Де ще вчора сніг лежав по коліно,
Там сьогодні плаче жайвір над млином
І чекає на пожовклу весну;
Я ніколи в ніч оцю на засну.

І блукатиме самотній злодюга,
Розтиняючи і кості, і плуга,
І не вродить більше спілий врожай,
Тільки сонця із безодні хапай.

А чорти тепер дешеві, глевкі,
Всі вже чубляться, й тонкі, і пласкі,
В оно врем'я був і гаспид, і Бог,
Тільки я — старий нікчемний Сварог.

За вікном і сонцецвіття, і млин,
І життя п’ятизавимірний плин,
По мені стікає струмінь води,
Я вродився не туди й не сюди.

І за пашнею розкинувся брід,
Хуртовина замітає мій слід,
І не буду я чекати на день,
Як мій сад — це тлінь пожовклих пісень.

Чому холодні стали твої руки?
Чому не чути голосу твого?
Чому не чути серця твого стукіт?
І вже навіки зупинилося воно.

Над тілом твоїм вже сира земля.
Хтось принесе для тебе свіжі квіти.
Та тільки плаче матінка твоя,
Бо важко смерть твою їй пережити.

Минають дні, а ти вже не прийдеш.
Й не зможемо з тобою говорити.
І не подзвониш, не напишеш SMS.
Й на пиво вже з тобою не сходити.

Як дивно смерть твоя прийшла для нас
І як злий жарт, ми вірить не хотіли.
Й банально говорити ці слова,
Та ми по своєму тебе усі любили.

Життя твоє тобі байдужим стало.
Так жаль, що мало в ньому ти прожив.
Чом воно рано так тебе розчарувало.
Й безповоротно ти його розбив.

Примножуються
сім`ї бджіл,
зростають тигрів
популяції.
А замість інтегралу школярі,
вивчають... євроінтеграції.
Околиці столиці - у облозі
Чупакабри!
Зате в техробітниці школи - зась
нової швабри.
А вчора вгледів привида Європи - ліз
в маршрутку!
Довештався бідака... Розчавили хутко.
Стонадцять ліктів - то
страшнюча сила.
А як зробити, щоб бабуся
місця не просила?
Щоб на руках дитя у мами
не кричало?
Щоб місць на всіх
сидячих вистачало.
Щоб не дурили
земляків "ковбасовали",
в ситро отрути-барвників
не додавали.
Потроху добираються й до
хліба...
Мов за Шевченком:
"подуріли" ніби...
Вас пронесе,
нехай для когось смуток.
Понад усе - отримати прибуток.
А там - хоч не рости тра...
...Колись оте кіно скінчиться, і субтитри
ряснітимуть собі,
від прізвищ в рамках...
Нехай хоч їсть народ,
нехай хоч плямка...

02.09.09

Я не хочу мріяти – мрії збуваються
Я не хочу вірити – віра ламається
Я не хочу думати – думка міняється
Я любити не хочу, бо кохання вбиває нас

Я не знаю що завтра для мене чекати
Я й гадки не маю , що від долі бажати
Я зовсім не знаю в яку сторону йти
Коли в серці лиш біль й гіркий смак пустоти

Кожен день однаковий, графік в нього простий
Кожен день чорно-білий, просто сірий якийсь
А ти й гадки не маєш, де ж ті фарби узяти
Щоб у барви яскраві кожен день малювати

І тече ця ріка , поступово ламає
Забирає життя , і тебе не питає.
Не дає тобі шанс щось вернути й змінити
Не дає тобі право по своєму жити.

Хочу бути дельфіном,
щоб з хвилею битися….
Мовчання – через коліно:
і золото стало крицею.

В церкві службу відстій,
Свічки горять, як затіва,
за здоров’я і упокій
справа і зліва….

В кишені три гривні є –
дай жебракові, чуєш?
Хай на здоров’я проп’є –
хоч одного врятуєш…

О… комплімент… Це так приємно…
Їх хтось придумав не даремно.
Законна форма лестощів. Відтак,
Від компліментів навіть чорний грак
Враз почувається неначе пава – яскраво.
За компліментами ховаються… Цікаво,
Яку мету ти маєш за словами,
Як стелиш лестощі на відстані між нами?
О… комплімент! Це так приємно…
Якщо мета потрібна нам взаємно.

Була вона мідна
іржавоволоса
курила лиш slimзи –
легкі папіроси…
її так любили матроси!

