На подорож у минуле немає квитків
Лікар мій каже, що це шкідливо – не варто
Вертатися у місця прожитих життів
Вертати вже спиту порепану кварту

«Минулого не повернеш. Не твоє. Забудь!» –
Спросоння шептали подушка й гіпертонія
Але я уперта то й, може, коли-небудь
Забронювати подорож цю зумію...

Місце гріха – душа
Місто гріхів – планета
Ось допишу віршА
Стану на шлях аскета…

Окіл живе юрба
Помстою і брехнею
Лаю в душі раба
Дряпаю ахінею

Тануть лукаві дні
Ангелом вже не бути
Але печуть вогні
Боляче… не заснути

Вибору суєта
Довго шукаю риму
Липне до слів сльота
Час добігає в зиму…

11.2020

Спи, моя радосте, цить –
бо й простирадло вже спить.

По́душки більш не вищать.
Ковдри посохли й блищать.

Навіть заснуло трюмо,
ані дзеленькне воно.

Сплять туалети і душ,
креми, помади і туш.

Дрихне бюстґальтер в кутку;
й туфлі в відрі в смітнику.

Хай без шпильо́к ще посплять –
поки в ремонт відправлять.

Впро́голодь спить гаманець;
і без зубів гребінець.

Ось зупинивсь, позіхнув
й тихо годинник заснув.

А калатав, голосив,
поки я хату трусив!

Потім заснув табурет,
потім – кастет, пістолет…

Сплять за парканом без ніг
трійко коханців твоїх.

Хто навідру́б, хто під ди́х;
ти не тривожся за них.

Я́ тільки, любко, не сплю,
а стережу і люблю.

Спу́нькай, розпу́стонько, цить –
он котик сіренький вже спить.

Тільки не дуже хропи;
спи, моя радосте, спи.

18 липня 2001 р., Богдани́

Зів'ялі кольори на диво урочисті
в очікуванні дня осінньої пори,
коли сяйне лазур та охра золотиста
і одягне Майдан зів’ялі кольори.

Очікує народ плоди своєї дурі,
обравши на роки в минуле поворот...
тьмяніє знамено із охри та лазурі,
і не відомо що очікує народ.

Линяють кольори нової України...
Вертає доля до нещасної пори
з орієнтиром на підвали і копри...

Іще не змита кров минулої руїни,
не підняли гілля червоної калини,
а на зеленім тлі линяють кольори.

11/20

Пішло в минуле хмуре царство спеки,
і птаство в даль на зиму полетіло.
«Дотримуйтеся заходів безпеки,
дотримуйтесь режиму карантину».

Патрульна поліція знову нагадує:
«Не мчіться з квартир без потреби нагальної!»
Патрульна поліція знов закликає:
«Не пріться з квартир в інфекційні лікарні!»

І чи стихнуть сонячні пісні,
чи розквітне поетично день –
«Одягайте маски захисні,
уникайте скупчення людей,
і тримайте метрів півтора
ту дистанцію, що між людьми»
Стане більше шансів у добра,
і помітно менше у пітьми.

«Недугою щоб не були убієнні –
не нехтуємо догмами гігієни!

У разі погіршення сам’почуття,
у разі високої температури,
ти номер клінічної реєстратури
або телефон медсестри пошукай».

Щоби хвороби у вир не втягнула вас віхола,
щоби душа у захмарні світи не заїхала
і щоби Лета у води сумні не покликала –
«Викличте і дочекайтесь сімейного лікаря».

Я то на ти, то на ви, мій невидимий друже.
Зближує те, що в 2020-ому дуже
тривожними стали мандрівки ранкові,
тебе той – утіленням темряви – ко́від
за світлу, за сонячну віру судив.
У разі високої температури
патрульна поліція тим порятує,
що вмить побудує від вірусу тин.

У разі погіршення сам’почуття,
у разі підвищення температури,
щоб обрій не був безпросвітно похмурим,
ти Герасименка цей вірш почитай!

09.2020

День виборів.
В червоному сільрада.
Безлюддя.
Ранок.
Вестибюль.
Вазони.
Акваріум.
Плакат "Вся влада – Радам!"
Від радіо пострілює Кобзоном.

Петрович.
Бюлетень. (І тута він!)
Кабіна.
Не пише паста.
Дмухаю.
Не пише!
Часу нема!
Уже підсохло сіно!
Хоча б не дощ?!
Бомажку – в урну!
Швидше!..

