...Вітрисько нив під музику чиюсь.
Я плакав за вітчизною по ночах,
Відкривши раптом: смерті не боюсь...
Зі Шляху би Чумацького не збочити…

(Ігор Павлюк. З поеми
«Паломництво характерника»)

…Йой, москалики мої, йой, москалики…
Все ви дивитесь на мя, все ви скалитесь…
Я ж у горленьку у вас колом-кісткою…
Я ж в кошмарних ваших снах з Січі звісткою…

…Йой, москалики мої, що ж ви плачете?
Я ж Петром і Катериною позначений…
Колимою і Бутиркою розбещений,
В тридцять-третім-сорок-сьомім перехрещений…

…Йой, москалики мої, все гукаєте…
Все чатуєте на мя, все шукаєте…
А я в чорному яру сірим вовчиком…
На весільнім рушничку чорним шовчиком…

…Я у синіх Небесах Сонцем-Соколом…
Деревлянським комаром в оба ока вам…
Я в поспілих колосках кров’ю-долею…
В білій хаті круглий рік хлібом-волею…

…Пошукайте ж ви мене… Пошукаєте…
Все кохаєте мене, все не каєтесь…
Зірка впала у Дніпро, значить, збудеться:
Все згадається…
Про все…
Не забудеться…

Кумпала Вір,
м. Хмельницький, 23.12.09 р.

Ступаючи обережно, неначе на полюванні,
Бо сльози замерзли на віях, бо віхола-зорепад.
І страшно тонким підборам до крику і до зітхання
Ступати на кляту кригу - і дрібно , і невпопад.

А світ облітає пелюстками і білогривим груднем,
І гуснуть повільно вулиці повінню пишних снігів.
А в пащах холодних міст колії руки студять.
Лиш десять лишилося днів до новорічних див.

Вечір приходить рано з гойним котом і чаєм,
Між макраме сніжинок і пульсами ліхтарів.
Як себе донесеш по сліду слизького відчаю?
Гойя! Дивись не гепнись між межичасся брів.

Наче у сітях рибка, – жінка у ситім снігові.
Ластиться ластовинням морок, морока, мороз…
Мінус тринадцять хутко звіром під ноги плигає,
І не врятує транспорт – проза з найглибших проз.

Врешті, коли, розмазано туш і образа душить
Десь на порозі у вечора з чаєм і гойним котом,
Ти чобітки стягаєш . Пахне лавандово-ружано:
Килиму мідна шкірка , дому живильне тепло.

(Іван Кулик.«Чари осені», Дніпропетровськ, ІМА-прес, 2005)

…Дівчино мила,
Серце зомліло,
Вітер шепоче: «Кохай».
Лиш далиною
Лине луною
«Хай, хай, хай…»

* * * *
Дні пролетіли,
Зрадила мила,
Я шепочу: «Проморгав»!
Лиш далиною
Лине луною
«Гав, гав, гав…»



Іван Кулик. «Чари осені»…

Серцю імпонують
Спалахи кохання,
Серцю до вподоби
Хлюпати добром,
Тож буває прикро
Слухати єднання
Слів таких несхожих:
«Серце» і… «порок».


* * * *
Носу імпонують аромати кави,
Горлу імпонують чарка і шашлик.
Чом же день сьогодні видавсь неласкавий:
Хлюпаючи носом, чхаю в носовик.

А мені ж казали: одягайся, Ваню!
Не форси без шарфа, подивись прогноз!
Тож тепер виходить боком поєднання
Слів таких несхожих: «горло» і «мороз».

Як же їх до біса, слів тих несумісних:
«Гепатит» - «печінка», «серце» і «порок »…
Варто було вчора виїхать за місто,
Зразу ж поєднались «шина» і «гвіздок»!

Розтану сніг, я зрозуміла,
куди я йшла, навіщо мило.
Чому я встала й не піднялась,
чому ж так люди всі сміялись.

Підходить тихо й не помітно,
годинникова, чорна стрілка.
Показує, що час сказати,
чи просто тихо промовчати.

А може встати і піти?
Чи знов благати: не йди, не йди?
А може зникне-це життя?
Чи набридати до кінця?

Вода біжить і чисті краплі.
Розставлять всі крапки під знаки.
Та мило все ж лежить в кишені,
мотузка точить свої скелі.

На мить закрию очі я
і все спочатку, і до кінця,
мине, у моїй голові. Так слизько тут.
Мотузка … Ні-і-і…

Ввірвалися в життя, показали ви дорогу.
Насправді –лишили віри, зламали мої ноги.
Не маю сили йти і рухатися далі.
Хотіла вірить вам, та ви мене дістали.