натужливим поглядом
поїла та їла…
ламала формати
душі і тіла

і Феніксом з попелу
вставала щорання
її так хотіли…
всім треба кохання

лиш сотня зелених
за гріхопадіння…
ще сотня додасться
за збочені вміння

а може…
талант в неї був
до поетики?
зворотів риторики?
канонів естетики?

до чого ж нудярська
й злиденна риторика
цього соціального ролика!
розкрити недоліки...?

вона була мідна
іржавоволоса
курила легкі папіроси
і тіло її
на смак абрикоси…
її так любили матроси!
2009

І переконують красуні: "Щоби з нами
було вам легко, тепло - мало імпозантно
перебирати-грати-ніжити словами!
Серця втішаються лише ділами!.."
Діла ж їм видимі у кожнім чоловіку!..
Чому тоді їм раз-у-раз досадно
у мужі власному надибувать каліку?





© Copyright: Володимир Ляшкевич, 2009

«Порожнє ліжко – за тебе, мила!» - ото так да …
Смакую вірша, прикривши очі - не молода,
та все ж бо жінка, якій кохання – не звук пустий .
І серце б’ється, і вірш здається…ну… не чужий.
Збираю душу, щоб мандрувала десь у астрал,
бо тут же вірші за почуттями – прям серіал.

Астрал – це боже
і прекрасне,
і лізуть всі туди без мила.
Туди, я думаю,
це ясно,
і я потрапити хотіла.

Аж раптом бачу, під віршем нижче, є коментар:
«Я сам дивуюсь на цю дурницю, що написав!»
Усе. Нокаут. І я без тями, бо цей удар -
наче коліном куди не треба - в астрал попав.
Яка халепа. Ну ти ж бо, жінко, і наївняк.
Чоловіки ж бо жонглюють словом… ну просто так.

Та біс в ребро
тобі, поете,
ти може й гарний, чоловіче,
та за облом
такий з астралом
тобі подряпала б обличчя.

Кров твоя – кавунова м’якоть
Ребра – решітка на вікнах дому
Забуті слова проростуть м’ятою
Наллються у склянки міським водогоном

А тіло – простий автомат із кавою:
Закинеш гроші – отримуєш напій.
Я вчора дивився кіно Куросави
Довго закони вивчав… Хамурапі

І усвідомлював сутність жіночу.
Прозріння бахнуло, наче молот:
Жінка схожа чимось на тамагочі
Хіба що швидко не дохне з голоду,

А так: пониє, поспить, побавиться,
Побачить, що без уваги – і піде.
Сам же кусатиму себе за палець,
Кричатиму: жінки – Гетери або Ізіди?

Вона ж зустріне мене й спитається:
Ну що там, як там, знайшов чи іншу?
А я, побачивши з нею китайця
Промовлю: Господи, дай їй грішній

Простого китайського чи то щастя,
Чи що в комуністів це по фен-шую?
Краще було би не зустрічатися,
Бо от сиджу тепер, плачу, віршую,

Мізкую, чи буде їхня дитина
Цілком нормальним громадянином?
А не якимсь неякісним хунвейбіном,
Що пустить кулю у спину мамі,

І потім чхатиме на традиції,
Не вдома їстиме, а у фаст-фудах
Споганить мову, а їй по пиці
Ніхто й не дасть за такий проступок.

Ото залазить таке у голову,
Коли з образи відвернеш спину.
Тоді притиснусь до тебе голим:
«Пробач. Відроджуймо Україну!»


12.08.09

Проґавила... Вважай мене немає
Серед панянок в пишних горностаях.
Банальна пісня: не внесли до списку,
Мабуть, боялись розголосу. Риску
Підвів швейцар. Завжди когось підводить,
Від шефа до клієнтів, і нагоди
Відтоді годі кращої чекати,
Як милості порожніх банкоматів.
Тому не варто опускати планки,
І пальчиком до губ держу мовчанку
У пошуках скандальної родзинки,
У сподіваннях прикрої заминки...
Напередодні цілу ніч не спалось
І навіть тема визріла „така ось
Біда на ексклюзивні босоніжки—
Вибоїни червоної доріжки”.

«Вы любите розы?
А я на них срал!»
В. Маяковский

Не треба мені тюльпанів –
а сотню їдких помад
аби малювати п у т а н у
царівну тілесних принад.