20 червня 1989 р., Київ

На падолисту буяння поглянь і полинь
Жовтим листочком у вись наддніпрянської сині
Над верховіттям акацій, тополь і ялин
І подивись: засіЯли святково-осінньо
Ті ясени, що засІяли берег Дніпра −
Краплі медові стікають на брили граніту...
Атракціони, алеї, кафе, дітвора:
Озеро сміху сріблясто-дзвінкого розлите!
І, відгукнувшись на той життєрадісний сміх,
Ніжні льодяники - юні берізки і клени -
Що на узбіччях проспектів, провулків, доріг
Вмить спалахнули янтарно - червоно -зеленим.
Місто, мов панна, смарагдову сукню вдягло −
Свіжі газони з габою опалого листя;
Парків корона вінчає величне чоло,
А горобина дарує коралі вогнисті.
Шлейф розметало ажурний околиць і дач,
Пряжкою мосту підкреслило талію вдало...
Зверху накине заводів брезентовий плащ,
Гумові чоботи взує − фабричні квартали.
Ось і готове! У стильнім вбранні "от кутюр"
З вітром у парі щовечора буйно кружляє...
Дощик холодний зіграє для нього ноктюрн −
Вранці умита краса яскравіше засяє.
Через Соборну, Свободи і Лесі проспект
( хай світлофори дорогу йому не утруднять!)
У майбуття відлітає кленовий конверт −
Місто послало запрошення сивому Грудню.

2020

Скажена сучара вкусила мене.
Я вкола зробив, тілько ж смерть не мине.
Медичка-паскуда з чужого села –
назавтра не то́го укола дала.

Біжу то в гриби, то в рибалці весь час,
а час переходить, і чую я – сказ!
Біліє обличчя, колінце дрижить,
нема й апетиту, й робота лежить!

Не тя́гне й до жінки, не хочу й кіна.
Убив би сучару, та в місті вона!
Поїхав би, братці, спіймав, приволік –
та в неї там – мати, дитя й чоловік.

18 серпня 2001 р., Богдани́

Корабельні вітрила –
полотна, розписані вітром;
плав елемайський –
фарба, якою пливе вітер на парусину;
угледіла чайка таке –
випрямила крила,
прошила вітрила,
і щоглою стала;
тут, як завжди, подали допомогу
дельфіни –
один, з плавником, став кормою,
у другого був водограй,
мов справжнє флотське кормило,
а третьому хвиля задрала хвоста,
і він залишився з носом.

Якби ще довкола гасала акула,
окреслюючи палубу, –
це – стало би
надовго моїм кораблем,
я ліг би у море
і – потонув…

Але подиви, ажень сліду від моря
немає.

28 квітня 1993 р., Київ

І
От би й собі завертітися флюгером
у течії забуття...
дзиґою бути, на ниточці – фуркалом,
антизеро... одиницею... юзером...
не ображати дитя,
що як і я ще уміє сміятися
і видає у етер
«галіматью» і отримує ляпаси
неуків, парій, гетер.

ІІ
Не фараонові і не Мойсеєві
чада Адама, спокушені Євою
мовою змія, йдемо
за язикатою і звичаєвою
на поводу у обнімку з Ємелею,
суржик його жуємо.
Наче ізгої, в пустелі блукаємо
і переводимо час...
маємо те, що нічого не маємо
гідного нації, і забуваємо
те, що об’єднує нас.
Тішимося архаїчною мовою,
та аплодуємо тим,
хто володіє абияк ворожою...
І виїдає... і коле половою
очі... «атєчєства дим».

ІІІ
Може й собі хизуватися шоу, а
не потуранням своїм
ще вопіющим Голгофою головам?
Може, явитися Іє́ґошо́уа
за́світу Єршалаім?

11.2020

Кожен
хто сподівається виплисти – врешті втоне
Люди гуляють парами парками та скверами
У місті активізувалися притони
Та кімнати з дешевими інтер’єрами
Що вирішують погодинну долю спраглих
Швидкого кохання за не всі гроші світу

Я ходила одна цілий вечір цим дивним містом
Сподіваючись чогось собі находити –
Чи життєвих позицій твердих чи надій на завтра
Чи розпродажів з платтями ніби в принцес
англійських
Чи з дитинства утраченого динозавра
Знову стріти хлебтати із ним гидко-тепле віскі
Що ношу (це секрет) в дамській сумочці замість брому
У маленькій фляжечці з черленого мельхіору

Місто хворе на безнадійну втому втому втому
Місто безнадійною втомою втомою хворе

Я – це місто безсиле. Я його гвинтик – і – значить
Його суть та осердя – найважливіша частина – але
День закінчується мов калачик в руках дитини

Місто хворе на безнадійну втому втому втому
І немає цьому ніякої – жодної ради
Динозавр показав мені шлях той додому — тільки
Ми не раді...


© ТатаРівна, 07.11.2020

Листопад отримав владу!
Каже він дощу: гаразд!
Заспокоїтися час!
Вчинкам треба дати раду.
Та й послухати пораду.

Відступає дощ частково.
Бо у нього задум свій!
Не порушуючи мрій,
краплями осяє коло!
Затихає на півслові.

Листопад в палітру вхожий.
Приміряє безліч барв.
Забагато має справ.
Спілкуватися він може:
на своє запросить ложе.

Настрій змінюється швидко.
Та душею дипломат.
Знає про осінній спад.
Вже вуста його відкриті.
Зараз буде говорити!

До зими у діалозі
він спроможний, як ніхто!
А вона дає пальто,
що прислала хуртовина.
Він мерщій вдягнув на спину!
Задивився на дівчину!