Лікуєте ви рани, відпускаєте гріхи,
вчите ви нас, як жити, не робити помилки.
А самі ,як гадюки, обв’язуєте шию.
Ви не посланці з верху, ви –диявольські повії.

Дітей вчите з любов’ю, життя прожити в серці,
а самі, ви за гроші, зрадите, відверто.
Не соромно, не страшно, ніхто вас не зупинить.
Та святкувати рано, на всіх знайдеться сила.

Київ
2009 р.

Мої джинси подерті,
Не тому, що зараз така мода.
В них холодно до смерті,
Коли за вікном бліда погода.
Став не страшним мені вітер,
Бо купив на секонд-хенді
Собі цей синій светер,
Шкода лиш, що рукава потерті.
А так майже як новий.
Ще тиждень до стипендії.
Мушу їхати на трамваї знову
І слухати контролерів притензії.
Сьогодні посижу вдома,
Зеономлю на пиві.
А завтра запрошу її додому,
Якраз буде на презервативи.
Коден день на обід
Одна і таж гречана каша.
Ви там у владі щось робіть,
Щоб з кризи вийшла держава наша.

Ходи сюди, мій хлопче, ляж зі мною,
Щоб разом пережити ці морози,
Тобі я стану літом, ти мені - весною,
Ми зробим піснею життєву прозу.

Душа душі торкнеться, тіло - тіла,
А далі все підкаже нам природа -
І поведе твою ще юну силу,
Моя - сорокалітня - все ще врода.

Ця ніч для мене подарує втіху,
Тобі - на все життя психічні шрами,
Пусте... Я совісті сказала "Тихо!
Не маєш права бути поміж нами".

2009

Знову постаті в білому ситцю
прийдуть зранку і скажуть:
«Пора!»
«Уперед по багряному листі.
Уперед! Випий з нами
До дна!»

В мозку сіпалось щось лиховісне:
«не втечу», «не відмажуть…»
«не гра…»
«буду пити…»
«навмисно, навмисно»
«буду пити
налийте вина»
2009

(Юрій Лях. «Дажбожі внуки», Кременчук, 2006)

…Наперекір тобі здіймусь я гордо,
Розправлю плечі від тяжіння літ.
О, доле, знов мені ти кривиш морду,
А я до тебе шлю палкий привіт.


* * *
В поезії я розправляю плечі.
Пишу на біле, без чорновика!
Та доля витворяє дивні речі:
Кривлялась! показала язика!!!

То дулю скрутить, то скубне, то скаче,
І все це – абсолютно без підстав.
Але сьогодні… підморгнула наче…
І я цій морді оду написав!


(Юрій Лях. «Дажбожі внуки»…)

Я випурхну весні назустріч,
В осонні пір’ячко скупаю,
І полечу писать попУрі
Із солоспівів свого краю.


* * *
А я виспівую попУрі.
Нехай оцінить мене жУрі.
А з вами укладаю пАрі,
Що вмію грати й на гітарі.

Стоїть Йорданка…
Втомилася? Сонна?...
До неї зранку –
солона…

Гримить весілля
і небо – присок…
Молоко в сінях
скисло…

блискавка… любка…
черк – крону…
Ніч шлюбна…
червоно…

"Так ніхто не кохав. Через тисячі літ..."

Володимир Сосюра


1

Муж був поетом. А жона Гвіат –
Модисткою пальто і капелюхів.
Він торохтів у рань про “плагіат”,
На свята їхав до сестер у Глухів.
Вона дивилась фото в стилі ню
І мріяла про діточок, сад, сливи...
А в листопаді в ательє забіг співун -
Дверима гепнув... І під шурхіт зливи
Мрійливо запитав: "А хочеш слив?".
Муж - на межі. Ні в бар, ні до спортзалу...
Модистка закохалася до снив...
У серце кобра пристрасті вповзала!
Не мала молодичка тих принад,
Що здатні в кліть зазвати соловейка,
Тож пригадала: муж у снігопад
Вручав їй гімн із келишком глінтвейну.
Підносив екзотично - на свічі.
Співав натхненно. Дав манто з шиншилли.
Потому став шукати хрін, ключі...
Той аркушик на дзиглику лишили.

Гвіат поклала диво те в бісквіт.
Співун його знайшов у перший вечір...
Зрадів безмірно, бо стомився гріть
Невправним юнкам худорляві плечі.

2

У ательє обшарпане "Мечта и явь"
Не понесу ні шовк, ні твід, ні байку.
Гвіат раює у котеджі солов"я.
Рік вишиває бісером фуфайки...