Медового голосу хочу
імбиру 100 грам і пломбір
малюю помадою очі
щоб виїла хтивості зір.

Малюю помадою тіло
подай мені, може ще туш
чекай, сподівайся на диво
та серця мого не руш.

Не чіпай його ніжно руками
поцілунків з повітря не жди
під ногами – моїми ногами
свою душу мені не стели.
2009

Місто заміниться містом,
Порожнє ліжко – пустим.
Вечеря – звичкою їсти,
Повечір – розшуком змін.
Речі народять речення,
Упишуться в інтер’єр.
Дів проведуть приречених
Гаремом гарних манер.
Діви засвітять звабливо,
Вади – на буден день.
І роздадуть, як яблука,
Фальші курних пісень.
Діви захочуть розкоші,
Подвигів. Сліз. І десерт.
Запроклинають пошепки
Вроду, народження, смерть.
Ліжка застелять ранами,
Сном без зливання рук.
Сон надійде під ранок:
«Дощ. Біжимо! Цілуй…»

2007

..Я встретил его у закройщика камня -
стоял перед зеркалом гений;
хотел он, чтоб мерку сняли с него...
для будущих поколений
Жак Превер «Великий человек»

...Нанизуючи на перо слова,
Які чомусь виринають з моєї пам’яті,
Я іноді думаю раптом: “Овва!
Кому тепер поставлять у державі цій пам’ятник?”

…Бо каже на майдані до Тараса Богдан:
- Дивись, знову мітять капустою,
В те місце де стояв бюст «вождю могікан»,
В те місце, де тепер пусто...
Послухай, Тарасе, ти мені поясни,
Навіщо жбурляти капусту,
У гріб, який вже й так давно перегнив,
У місце, в якому пусто?...

- Послухай, Зіновій, ти вже тут літ триста,
Та маєш якусь дивну вдачу...
Бо ж якщо капустою чоловікові в писок,
То можна ж отримати здачі!..
Ти ж бачиш, нема ні поляків, ні турків,
Ні татарви, якщо я ще при пам’яті...
От і жбурляють капусту, придурки,
В те місце, де був бюст чи пам’ятник...
Добре, що в них ще хоч трохи є глузду!
Не дай Бог, прийде «новий воїн»,
І стане метати зігнилу капусту,
У місце, в якому також буде пусто,
Туди, де були ми з тобою!...

...Нанизуючи на перо слова,
Які чомусь виринають з моєї пам’яті,
Я іноді думаю раптом: “Овва!
Кому ще розвалять у державі цій пам’ятник?”

Кумпала Вір,
м. Хмельницький, 10.09.2007 року

Вот это я, дикая птичка, я родилась поэтом
Зимой я улетала на юг, к вам возвращалась летом
Вот это вы – воробьи на проводе
Круглый год веселитесь в городе
С интересом внимаете моим рассказам
Я грустно завидую вашей жизни проказам
Я попрошусь с вами на зиму
Вы в ответ – не хватит мне силы
Я как всегда соглашусь и красиво так охну
Пока однажды не останусь и сдохну

аптечка,
перша медична допомога,
пігулка швидкої дії...
і все це - я,
бо рятую одного чоловіка
від самотності,
відчаю,
провалля (або бетонних стін)
обставин.
а може то він рятує мене
від провалля (або бетонних стін)
обставин,
відчаю,
самотності.
і саме він для мене -
пігулка швидкої дії,
перша медична допомога,
аптечка...

колись ми це називали
любов
а тепер навіть язик не повертається
так сказати
усе стерлося
самотністю
відчаєм
проваллям( і бетонними стінами)
обставин

колись кожен мав здоров"я
і щирий сміх
а тепер має лише
медичні засоби
для боротьби із хворобою:
аптечку
першу медичну допомогу
пігулку швидкої дії....

Я не встигла до світанку
прихопити сон з собою,
одинока біла чайка
пішла в море з головою...
Бог з тобою
до цієї миті був на крилах...

Нас вже двоє!
Двоє хвилею накриті,
сіллю вмиті.
Біля тебе я на дні
кілька днів
отого щастя і спокою,
і тихенькою ходою
я втечу...

Я не встигла до світанку
попрощатися з тобою.
Одинока біла чайка
теж під воду з головою,
з диким криком...
Я із віком
перестала
босоніж піском гуляти,
в море чайкою пірнати
й на світанку зустрічати
мокрі хвилі...