Не дівчина, зріла жінка
владно діяла не раз!
Врахувала вкотре шанс.
Ось такі ЗИМОВІ вчинки
зважені, бо за хвилинку:
неочікуваний сніг
на осінній ліг поріг.
***
…В листопада прикра доля!
Тільки він гартує волю.
Протриматись треба гідно!
Скільки зможе – буде видно!!!

03.11.2020 10.40-11.20.

Якщо хочеш весь день собі зіпсувати,
зранку покури – і лягай спати.

Сонна химера кошмарного монстра
нерви, мов зуби, тобі загострить.

Вулиця п’яна, мов спіраль м’ясорубки,
виверне з тебе яйця голубки.

Школа спливе, мов музична фортеця,
в класі для скрипки все й розпочнеться.

Белли Анатоліївни білий манус
просольфеджує, як усе відбувалось.

Паузи в сні прокричиш баяном –
скрипці й йому вже сто літ під диваном.

23 листопада 1995 р., Київ

По іншу сторону добра
нема утіхи, тільки правда.
Чи то наснилася мара,
чи то життя таке насправді?

Напевно так, а може й ні.
Хрустіти пальцями – проблема.
Осінні ночі, літні дні…
Оце по-справжньому дилема.

А я не звик, а я люблю.
А я забув, про що розмова.
Купив по акції DURU,
а там, крім мила, ще й підкова

На щастя, мабуть. Та нехай.
Не відмовляюсь ні від чого.
Колись давно лякав Бабай,
тепер претензії гнідого.

- Віддай копито – кінь ірже.
- Без нього в полі я кульгаю.
- Та забирай… не Фаберже.
Піду опеньків назбираю.

І парасольок кілька штук
(без права, звісно, на помилку).
Світ галасує, вимкну звук.
ЗалИшу сюркати кобилку.

По іншу сторону добра
сократи істину шукають.
Пірнають глибоко(до дна),
і там живуть… не виринають.

30.10.2020

Ото лізе павук по сходах,
от уже і десятий поверх,
а у жінки високий каблук:
стук та стук.

Закидає павук петлицю
на жіночу пухку спідницю,
а у неї високий каблук:
стук та стук.

Шерстяна і гаряча пустеля,
крок за кроком – все ближче стеля,
невідомий і тихий звук,
стук - не стук…

Неосяжних одінь простори,
перед оком безстидника гори,
десь з-під низу карбується "стук" –
то каблук.

Запашіли захекано груди,
ой, щось буде, мабуть, щось буде,
а у жінки усе каблук
стука: стук!

Павутинка стежину прошила
аж до шиї, уже до шиї;
не стомився іще каблук:
стук та стук.

Під ногами легенький хруст –
то підлазить павук до вуст,
ой, до чого ж високий каблук:
стук і стук!

Вп’явсь павук у жіночі губи
і цілує її й голубить,
захитався ото каблук:
стук-стук-стук…

Задивився павук у око –
ой, до чого ж натура глибока,
сексуально скрипить каблук:
ситиук…

Чхнула жінка від лоскоту в носі,
ой, чого б їй не бути босій, –
не підпав би павук під каблук:
стук-пристук!!!

– Тук-тук-тук?
Що ж ти, жінко! коханню каюк?!
Ет! Загинув такий павук!
Краще б ти поламала каблук!..

тік-так-тук…

1 лютого 1992 р., Київ

Чорний квадрат Малевича.
Віолончель Ростроповича.
Сто фуете царевича
на полотні Григоровича.

Кава, шино́к, пів сандвіча
в центрі старого Дрогобича.
Спів Василя Зінкевича.
Приспів Івана Поповича.

Я – псевдоні́м Тобілевича.
Ти – псевдоні́м Леонтовича.
Гумор – це кінь Корнілевича
і фойле-штик Рабіновича.

Ча-ча-ча.

17 листопада 1995 р., Київ

Настрій несподівано зів’яв.
На добу чи довше задощило,
і барвиста сонячна сім’я
сприйняла ту зливу не тужливо.

Змилися печалі, попливли
у плаксиві далі… Ще не пізно:
і в лазур з пожовклої трави
задзвеніла б знов зелена пісня.

Запливіть, печалі, потоніть!
Наче ключик золотий вручили,
відчиню дверцята потайні
і знайду для щастя три причини:

гляну я за шибку, там дощ є;
і любов, і доброта в душі є;
і на суд страшний товсте досьє
Осінь ця дощами не дошиє…

10.2019

Історія лише тоді навчає,
коли її осмислює народ,
і гнів його Везувієм палає,
і чуємо із Дону до Дунаю,
що є у кожній хаті патріот.

Ми, як були від Сяну і до Дону,
то й будемо! Бо течія несе
усі народи в історичне лоно,
тому що це по Божому закону,
тому що, – Україна над усе!

Аби лунало:             
« Слава Україні!»
« Героям слава!»             
із небес гуло...
І, – Слава нації! –            
і прісно, й нині:
« смерть ворогу!»             
І «Путя – це...            
        ...!»