2007-2012

В москалі, в москалі, в москалі.
Чую стукіт вагонних коліс.
А мене роздирають жалі,
Випадково сюди я заліз.
І чому мені там не сиділось
Де дівчата, ковбаси й вино.
В ВеДеВе бач йому захотілось,
А бодай його тричі в багно.
Приготуйсь! - загуділа сирена.
Випускний мені дав копанця,
Коси дибом і серце шалене,
Вся надія на милість кільця.
Парашютику ,милий, відкрийся!
Приземлюсь дам тобі п'ядестал.
Та бодай його , щоб я сказився!
Боже милий, щоб я не конав!
В москалі, в москалі, в москалі.
Чую стукіт вагонних коліс.
О вагони, вагони зелені,
Краще б вас я пустив під укіс.
Далі все пам'ятаю в тумані,
Стрільби й крик в стоголосе УРА!
Поверни мене Боже до мами
Каюсь я й сповідаюсь в гріхах.

12.09.1993

Без тебе я - в анабіозі.
Без тебе – летаргічний сон!
Стою з букетом на порозі
У косметичний твій салон.

Ти неприступна недоторка,
Незмінно модна, от кутюр.
Наводиш кожного вівторка
Свій манікюр і педикюр.

Тебе вигулює ротвейлер.
А ми збиралися гульнуть…
І я, багатий, мов Рокфеллер,
У кулаці півсотні мну.

Біжу, пришпорюю планету.
Ти знову зникла, як міраж!
Телефоную:
-Де ти? Де ти-и-и?
-Привіт! Я тут. Приходь на пляж.

До тебе підпливаю брасом,
В душі співаючи пісні.
А ти… пірнула із Тарасом!
Вже в аквалангах десь на дні!

Ах ти чудовисько лохнеське!
Чому ти дражнишся на зло?
Сама ж писала есемеску,
Що буде краще, ніж було.

Але ж були колись моменти…
Серця забились в унісон,
Й мені казала компліменти:
«Ти приставучий, мов гудрон»!

В мені вібрує кожен атом.
Молю тебе сказати «так»!
Ти знову клацнеш дипломатом:
-Ну, я пішла. Пока, дивак!

А за вікном летять лелеки,
І малюків комусь несуть…
К бісам! Іду на дискотеку,
Пора спізнать жіночу суть.

А там знайомі: Зойка й Настя.
Кричу: «Бон жур! Парле франсе?»
Та Зойка зойкнула від щастя,
Сказала:
- Згодна я. На все.

Та незборимі твої чари…
Я долю взяв на абордаж.
Хто там сказав, що ми не пара?
Я ідеальний твій типаж!

І знай, примхливая чаклунко,
Відчую губ твоїх дюшес!
І в безкінечнім поцілунку
Удвох полинем… до небес!

2009

дощ стукотить зубами о склянку
небо тремтить як пальці зранку
так що там у нас сьогодні на сніданок?
гіркота у роті
поламана сигарета
брудні філіжанки з-під кави
ніби все

А до мене уночі
прийшли вірші,
за життя що написав:
кращі, гірші;
чую: спадщину мою
ділять…
Вірш сказав один, що вмру я
в неділю,
А малесенький вірш
тихо плакав:
«Він за батька мені був
і за матір», –
говорив все як є,
в тому ж дусі…
В мене серце зупинилось –
проснувся…

І день і ніч біжу, біжу,
кручусь, як вентилятор.
В портфелі тисяча адрес –
рекламний я агент.
Усе в диму – не вулиця,
а газогенератор!
На розі пробки розгрібає
очманілий мент.
Димлять жінки й чоловіки,
і хлопці, і дівчата,
Таксисти і артисти,
і члени їх родин.
В колясочках, прокурені,
попискують малята,
А мами, замість сосок,
видихають нікотин.
Та не паліть на вулиці!-
задихано волаю–
Для цього є квартира,
балкон, чи туалет.
А то, як в тубдиспАнсері,
цей кашель дошкуляє,
Руйнуючи мій бізнес -
ПРОДАЖ СИГАРЕТ.

хочеться вірити – плачеш а не
віриш (чому саме так?)
переміряє в душі сонет –
досвідом – самота

надто багато роз’єднує нас
(а більше не бачу причин)
платиш за воду – отримуєш квас
родзинки – замість перчин…

         Иду, иду… Чуть звякает нога. 
         Снега – снега… Снега – снега – снега… 
                І. Северянин, «На Сіріусі» (грудень 1909 р.) 

сніги сніги сніги сніги сніги
іду іду рипить із-під ноги
ні то не сніг – то спогади крислаті…
під ноги! – плаче текст без берегів

іду іду іду іду іду
рипить рипить читай читай читай
крижинку сенсу кинуто – на чай
нетанучий відбиток на льоду…

листопад 2009 р.

