Моя весна - шалена і п'янка,
одягнута у вітер, пелюстками
вкриває рясно зовсім свіжі шрами
де лезо йшло холодного струмка.
Усіяна веснянками кульбаб
вона не те що вірить - твердо знає,
що зможе все, зуміє, все здолає
і вірить їй напівзасохлий граб.
Він вірить, хоча знає - все мина,
він вірить та простягує їй руки,
і не страшать його осінні туги,
і віриш ти , бо я - твоя Весна.

Я дарую тобі волю,
Я звільняю тебе від себе,
Але ти говориш із болем,
Що тобі такий дар не треба.
Ти не хочеш мене чути:
Я ж дарую тобі волю…
Ти не хочеш без мене бути,
Ти обрав собі таку долю.
Ми з тобою такі різні,
Не шукаємо шлях на волю.
Нас тримають не пута залізні –
Ми обрали собі свою долю…
Ти даруєш мені волю,
Щоб звільнити мене від тебе…
Буду плакати я від горя,
Бо мені такий дар не треба.

Я дарую тобi... а чого це я маю дарити?
Я i так щонедiлi таскаю тобi бiлi квiти,
Я i так тобi каву готую, буває й вечерю,
А у вiдповiдь чую одне лиш: хутчеє, хутчеє!

Ти i так володiєш моїми думками, грошима,
Нерухомим, рухомим (будинок, город і машина),
Ти і так у полоні тримаєш і душу, і серце,
Ще дарунків тобі?! – І об стінку нещасне люстерце…

:))

Я дарую тобі одну ніч,
Прилітатиму з вітром у рідкісних спогадах...
Одну ніч. І розтануть ( від мене!)
Твої випадкові сліди.
Я дарую тобі одну мить.
То чому ж така ніжність у поглядах?
Ніч коротка одна,
Ностальгія-весна - назавжди.

Я дарую тобі вЕсну
Всю її земну красу
Бо ніколи не воскресну
Радість більш не принесу

Хай листочки зеленіють
Кольором моїх очей
Квіти в полі шаленіють
Пристрастю палких ночей

Сонце душу зігріває
Теплотою моїх рук
Пташка пісеньку співає
Де моєї мови звук

Хмарами тобі послання
Напишу за неба край
Тільки нашого кохання
Я прошу не забувай

Співай, красуне, схована за "ніком"
У павутинні літер трьох заклятих,
До тебе проберусь я клік за кліком.

Порозганявши павуків кошлатих
Зі знаком "Web" на черевах м’ясистих,
У твоїм чаті виламаю ґрати.

Скажу, до кіс торкнувшись шовковистих:
– Доволі в’янути у цій в’язниці, –
Візьмім блаженство з рук весни пречистих.

Бо сонця повні, як води криниці,
Ці дивні дні, заквітчані й степлілі.
Втекли надвір вже й з келії черниці.

Тому хутчіш за стіни ці немилі,
В найперший поїзд, що за місто мчить, –
Нас ждуть сади й поля позеленілі!

Моя весна – шалена і п’янка,
Одягнена у вітер, пелюстками
Вкриває пишні кучері садка,
Провівши холоди за браму.

Люблю її легкі, нечутні кроки,
Її танок граційний і грайливий,
Коли вона з’являється щороку,
Несучи промінців яскравих зливу.

Хода її то тиха, то стрімка,
Вона така прозоро-чиста,
Неначе води тихого струмка
Землі джерельного намиста.

Зривають її пальчики прозорі
З блакиті неба сумно-сірі хмари.
І посміхаються дощем умиті зорі,
І полонять серця кохання чари.

Мелодія весни в повітрі лине,
Змиває холоди зимових снів.
Сплелися в цій мелодії в єдине
Гроза і тиша, і пташиний спів.

То дощ, то степ, то перші квіти
Й дерева, що прокинулись від сну,
Вплітають свої пахощі у вітер,
Що огортає мою сиву вже весну.

У тузі я покусаний сиджу
Не ким-небудь – коханою особою.
В останню путь її я споряджу…
Живіт гарчить голодною утробою.

Її кохав всім серцем і душою,
Вона вривалась в мої сни.
Я так чекав її появи перед мною
Із першим подихом весни.

Весна прийшла – вона з’явилась,
Тендітна і з великими очами.
Вона в промінні сонця вмилась,
А я стояв із ватними ногами.

Хотів створіння миле цілувати,
Любити, на руках носити…
Але вона як почала дзижчати…
І за язик зуміла укусити.

Від несподіванки я вбив своє кохання.
Сиджу і плачу, бо розпух язик.
Не передать голодного страждання.
Більш бджіл я не любитиму повік.

Я дарую тобі кожну ниточку нашого щастя,
Шепітливі слова крадькома серед люду зненацька
І заквітчаний сон перевершений хвилями світла,
Я за тебе віддам навіть всі світанкові суцвіття.

Я розплаканим вітром блукатиму посеред поля,
Якщо ми не зумієм і щастям для нас стане воля,
Розстелюся вогнем на весняній небесній блакиті,
Навіть стану тобою, якщо ти не вмієш любити.

Весна моя - шалена і п’янка,
Одягнена у вітер, пелюстками
Заквітчана у неї голова,
А тіло - зеленавими бруньками.

Весна моя - інакша кожен рік
Колись похмура, а колись ласкава.
Ще вчора повінь, а тепер потік
Несе у море, як у шлунок каву.