10.2020

У тумані минулого – зали,
і вокзали, і станцій вогні...
є і гавань, де щастя чекали...
а воно опинилось на дні.

Ми його відкладаємо й досі
як на рейді чужі кораблі
не готові до рейсу матроси
у круїзи навколо Землі.

Ця іронія із гіркотою
помагає за шумом прибою
уявити на острові рай,
де під пальмою доля ночує,
на банани очікує всує,
а ковтає лише молочай.

10/20

Розраду знайшла у полотнах Шишкіна
жіночка з хутора Усть-Мартишкіно.
Вона відпочила в тайзі на картині,
де грають ведмеді і риють свині.

Ледь-ледь посміхнувшись беззубим ротом,
вона обтіклася холодним потом,
сльозу проковтнула й спитала нишком:
«Скажитє, мужчіна, і ето Шишкін?»

Я їй відповів, що музей закриваю
і більше про Шишкіна ніц не знаю.

29 серпня 1996 р., Київ

Слухати про Крюків розпочнемо,
розповім красиву правду вам,
що я відчував, як вересневим
Крюковим ранковим крокував.

Крокував по вулиці Приходька −
назва і прекрасна і смішна.
Радість розросталась, а погодка
наче на замовлення прийшла.

І зали́шилась, бо до вподоби
Крюкова краса і доброта,
вікові доми й новобудови −
милуватися не набрида.

А які чарівні крюківчани!
А дівчата, квіти, а птахи!..
Я в їх чарах. А печалі мчали
через міст у безвість навтьоки.
Дніпре, і вхопи їх, і втопи.
Сподіваюся: Дніпро послухає,
тугу втопить. Вересневий Крюкове,
крокувати солодко в тобі.

Наче на побачення – до жінки,
на котру усе життя чекав.
Серце б’ється фантастично дзвінко.
Крокувати Крюковим – це кайф.

Крокувати й знати, що ніколи
Туговії шлях не заметуть.
Бо врятує Крюковим ранковим.
Бо говорять кроки: саме тут

стане настрій світлим і бадьорим,
як ти мною, доле, не крути,
де квітують айстри і майори,
зяблики співають і круки.

Де ніхто, ніж ти – лунає з кроків −
не напише краще про твоє.
Не потрібен Київ, а ні Краків,
а ні Бруклін, коли Крюків є:

щастя промінь, чиста тиха повінь,
що сумне і зле в мені змива.
Я крокую Крюковим ранковим
і п’янкі повторюю слова:

вирушай правобережжю в руки,
в ньому станеш мудрим і прудким,
бо колиска щигликів – це Крюків,
Крюків – це летовище круків.

Вирушай правобережжю в руки,
маршируй, віршуй і молодій.
Бо колиска радощів – це Крюків,
Крюків – це летовище надій!

2016

З апартаментів панни Гі,
з якою ми романи пишем,
літали блюда дорогі,
немов фанера над Парижем.

А панна Гі у ніґляжі
гляділа з висоти балкона,
як Ми робили віражі
і з Нас не падала корона.

Дракон з’явився з-під землі,
лиш роги маючи в обоймах, –
посол далекого Малі
пан Гі достойніший з достойних.

Але цінителька мужчин
ридала вслід мого́ трамваю,
апартаменти муж трощив –
і я їм щиро співчуваю.

22 лютого 1996 р., Київ

Світло є, а неучених – тьма.
Є кому у хаосі світити,
є кого сліпити, зокрема,
перлами богеми
у сучліті*.

Вже і генерація нова
копіює клони дієслова
і не дочува-, і забува-
є, що суржик –
це, таки, полова.

Леніну і Кобі завдяки
знаємо, яка нечиста сила
стільки тих учених покосила,
поки укладали словники.

Вчилися «сажать»,
а не писа-ти...
Ей, піїте, забувай чуже!
Ти ж не п’ята лапа окупанта,
і не Зе, і не ОПеЗеЖе?

Архаїчна мова неоліту* –
це евфемізація меню.
Що вживають неуки і діти,
те орієнтує кацапню.

Що у пісні інде популярне,
іноді завдячує перу.
Римою усічене –
вульгарне –
ложка дьогтю
в бочці нектару́.

Щось мені підказує, буває,
що минуле шори одягає
цим учителям і дотепер.

Пам’ятає сивий піонер, –
діти у колиску ріднокраю
випали із люльки СеРеСеР.

09.2020

До кожного подвір’я
дійшло таке повір’я:

"Коли відчинені ворота
чи хвірточка неза́мкнена,
а ніч повисла, як гризота,
і місяць мліє злякано,
то в тім дворі –
нечиста сила!"

І що́ б ти, доню, не робила –
не замикалась, не божила
чи, не дай Боже, ворожила –
усе одно! Чекай біди!

До того двору – більш не йди!

4 серпня 2003 р., Богдани́

Коли відцвітуть калачики
і лист з виноґрадних лоз,
я з’їм довгі "дамські пальчики",
якими кишить Привоз.