Прийшов кум до кума думу гадати,
Щоб оце дружині любій дарувати.
- День народження у неї лише раз у році,
Мушу таке дарувати, що й собі захочу.

Може вудку гарну на рибу ходити,
Або ящик горілки, щоб було що пити.
- Куме а ви їй мопеда купіть тай не мучтесь,
Буде по базарах їздити вам зручно.

-Ні, мабуть сокиру подарую любій,
Буде худнути й рубати, от що треба їй.
-Та ні куме це теж не практично,
Думать потрібно тут економічно.

Подаруйте ви їй цвяхи, молоток, кусачки,
Буде хату майструвати, а не шукать заначки.
Або макитру й баняка великого з гаком,
Будуть вам вареники й палянички з маком.

От так у нас всюди думу тримають,
Тільки про себе й шлунок свій дбають,
А якщо жити хочем по правді,
Думать про ближнього треба насправді.

Йдуть рядками нормо-дні,
кращі серед гірших,
видають себе одні,
а читають інших.

Сніг розтанути не встиг
у долонях Крішни,
ми ховаємо одних,
плачемо по інших.

Обираємо святих
із мільйонів грішних,
нагороджують одних,
пам’ятають інших.

листопад 2009

Вчора кум позвав мене
Випить пляшку «Шардоне».
Досить, каже, погань пити -
Маєм імпортне, міцне.

Осушили геть усе,
А воно ні те, ні се…
Почитали етикетку,
Кум освоїв «ля франсе»!..

Знов пішли по «Шардоне»
До кіоска у турне.
Після третьої не брало,
А тоді …як шардоне!

Кум гука: шерше ля фам!
Знаю я веселих дам.
Значить так: мені Наташка,
Лізу я тобі віддам.

Скажеш їй: бонжур, Лізе!
Натякнеш на же ву зе.
Не зважай на габарити…
Більш не пий, бо розвезе.

Доки ми тих дам шукали,
Пики нам понабивали,
І в міліцію наряд
Запроторив всіх підряд.

Слава Богу, в кума блат:
В нього жінка – адвокат.
І де юре, чи де факто
Визволя нас із-за грат.

Кум правицю їй трясе:
Гранд мерсі тобі за все!
А вона: -Не диш в обличчя!
Самогоном з вас несе.

Нализавсь, як свинопас!
Й не пустила в хату нас.
Довелось нам (се ля ві!)
Ночувати у хліві.

Ох, воно ж таки й дурне,
Оте кляте «Шардоне"

2007

“Зроби так, щоби я почав вірити”
Я. Ґадзінський

Зроби так, аби я почав вірити
в опуклість твоїх сідниць
у малахіти твоїх зіниць
кола раю тобі відміряти
зроби так, аби я почав вірити…

зроби так, щоб я жив без портвейну
без імли на світанку
без цигарки на ґанку
не втікав щосили хайвеями
зроби так, щоб я жив без портвейну…

зроби так, аби я почав вірити
в крихкість мого сумління
у прихід твого потепління
у крихти правди тобою розсіяні
зроби так, аби я почав вірити…

зроби так і я…
почну вірити.
2009

Якщо уважно поспостерігати в світі
за , так би мовити, людською поведінкою -
закономірність ясниться одна :
Усе, що споконвіку робить чоловік,
спрямоване на те, аби заволодіти жінкою!....

Сьогодні ж світ став догори ногами :
Жінки рівняються в званнях й правах з чоловіками,
Чоловіки стають манірними й тендітними жінками.....
Чи є ще якась сила в нас над головами,
щоб розрівняти існування це горбате??
Чи ж незабаром вже почнем родитися
не в лоні мами, а із тата??

Для чого ж світу демагогії,
священні війни, ієрархії, чини?...
Втрачають суть тоді усі ідеології,
якщо із Космосом не звязані вони!!!

Космічні Всесвіту закони
Свідомості розширюють кордони
Тоді стають реальними і ельфи, і русалки, і дракони
І правильно у тілі в нас формуються гормони...
Важливо зрозуміти лиш одне :
Величній Матері Природі є не потрібні наші слізні молитви й рясні поклони...
Якщо досягнем розуміння правди совісті і чистоти.

2009

Та он де ви звірі!
Впивайтеся в шкіру!
Попийте моєї крові невпинні!
А я й не чекала і гадки не мала,
знайшли ви гадюки і все відібрали.
Куди ж ви несете вже тіло холодне?
Вам мало життя мого , звірі багрові?
Стомилася, досить, закрийте у клітці,
вдягніть мої очі в чорні завіси.,
не буду дивитись і чути їх голос,
як ріже байдужість лезом по скроні.
Як боляче можна вдарить людину
не прикладаючи , навіть , силу.
Чому їх пустив ти, а не їнший?
Я знала коханний, невже ти навмисно?
Невже так приемно дивитись на сльози?
Впивайтеся звірі,з мене вже досить!