Я стомився.
це небо… це дрантя…
хмари смогу і купа лайна
ну навіщо я всім обіцявся
не курити, не пити вина

Всі повчали мене, як хлопчину:
«ну навіщо тобі це питво?
схаменися нарешті, дитино
і навідайся в рідне село»

Ну не треба, я дуже хороший
хоч люблю цигарковий дим
а вина не люблю анітрохи
щоб не спитись таким молодим

Я люблю свою гарну дружину
за уста її ніжно-хмільні
не мордуйте в мені ЛЮДИНУ
за провини мої смішні.
2009

Я розчесала
Волосся хмарині
Червоним гребінцем.
А там, де сивина сходу,
Лишила килим
Устлів рясних.
На сльози неба відповіла
Посмішкою веселки
Бабиного літа.
Я Осінь... Я Пані...
Крадійка Літа...
Не судіть мене
По теплих ненароджених днях...

При владі всі тепер хороші,
У вишиванках всі вони...
Якби ще їм не красти гроші
З кишень народної казни.

При владі всі тепер хороші –
Пухнасті, білі, золоті...
Але, якби не крали гроші,
То не були б такі святі.

При владі всі тепер хороші,
Та в бур’янах державний сад...
Понапихалася за гроші
Силенна сила до посад.

При владі всі тепер хороші...
І хто до влади не прийде,
Він із бюджету наші гроші
Собі в кишеню покладе.

Літо:
мурахи відрощують крила -
хочуть летіти -
прозорі блискучі крила -
летіти у вирій -
це так романтично, ах! -
ви бачили в небі
ключі крилатих мурах?

Как меняю валюту в банках,
Обменяю себя на Вас.

Я на пишность своей осанки
обменяла Ваш третый глаз

григорій іванович любить вранці грітись на сонці.
підставивши йому жовті ребра та сиве волосся
на грудях і ногах руках
втискує пергаментову шкіру спини та плечей
у прогріте дерево лавки.
звикло читає місцеву пресу
і трохи злостиво коментує вкрай недолугі кроки влади
най би вже сі повсирали нарешті до курвимами
його дружина марія степанівна
підтакує йому із прочиненого вікна
вона погоджується
що буває вкрай рідко тому особливо цінується
най би мама їх висцяла по кропиві
найдухів франсуватих
газет вона не читає

Якби ти мала автомата,
Була б за все мені розплата.
Я йду і знаю, в чому винен,
А ти стріляй мені у спину,
А хочеш – просто серце вийми.

Та тільки б не дивитись в очі,
Бо видно в них, кого я хочу.
Та тільки б не дивитись в очі,
Бо ми задушимось в обіймах.
Стріляй чи просто серце вийми…

І за любов була б розплата,
І я зронив би кров солону,
Якби ти мала автомата…
А так – лиш пилочки для нігтів
І пляшечки одеколону

Мою свідомість ґвалтує телевізор
Жорстоко, в розкарячку, і не щадно
Лежу пом’ятий в ліжку
І мрію про теплу вану

Не можу я поскаржитись на нього
Не в міліцію, не в прокуратуру
А лише натискаю пульта,
Знімаючи напругу!

…Політик, всівшись за трибуною вальяжно,
Глитає час, перегортаючи газету…
Краватку модну вивільняє пальцем всує,
І так, між іншим, вкрившись потом, голосує…
Здавалося б, ну що мені до того?...
Політик, це ж не Бог і не Дорога…
Але одна деталь… Одна деталь – газета,
Оце так папараці! Схоче – зловить!...
Політик…Рада… І газетний заголовок:
«Чому не вільно божевільному поету?»

Кумпала Вір, 12.06.09р.,
м. Хмельницький

Когда вам серебро пытаются затиснуть вместо золота,
Когда серпом тупым по наковальне лупят вместо молота,
Когда в огонь, чтоб потушить, вливают только спирт горячий,
А немощного человека бьют за то, что он лежачий, –
Подумайте: давно ль средневековье так минуло очень,
А тот космический прогресс, какой столь скоро нам пророчат,
Так близок? Чёрта с два! Услышьте, о безумцы, это слово:
Мы лишь из неолита делаем свой шаг к средневековью.