Коли Молдаванка зміниться,
й розтане південний сніг,
Одеса у море кинеться
з усього мільйону ніг.

Коли всі ґастролі проваляться,
я в порт, мов бичок, запливу.
Ти ба! після сітки не в баночці –
в акваріумі живу!

Коли я відчалю в Азію,
Одеса сім-сорок разів
розкаже: "Ти чула оказію?
Він вовка морського з’їв!"

17 липня 1995 р., Київ

У кацапів "нет плохой погоды",
Мряка в них, і сніг, і дощ, як тать.
Рідко сонце сяє з небозводу,
То ж усе погане - благодать!

5 вересня 7528 р. (Від Трипілля) (2020).

А ви бували в Котельві?
Ні! Неодмінно побувайте!
І виростуть слова живі
якщо не в оди, так у байки.

А ви бували в Котельві?
Ні, не чіпайте з нею сайти.
А з чистотою в голові
в містечко ладне приїжджайте.

Й зустріньте (трішки потерпіть)
бузкові сутінки, казкові
не в Тель-Авіві, не у Львові –
у виноградному алькові,
у слобожанській Котельві.
Тож побувайте в Котельві,
де сяє сало на пательні,
де зачекались кораблів
красуні – сосни корабельні.

Де світять гори гарбузів,
де океани картопляні,
де будуть раді вам усім
гостинні славні котельв’яни.

А котелевочки ж які!
Обріжте (йо ж мойо, жаркі!)
і сум, і сором, й обережність.
І, поскидавши піджаки,
макітри гублять котелевці!

О як виблискує гопак!
Так що квітує вдруге вишня,
так що в танок іде Ковпак
бруківкою погруддям пишним!

Комфорт покиньте, мов тюрму,
не до Полтави чи в Опішню
ви приїжджайте – в Котельву,
врочисто встрінуть і троїсто!
Пора палати чудесам!
Мені ж пробачте, що був сам
у Котельві моїй проїздом.

Крізь миле селище везли
в Пархомівку, в музей Луньова.
Коли б іще промчався з ним –
красу й дива не пропустив
і в Котельву влюбився знову!

2018

Не – легко
Не ніжить не голубить не несе –
Тягне волочить суне. Така Доля
Слухай-слухай! То буде коротке есе
І Вирій-рай по вірі моїй

Коли висохне світовий океан
Світ складатиметься із солі...
Не очевидна думка?
Ну що ж
Майбуть...
Я ніколи не ходила простими шляхами
Світ складатиметься із висохлих сліз
Що колись текли щоками

Чи буває щось гірше за час мовчання?
Примусової німоти?
Коли виплакані усі ріки?
Висушена уся ти?

Чи припиняться катування – видих-вдих?
Я не знаю
За лінією розмежування – вічний сон.
Набери мене будь ласка – може
Я зумію пронести свій телефон
У Царство Боже

Тоді розкажу тобі що там і як
Чи є постаменти пам‘ятники змію
Про меню апартаменти й таке-усяке якщо
Зумію

А надію не втрачу – бо тут лишаю доста –
Все нікчемне життя
Важливого – не забувай
Коли висохне світовий океан – це значить
Усі душі прибули – нарешті –
Кожен по вірі своїй –
У Вирій-рай

Відбулося переселення реінкарнація
Перевтілення із теплокровних – у безтілесні
І тоді от – нарешті – все – що боліло –
Виболить та щезне

Буде! Та до миті тієї – скніти земним!
Ця історія безальтернативна
Душа саднитиме ранами
Зітхатиме тяжко ніби мала дитина

Може – вирвуся? Маю надію що крила винесуть
Але якщо ні
Розвій мене над маминими сливами
Що сняться мені
Міськими ночами – душними та давкими
Ніби волосся жмут

Послухай!
Наші дні не були легкими
Ніколи – тут
Чому?
Рівняння із невідомими – відомо одне
Якщо я зумію втекти – до себе –
від себе –
Розвій
мене...

© Тата Рівна, 2020
Із книги «Дівчинка Босха»

І
Самописці канули у Лету,
самолюбці є, хоч відбавляй.
Хай живуть улюблені поети,
що заполонили рідний край!

Падати не дозволяє доля.
Є і герб, і прапор у дворі –
хай і з потолоченого поля,
та усе ж – блакитне угорі.

ІІ
Так і є. Це те, що виникає
як передовиці і спілки,
як на сході Сейму і Дунаю
невмирущі рашеські полки,

як молились Богу не одному
і переінакшили досьє...
Кон’юнктура генія у всьому
хоче бути першою, ніж є.

Оживає компартійна сила,
спалює наведені мости,
під які солому застелили
ті, що не упали з висоти.

ІІІ
Сяє День свободи і єднає
біле, і червоне, і чуже...
Те, що зеленіє, не конає.
Націю рятує фаберже.

Це і літр-об’єднання комічне,
у якого слово поетичне –
як усім відомий горобець…

це й академічні пустослови,
що як юні ленінці готові…
кинути у воду камінець…

Ніяково іноді буває…
Плакати веселе заважає,
бо усьому настає кінець.