2008 р.

Прагнем до сонця, обпалюєм крила,
Шукаючи де краща, наштовхнемось на каміння.
Завжди чогось замало, завжди чогось бракує,
своїми ж руками,щастя ми руйнуєм.

Чому ж ми не цінуємо,чому усе не те?
Ми прагнемо покою, та й спокій дістає.
Завжди шукаєм винних, ми в помилках своїх.
За мрії не здійсненні, ми лаєм увесь світ.

Та може просто жити нам спробувать хочь раз?
Без цих порожніх слів, лайок та образ.
Не думати де краще, радіти що вже є.
Життя воно прекрасне, воно у нас одне!


2009 р.

Тобі мозки я полоскала.
І ти мені їх полоскав.
Не до смаку любові кава –
із сорту найгіркіших кав.
То хай тобі твоє воздасться,
мені – моє. І будь здоров.
Від кави збудження, як трясця,
що називаєш ти «любов».

Шлях життя проходить крізь печаль,
А вітер розвіває тихо голос серця,
Полине погляд стрімко вдаль,
І розіб’ється у зачиненії дверці.

Поглянь, як річка протіка понад містами горя,
А ми камінням стоїмо під стінами Гоморри.

Сірчане полум’я розвіє нашу душу,
Заллє солоними слізьми небес .
Тепер пекельне світло споглядати мушу,
Зачинить двері в вічність триголовий пес.

Пройти свій шлях не зміг не озирнувшись,
Не завтрашнім я жив, страждав минувшим.

Чому не зміг я зняти ці окови страху,
Не Прометей я, не несу вогонь.
Залиш мене коли душа бажає краху,
Я просто тінь що дивиться на лінії долонь.

Я не хотів те зробити, що знов наробив,
Я не люблю втрачати своє світло в вогні,
Не бачачи себе йти незнати куди,
Згорати у полум"ї й залишатись в пітьмі.

Втрачати своє цінне в житті я не готовий,
Тримаючи щось у своїх голих руках
Я це не зроблю ніколи - іще раз повторю,
Воно назавжди залишиться у моїх думках.

Бачити весь світ і відчувати його
Набагато цікавіше чим тонути в екстазі,
Непобоятися обрати все і зразу в одно
І стрімко йти все далі й далі й далі.

Я собі пообіцяю один раз і сильно -
Я більше не стану в таке от добро
Я ніколи не стану небесним світилом,
Допоки не піду лиш за своїм єством.

а зранку раптом випав сніг
птахи здивовано дивились
як босоніж ти вийшла в сад
і на стару зчорнілу годівничку
ти кришиш свіжий хлібчик
щедрота рук твоїх
сміх каркітливий
сміх та й годі

ти звала мене сонечко
я звав тебе сонечко
так ми і жили
два сонечка
на спітнілій долоні
божа корівка
полети на небо
дай божим діткам
молочка

Болить і знову вибухає,
Кипить і рветься і кричить,
Давно життя уже немає,
Але вона ще хоче жить.

Коли всі сплять,вона співає.
У білий день вона мовчить,
Та не від страху...Вона чекає,
Чекає вирішальну мить.

Усі сміються-вона плаче,
Нема з ким веселитись їй,
Та не від смутку,бо гаряча,
У вічній гордості своїй.

Несамовита,горда,божевільна,
Відривається під джаз,
І натура в неї сильна,
Не така,як у всіх вас.

Що про неї тут казати,
Не така вона як всі,
Хоч і має свою слабкість,
Віддаватися собі,

Віддаватися природі,
Розмовляти на самоті,
І кричати собі годі!
Годі жити у брехні.

Та брехня це не те слово,
Що підходить точно в ціль.
Егоїзм гризе наново,
Душить,давить,як та міль.

Егоїзм її руйнує,
Самолюбство в дзвони б'є,
Що в середині панує?
Зло? Добро? Чи мабуть все?

Все,що є у цьому світі,
І страждання почуття,
Як боротись? Як з цим жити?
Як іти у майбуття?

Чи закрити на все очі,
Й жити,нібито нема...
Всього того,що так тріпоче,
І рветься,душить...Вона сама!

Сама собі у тмі блукає,
І щось без тями собі внуша,
Вона вихід з тьми шукає,
Бо вона-моя душа!!!

Кохай мене, любий, кохай,
Допоки півні не запіли,
Допоки жадаю, кохай!
Солодким зроби моє тіло.

