчаю,

Що переповнював ущерть,
І душу випікав од болю.
І вже, здавалось, хижа смерть
За цю розлуку - вирок долі.

Без тебе білий світ зчорнів,
В безодню кинув підземелля.
А ти всміхнулася мені
Ясних очей сяйливим хмелем.

І я воскрес у мить святу,
Від того - з піднебесся - знаку,
Кохання, Боже, порятуй!!!
Найвищу склав тобі подяку!

11 січня 7533 р. (Від Трипілля) (2026)

дружня гумореска Олександра Сушка

Рятувальник

У день Подяки стрівся Вій,
Підняв з очей кошлаті вії
І каже: - Гей, поете! Стій!
Давай скубнем з Пегаса пір'я

І пахітосочку одну
На двох воскуримо поважно.
Не стій стовпом! Хутчій! Анум,
Лови, не гайся, шкапу вражу!

Я ж від перестраху тремчу,
Не маю сил гукнути "Пробі!"
А кінь під пахву суне чуб,
Аби чухнув його по лобі.

Шкапину відганяю геть,
Шепчу: - Лети, лети на волю!
І вже здавалось, люта смерть
За цю розлуку - вирок долі.

Ще б мить - і взяв ножа до рук,
Але Пегас як із турелі
Влупив копитами мару,
Що й луснула б гранітна скеля.

Розбатував ще теплий труп,
З кісток обдер хутенько мнясо.
Шашлик із Вія на парУ
Готую. Віршик - для Пегаса.

12.01.2026р.

Вечір.
Ваш корпоратив.
Всі чекають
Дивних див,

Хоч і знають:
Див нема.
Просто грудень
І зима.

Старий Рік.
Томатний сік.
Зимний вітер.
Джин Біфітер.

Ось нарешті
Цей момент:
На екрані
Президент.

Обнадіює
Людей.
Каже: буде все
Окей!

Каже:
Ворогу капут!-
Випиваєм
Хором брют.

Починаємо
Гуляти.
Налягаєм
На салати.

Шуба. Олів'є. Мімоза.
Коньяку ударна доза.

Сало. Шинка. Ковбаса.
Скумбрія. Лосось. Хамса.

Шпроти. Каперси. Маслини.
Традиційні мандарини.

Зміна посуду.
Гаряче.
Пара тостів
За удачу,

За жінок,
За перемогу,
Слава зесеу
І Богу!

Чарка "з перцем".
Огірок.
Хтось ввімкнув
Тяжолий рок!

Дискотека.
Дикі танці.
АББА. Сандра.
Італьянці.

Модерн Токен.
Арабески.
Пугачиха.
Анне Вескі.

Світло вимкнули.
Тривога.
Знову всі
Згадали Бога.

Апельсини. Кальвадос.
Гра у покер. Дід Мороз.

Подарунки.
Вінігрєт.
Несподіваний
Міньєт:

Хтось тебе
Хотів здавна.
Байдуже,
Що в нас війна:

Поки темно,
Поки хміль, -
Перепон нема.
Є ціль.

Час біжить.
Минає свято.
Щоб добру не пропадати-

П'ємо рислінг і тамянку,
Цього в нас добра до ранку...

Тануть в темряві години,
Сон заповнює щілини.

І зника казковість миті,
Хоч столи іще накриті.

Є ікра - така й сяка,
Є салат із буряка,
З м'ясом кручені млинці,
Деруни і голубці!

Світить, блимає ялинка,
Зачекай! Іще б хвилинку
Перебуть в цій атмосфері,
Зачини щільніше двері!


Та - хтось напився.
Хтось блює,
Переївши
Олів'є.

Ранок січня.
Все - з нуля.
Чорна кава
Не вставля.