Гірко від того, що біле зробилося чорним.
Ви, хто вгризаєтесь в нерв й випиваєте кров,
Нащо до мене йдете? А пішли бо ви «к чорту»,
Знову, і тричі, й вовіки ідіть собі знов!

Вам не здолати мене і не випити крови.
Житиму так, як хотів і як Бог написав.
Бийте, стріляйте, руйнуйте, викопуйте рови!
Я собі йтиму, нехай би вас дідько забрав!

Ви, у труні, мов мерці, все чекаєте чаду,
Хочете світ замінити на врізаний тромб
І, причаївшись, зірвати його під браваду
Пафосних слів і каміння з розірваних бомб.

Пийте-гуляйте, мерці, а мене не чіпайте.
В силу вогню вам ступити не дасть амулет.
Геть забирайтесь, як втратили душу! Зникайте!
В людських обличчях почвари ламають хребет.

Лезо меча просіче демонічне повітря.
Вийдуть замучені жертви диявольських мес!
Ви, хто пускаєте слину й жовтасту селітру
Марно готуєте. Я ще не вмер — а воскрес!

Нащо мене зачіпати? Навіщо вам зброя?
Ви, може, серце не втратили в домнах очей?
Люди Христа — тільки юдине плем’я. Вас двоє
В сутності першій, забитій у труни січей.

Гірко від того, що біле зробилося чорним.
Ви, хто вгризаєтесь в нерв й випиваєте кров,
Нащо до мене йдете, не для вас ця аорта?!
Вчора й сьогодні, і тричі, й вовіки ізнов!

„Офіцери не всі солдафони”, -
Випадково розмову почув.
„Хто?
Вони?
Це порядність, реформи?!”
„Не кричить так”.
„Та я не кричу!
Почитайте що пишуть в газетах!
Через них і нестача грошей!
Їх цікавлять зірки, “еполети”
І надумані пільги лише!
Та вони ж “мафіозі” в лампасах!
Почитайте, правдива стаття!”
То був голос, як кажуть, із маси...
То був вирок. Не суду. Життя.
І відводив розгублено очі
Та мовчав молодий капітан.
Не втручався в розмови жіночі ,
Хоч болючим був “ляпас” від дам.
Стиснув зуби і вийшов з вагону...
Що цим людям сказати він міг?
Що отримав зірки і погони
Він за службу. Хіба це є гріх?
Що затримали знову зарплату
І вже в котре позичив на хліб,
Що малі вже не просять у тата,
Коли бачать “цукерковий” кліп...
Було соромно й гидко за пресу,
За оплачену щедро брехню
І газету, що, наче агресор,
В маси кинула “бомбу-свиню".

м. Київ, 1999 р.

Сон у літню ніч академіка На…. лауреата На…, голови На…, дійсного члена На…, etc., etc, etc

Скажи мені, всемогутній Боже,
мені – знавцю гітар і гетер –
на що життя моє нині схоже,
нащо зі мною ти так тепер?

Були ж часи: повага, дівчата,
ну, так, за гроші… Але ж ти знав!
Ех, суча доля-Махабхарата,
хоч головою у власний став!

Ну, так, змовчав, коли слова чекали,
ну, так, на пару своїх доніс…
але ж я потім за гробом ніс кали
і очі ховав від людей униз.

І дім свій – колишній маєток графа –
купив за безцінок (ну, так,– дерибан),
там все, як треба: акваріум, арфа
і металевий під струмом паркан.

Підвалам, що з вогняною водою,
позаздрив би перший пияка – Вакх,
але на питання: «Хто зі мною?»
луна по кімнатах шепоче: «нах-х-х».

Королівський пудель, схожий на лева,
якихось там заморських кровей,
вбачає в нозі моїй королеву
і юза її, як хвойда Бродвей…

А Ти мені – блискавку-листоношу
жбурнув з небес, як дротик у ціль,
дякую красно і більше не прошу
здіймати у відповідь стільки хвиль.

Читаю вкотре – і матом лаюсь
таким, що навіть фікус засох:
«А ми за ціну не домовлялись».
І підпис короткий: Бог.

На конкурс композиторів до гаю
Прибув „музичний геній” із Огайо –
Відомий композитор і митець,
Професор, академік – Горобець.

Його пісні у жанрі „чік-чірік”
Стають „хітами” всюди кожний рік
І внаслідок цих „музо-епідемій”
Він – дійсний член музичних академій
Та голова всіх конкурсних комісій,
Журі престижних і культурних місій...