Кохай мене, любий, кохай!
Уперше – та так, як востаннє.
Хай гори здригнуться, нехай
Сусіди не сплять аж до рання.

Кохай мене, любий, кохай!
Цілуй мене палко у груди…
Ах ти ж комуняка!?. Тьху, ай,
Вернé від такого зануди.

23.06.2009 р.Б.

Де ще вчора сніг лежав по коліно,
Там сьогодні плаче жайвір над млином
І чекає на пожовклу весну;
Я ніколи в ніч оцю на засну.

І блукатиме самотній злодюга,
Розтиняючи і кості, і плуга,
І не вродить більше спілий врожай,
Тільки сонця із безодні хапай.

А чорти тепер дешеві, глевкі,
Всі вже чубляться, й тонкі, і пласкі,
В оно врем'я був і гаспид, і Бог,
Тільки я — старий нікчемний Сварог.

За вікном і сонцецвіття, і млин,
І життя п’ятизавимірний плин,
По мені стікає струмінь води,
Я вродився не туди й не сюди.

І за пашнею розкинувся брід,
Хуртовина замітає мій слід,
І не буду я чекати на день,
Як мій сад — це тлінь пожовклих пісень.

Чому холодні стали твої руки?
Чому не чути голосу твого?
Чому не чути серця твого стукіт?
І вже навіки зупинилося воно.

Над тілом твоїм вже сира земля.
Хтось принесе для тебе свіжі квіти.
Та тільки плаче матінка твоя,
Бо важко смерть твою їй пережити.

Минають дні, а ти вже не прийдеш.
Й не зможемо з тобою говорити.
І не подзвониш, не напишеш SMS.
Й на пиво вже з тобою не сходити.

Як дивно смерть твоя прийшла для нас
І як злий жарт, ми вірить не хотіли.
Й банально говорити ці слова,
Та ми по своєму тебе усі любили.

Життя твоє тобі байдужим стало.
Так жаль, що мало в ньому ти прожив.
Чом воно рано так тебе розчарувало.
Й безповоротно ти його розбив.

Примножуються
сім`ї бджіл,
зростають тигрів
популяції.
А замість інтегралу школярі,
вивчають... євроінтеграції.
Околиці столиці - у облозі
Чупакабри!
Зате в техробітниці школи - зась
нової швабри.
А вчора вгледів привида Європи - ліз
в маршрутку!
Довештався бідака... Розчавили хутко.
Стонадцять ліктів - то
страшнюча сила.
А як зробити, щоб бабуся
місця не просила?
Щоб на руках дитя у мами
не кричало?
Щоб місць на всіх
сидячих вистачало.
Щоб не дурили
земляків "ковбасовали",
в ситро отрути-барвників
не додавали.
Потроху добираються й до
хліба...
Мов за Шевченком:
"подуріли" ніби...
Вас пронесе,
нехай для когось смуток.
Понад усе - отримати прибуток.
А там - хоч не рости тра...
...Колись оте кіно скінчиться, і субтитри
ряснітимуть собі,
від прізвищ в рамках...
Нехай хоч їсть народ,
нехай хоч плямка...

02.09.09

Я не хочу мріяти – мрії збуваються
Я не хочу вірити – віра ламається
Я не хочу думати – думка міняється
Я любити не хочу, бо кохання вбиває нас

Я не знаю що завтра для мене чекати
Я й гадки не маю , що від долі бажати
Я зовсім не знаю в яку сторону йти
Коли в серці лиш біль й гіркий смак пустоти

Кожен день однаковий, графік в нього простий
Кожен день чорно-білий, просто сірий якийсь
А ти й гадки не маєш, де ж ті фарби узяти
Щоб у барви яскраві кожен день малювати

І тече ця ріка , поступово ламає
Забирає життя , і тебе не питає.
Не дає тобі шанс щось вернути й змінити
Не дає тобі право по своєму жити.

Хочу бути дельфіном,
щоб з хвилею битися….
Мовчання – через коліно:
і золото стало крицею.

В церкві службу відстій,
Свічки горять, як затіва,
за здоров’я і упокій
справа і зліва….

В кишені три гривні є –
дай жебракові, чуєш?
Хай на здоров’я проп’є –
хоч одного врятуєш…

О… комплімент… Це так приємно…
Їх хтось придумав не даремно.
Законна форма лестощів. Відтак,
Від компліментів навіть чорний грак
Враз почувається неначе пава – яскраво.
За компліментами ховаються… Цікаво,
Яку мету ти маєш за словами,
Як стелиш лестощі на відстані між нами?
О… комплімент! Це так приємно…
Якщо мета потрібна нам взаємно.

Була вона мідна
іржавоволоса
курила лиш slimзи –
легкі папіроси…
її так любили матроси!