08.2020

Коли помирають нації — народжуються Тантали
Земля відригає їх, викидаючи з чрева

Вона могла стати Бабою, поліською королевою
Однак, народила анчутку
Стала матір’ю не тому сину
І жоною не тому пану

Ніоба колись обернулася каменем
Ми знаєм причини й тепер
Приходить ясність про той одинокий камінь –
Єдину твердь між океану мертвих вод
Що відійшли в пологах дали життя неживому

Таке буває – цілий мертвий живий народ
Блукає в своєму домі й не має ніякого дому

Спільне творіння Перуна та Белбога,
Земля, яка відділилася чи просто вийшла із Наві?

Дівчинко, над тобою все є – Небо, Вирай, Пташині дороги
Багонь нікуди не зникла, в багні, може й, видно зорі
Але підніми свій погляд і подивися вгору
Завершуй танці – безумні, страшні, затяті
Хіба недостатньо м’яса дітей твоїх на цім святі –
Тридцятилітня трапеза поїдання плоті
Затирання муралів сірою фарбою крові
Роги що виростають
З жертовних багать які ти множиш нагайкою так завзято

Дівчинко, над тобою – все ще є –
Небо, Вирай, Пташині дороги
Але чи буде потім?...


10.08.2020
© Тата Рівна, 2020

І горе уже – не біда.
Робінзоніада триває.
Мені би – якась Середа,
бо П’ятниці в мене немає.

На неї скривився четвер,
що скоро уже понеділок.
Немає надії тепер
на пильну увагу училок.

Поширюють сайти чутки:
– у моді лілові колґоти...
а я ж від неділі, таки,
і аж до суботи не проти.

Усе це утяв карантин –
і мову, і зелень, і гроші,
і лиця нові, і... калоші...

А те, що я й досі один...
та я ж не єдиний акин
не дійсно,
             а справді
                         хороший?

08/20

Всюди ношу за собою свої слова я
Немає цьому ради
Вони розсунуті по кишенях відділеннях сумки
Дротах мого внутрішнього радіо

Кожної миті пнуться щось казати
Бовкати глаголити ректи скандувати
Течуть одне за одним як пінні хвилі
Думаю усі слова мерзенні воліла б мовчати
Однак на ділі таке мені не по силі
Бо світ — зітканий зі слів
Він існує лише в межах внутрішнього діалогу
Бо бог для мене абсолютно неможливий
Якщо я не казатиму йому: «боже» бо

Все що словами тавроване — проявлене
Все що поза ними — то темна ніч служіння Ваалу
Безсловесною була душа онімілої дівчинки
Під час одного відомого балу

А після нього — боюсь котів та назвалась тією
Що важить слова як наркоторговець грами
Всюди ношу за собою ці безкінечні слова я
Внутрішню нескінченну телеграму

Таку коштовну що витягує з мене живе й суще
Кожне слово — секунда яка минула

Я хочу знати скільки ще слів мені богом відпущено
І чи ніякого слова я не забула

Я хочу знати скільки ще слів мені богом відпущено
І чи ніякого слова я не забула...

Я хочу знати скільки ще слів мені богом відпущено
І чи ніякого слова я не ...

© Тата Рівна, 2020

прогнози
ВООЗ
не праві
не ковідне літечко
ближче
прийди
закликало
з трави
кульбабок
і грициків
грище
а з віття
плоди
що пливли
до спілості
звали
найкраще
душа
мов стебельце
тонка
сміється
від щастя
і плаче
гукає
шикарне
в думках
за руки
хапає
за плечі
душа
мов закоханий птах
тому що
тямущо
щебече


06.2020

І
Лиха біда – це тільки-но початок.
Таке і чули, й чуємо не раз.
Але немає на землі загадок,
яких за нас не розгадає час.
ІІІ
Нема чого гадати по долоні,
що настають часи сумні і чорні –
повимирають виборці дурні
у бункері залишаться одні
нувориші, злодії у законі,
Кощій на троні із Ягою... ні?
А як же рай без п'ятої колони?
А як аїд? Туди нема кордону!
Туди бажають жирні гусаки,
капітулянти, мовні русаки,
національні покручі: гордони,
кашперські, зелі, єрмаки, кобзони
і прокурорші - кукли заводні,
і їхні кавалери запасні,
і лугандони, іменем закону,
опиняться в історії на дні.

ІІ
Та є альтернатива у народу –
виводити людей нову породу,
які не умирають на війні,
за право жити і таку свободу,
що виживають коміки одні...
.............................
і буде на одежу інша мода:
без маски – все одно,
                    що без штанів,
і обійдемося
                     без лікарів.

07.2020

Піч холодні млинці пече.
Сонце на схід заходить.
Річка з долу навзгі́р тече.
Мертве живе народить.

Нісенітниця – та й усе!
А назирни пильніше –
і прочитай: "Такі есе –
тільки поет і пише!"