У гаї тім знаходився і я,
Коли там „розглядали” Солов’я.

-Послухайте, оцей сіренький птах,
Не маючи музичної освіти,
Прислав на конкурс нам свою сюїту!
-Ганьба йому!
-У нього „з’їхав дах”! –
Кричали дипломовані ворони,
Сороки і амбітні горобці –
Відомі в шоу-бізнесі митці....

А чи потрібна Солов’ю „корона”
І визнання від пана Горобця,
Якщо талант – це вищий дар Творця?
Творіть! Не заздріть! Справжньому радійте!
Талант – шануйте... Даром – володійте...

Під неба накривку зірки опалі
покришуться думками у безмежжя,
як пір`я придаватимуть дедалів
вогню словесному.
За звичаєм у нас
весну стрічають на лівобережжі
до того часу як
на грудях зляже наст
і можна легко на живе ступати,
збивати сухостій, з калини
сопілку вирізати, казематом
лякати царство сну.
Триматися в умі
за дольку помаранчі. Нині
правиця правлена
ватагою кумів.
Це панібра(ля)тство, витворене нами,
покличе знов на барикади,
обвішане по совість орденами,
прикрите спинами,
дорогу прокладе
собі і тим, хто пестить владу
хто за христинами
піде – він знає де.
Він знає як і чим з нелюддя люду
тягнути сік, вкладати шпали.
Суд не наважиться, Бог не осудить,
бо весни веснами,
та звичаї у нас.
Полярне літо, осінь вкралась
і так по-рідному
лягає наст.

1 Травня 2009

Роздивляюся світлини,
ковтаючи слину.
Морти-натюр - від кутюр,
гіркоти полину.
Арт-мистецька мішанина,
кострубато-вдала.
Та не знайдеться світлини,
щоб душа зридала!
Нестандартно, згоден, бачу,
пафосом сповито.
Не ридаю - тихо плачу:
не талановито...
Чи то сОбі, з пережаху,
сам здійняв жердину?
Що то є талан, невдахо?
То всі твої кпини...
Грошенят пішло чимало,
на одну оздобу.
І багацько вже придбало,
хоч ціна у лоба,
гамселить, осоловіло,
єврами-нулями.
Кожне себе уявило,
бонзо-королями!
Де ж, сердеги, ви дістали
гламурної пихи?
Ніби ж вчора ще латали
кутюрні проріхи...
Хвацько-влучно "пропіарить"
долоня долоню.
"Тусується" знай, "базарить":
"Ой, ну шо я гОню?"
...А чи ж виходу немає?
Чи ніхто незнає?
"Вихід там" - це охоронець
на двері киває...
...Не піду вже роздивлятись
на оті світлини.
Кожен ладен помилятись.
Не вистачить
слини...

30.04.09

У житті трапляються
Часом неприємності.
Там сусіди лаються,
Тим бракує чемності.
Та, якщо не першими
Ви прийшли до фінішу,
Був один упертішим,
Решта йшла повільніше.

І не варто плакатись
На якісь обставини,
Хто не вміє квапитись,
У житті останнім є.

Час бездумно втрачений
Важко надолужити,
Якщо ви пиячите,
Честь свою паплюжите.
А якщо у цьому ви
Інших винуватите,
І святих не цьомайте,
Бо однак все втратите.

І не варто плакатись
На якісь обставини,
Хто не вміє квапитись,
У житті останнім є.

Кожен від народження
Богом обдарований,
Але не походженням
Шлях до мрій керований.
Тож навіщо люди нам
Зайвим перейматися?
За усе, що любимо
Мусимо змагатися.

І не варто плакатись
На якісь обставини,
Хто не вміє квапитись,
У житті останнім є.

Що найстрашніше у житті? -
Спитав малий у тата, -
Можливо гангстери “круті”,
Що мешкають у Штатах?

Сам вчора бачив у кіно,
В усіх вони стріляють
І за годину в казино
Мільйони заробляють.

Так, синку, є й у нас “круті”,
Та ми дамо їм ради.
А найстрашніше у житті -
Це “вірних” друзів зрада.

Людина, що запалює “зірки”,
Є не завжди яскравою зорею,
Але творцям комфортно біля неї.
Для Ватри теж потрібні сірники.

Та, часом, нам ніяково, коли
Сірник, що вже згорів, себе вважає
За Полум’я, ще й зорі зневажає,
Хоча давно темніший від Смоли.