натужливим поглядом
поїла та їла…
ламала формати
душі і тіла

і Феніксом з попелу
вставала щорання
її так хотіли…
всім треба кохання

лиш сотня зелених
за гріхопадіння…
ще сотня додасться
за збочені вміння

а може…
талант в неї був
до поетики?
зворотів риторики?
канонів естетики?

до чого ж нудярська
й злиденна риторика
цього соціального ролика!
розкрити недоліки...?

вона була мідна
іржавоволоса
курила легкі папіроси
і тіло її
на смак абрикоси…
її так любили матроси!
2009

І переконують красуні: "Щоби з нами
було вам легко, тепло - мало імпозантно
перебирати-грати-ніжити словами!
Серця втішаються лише ділами!.."
Діла ж їм видимі у кожнім чоловіку!..
Чому тоді їм раз-у-раз досадно
у мужі власному надибувать каліку?





© Copyright: Володимир Ляшкевич, 2009

«Порожнє ліжко – за тебе, мила!» - ото так да …
Смакую вірша, прикривши очі - не молода,
та все ж бо жінка, якій кохання – не звук пустий .
І серце б’ється, і вірш здається…ну… не чужий.
Збираю душу, щоб мандрувала десь у астрал,
бо тут же вірші за почуттями – прям серіал.

Астрал – це боже
і прекрасне,
і лізуть всі туди без мила.
Туди, я думаю,
це ясно,
і я потрапити хотіла.

Аж раптом бачу, під віршем нижче, є коментар:
«Я сам дивуюсь на цю дурницю, що написав!»
Усе. Нокаут. І я без тями, бо цей удар -
наче коліном куди не треба - в астрал попав.
Яка халепа. Ну ти ж бо, жінко, і наївняк.
Чоловіки ж бо жонглюють словом… ну просто так.

Та біс в ребро
тобі, поете,
ти може й гарний, чоловіче,
та за облом
такий з астралом
тобі подряпала б обличчя.

Кров твоя – кавунова м’якоть
Ребра – решітка на вікнах дому
Забуті слова проростуть м’ятою
Наллються у склянки міським водогоном

А тіло – простий автомат із кавою:
Закинеш гроші – отримуєш напій.
Я вчора дивився кіно Куросави
Довго закони вивчав… Хамурапі

І усвідомлював сутність жіночу.
Прозріння бахнуло, наче молот:
Жінка схожа чимось на тамагочі
Хіба що швидко не дохне з голоду,

А так: пониє, поспить, побавиться,
Побачить, що без уваги – і піде.
Сам же кусатиму себе за палець,
Кричатиму: жінки – Гетери або Ізіди?

Вона ж зустріне мене й спитається:
Ну що там, як там, знайшов чи іншу?
А я, побачивши з нею китайця
Промовлю: Господи, дай їй грішній

Простого китайського чи то щастя,
Чи що в комуністів це по фен-шую?
Краще було би не зустрічатися,
Бо от сиджу тепер, плачу, віршую,

Мізкую, чи буде їхня дитина
Цілком нормальним громадянином?
А не якимсь неякісним хунвейбіном,
Що пустить кулю у спину мамі,

І потім чхатиме на традиції,
Не вдома їстиме, а у фаст-фудах
Споганить мову, а їй по пиці
Ніхто й не дасть за такий проступок.

Ото залазить таке у голову,
Коли з образи відвернеш спину.
Тоді притиснусь до тебе голим:
«Пробач. Відроджуймо Україну!»


12.08.09

Проґавила... Вважай мене немає
Серед панянок в пишних горностаях.
Банальна пісня: не внесли до списку,
Мабуть, боялись розголосу. Риску
Підвів швейцар. Завжди когось підводить,
Від шефа до клієнтів, і нагоди
Відтоді годі кращої чекати,
Як милості порожніх банкоматів.
Тому не варто опускати планки,
І пальчиком до губ держу мовчанку
У пошуках скандальної родзинки,
У сподіваннях прикрої заминки...
Напередодні цілу ніч не спалось
І навіть тема визріла „така ось
Біда на ексклюзивні босоніжки—
Вибоїни червоної доріжки”.

«Вы любите розы?
А я на них срал!»
В. Маяковский

Не треба мені тюльпанів –
а сотню їдких помад
аби малювати п у т а н у
царівну тілесних принад.

Медового голосу хочу
імбиру 100 грам і пломбір
малюю помадою очі
щоб виїла хтивості зір.

Малюю помадою тіло
подай мені, може ще туш
чекай, сподівайся на диво
та серця мого не руш.