3 серпня 2003 р., Богдани́

Ех, петрові батоги…
– Що ж ти, Петре, наробив?
Батоги чудові, синьокольорові
Розгубив ти, друже.

А Петро й не тужить:
– З жовтою люцерною...
Легко і спацерно їм,
В путь мандрують знову,
Літньовеселкову.

А ти ж мною шила,
шила-вишивала
мережані рушники,
лєнти й покривала.

Потім з світу зжи́ла,
жила-виживала.
Дала в руки клумаки
і скибочку сала.

Я пішов по світу
темними путями.
Поки свитку обідрав –
повернувсь до тями.

І матка сміються,
і татко регочуть:
"Тілько, синку, піввідра
йти у прийми хочуть!"

8 листопада 2004 р., Київ

Велика криса* не їла рису,
а виключно целофан.
Жила на світі в одній кобіті,
що влізла у сарафан.

Попереду довгі роки вигна́ння
на каторгу у Сибір,
плювати, у ній жевріє останнє:
її хромосомний добір.

Якби ту кобіту до страти пришито,
це б був правовий екстенсив.
Тому у криси крамольні риси –
плакатно-надійний курсив!
____________
* щур

2 грудня 1992 р., Київ

І
Звикаємо до сарани
в саду-городі та етері,
у бувшому есересері.

А от на палубі війни
перемагають гризуни –
щурі-сусіди на галері.

Немає спасу від мурах...,
мишей..., а іноді від білок,
а в інтернеті ...від мобілок.

Ну й дожились! Який це жах,
коли у тебе їде дах,
що народився в понеділок.

Паразитує цар комах
і закликає, – нумо браття,
додаймо хмизу у багаття!

Які ми файні на словах
піїти і куми у татя,
аби горіло все у прах.

ІІ
У храмі і дереворити
не мироточать, поки дяк
не помічає тих ознак.

Але до чого тут піїти,
яким би до лиця – світити,
а не сіяти як мідяк?

Ну, а кому будують нари?
Ну, а чому як чорні хмари
зі сходу сунеться орда?

Не миротворці їм до пари,
а печеніги, то хазари –
усім однакова біда.

ІІІ
Минає літ печальних повість,
а не міняється народ
і не гризе нікого совість,
що не стирається тавро,
що витрачається даремно
жива енергія душі
і домінує лихо темне
на території чужій,
що завойовані татари,
що вишиванки, й шаровари,
і синьо-жовті прапори
ще палять наші вороги,
а невмирущий пролетарій
ще виглядає із нори,
аби вернутись до кошари
і винищити у пожарі
колиску націй до ноги.

01.07.20

***
Стає поезією проза.
А що удієш? Селяві.
У манії самогіпнозу,
буває, стукне в голові
що іноді і ми спінози.

***
Як діє генерація образ
показує реакція зоїла.
І думаєш, – який ентузіазм...
Якби його – та на хороше діло!

***
Коли оцінюєш своє,
не забувай, що цінять люди,
не перекреслюй те, що є,
і уповай на те, що буде.

***
Не переймаюсь за чужу вину,
та є чого, буває, сумувати.
Якщо акин кульгає на одну,
то є кому на дві ноги кульгати.

***
Є на виду і знакові
поети, й без ознаки.
Тусуються однакові,
тасуються ніякі.

***
Не розуміють ерудити, –
до того як публікувати
те, що видумують піїти,
не так важливо, що казати,
а як – те саме говорити.

Мораль

Не уродять грушки на вербі,
та біологи піки ламають
і поети млинцем по губі
вихваляють подібних собі,
а чужих не читають, а лають.

Ну не винайде неук біном,
подавай хоч до лоба напругу,
все одно – удесяте-удруге...
одиниці – творці аксіом,
ну а решта – класичні папуги.

06.20

*****
Графомань! у столі провалилась шухляда,
А чергові коханки – нездари з нездар,
Ось що роблять казки! Я для них – Шахрезада.
Обліпили, як нетлі бульварний ліхтар.

Заримовую все, що потрапить на очі,
Поторочі регочать із мене вночі.
А мені хоч би шо, я охочий до збочень,
Перечитую, все що за ніч надрочив.

Я прозвав кабінет будуаром де Сада,
Тут за тиждень ЗбірЛуку свою накатав,
У компанії фей полюбляю писати,
Надихає мене полиновий нектар.

Роздружинілась жінка, бо «слішком испорчєн»
Бо на склянку присів і, не знявши штани,
Провалився крізь дно. О, який тамагочі –
Цей гранчак, цей магічний кристальний
Двійник.

У номінації шедеврів ти у списку.
На полотні їси квадратний виноґрад.
Цей невідомий сорт я вивів напідпитку
за допомогою паперу, пензлю й фарб.

Один відвідувач моєї ґалереї
пропонував за цей ґротеск мільйони лір.
Він, профілюючись на мокрій акварелі,
так само розумівсь на зміні форм і мір.

Його жива уява все домалювала –
автомобіль, котедж і той сумний момент,
коли наїлась ти і круглий вигляд мала,
шматуючи в одній з кімнат оцей портрет.