За гроші купимо усе, -
Доводять “гаманці” пихаті, -
За гроші ректор сам до хати
Диплом престижний принесе.

Це дійсно так, бо “гаманці”
Спроможні стати й астронавтом,
Скупити золото і нафту,
Тримати владу у руці...

Але натхнення Божий дар
І за мільярди не купити,
Як неможливо пісню вбити,
Коли з життя іде Пісняр.

Миколі Луківу

У Вашім прагненні творити –
Бажання з вічним говорити
І словом Зло перемагати,
Якого надто ще багато...

Це Зло – нахабне і крикливе,
Амбіціозне, вередливе,
У чомусь – навіть досконале,
Бо має все – зв’язки, канали,

Імунітети і майдани,
Бо вміє правити стадами,
На бібліях давати слово,
Збрехавши раз, брехати знову...

Ви неспроможні не творити,
Не бачити, не говорити,
І Правді двері не відкрити...
А Зло? – жиріє у „корита”.

Крапля. Остання. Червона.
В келих. Аж чорний. Бездонний.
Випити ртуті з амвона.
Вітер звива вітрогонний.
Втеча. Холодність мовчання.
Мармур по шкірі, мов лезо.
Вирвати шкіру. Здичання.
Бігти. Постійно. Тверезо.
Втеча — єдина молитва.
Варвари будуть за нами.
Світ — марафонна гонитва.
Ми ідемо за світами.
Нас заховай у світанні,
Вітре, холодний і пінний,
Будемо там ми нетлінні,
Будемо сіяти зрання.
Ввечері йтимем. Бруківка.
Зорі. І небо під нами.
Ніч — мов безкровная цівка.
Світ — перехрестя з горбами.
Знаю, ще буде розмаю
в ніч на Купала і повно.
Певно, одвіку це знаю.
Знаю, але невимовно.

Про мій дефолт ти натякнула делікатно:
«Твій курс валюти впав в моїх очах…»
А я ж давав кредити «безвідкатно»,
Влаштовував вечері при свічах,
Я каву в постіль подавав щоранку,
Окремим траншем – ківі й ананас!
В тобі я бачив більше, ніж коханку –
Резерв валютний, золотий запас!
Я розумію, що жорстка всесвітня криза
По депозитах б’є й по гаманцях,
Та форс-мажор твого капризу
Вчинив банкрутство у серцях!
.............................
Я відповім так само делікатно,
Без екстраординарності в очах:
«Ми кризу переможемо приватно,
Без МВФ, і знову – при свічах…»

Якби дустав я мало власти,
То всьо змінив би'м на землі.
Лишúлися б цигани красти,
Лишúли б пити москалі.

Бика не мучив би іспанець,
А здав на мнясокомбінат,
Забув про мафію йтальянець,
Француз — забув би про розврат.

Естонці би дустали крила,
В’єтнамці — мало пудросли,
Корейці очі би розкрили,
А чукчі — в інститут пушли.

Араб — любив би солонину,
Юдак би — не шпекуловав,
Забув би німець дисципліну,
Згадав за неї югослав.

Май мало чехи б пиво пили,
Помив би з милом ся монгол,
І накінець би ся навчили
Мадяри грати у футбол!

Американці позад нафти
Не починали би войну,
І русини, як аргонавти,
Не йшли за щастям в чужину.

І українець би на части
Державу дерти перестав!
На жаль, не маю тілько власти!
А правда, добре, кіть би'м мав?

2004

Пальці притискають
струни
твій дотик
сприймаю як жарт
Тепер, нумо,
змінюймо ролі
Давай!
ти - скрипка,
а я – музикант…
Будеш ТИ тепер чемним,
А я…
ПОКОХАЮ тебе
І…
не витримають нерви
over gamи…
наші..
сумні…
На інструменті порвані струни
Я погралася не на жарт…
Знову змінимо ролі.
Чого там
Іграть так іграть!
Повернулись.
Буду сумною.
Казку на ніч тобі розповім
Та нема спеціального клею
щоб зарадити струнам моїм
Ось така тепер фішка в моді
Що, сподобався мій флеш-моб?
Повторим при нагоді.
І-і-і-і….ГРАЄМО
Знову.
ОП!

Сповільнюється час.
Я зосереджуюся на тобі.

Мене більш нема.
Мене збив автомобіль.