Не чіпай його ніжно руками
поцілунків з повітря не жди
під ногами – моїми ногами
свою душу мені не стели.
2009

Місто заміниться містом,
Порожнє ліжко – пустим.
Вечеря – звичкою їсти,
Повечір – розшуком змін.
Речі народять речення,
Упишуться в інтер’єр.
Дів проведуть приречених
Гаремом гарних манер.
Діви засвітять звабливо,
Вади – на буден день.
І роздадуть, як яблука,
Фальші курних пісень.
Діви захочуть розкоші,
Подвигів. Сліз. І десерт.
Запроклинають пошепки
Вроду, народження, смерть.
Ліжка застелять ранами,
Сном без зливання рук.
Сон надійде під ранок:
«Дощ. Біжимо! Цілуй…»

2007

..Я встретил его у закройщика камня -
стоял перед зеркалом гений;
хотел он, чтоб мерку сняли с него...
для будущих поколений
Жак Превер «Великий человек»

...Нанизуючи на перо слова,
Які чомусь виринають з моєї пам’яті,
Я іноді думаю раптом: “Овва!
Кому тепер поставлять у державі цій пам’ятник?”

…Бо каже на майдані до Тараса Богдан:
- Дивись, знову мітять капустою,
В те місце де стояв бюст «вождю могікан»,
В те місце, де тепер пусто...
Послухай, Тарасе, ти мені поясни,
Навіщо жбурляти капусту,
У гріб, який вже й так давно перегнив,
У місце, в якому пусто?...

- Послухай, Зіновій, ти вже тут літ триста,
Та маєш якусь дивну вдачу...
Бо ж якщо капустою чоловікові в писок,
То можна ж отримати здачі!..
Ти ж бачиш, нема ні поляків, ні турків,
Ні татарви, якщо я ще при пам’яті...
От і жбурляють капусту, придурки,
В те місце, де був бюст чи пам’ятник...
Добре, що в них ще хоч трохи є глузду!
Не дай Бог, прийде «новий воїн»,
І стане метати зігнилу капусту,
У місце, в якому також буде пусто,
Туди, де були ми з тобою!...

...Нанизуючи на перо слова,
Які чомусь виринають з моєї пам’яті,
Я іноді думаю раптом: “Овва!
Кому ще розвалять у державі цій пам’ятник?”

Кумпала Вір,
м. Хмельницький, 10.09.2007 року

Вот это я, дикая птичка, я родилась поэтом
Зимой я улетала на юг, к вам возвращалась летом
Вот это вы – воробьи на проводе
Круглый год веселитесь в городе
С интересом внимаете моим рассказам
Я грустно завидую вашей жизни проказам
Я попрошусь с вами на зиму
Вы в ответ – не хватит мне силы
Я как всегда соглашусь и красиво так охну
Пока однажды не останусь и сдохну

аптечка,
перша медична допомога,
пігулка швидкої дії...
і все це - я,
бо рятую одного чоловіка
від самотності,
відчаю,
провалля (або бетонних стін)
обставин.
а може то він рятує мене
від провалля (або бетонних стін)
обставин,
відчаю,
самотності.
і саме він для мене -
пігулка швидкої дії,
перша медична допомога,
аптечка...

колись ми це називали
любов
а тепер навіть язик не повертається
так сказати
усе стерлося
самотністю
відчаєм
проваллям( і бетонними стінами)
обставин

колись кожен мав здоров"я
і щирий сміх
а тепер має лише
медичні засоби
для боротьби із хворобою:
аптечку
першу медичну допомогу
пігулку швидкої дії....

Я не встигла до світанку
прихопити сон з собою,
одинока біла чайка
пішла в море з головою...
Бог з тобою
до цієї миті був на крилах...

Нас вже двоє!
Двоє хвилею накриті,
сіллю вмиті.
Біля тебе я на дні
кілька днів
отого щастя і спокою,
і тихенькою ходою
я втечу...

Я не встигла до світанку
попрощатися з тобою.
Одинока біла чайка
теж під воду з головою,
з диким криком...
Я із віком
перестала
босоніж піском гуляти,
в море чайкою пірнати
й на світанку зустрічати
мокрі хвилі...

Я стомився.
це небо… це дрантя…
хмари смогу і купа лайна
ну навіщо я всім обіцявся
не курити, не пити вина

Всі повчали мене, як хлопчину:
«ну навіщо тобі це питво?
схаменися нарешті, дитино
і навідайся в рідне село»

Ну не треба, я дуже хороший
хоч люблю цигарковий дим
а вина не люблю анітрохи
щоб не спитись таким молодим

Я люблю свою гарну дружину
за уста її ніжно-хмільні
не мордуйте в мені ЛЮДИНУ
за провини мої смішні.
2009