15 серпня 1995 р., Богдани́

Усе частіше на котурни
стає нувориш молодий,
коли виходить до трибуни
як генеральний лицедій,
коли йому уже здається,
що і воно Наполеон.
Мутуючий хамелеон
показує себе у герці
та уявляє нагаєм
само себе в руці у Бога.
Шмагає опонента свого
як пес котяру... навзаєм.
Воно само – усе ще недо...
Не досягає до висот,
аби утілювати кредо –
піарити, що ідіот
захоче – то усіх посадить,
але у лютій боротьбі,
як шолудивий псюра, вадить
державі й заодно собі.
Кутузов не доріс до раті,
хоча і має два більма...
Йому здається, що в палаті
середній мінус по оплаті,
пенсіонеру зокрема,
показує, що помирати
причини у людей нема.

05/20

Чай.
Гірський
Гіркий.
Густий.
День
Міський.
Діркий.
Пустий.

Термос –
луснув!
Чайник –
з носом!
Творчість –
усна.
Праця –
тоскна.
Саме
так!
Саме
так –
виходить
холодний
японський
танк!

4 жовтня 2008 р., Богдани́

Весна прийшла і ліс зазеленів.
У цяточках зелених сиві мрії.
Коронавірус чисто знахабнів –
потрощив епідемію надії.
Якби не він, раділи би життю,
бариг триклятих навесні саджали,
а так пеня* і як вердикт: тю-тю…
Стоять в чохлах переносні мангали.
Заточене «тепер» на «виживай».
Кінець епохи бідності – примара.
О, Боже милий, віру не чіпай,
бо все і зразу – це найліпша кара…

пеня* - біда

05.2020

Cильний вітер – чутно скрежет!
Гойдалка на всі боки!
Лиш дзвінкий пташиний щебет
перевагу взяв таки!

Невгамовний вітрюгане,
на гальмо свій апетит!
Та розлюченому пану
не шкода своїх «копит»!

Вітряна, тривала влада…
Може статись буревій.
Треба скликати нараду,
щоб навести лад мерщій!

Не здавайтесь на поталу
неспроможним діячам,
котрі розуму не мають,
вірять зовнішнім речам.

Хибний шлях веде в безодню.
Там злиденності страхи.
Тож згуртуємось сьогодні,
щоб вагань не було жодних.
Відійдуть часи лихі:
в рідний дім летять птахи…

14.05.2020

творіння восьмий день зійшов
куранти вибили надвечір
розфокусований об’єкт
прокинувся й почухав п’яти

О, моветон… убавте тон.
Життя за планом чи без «плану»?
Ось Віра грає в бадмінтон,
Любові винесли догану.

І лиш Надія, квочка мрій,
збирає спогади докупи.
Її у п'яти жалить Змій…
бо не доріс іще до дупи.

Рахує доля ворогів –
усі свої колишні люди.
Сьогодні час «в мішку котів»,
а там такі поважні юди,

що сміх бере, а страх ні-ні.
У ніч тверезого похмілля
душа ховається на дні
коронавірусного зілля…

2020

Носом торкаючись стиснених кулаків
Думу свою простягуєш ніби ноги
Кожна дорога що призначалася Богу
Врешті заводить тебе до нових чортів

Сорту якого — лютого чи простак?
Біб, авокадо, моркви вогнена піка?
Сам проростаєш запросто просто так
Чи потребуєш жінки та чоловіка
Що прирекли себе полю навіки в дар
Тісно сплелися тілом думками ляком
Битими бути ніби чужий собака
Не породивши авелів на вівтар?

Хто тобі пише книгу твою пророчу?
Хто тобі душу викручує ніби жили
Чуєш, ти народився людиною, хлопче?
Чи із розсади - сіяли, пересадили? —
Трохи поливу, сонця тепло крізь плівку
Добрив лопата, попелу жмені зо три
Плюнув господар на лоба, а ти розітри
Врешті, хіба не для цього твоя голівка
Ізмалечку призначалася та росла
У голову перетворюючись гарбузову
Гола корова телятко своє вела
Вовк їх загриз — і теля, і дурну корову

Бо не було пастуха, а сама ж— не та
Звикла чекати захисту і опори
Понад дві тисячі років нема Христа
Але про нього ще й досі усі говорять

Сином він був, чоловіком він був, ходив
Не за коровою голою а по воді
Носом торкаючись стиснених кулаків
Визначся, хлопчику! —
Жити почнеш
тоді...

У полоні не чути пісень,
а на волі немає свободи –
у минулий ховатися день
і чекати у морі погоди.

Океани вбиває жара.
Віє вітер – вода охолоне.
Не минає воєнна пора
аж до самого армагеддону.

Гея-мати змітає усе,
що Землі заважає родити.
Ні Месія людей не спасе,
ні ціловані дереворити.

Не поможуть попи-глитаї
і украдені мощі й ікони.
Божий суд не міняє закони:
на Росії ще будуть бої,
Русь козацька родила її,
Україна її й похоронить.

05/20