Весна моя - задумливо сумна.
Виплакується снігом білосніжним.
Весна моя - так радісно дивна,
Як перший вранішній підсніжник.

Весна моя - владарка на шляху
Приймає тільки щиросердні зерна.
Для неї всі чесноти на вагу.
Як маєш ціль - не перешкодять терни.

Я дарую тобі своє тіло,
Синагогу моєї душі.
У коханні думки несміло,
Перевтілюються в вірші.

Я дарую тобі свою тишу,
І свій світ подарую тобі.
Лиш автограф на серці залишу,
І навік розчинюся в юрбі.

А тоді поселюся в пустелі,
Наодинці з оазами снів.
Більш не прийду до твоєї постелі,
І не скажу того, що хотів.

Я не буду тобою впиватись,
І свідомість втрачати від болю.
Потяг рушив і вже час прощатись,
Я не буду хворіти тобою.

Я чекав тебе так як нікого,
І тонув у очах твоїх синіх.
Так любив тебе більше ніж Бога,
І жорстоко покараний нині...

Я дарую тобі – за місяць напевно всоте,
говори що завгодно, буди у мені снагу,
і німій, одволавши своє, о хиткий мій плоте,
на якому втрачаю за іншим умить жагу.

Я прощаю тобі чуттєвості нотні виски,
і вогонь, що охоплює хіттю сухий мій глузд,
як найкраще з того, що майнуло за обрій риски
поміж дат, як продовження усміху божих уст.

2008

Співай, красуне, схована за ніком,
Ти в царині поезії – богиня.
Будуєш храм з коханим чоловіком.
В любові німфа, в ліжку – господиня,

Співай, красуне, вітром пронесеться
Твій голос в віртуальнім павутинні.
Не бачу, але чую – серце б'ється
У ритмі часу, в цьому ми єдині.

Співай, красуне, муза причаїлась.
Зітхнув папір, пронизаний словами.
Ти схована за ніком, та відкрилась
Струна душі твоєї між рядками.

Ти роздягаєш поглядом повільно
Мене. А я – тебе. Ми робимо це спільно.
– Без рук, коханий! В нас була угода!
Яка ж нахабна чоловіча та порода!

Все нижче, нижче, дуже-дуже ніжно,
Вже видно твоє тіло білосніжне...
І ледве чутно ллється зваби пісня,
І вже не "до", але іще "не після"...

:))

Ти роздягаєш поглядом повільно...
Пальтечко, девۥять ґудзиків, пасок,
Панчохи, сукня...Ніжний голосок
Тече по тілу – так тече пісок,
І тіло – ще несміле – божевільно

Здригається. І квіти в животі
Ростуть (бо квітень) – і шалена злива
Зі слів, цілунків, дотиків і дива
Накриє з головою! І зваблива,
І зваблена, впаду у золоті

Обійми Золотого...
Але – як
Я опинилась біля цього мужа?!
Якийсь він бомжуватий і не дуже
Поголений ретельно...Та, байдуже!
Це веееельми сексуальний маніяк...

Я дарую тобі, Золотий, небеса голубі!
Голубів в голубих небесах!
Тільки сонце і небо!!!
Ти не радий? Банально? Небес тобі,
кажеш, не треба?
Ну гаразд, то краватку дарую на свято тобі.

Може, квіти? Злітає душа!!!
(надчуттєвий гіпноз)
До небес (ти у першій строфі
їх відмовився брати)
Аромати бузку і конвалій
влітають до хати!!!!
Що? Зів”януть?
Окей, подарую тобі “Hugo Boss”.

Я дарую тобі, Золотавий, себе - навіки!
Виноград і троянди, красиву,
палку і корисну,
Тільки мругни мені, тільки пальцем кивни, тільки свисни -
І від заздрощів луснуть
довкола усі чуваки!

Що ти кажеш, коханий?
Я знову почула відмову?
Навіки забагато? Не хочеш мене навіки?
Не потягнеш так довго?
Хирлявий народ – мужики...
...Я дарую тобі колєжанку.
Блондинку.
Гумову.

Ти роздягаєш поглядом повільно
У напівтемнім просторі кімнати
Звучить гітара так меланхолійно
Що я готова всю себе віддати

Кружляють поміж нами чари ночі
Від пристрасті повітря закипіло
Твої глибокі і вологі очі
Так професійно пестять моє тіло

Гаряча хвиля обпікає груди
І ми з тобою на шляху до раю
Я ще не знаю, що там завтра буде
Але сьогодні я тебе кохаю

*
Співай, красуне, схована за ніком,
солодка - голосом, бентежна - віком,
мені ж, до щогли припнутому, лячно,
а раптом виявишся чоловіком.

Чого би ще я оминав мужів -
дуелями і бійками мужнів,
шаную їх - недремних, сторожів,
бо з ними справжні ціни у дарів.

**
А що ти даруватимеш мені:
солодкі „так” по щедрій зливі „ні”,
примарності сердечної рідні,
сліди на простирадла полотні?

Сліди найкраще - бо кудись ведуть -
назад-вперед, у них латентна суть,
бо залишаючи їх і в тобі,
собі доводжу, що живу, мабуть.

***
Моя непевність грішна - наче змій
шепоче: не печалься, не радій, -
ніхто не в змозі що-небудь змінити
і ти зречешся будь-яких подій.

Але прекрасна мить, в якій життя,
вихлюпує з цього неприйняття,
бо, взнавши жар твоїх обіймів, я
не відаю, красуне, каяття.

2008