Завмираю і чекаю.
Зрозуміти намагаюсь зміст.
Слова. Нема.
Змісту. Більш Не-ма.

Хтось відчув страждання.
А мені як відчути???

Я у себе питаю й можу себе почути.
Якось дивно, якщо в цілім всесвіті я сама.
Я зійшла з розуму, а мене нема.

Дивлюся у дзеркало.
То як воно, ЯК?

Твій погляд вбиває.
Ти – духовний маніяк!

Що писали філософи?
Про що міркуємо ми?

Ці теми заєлозані.
Про це снилися сни…

Тобі чи мені?...

Я хотіла знати. Де межа почуттям
Коли поверталась безтямна.
зовсім
додому
концентрую увагу на чорному домі,
де кажуть не чують привиди втоми
і питають людей, хто ми?
амнезія
втрата
знайти
пізнати в морі. небі. все банально. так є завжди
лиш парадоксально те,
що віримо!
о боже!
я не бачу хто це
лише чую голос втоми:
хто ви?

Сни мої - то лезо
Я – неприкаяна душа
І знову в пастку лізу
І знову не пройшла

І знову в вирі мчуся
До «світлих» почуттів
І знову не боюся.
Чомусь забракло слів

Чомусь в країні криза
Чомусь таке життя
Чомусь ця паска, мила,
- то моя душа.
І знову всі страждають
І знову я пою
Чомусь ти не заплачеш
Чомусь я так люблю

Органіка. Обірваний зв’язок.
Тепер сама. І хмари посивіли.
У цьому світі день якийсь зіпрілий.
Він дивиться згори на тебе, як втомою убитий вовк.
Тепер сама. Дах трохи заржавілий
Відіб’є краплі мокрого дощу. А був колись сухий
Тоді, коли любили.
Тепер він трохи виє, гукаючи весну
І вию я. В душі. Хоч посміхаюсь.
І змокнуть не боюся, бо іду.
Раніше райдугу у небі роздивлялась.
Тепер не бачу вже нічого, крім дощу.

Картинно вимазав собі свідомість –
вагу втрачає хутко нерухомість,
її саркомно доїдає криза...
Скидайте, наші любі друзі, ризи,
яка правдива та насправді б`юті,
йой, скільки в рідній хаті баламуті –
отої у-ті-тю-ті. Так, по суті,
не хоче горло схнути з кальвадосу,
а лається в мені і крутить в носі.
Народище, ота чавуча маса,
не зчувся – як нема середніх класів,
хрести
угору тягне, як хвости,
на них всю навіслючену еліту.
Ну як мені його переболіти,
своїх синів записуючи в янкі,
зело життя тримаючи у банку,
(а батьківщину – втаєно в коханках).
Дивлюсь і думаю – як далі жити
і вреші блюз у серці розторбити,
історію переписати власну,
де все для мене до нестями ясно,
де я, ще незабутий невіджилий,
батьківську кров вимотую по жилах.
Та тільки там добро, де щирі сльози,
де за словами в душу ходить розум.
Ось і прийшов до себе я зігрітись,
переписатися, переболіти
(той час, коли самотньо чи так само)
у слові "мама".

30 Березня 2009

Ти не любила Шуберта
Проте –
Уміло борщ варила
І любила, любила, любила…
Краса і сила
Не цвіте, –
Як мило Мила
Шуберта ти не любила.
2009

не-божевільна хоч комусь здалась такою
тобі такóж? – не винна я у тім
середньовіччя звивини в житті
сучасному бувають – поза грою!

а ти не хочеш бачити і чути
затулиш вуха і замкнеш вуста
заплющиш очі і… рахуй до ста
який тобі від істини здобуток?

я не-тебе згадаю уві сні
твоїх бо фотографій густо-рясно
і сам ти тут – а йóго кроки рястом
позаростали але пам’ять – ні!

та добре добре я тебе чекатиму
із воєн перемовин перемир’їв
із полюсу північного з екватору
з рівнин гірських хребтів і плоскогір’їв…

чекатиму а ти все не вертатимеш
писатимеш а згодом ніби втомишся
я ж захлинатимуся пам’ятними датами
зриватимусь на схожий тембр голосу

я ще чекаю так тебе чекаю ще
хоча забула колір-розмір-родимки
і вже побоююсь – а раптом не згадається
те все коли повéрнешся не подумки